У мене з’явилась країна

Я не Касандра, і вила, сокири і смерті на Майдані передбачити не міг. Зате знав: цій владі буде хана. Маю тому документальне свідоцтво: в 2011 році я сказав, що час Януковича скоро закінчиться, журналу «Країна». Це було очевидно, бо у світі має бути баланс: чорного й білого, холодного й теплого, має урівноважуватись інь і ян. А що зробила влада? Ці люди залізли до кожної шпаринки. Своїм опонентам вони не залишили нічого. Тільки подібні структури, коли так діють, приречені на смерть. Це була рівномірна тенденція, котра щороку набирала обертів. Корупція, безкарність, усе це жлобство, яке перлось нагору, все це лайно, що піднімалось на поверхню. А що злочинці отримали владу — до того все і йшло 23 роки української незалежності. І дійшли вони до маразму, почали пиляти гілку, на якій сиділи.

Україна — країна загадкова для тих, хто не знає її історії і наших людей. У мене є хата в селі, де виріс, куди часто їжджу, і добре знаю людей, які там живуть. Це на Полтавщині, там справжня українська Україна. Існує така міфологія, що українці — ду­же лагідні, що Україна — це шаровари і вареники, і дівчата чорноброві. Ага. От для того, хто читав Шевченка і знає, хто такі гайдамаки і козаки, ким був Махно і інше, інше й інше, українці вже не надто лагідні. Тут нема секрету. Українець, може, і лагідний, аж поки не зазіхнуть на його приватну власність і гідність. Він не повстане за якісь абстрактні ідеї. А от коли сусід забиратиме його город, українець схопить вила. З цим треба обережно. Він за своє готовий вбивати і вмирати. Насправді дуже оманлива ота його «сущність фольклорна».

Українець — дуже жорсткий і небезпечний. А ті, хто заварив увесь цей бруд у нашій країні, цього не знали. Тому я зрадів, коли Янукович не підписав угоду про євроінтеграцію. Бо якби він поставив закарлючку, помахав би папірцем перед українцями, то невідомо, коли він пішов би звідси. Він інакше гарантовано б став президентом у 2015 році. І от саміт у Вільнюсі він провалив, і я подумав тоді, що в України є ще шанси щось змінити. Я в прямому телеефірі ще напередодні угоди сказав, що на сподівання людей влада не зважатиме. Деякі тішились ілюзіями, що коли на Майдані збереться півмільйона людей, то влада піде на якісь переговори з народом…

Я живу на Хрещатику, тому можу сказати, що події цієї зими відбувалися прямо перед моїми очима. Побачене викликало в мене дуже дивні відчуття. Спочатку з’ясувалося, що Хрещатик — це вулиця, на якій стоять намети і вже не їздять машини. Здоровенні дядьки з вусами, як в XVII сторіччі, варять собі куліш. Як в Середньовіччі. Відчуття абсолютно ірреальне. А потім це свято почало перетворюватися на щось більш серйозне, і нарешті прийшла смерть туди. Тобто це сталося за короткий проміжок часу — людина за все життя може не пережити такого. Не відчути справжніх емоцій — справжнього жаху, справжнього піднесення, справжнього страху. Усе відбувалось посеред міста, де вулицями ходять люди, обідають поруч у ресторанах, тобто на роботу — з роботи. Як виявилось, все це — пліснява на сирі. Яку пошкребти — і її нема. А Майдан — то справжнє життя. Яке смердить, в якому є веселощі, є смерть, є все, що завгодно.

А буденне людське життя нецікаве й одноманітне, людина виконує кожен день ритуал, зовсім якийсь незрозумілий і незграбний. А потім чоловік вже старий і помирає, не відчувши нічого особливого. Як хом’як, який крутиться в своєму колесі. Майдан розійдеться, казали мені друзі. А я відповідав: «Не розійдеться». — «А чому?» — «Ти поглянь на цих людей, їм добре там, їхнє життя там почалося. Це хлопці, які втекли від дружин і дітей на свою Січ». Для них цей куліш посеред вулиці, друзі — важливі. Вони самоорганізувалися, скрізь чистота, мир і злагода. Гідність, спокій. І стало зрозуміло, що є речі, за які варто жити і вмирати. Росіяни самі визнавали, що вони так не вміють: «Мы на третий день — напьемся — и пойдем магазин громить».

