7. Київ (продовження)

22 лютого я ледь не вмер від щастя. Вранці подзвонив Дмитро і запропонував мені екскурсію Межигір’ям. Перед самим Новим роком ми з Дмитром, купою знайомих та ще десятком тисяч протестувальників уже ганяли туди, щоб відкрити раптовий другий фронт просто перед брамою Людожера. Тоді всі шляхи і підступи нам перекрили внутрішні війська, за якими стояли беркути, за якими ще якісь підрозділи в чорному — остання лінія охорони, довершені природні вбивці, тонтон-макути.

22 лютого нікого з них не стало. Вони розійшлися, розбіглися, розтанули, зникли, згинули — ніби й не існувало їх. Межигір’я стояло відкрите й беззахисне — з усіма леґендарними страусами, верблюдами, грецькими руїнами, екзотичними рослинами і птахами, награбованими в музеях картинами, золотими батонами й унітазами, з усім добром, яке з нього не встигли (не захотіли?) вивезти. І без Януковича.

Янукович утік?! Революція перемогла?!

Я з усіх сил заспокоював збожеволіле, готове розірватися щосекунди серце, ковтаючи паранормальні дози корвалолу. Було б несправедливо й неправильно, якби воно відмовило саме такого дня.