І
… Італієць Маріо працює в Анкарі дипломатом.
Він мандрівник і екстремал.
Перед тим, як взимку 2014-го року приїхати до Києва, Маріо написав мейл: «Чим я можу допомогти?!»
А чим він міг допомогти?
У нас є все – ліки, їжа, одяг, шини.
Бруківка – під ногами, кров – у лікарнях.
І… на тій же бруківці.
Чим тут може зарадити італієць Маріо?
Хіба що послати його здати кров, але в лікарнях і без нього – шалені черги.
Нам нічого не потрібно, відписали йому і подумали: образиться.
Додали після глибоких роздумів: «Приїжджай зі своїм прапором – і просто постій з ним серед інших…»
Анжела – інженер-технолог, донеччанка.
Любить шопінг і той день, коли платять зарплатню.
Платять мало і невчасно, але то – найщасливіший і найважливіший день в її житті.
Адже тоді вона може зробити манікюр!
На початку грудня вона написала своїм київським знайомим: «Что там за гадость вы устроили с елкой?!»
Бельгійці Од і Бернар – публіцисти і соціологи.
Тендітна Од побувала чи не в усіх «гарячих точках» планети.
Через те вона трохи розмовляє по-чеченськи, по-вірменськи, грає на дудуці і перечитала всього Солженіцина.
Бернар обожнює Карпати.
Власним коштом видав в Брюсселі розкішний альбом зі світлинами своїх подорожей по Західній Україні.
Обійшов чи не весь гірський Крим з наплічником за плечима.
Луганчанка Анна розмістила на «Однокласниках» світлину двох шахтарів, що працюють у вузькому штреку.
Стоять на колінах.
Тримають на плечах дерев'яне склепіння.
Чорні оголені торси виблискують потом…
«Ось де працюють справжні чоловіки!» – підписала Анна.
Суі – японка, політолог. Ніколи не була в Україні.
У неї був вибір: поїхати одразу сюди чи спочатку побувати в Москві.
Промоніторила російські ЗМІ і твердо вирішила: спочатку – до Києва.
Так би мовити, до самого «лігва»!
Вова мешкає в Маріуполі.
«Смерть фашистам!» – закликав він на своїй сторінці у фейсбуці.
Дмитро – київський студент.
Говорить російською.
Українською – хіба що так, «по приколу» і на іспитах.
Ну, і тому, що все ж таки «в Україні живемо!».
Сесію здав погано, адже…
Ну, якщо нарешті зустрічаєшся з найкрутішою дівчиною з курсу, яка на тебе раніше нуль уваги, яка вже тут сесія?!
Мама сварилась…
Марина – медсестра з Одеси.
Працює в пансіонаті біля моря. В кінці Французького бульвару.
З Одеси мало виїжджала.
Одеса, як відомо – мама, від неї важко відірватися.
Вільне місто – що хочеш, те робиш…
Ще один Дмитро. З Донецька.
Тридцять років пропрацював на шахті.
Не один десяток однолітків поховав за ці роки.
Колись п'ятнадцять діб рідне місто підмітав через якогось заїжджого інженера, що поплескав по плечі зневажливо, мовляв, «давай, давай рубай російський вуглик».
Чомусь образився – сам не знає чому.
Вуглик-то – наш, з Донбасу! Так чи не так?
Сперечатися не було часу – дав в зуб і пішов до клітки – спускатися рубати цей самий вуглик, за який чомусь образився.
Іван каже про себе – «хлопець з Бандерштадту».
Минулого літа приймав у себе в колибі «зелених туристів» з Пітера. Грошей брав небагато. Пильнував, аби все було «на рівні»: воду провів гарячу, телевізор – плазма, чисті простирадла, сніданок-обід-вечеря з не менш як п'яти страв.
І щоби обов'язково – вареники з вишнями, афенами, малиною.
Борщ. Бануш.
Бануш гостям особливо сподобався – на сметані роблений.
«П'ять зірок!» – сміялись пітерці.
Обіцяли приїхати наступного літа.
І друзям розповісти. Так би мовити, жива реклама.
Нехай собі їдуть. Тут гарно, затишно…
Артур – «афганець» з Києва.
Не любить згадувати про ту війну.
Двадцять років мовчить.
Навіть не всі друзі знають, що виконував колись «інтернаціональний обов'язок». Переконаний пацифіст: чує постріл (навіть якщо це вистрілює корок з-під шампанського) і демонстративно відвертається…