Black side of the Maidan

Сьогодні ми живемо в стані війни та, мабуть, марних сподівань на те, що наші вчорашні поплічники по Майдану нині зможуть витягнути країну зі стану руїни та хаосу, тому я не можу викласти на папері того, що хотілося б.

Майдан з наступною Вандеєю на Сході та агресією Росії — справжній іспит для популяції, що контрастує з проблеми, які для більшості населення були і будуть незрозумілими. Головна з них — тотальна жлобізація населення, незалежно від соціально­го статусу та політичних уподобань. Саме тріумфальна перемога тваринних цінностей призвела до бунту всіх соціальних прошарків проти панування лайно-еліти та відсутності соціальних ліфтів, через що й заклинило на реверсній подачі гівна на соціальний олімп.

Я ходив на Майдан як на ментальну Голгофу, бо, на відміну від малят, які повтікали від сільської рутини, та героїчних митців, які розглядали ворога через призму пластикового стаканчика зі зігріваючими напоями, я усвідомлював, що нас із вірогідністю 99.9% покалічать, уб’ють або посадять.

Точніше, я не ходив, а жив два перших місяці безвилазно серед персонажів і подій, які боляче дисонували з моїми пер­фек­ціоністично-романтичними увленнями про національну революцію гідності.

Приїхав собі сходити на мітинг

На «євродискотеку» я сходив один раз — перед розгоном. Прищавий юнак втулив мені анкету, яку я мав заповнити, як добропорядний громадянин, який не збирається балотуватися в органи законодавчої влади у найближчі п’ять років. Євромайдан виглядав, ніби якийсь фальстарт під гаслами бажання на халяву зажити по-європейськи, в дусі барижного майдану підприємців, які не хотіли платити податків…

Тим більше, що я, на відміну від більшості націонал-боже­вільних, точно знаю справжні цінності бабуленції Європи — тупий соціальний гедонізм та сциклива продажність, — то були не мої цінності та революція.

Кілька днів потому я був розбуджений в Москві дзвінками з Києва — малят по-варварськи розігнали, не дочекавшись, коли «дис­котека» сама розійдеться. Того ж вечора я прилітаю до Києва, принагідно домовившись зустрітися на Михайлівській з Вітею Андрусівим, утопічний роман якого про те, як Янек розбився на гелікоптері, а Вітю обрали президентом, «Наш Формат» мав видавати…

Ми перетнулися на Михайлівській, ДемАльянс ставив намети праворуч від брами собору, людей було багато, ніч — зимною, ніхто не знав, що завтра відбудеться найграндіозніший за всю історію модерної України мітинг.

Під час цього мітингу під Адміністрацією Президента ми з Положинським, Друзенком і Солонтаєм першими отримали газом та бєрцами в обличчя — і не від ментів, а від малолітніх ультраубібанів — за те, що перешкоджали ескаватору давити вевешників, а майбутнім правосекам — розтоптати Порошенка, якого вони стягли з ковша ескаватора…

Наступного дня почалася розбудова барикад по периметру Май­дану. Я ж затіяв організацію підвозу металу, дошок, генераторів, пічок і т. ін. Поїздка на мітинг трохи затягнулася… Перші кілька днів перетворилися в одну надривну добу розбудови фортифікацій та агітації всіх живих та ФБ-друзів виходити на герць.

…Схоже, я таки застряг на цій чортовій барикаді... Більше того, в Буревія, нашого сотника, молода дружина і сувора мама в районі Фастова. Обидві не знають, що він на Майдані, тому половину часу він демонструє свою присутність вдома та на роботі, а я підпрацьовую на заміні. В мене майже щодня новий бейдж із написом «Сотник», Микола Величкович на вечірніх нарадах видає на сотню 1000 грн — на цигарки, зв’язок і прочую лабуду.

На перших відвідинах вечірньої наради трохи не огрібся звіздюлєй від інших сотників за критику їхнього колективного ідіотизму. Майже ніхто з них у війську не служив, уявлення про дисципліну та організаційний менеджмент мають своєрідне. Результатом було показове вигнання Парубієм з наради із забороною з’являтися на Майдані. Дочекався «на сходовій»:

— Андрію, я Влад Кириченко, «Наш Формат». То що, забирати людей з барикади і уйо?