Це руская міфалогія, що ми з росіянами один народ. Який братній народ? Це зовсім інші люди. Ми жодним робом не по­в’язані між собою. У нас усе абсолютно різне — зовнішність, ментальність, звичаї. Українець насправді індивідуаліст, схильний до анархічних вчинків і цінує свою волю. А рускій мислить общіной, колгоспом, для нього важлива не власна ініціатива, а те, що скажуть згори. Він хоче відчувати сопрічасность з якоюсь хернею, яка зветься руская ідея, в чому вона полягає — невідомо.

На Майдані я з усіма теж проходив етапи еволюції. Нам з друзями спочатку було весело, відчули себе цікавими туристами. Усі допомагали один одному, потім — нас розганяли, ми бігли від «Беркута», вдихали сльозогінний газ, милувалися красивою загравою. Для нас це була ніби гра. А потім з’ясувалося, що на Майдані вже є трупи. З’явилися жах, смерть, ненависть. Навіть 19 січня, коли навколо розривались гранати, горіли шини, ми всім цим дихали, і, як не дивно, мені це все ще здавалось карнавалом. Ми підійшли до місця, де були сутички, досить близько. Якась дівчинка дала нам марлеві пов’язки, які нас врятували від диму. Потім «Беркут» якось кволо намагався прорватися, ми потроху відступали. Це було вдень, а ввечері все запалало. Та я ще мав відчуття якоїсь гри на межі. А вже з 23 січня я зрозумів, що усе насправді дуже серйозно і жартів більше не буде.

Настав час вбивати і вмирати. Це висіло просто в повітрі. Важ­кий еґреґор ненависті, смерті, самопожертви. Серед учасників протистоянь були мої близькі друзі, одного поранили 18 лютого. Думав, легка травма, потім поїхав на лікування до Німеччини. А там лікарі дістали у нього з голови дріб від картечі. Розповідав, що це була справжня війна, вона дико заводить. Страху він не відчував. Але було відчуття бойні. Хотілося взяти зброю. Бо з палицею проти пострілів не підеш, і почалася стрілянина. У наших людей з’явилася зброя. У ті дні з барикад вийшов один дядько і почав стріляти з рушниці зі словами: «Мені все одно, у мене сина вбили». Дістав мисливську рушницю і стріляв. Потім прийшов якийсь СБУшник і сказав: «Що ви робите, у нас хлопці гинуть!» Йому відповіли: «Та невже? І в нас гинуть. Ви своїх відізвіть!». Тоді їх почали відкликати. Але народ попер у наступ. Це був переломний момент. У ті дні всі були на межі, суцільне балансування. Я чув тоді, що один підрозділ мєнтів не приїхав. Вони відмовились їхать на Майдан. У них теж усе висіло на волосині.

А потім почались розстріли. Стріляти ми вже були морально готові. Але ніхто не думав, що буде стільки жертв. Я такого навіть уявити не міг. Тоді влада перейшла усі межі. Як це не парадоксально, але жертви з нашого боку давали нам моральні переваги. Наші хлопці загинули, хоча й була у декого зброя. А команди стріляти не було, про це розповідали потім на барикадах. Є така думка, не моя, що це була свідома жертва. Бо люди могли відповісти жорсткіше. Але тоді було б ще більше смертей з боку ментів. Я хотів би зробити такий висновок: добре, що Україна має історію, на яку можна спертися. Бо всі ці події нагадували те, що вже відбулось раніше, про що кожен чув і читав. Про Махна, запорожців, гайдамаків.

На Майдані ми побачили архетип українця — людини вільної, яка готова вбивати і вмирати за свободу. Це дуже важливо. І навіть зовнішньо вони були дуже красиві всі. Я ж художник і не міг не бачити там красу — коли горіли шини біля колонади на Грушевського, світив повний місяць і нависали густі чорні хмари, було таке димне видовище, як у Тернера. Я ще сказав тоді Миколі, моєму другові: «Дивись, це нагадує «Останній день Помпеї» Брюллова. Києвом ходили сотники зі щитами й палицями — з такими мордяками, ручиськами, якими ведмедів душити можна. Вони виходили з наметів, підписаних назвами міст — Стрий чи Моршин, у здоровенних казанах варили свій куліш несамовитий. А біля казана стояла дівка з червоною пикою і розмішувала це вариво веслом. Там же поруч кипіла казанюра борщу, і від усього віяло таким смачним Середньовіччям в нашому пластмасового світі, де не лишилося нічого справжнього — пепсі-кола, всяка херня, а тут раптом щось таке справжнє й живе. І любов, і смерть, і ненависть — усе було не фальшивим.

