Епілог

Пух старих тополь кружляв у повітрі, неначе сніг, виконуючи танок, що наспівував йому легенький вітерець. Літня спека, яка нарешті прийшла після кількох тижнів злив та негоди, примушувала життя сповільнити свій темп. Бірюзовий купол неба проливав на землю ціле море сонячного сяйва, а зелень, що буйною хвилею панувала навкруги, тішила око.

До маленького кладовища, що розташувалось серед купи старезних ясенів на краю села, йшли двоє. Старенька сухорлява бабця у чорній хустині і зодягнутий у камуфляж офіцер з погонами підполковника. Йти йому було важко – на хвору ногу ступав обережно, спирався на милицю. Старенька, зупинившись, похитала головою:

– Болить… Машиною треба було…

– Я дійду, мамо, – поранений офіцер витер хусточкою спітніле чоло і продовжив свій шлях.

– Ой, леле…

Борис виписався з шпиталю тиждень тому і одразу ж поїхав до матері. Не розповідав нічого. Та й що він міг їй розповісти? Усе пережите під Слов'янськом можна було висловити одним коротким словом – війна. Але старенька надто багато пережила за цю гарячу зиму, щоб примушувати її зайвий раз хвилюватись.

– Все добре. Все буде добре.

Ось і ворота. Зелень дерев, охайні могили. Ірину Борис помітив здалеку. Вона стояла поблизу Артемової могили, занурена у власні невеселі думки.

– Хто це там? – придивилась мама.

– Ірина, я тобі про неї оповідав.

Підійшли. Іра, помітивши їх, немов прокинулась. Стояла, не знаючи як розпочати розмову.

– Так ось познайомились з тобою, доню… – зітхнула стара.

Борис безсило присів на лаву. Рана роз'ятрилась і почала допікати. Проте він не жалкував, що вирішив йти до братової могили на своїх двох. Потрібно скоріше ставати на ноги. Надто багато роботи.

Він палив і мовчки дивився на фотографію Артема. І на дати під нею. 1986–2014. Все. Коротке, але яскраве життя. Життя, яке могло принести країні значно більше. Але навіть закінчившись так несподівано і трагічно, воно не пропало задарма. Його пам'ятатимуть. Перед дверима сільської школи з'явилась меморіальна табличка з ім'ям Артема, а це про щось говорить. Шкода лишень, що такою ціною. Безумовно, шкода.

Іра підійшла і сіла поряд. Деякий час мовчала.

– Я завинила перед вами, – сказала нарешті.

– Чим?

– Я була надто різкою…

Борис повільно похитав головою.

– Все було сказано вірно.

– Я була надто різкою.

– Не вберіг. Намагався, не зміг… Так мало бути. Тепер ми нічого не зможемо змінити. Він все змінив сам. А ми мусимо лише пам'ятати.

І на підтвердження його слів, зашелестів листям лагідний вітерець, порушуючи тишу і спокій кладовища. Веселий і гомінкий, свіжий і сповнений пахощів нагрітого спекою поля.

Вони пам'ятатимуть.

Назавжди.

Навік.

15.06.2014.