— Не треба, просто не називай більше товаришів по революції убібанами і не роби вигляд, що ти тут самий розумний... Я в «Нашому Форматі» дітям книжки купую...

— Добре, не буду.

Але убібани — найадекватніше визначення для більшості довколишніх персонажів. До речі, відтінок може бути від схвально-позитивного, наприклад, веселий прикольний убібан Михайло Гаврилюк, до вкрай негативного — Янукович — убібан кончений, абсолютний.

«Хто не скаче, той москаль!» І триста убібанів зі Львова, в тому ж переліку –інтелігентсько-педагогічної зовнішності тіточки, весело скачуть перед входом до Жовтневого. Вони щойно приїхали на революцію і чекають, доки «старший» домовиться з Сергієм Дідичем про їхнє розміщення. Сергій — мій партнер по туристичному бізнесу в Городенці. 18 лютого граната розірветься біля його сонної артерії...

Парубій-Парубій, поведи нас на забій.

А на революцію ми не проти москалів вийшли, вони ще не збивають гелікоптери нашої недоармії...

І не за Європу, що з великим занепокоєнням чекає, коли нас усіх перетворять на мерзлий фарш.

У нас красиві шеврони і знамена, діряві барикади, а людей вночі буває менше, ніж в ТРЦ «Оушен Плаза»…

Зима неймовірно тепла і сприятлива для революціонерів і бом­жів, які сотнями потягнулися до столиці на шарову хавку та гуманітарні шмотки…

Герилья в місті не мала шансів, але…

Мій тато завжди підставляв мені плече в екстремальних або критичних ситуаціях. Навіть в кривавий день розстрілу Майда­ну він врятував мою репутацію, бо помер в ніч з 19-го на 20-те, тож я мав моральне алібі та не лежав в калюжі крові під фанерним щитом на Інститутській, бо їхав ховати тата в Донецьк.

Насправді мені не вистачило неадекватності, ідіотизму або від­повідальності та героїзму взяти участь у подіях 18-20 лютого. 17-го, напередодні розпіареного Парубієм походу на Верховну Раду, я визначив точки збору та евакуації КПП-31 за Збруч, бо не мав найменших ілюзій щодо результатів героїчно-безглуздої акції на тлі галопуючого стягування сил режиму до Києва. З погляду здорового глузду та історії переможних повстань треба відступати на захід та забирати зброю, герилья не перемагає в містах, що контролюються креольською армією та поліцією. Ми з нечисленним колом однодумців (не з тих, хто кричав, що вони зі своєю дорогою легальною зброєю вийдуть на майдан, якщо почнеться щось серйозне) намагалися діяти логічно і небезглуздо, навіть повноцінний польовий шпиталь із Євгеном Найштетіком розгорнули в «Нашому Форматі» на Бєлінського, бо було очевидно, що все, що в зоні Майдану — безжально знищать… Але більшість вирішила лишатися. А нам не стало кількох го­дин — на ранок нашого приїзду до Львова, 19 лютого, всі арсенали, що можна було захопити — «віджала шпана», з цієї зброї на Майдан не потрапило вчасно майже нічого. Але із шпиталем вийшло все гаразд: понад 150 пацієнтів знайшли в нас порятунок, жодного летального випадку. Нам ще обіцяли від Мусія перевірку — шо то за установа, не ліцензована Медслужбою Майдану (?)

Тріумф неадеквату

…На столі чергового по штабу на другому поверсі Будинку профспілок сидить Цезар і щось «віщає» під схвальні вигуки революціонерів. Дивно, що убібани витягли його з його механізованого возика, а не вмостили разом з ним на стіл. Повз нього в бік штабу проходить Віталій Кличко, злобна карла тицяє в спину Віталію дулі та вигукує щось несхвально-матюкливе…

На шиї у мутанта — бейдж «Преса». Цезар — жертва генетичного дефекту, він не просто карл, а з вкороченими, майже відсутніми ногами, а пересувається на електровозику, при цьому керує бандою кишенькових злодіїв, що тирять у відвідувачів Майдану гаманці. Неабияких зусиль довелося прикласти, щоб відігнати цю гадину від нашої барикади разом із галасливою юрбою алкашні та прихильників його «ораторського таланту».

