ВІЧЕ. Майдан –

Це передовсім повстання проти усемогутнього володаря. Невеличкий екскурс в історію. Річ у тім, що система некомуністичних держав, яка з’явилася після 1918 року, в час падіння великих імперій, не оминула в своєму розвитку авторитаризму. Всі ці без винятку некомуністичні молоді держави перетворилися на утворення авторитарні, напівтоталітарні, ба навіть на фашизоїдні і фашистські — остаточно до 1939 року. Як відомо, із Заходу прийшов туди Вермахт, зі Сходу — Червона армія, і сказати б, на цьому той етатистський (напрям політичної думки, який розглядає державу як найвищий результат і мету суспільного розвитку — Прим. упоряд.) фашизоїдний експеримент середньої Європи зупинився. Однак настав 1991 рік, коли вже безнадійно занепав Радянський Союз, і, окрім Російської федерації, виникає система молододержавних утворень — і в Східній Європі, і в Закавказзі, і в Середній Азії. Всі вони без винятку теж закінчили авторитаризмом. Я вже в 90-му році боявся, що Україна піде таким шляхом.

Все ж я мав надію, що, може, Україна пройде повз долю Білорусі, Молдови, авторитарної Середньої Азії і Російської Федерації. Україна таки пішла авторитарним шляхом, зробила це останньою зі згаданої системи країн, зате в режимі скандальному і потворному. Маю на увазі Україну, починаючи з 2004 року. Тутешня спроба остаточного утвердження авторитаризму була. Й він утвердився в 2010-му році. Одверто кажучи, я не знав — чим це скінчиться, власне, події 2004 року на Майдані скінчилися, якщо по суті, нічим. Хоча була блискуча дуже суґестивна демонстра­ція демократичних настроїв певної частини українського суспільства, та, зрештою, все це завершилось режимом Ющенка, пародійною, але принаймні демократією, насправді ослабленою, яка потім остаточно втратила свій потенціал. І вслід за тим сталося найгірше, що всі пам’ятаємо, — перший й наступні сезони режиму цього «неудобно называемого» Януковича.

Та раптом трапилося щось зовсім несподіване: замість пацифістського гандистського романтичного Майдану 2004 року з’явився кардинально інший Майдан 2013-го. І попри кров, усі свої внутрішні ознаки, риси, характеристики він має свою передісторію, що про неї ми забули. Ми — спадкоємці київсько-ру­ського світу, а у слов’ян того часу була така особливість: зверху бу­ла аристократія, нащадки скандинавських загарбників, а зни­зу — людська маса, яка сяк-так терпіла князівський деспотизм, але в якісь особливо драматичні хвилини своєї історії, у зв’язку з поразкою своїх князів, раптом маса ця інсценізувалася в напрямі прямої демократії. Зрештою, вся демократія збиралася на тій чи тій площі у вигляді Віче й там ставала головною каузальністю тогочасної історії. Це дуже цікаве явище. Воно веде свій родовід із сивої давнини.

Це — так звана пряма воєнна демократія, що на ній вибудовувалася вся архаїка, скажімо, Середземномор’я, а потім Європи. Але у «київсько-руському світі» то — щось по-особливому цікаве, бо це було останнє народне зібрання у тогочасній Європі у християнському світі. Ісламський світ, на відміну від християнського, практично не знав цього інституту демократії. Проте, звісно, історію київсько-руського часу треба вивчати спеціально, тож нехай цим займаються фахівці. І перша катастрофа в історії Київсько-руської цивілізації сталася вже в XIII столітті. На превеликий жаль, цивілізація ця, так само, як Галицько-Волинська, виникла на перетині великого європейського лісу і великого євразійського степу. І довго ці утворення не могли проіснувати, якщо говорити про київську державність. Однак, дивним чином XVI століття продемонструвало відродження тієї ж прямої демократії. Йдеться про такий дуже своєрідний інститут, як українське козацтво. Низове козацтво зокрема. Вічевий принцип там проіснував десь до кінця XVII — початку XVIIІ століття. Отже, еліта нагорі робить те, що вона робить, і щоб припинити її помилки, яких вона натворила, а тим більше — злочини, існує пряма демократія у вигляді народного зібрання. Уже в «романовському світі» подібних віче і бути не могло.

Перші революційні віче в Києві й по країні почалися з 1905-го року, та це були радше миттєві утворення, на кілька хвилин, грубо кажучи. Потім, як ми знаємо, відбулася Лютнева революція 1917 року. У той час військовий міністр, а згодом прем’єр-міністр російського Тимчасового Уряду Керенський приїхав сюди, в Україну, і з великим подивуванням споглядав величезну юрбу, сотні тисяч людей — під жовто-синіми — прапорами. Та тоді побачене ним віче як хутко виникло, так само швидко і зникло. А наступні спроби до репетиції майбутнього віче з’явилося вже аж наприкінці 80-х років. Я чудово пам’ятаю 1988 рік, пригадую десятки тисяч людей на Софіївській площі, біля пам’ятника Хмельницькому. А потім уже в 1991 році я знову побачив 100 000 людей разом.