Головне, щоб ми свій Майдан не просрали. А така можливість завжди є. Українська історія це підтверджує. Чому так відбувається — я схильний думати, що причина тому абсолютно містична. Верховний головнокомандуючий, який над нами, завжди влаштовує якісь іспити з цим народом: чи він дійсно гідний, чи має вимерти, і ми здаємо цей іспит весь час. Або ми вистоїмо, або перестанемо існувати як народ, який чогось взагалі вартий. Україні завжди було притаманно збирати велику бойову силу, а потім її губити. Ось вже ніби перемагали, і раптом починалися якісь дрібні сварки, якась хрень дробила наші сили і нічого доброго з того не виходило. Так було, коли Богдан Хмельницький мав 300-тисячну армію і розгромив поляків під Зборовом, сидячи на коні, продиктував королю всі умови здачі… 300-тисячна армія! В Наполеона такої не було. Як можна було все просрати? Ми примудрились. У 1918 році мільйонна армія зібралася, хотіла воювати. Винниченко і Центральна Рада всю її розпустили і пішли співать «Несе Галя воду», в той час, коли Муравйов уже наблизився впритул до Києва. Таких прикладів безліч.

Я вже пропонував внести Майдан в Конституцію. Зробити так, що коли на Майдані є велика кількість людей, вводиться юридичне поняття про «дохуя». Бо коли, скажімо, буде 200 тисяч людей, то тут скажуть, що було 999. І знов почнеться маніпуляція. А якщо народ скаже, що нас зібралося точно дохуя, то він має право викликати всіх високих достойників і з них спитать. Так і було на Запорізькій Січі. Це наша традиція. Її потрібно повернути і законодавчо оформити. «Ану, сучий син, що ти зробив? Ану ходи сюди!» І вирішувати, що з ним робити далі.

Нам закидають, що ми програли пропагандистську війну. А як її можна виграти всередині Росії? Руская пропаганда не стільки для нас, скільки для самих рускіх існує. І боротися з нею всередині Росії — нереально. Вони з успіхом бомбують нас в Європі, але варто відкрити Інтернет і можна зрозуміти, що і як. ФСБ працює і в нас, тому на Донбасі, або в Луганську досі заповідник заскорузлого совка. Ще в часи СССР там навіть не було чого жерти, я бачив пусті полиці магазинів. У Луганську розписував здоровенний будинок культури, а треба ж було їсти, і зрозумів, що коли думатиму, де купити їжу, то ніколи не закінчу роботи. Довелося обмежитися яблучним соком і хлібом, більше нічого на прилавку не знайшов. Але люди там були цілком задоволені своїм становищем і про те, щоб жити краще, вони й досі не думають. Вони залишилися в тих 80-х роках. Лісічанськ, Рубєжная і Сєвєраданецк — це величезний хімзавод, де думають, що совок — це харашо. Росія і совок — для них одне і те ж. Вони не готові йти на смерть за свободу.

У мене так склалося життя, що я ніколи не мав своєї країни. Вона не любила мене, а я ненавидів її. І мені не варто було нічого сподіватися в цій країні. В 1991 році мав ілюзії, що отримав нарешті те, чого шукав. А потім країна знов зникла. Разом з ілюзіями. І я всі ці роки жив без країни.

І лише під час Майдану зрозумів важливу для мене річ: у мене з’явилась країна. І це відчуття було для мене абсолютно нове. Двадцятирічні хлопці, які загинули, мали це відчуття. Вони з ним народилися. А я цього не мав. Зараз можу сказати, що за країну можна вмерти і вбити теж можна. Хоч я скептична людина, пафосу не люблю, але тут я в собі таке відчув. Це було інтимно і зосім недавно.

Так, це була революція. Вона має декілька складових: 1) коли нагорі жирують, 2) коли народ страждає, а згори йому кажуть: єслі нєт хлєба, то єш пірожноє, 3) в казні нема бабла. Тому мені ще до революції було зрозуміло, що вона буде. Цей казан, накритий кришкою, мав вибухнути. Так і сталося. …Я теж думав про те, що не кожна революція має закінчитись кров’ю. Бо у Португалії була мирна революція гвоздик. У Грузії — революція троянд. У них усе закінчилось без крові. Ми всі сподівалися, що і в нас так буде. На жаль, не вийшло.

Розмовляв Антін Мухарський. 9. 04. 2014