Поруч із барикадою — польова кухня Київського Культурного Трибуналу від власника «Книжкового Супермаркету» Костянтина Клімашенка. З ранку до вечора компанія бомжуватих революціонерів — без огляду на антисанітарію — шинкує інгредієнти борщу, що нон-стоп вариться у величезних казанах. Вони вічно напідпитку, в їхньому наметі весь час ошиваються якісь волоцюги. «Мої» періодично конфліктують із «трибунальниками» за пияцтво та порушення «революційного порядку», вкрадені сокири, дрова і т. ін. Найбільше дратує довжелезна черга з ранку до вечора за ККТ-борщем, який неогрядного вигляду дівки розливають у півлітрові пластикові стакани. Таке враження, що всі довколишні безхатченки, гастарбайтери та соціально незахищені разом із голодними тітушками столуються на цій точці… Черга перекриває вхід на нашу територію, а в пікові години заважає проїзду транспорту через КПП. Пасажири, які отримали борщ, намагаються примоститися біля наших бочок.

Численні обіцянки очільників Самооборони дати нам карт-бланш на вигнання ККТ та інших паноптичних угруповань так і залишилися обіцянками, як і втілення планів з переформатування периметрів барикад, обладнання зрозумілої системи допуску в штаб…

На кожній нараді сотників я впадаю в стан безнадійної де­пресії: все, що відбувається, виглядає якоюсь зашкально-сюр­ре­алістичною постановкою, якимось рагулістичним дежавю спогадів Чикаленка та «Білої Гвардії» Булгакова.

Більшість сотників — російськомовні, але ніхто з них Булгако­ва не читав, так само, як і представники Галичини — не чули про Чи­каленка.

Доповідається про успіхи з вилову п’яниць і бомжів у підземних переходах, необхідність толерантного ставлення до алкоголіків і тітушок, яких ми фільтруємо на вході до Майдану. Обговорюються проблеми забезпечення їдлом та бєрцами, розбираються претензії сотників одне до одного. Адекватні, на мій упереджений погляд, сотники — з 14-ї, 15-ї 16-ї сотень — Пласт, МНК, Відсіч (більшість із них бували в Кузні, і це не може не тішити).

«Свобода» на зуб

«Дракони» кожної неділі розказують про невідворотність перемоги, апелюють до світової спільноти, висувають чергові вимоги, радикалізм яких з кожним днем зменшується…

На Новий Рік на Майдані — рекордна явка, на мить навіть з’являється якась примарна надія, що все буде добре, але під вечір першого січня від нашого КПП починається смолоскипна хода націонал-дегенератів. Тисячі адептів «Свободи» з похмуро-дегенеративними писками та запаленими смолоскипами, з воплями «Бандера прийде, порядок наведе!», просуваються від Будинку профспілок у бік Михайлівської. Прекрасна картинка для співгромадян на Сході.

А взагалі, Тягнибоку та Ярошу треба видать по ордену від Путіна.

Під Різдво і після — починаються мобілізаційні проблеми, народу на барикадах катастрофічно мало. Партійці оголошують мобілізацію по регіонах, привозити більш-менш помітну кількість людей може тільки «Свобода», БЮТівські активісти — нечисленні та невитривалі, «Удар» вдається до привозу асоціального елементу з Миколаївської області, який на підсиленні нашої барикади адмініструє орговик Льоха з трьома «ходками» та численними татуюваннями. На моє прохання до ударівського керівництва поміняти його на когось менш епатажного, отримую звинувачення в надмірній прискіпливості. Декілька тижнів наше КПП — «підсилене» персонажами абсолютно трешового вигляду, деякі серед них — з проваленими носами. Титанічних зусиль вартує відучити їх голосно матюкатися, циганити цигарки у перехожих та харкатися під ноги…

Ближче до Йордана відчуття безнадійності зашкалює, народ вимагає від «драконів» визначитися з єдиним лідером — «дракони» розказують нісенітниці про те, що ворогам буде легше зняти єдиного лідера з дострокових виборів, а то і знищити фізично. Очевидно, що якщо не відбудеться якихось якісних змін, то Майдан просто розійдеться, бо тупо стояти другий місяць — це зневірило всіх.