Тоді трапилося так, що ця революційна юрба тільки себе демонструвала так званій еліті, яка що хотіла, те й робила. І аж у 2004 році відбулося Віче в повному й точному розумінні цього слова — сотні тисяч людей — зібралися там у режимі демонстрації абсолютного неприйняття того, що коїться в країні, хоч протистояли мирно. І ось — не минає й десятиліття, і — знову криза української державності, українського суспільства. Тієї осені 2013 року я мав честь відкрити Віче, присвячене вшануванню пам’яті жертв голодомору. Видавалося тоді, що це буде миттєва демонстрація, яка швидко скінчиться. Але ні, відбувається інсценізація Віче у справді масштабних формах, вибудовуються політичні сюжети навколо нього, з одного боку, обіцянки Януковича піти в Європу, а з другого — в режимі дурнуватого страшного експромту влади цей рух жорстоко намагаються спинити 30 листопада. Потім знову трапилося несподіване. 22 грудня мав честь відкрити нове Віче... Ця подія в моєму житті — щось незвичайне: зі сцени я тоді побачив всю велетенську людську спільноту. Коли потім говорив, що там був мільйон людей, то мені відповідали, що це моя статистична гіпербола. Мовляв, 80-100 000 й не більше. Не схоже, бо, на мій погляд, рахунок йшов на сотні тисяч людей. Зрештою, те Віче повернулося до того, з чого воно й починалося в ХІ столітті. Віче диктує владі свої умови. І новітні князі послали свої дружини туди. А чим це закінчилося, ми з вами уже знаємо.

Майдан 2013-2014 років — унікальне явище всієї світової історії — нехай про ліберальну демократію різне говорять, що вона і така і сяка, і принципово — ослаблена — й завжди не ті персонажі з’являються на її поверхні. Проте, як казав покійний Черчилль, людство нічого кращого не створило, аніж демократія. Але. Що має бути основою демократії? Масовий вияв. Він може бути добре формалізований, щоразу по-своєму продуманий, інституалізований і т. д. Це все має бути, і необхідно, щоб так і було.

Але має бути ще один варіант демократії: коли мільйон людей виходить на Майдан, заповнює собою весь простір тієї чи іншої національної політики і пропонує ультиматум знавіснілій владі. Це і трапилося у нас, в Україні. Так, я пам’ятаю мітинги, наприклад, молодої Кубинської революції, але, будемо одверті, там була гра — недобра гра — еліти з масою. Маса виходила на площу, співала Інтернаціонал, а потім еліта все одно творила те, що було зовсім не до вподоби народу. Як розповідав мені один кубинець, стояв біля нього чорношкірий на одному з мітингів, а потім не витримав і вигукнув: «Бандити!» Себто там здійснили спробу віче, але до нього так і не дійшло. А в нас дійшло. Як бачите, все ж перемінилася ситуація: з’явився інший уряд, хоч до нього можна мати багато запитань. Та ніхто не скаже, як воно далі буде насправді. Чи закінчиться цей Майдан зміною еліт чи це все вже відбувається — невідомо. Річ у тім, що цього самого Майдану не вистачає на весь наш велетенський простір. Тому що віче часів Київської Русі мало дуже чіткі географічні й політичні кордони. А тепер в Україні не те що кільканадцять, а кілька десятків форм своєї Київської Русі, й одного Майдану на все це, очевидно, не вистачає. Більше того, були й пародії на Майдан, які зараз уже мають місце на трагічному південному сході України. Це справді антимайдан, який при наївній неосталінській шизофренії хоче того, що, взагалі-то, аж ніяк «не положено демократии». Чим ці складні політичні процеси закінчаться — ніхто не знає. Але Майдан уже зіграв свою важливу роль. І з часом напишуть грубезні соціологічні, соціально-психологічні, історіософські монографії про це унікальне явище. Ми з вами принаймні були свідками великої події.

…Може, з часом людство здогадається, ввійшовши в нову комунікативну якість, з допомогою електроніки облаштовувати не тільки національне віче, а й світове. Та до цього поки що далеко. Досі комунікації в руках «персонажів» різних мастей, і поведінка їхня, очевидно, що неприйнятна… На цьому й усе, що я хотів вам сказати.

Вибране з наговореного 12. 04. 2014 р.

Розмовляла Інна Корнелюк.