5. Дорога до Києва

До Києва ми вирушили аж через кілька годин. Добрі люди з «Кози» підшукали нам тіснуватий бусик на сімох пасажирів. Ми запакувалися в нього всі включно з нашим восьмим товаришем контрабасом.

У водія того ранку на Майдані було поранено сина. «Відвожу вас, а назад везу малого», — казав чоловік. Але де там! «Тату, — відповідав йому син телефоном, — у мене всьо клас: трохи осколків у стегні, трохи у плечі. Я лишаюся, ніде не їду. Ви краще хлопців заберіть, у них тяжче».

І як не перемогти з такими людьми?

На Житомирській трасі запам’яталася довжелезна колона швид­ких допомог із Рівного до Києва, десяток карет. У Києві їх ни­ні не вистачає, а Рівне від Києва в чотирьох годинах їзди. Хтось казав, що в цій країні не лишилося справжніх лікарів?!

Усі під’їзди до Києва вже було звільнено, даївці розбіглися. Зате нам кілька разів траплялися дедалі потужніші блокпости самооборони. Люди організовувалися за лічені години, просто на очах вириваючи свою землю з-під влади режиму.

Слово «ми» у таких випадках відчуваєш як щось набагато більше — МИ.