Вечір суботи та ніч на неділю проходять у перемовинах усіх з усіма та спробах зібрати на ранок кворум Ради Майдану, щоб прийняти якесь доленосне рішення. Кворум не збирається, а тих представників громадського сектору, хто все ж таки зібрався, Пашинський розганяє за дві хвилини. У неділю вранці 16-го стає зрозуміло, що ніхто так і не візьме на себе відповідальності бути лідером, але в повітрі згущується тривожне передчуття якогось невідворотного катаклізму… знайомі малята-правосектори збуджено шниряють штабом та багатозначно натякають на те, шо сьогодні буде спекотно.

На чергову десятиденку по Майдану та штабу заступила «Свобода». Під час наради сотників лунає сигнал тривоги, лунають крики про штурм, усі підхоплюються і біжать до виходу, виявляється, що то охорона від «Свободи» пропустила своїх бойовиків всередину і ті на п’ятому поверсі «фігачать правосеків». На наступний день правосеки «забивають стрілу» бойовикам «Свободи» на вході в «профспілки». Результат — плачевний для ПС, малята отримують звіздюлєй, Крима забирають в «катівню КМДА», після чого він повертається без деяких зубів і заспокоєний…

Подейкували, що один зі свободівських нардепів своїм коштом вставив Кримові прекрасні керамічні зуби.

Ні Давида, ні Ейнштейна

3-4 грудня. Біля Будинку профспілок вишукувалася колона підкачаних дегенератів — штук зі сто, Самооборона чекає штурму, всі в напруженні. За півгодини з’ясовується: це «Удар» підвіз нову партію спортсменів із Дніпра (власник клубу мав якісь тьорки з регіоналами).

Дивним чином всі ці малята з боксерських клубів з’являються та розчиняються, найдовший час — кілька днів ударівські бійці з ІнФізу чергували на кухні та навколо — кілька днів, весь час задираючи Самооборону. Тарас Кривоніс навіть вигрібав від них пару разів.

Хлопці, ви чого такі агресивні? — Та задрали майдауни, не можна кроку ступити — тітушки, тітушки!!! Що, фізично розвиненим бути западло? Норма не в моді?

Дійсно, типовий мешканець барикад не нагадує ані Давида, ані Ейнштейна. Переважно це — шарікови революції.

Якісний популяційний злам на Майдані наступив 7-8 грудня. Майже всі адекватні, зрозумівши, що програми дій у опозиції нема, а в профспілках зібралися переважно ідіоти, з сумом роз’їхалися по домівках. З тих, хто за свій кошт орендував буси з Тернополя, Франика, Львова — не залишилося майже нікого… На барикадах — переважно соціальні лузери, сезонні працівники, селяни-авантюристи та інший декласований та асоціалізований елемент. При цьому Парубій організовує пафосну блокаду Верховної Ради та пробує будувати дальні барикади. Марно пояснювати героям, що ця офензива нагадує утопічну атаку останніх сотень Шухевича на Москву в 1946 році. Логічно, що Перший зимовий похід завершується розгромом, причому професійно-красиво-безкровним. Силовики грають м’язами, розгін основних фортифікацій Майдану — питання часу, всі очікують на штурм. Ми готуємо сніжки з вапном, щоб засліплювати нападників, ховаємо під барикадою обрізки труб, підсилюємо ворота та обмотуємося колючкою… Під вечір 10-го грудня стає зрозуміло, що штурм таки буде.

…Я забираю генератор та цінні речі з бліндажа — з надією використати усе для відновлення барикади після того, як цю зруйнують, бо надії утримати позиції з таким контингентом і в такій мізерній кількості — в мене більше нема…

Але, як це не дивно, КПП-31 вистояв, на відміну від Другої барикади, яку зруйнували дуже швидко. Врятувала висока явка киян під ранок та неготовність «беркуту» битися по-справжньо­му — мабуть, на те були свої причини, які колись стануть нам відомі.

Бліндаж згорів, пічку-булер’ян, яка на кілька хвилин лишилася без нагляду на згарищі, трохи не вкрали… свободівці. За два дні ми збудували новий бліндаж, відчутно кращий та більший…

На нарадах сотників — знову про відлов бомжів, необхідність толерантного ставлення до алкоголіків та тітушок, яких ми фільтруємо на вході до Майдану…

Десь наприкінці грудня сотникам закуповують літні комплекти британської польової форми. Мій жарт на тему, що тепер снайперам буде зручно відстрілювати найбільш небезпечних злочинців — сприймають злобно й неадекватно.

Майдан марґіналізується, перетворюється на Ліберію — раби будують сумну пародію на державу, проти якої повстали. Таке враження, що я беру участь у відбуванні якогось дивного номера, на тлі якого Майдан 2004-го року видається прекрасно зрежисованим і зманаґерованим дійством.

26 грудня, переповнений відчаєм, я запощую у Фейсбуці наступний надривний текст, який, я сподіваюся, мав якийсь позитивний вислід:

Можна знайти сто причин не йти на Майдан. Не ходити на акції протесту, не мерзнути на барикадах, не клеїти прокламації, не роздавати агітки.

Я особисто можу знайти двісті причин — без ідіотських, на кшталт — Я люблю Партію регіонів, Януковича, Лєніна, Ста­ліна, Путіна, Клюєва, Захарченка, Царьова, Гітлера, Муравйова, ненавиджу телячу мову, Європу, Бандеру, Шухевича, Шевченка, Україну, не знаю, що таке честь, мораль, віра, відповідальність, Батьківщина, прапор…

Є безліч причин не вийти на Майдан для людини з нормальними соціальними рефлексами:

Це не справжня революція, я дочекаюся наступної, коли роздаватимуть зброю, білих коней та посади членів реввоєнсовєту справжнім (читай — таким, як я) героям.

Опозиція не така, яка б мала очолити революцію, штабом керують не ті, кого б хотілося бачити, до моєї думки ніхто не дослухається, кругом бардак, не зрозуміло, які плани та перспективи перемоги.

Я не люблю Юлю, Тягнибока, Яценюка та не вірю в Кличка.

Сценарій Євромайдану написаний Льовочкіним, Путіним, ФБР, ФСБ, жидами, москалями, олігархами.

Я — дуже цінний екземпляр, комп’ютером цвяхи не забивають, краще я буду в соцмережах критикувати кожен крок горе-революціонерів, висвітлювати кожну помилку та давати свої цінні поради.

Від мене більше користі в дискусіях на форумах та в десятках репостів, а ще я — той десять тисяч двісті одинадцятий експерт з написання революційних стратегій і тактик.

Моїм героїзмом та жертовністю скористаються покидьки, хтось заробить політичні дивіденди.

Нас знову взують і зрадять. Все одно ми програємо, нас вже злили і т. ін.

Вдома тепло та затишно, треба святкувати Новий Рік та Різдво.

Я втомився, хворію, не бачу сенсу, не маю сил та наснаги.

Треба ходити на роботу, заробляти гроші, їхати до Одеси/Польщі за товаром, водити дітей до школи, тато/мама/бабця/дідо заслабли, нема/шкода грошей на квиток, не знаю, звідки стартують волонтери на Київ…

Я боюся морозу, грипу, ГРЗ, туберкульозу, педикульозу, беркутів, тітушок, бомжів.

Мене звільнять з роботи, поб’ють, оштрафують, заарештують, заберуть/знищать бізнес, спалять машину, покалічать/уб‘ють…

Для того, щоб мати шанс жити, треба зробити зусилля над собою та пройти через вогонь на вихід з палаючої будови.

Любов до України, ненависть до брехні, підступності, жорстокості та безпринципності, відповідальність перед майбутніми поколіннями, почуття гідності, наявність совісті та честі, здатність до співчуття — це важливо. І розуміння того, що тільки масовий протест, помножений на роботу опозиції в парламенті, захистить тебе і твоїх дітей від свавілля та терору з боку негідників.

Треба чітко усвідомити, що зупинитися сьогодні — це не просто стовідсотково унеможливити вибори-2015, а й будь-які вибори. Злив Майдану сьогодні поставить крапку на будь-яких перспективах жити в нормальній державі.

Не вигадуй виправдань про те, що справжня революція та справжні провідники — попереду. Не буде кращої опозиції, не буде кращих провідників. Будуть масові погроми та зачистки суспільства до стану Сахари. Гопота ніколи не зупиняється. Вони не дадуть тобі шансу відсидітися, відкупитися. Місця в зграї вже зайняті, тобі й мені відведена роль жертв або «терпіл».

ТОМУ ТИ МАЄШ ЗНАЙТИ ОДНУ ПРИЧИНУ

ПРИЙТИ НА МАЙДАН!

Лютий-червень 2014 року