IV

Артем подумки вилаявся, увімкнув покажчик правого повороту і зупинив автомобіль на узбіччі. Маючи впевненість, що правил не порушував, приготувався до неприємної розмови з інспекторами. Віднедавна вони стали надто прискіпливими до усіх, хто наближався до столиці з західної сторони. Особливо, якщо авто з викликом «демонструвало» львівські номери. І хоча від містечка на Хмельниччині, де народився і мешкав Артем, до славетного міста Лева було не менш, аніж три сотні кілометрів, інспектори ДПС мали рацію. Зупиняючи його, вони щоразу попадали у «десятку» з точки зору виконання секретної вказівки міністерства Захарченка. От і зараз, червонопикий капітан у шкіряній куртці й помаранчевому жилеті нахабно вискалився, імітуючи представлення чимось на кшталт: «ктан ліції аші документи…»

Артем зітхнув, повернув об'єктив реєстратора в бік інспектора і приготувався до довжезної розмови. Колись він навіть знаходив задоволення у такому дратуванні нахаб з ДПС і пізнішому викладенню діалогів у Ютьюб. Але це було раніше. Починаючи з середини грудня ігри закінчились і тепер зайве слово, сказане «не так» правоохоронцю, могло закінчитись напівтемною камерою ІТТ. Що ж, як би там не було, здаватися і повертати назад він не збирався. Україна – це Європа, врешті решт. А Європа – це демократія.

– Я вас слухаю, – намагаючись зберігати спокій, мовив Артем.

Червонопикий капітан криво посміхнувся:

– Сьогодні, розумнику, ти будеш слухати не мене. – Він вказав на чорний мікроавтобус з тонованими вікнами, що стояв неподалік. – Туди пройдись.

Артем, не сперечаючись, вийшов з машини і покрокував до мікроавтобуса. Зрозуміло, що це не звичайна спроба завернути геть з очей активіста Євромайдану. Тож, у випадку супротиву, йому «допоможуть» дійти до вказаного місця. Вогкий холодний вітер нещадно рвонув поли пальта і крижаною рукою заліз під светр. Поля, що тяглись вздовж траси, не дивлячись на останню декаду грудня, не несли на собі жодного клаптя снігу. Чорні й непривітні, як і силует автомобіля, до якого наближався Артем. Такими чорними й непривітними були ряди солдатів, які взяли у кільце Майдан Незалежності у Києві, намагаючись придушити протест, що наростав і ширився зі швидкістю каменепаду в горах. Проте, це просто гра уяви. Перед ним були просто зорані на зиму поля. Над полями важкою ковдрою застигла імла, а струмені вологого вітру, час від часу, несли холодні краплини дощу.

«Це добре, що немає морозу. Це добре…» – подумав він. Ірина увесь цей час, поки він їздив у справах, жила у наметі. І хоч дров, з її слів, вистачало, брезентовий дах намету далеко не найкращий захист від зимової негоди.

Скільки ж вони не бачились? Три дні? Ні, чотири. Як це іноді багато – довгих чотири дні. Антоніна цього б не зрозуміла. Та й не тільки вона. Подібне почуття може бути відомим лише двом. Двом, для яких чотири доби розлуки є важким тягарем. І одним з цих двох зачарованих був Артем. Все те, що напередодні займало усі його думки, усе відійшло на задній план і стало надто далеким. Аспірантура, пошуки роботи, розлучення з Антоніною… Все залишилося у минулому житті. Так, напевне, відзначився у свідомості великого Гая Цезаря перехід Рубікону. І сам Гай Цезар залишився у минулому житті. Тепер лише Ірина. І Майдан – велика боротьба, яка дозволила їм відшукати одне одного у цілому морі людей.

Водій мікроавтобуса, до якого зайшов Артем, двигун не вимикав, обдуваючи салон і єдиного пасажира струменем теплого повітря. Проте тепло і затишно тут не було. Принаймні для Артема. Він упізнав людину, яка сиділа у шкіряному кріслі, привалившись спиною до скла. Перед ним був Борис.

– Ось і зустрілися, брате, – по хвилині мовчанки вимовив Борис. – Що ж не вітаєшся, неприємно бачити?

Артем зручніше вмостився у кріслі навпроти брата і довго упритул дивився на нього.

– Ну, привіт, – нарешті вимовив він. Занадто напружено. Занадто насторожено й неприязно.

– Бачиш, як зустрічатись доводиться? – похитав головою Борис.

– Ти сам все влаштував, чому ж дивуєшся?

– Так, сам. Коли я хочу зустрітися з людиною, у мене є засоби це влаштувати. Навіть коли та сама людина влаштувала сварку зі мною і не хоче спілкуватись.

– Я не влаштовував сварки.

– Проте у доволі вільних фразах висловив своє ставлення до «контори» і усіх, хто у ній служить. Як ти нас називав? «Армія золотого унітазу»? Я не помиляюсь?

– Для чого ти мене зупинив? – похмуро відповів Артем. Йому й самому було неприємно згадувати про нестриманість, що її виявив під час минулої зустрічі з братом. Але вибачатись він не збирався. Не він винен, що доля розвела їх по різні боки барикад і зробила ворогами.

Борис немов прочитав його думки.

– Ми не вороги, Артеме. Просто ти багато чого не знаєш.

Артем не відповів. Шипінням і незрозумілим уривком фрази озвався невидимий динамік. Борис відвів пронизливий погляд, яким щойно свердлив Артема, дістав з внутрішньої кишені модної куртки крихітну короткохвильову радіостанцію і буркнув у її мікрофон:

– Вільні. Далі по своєму плану.

І знову почав пронизувати важким поглядом Артема. Срібляста іномарка автомобільної інспекції зірвалась з місця, як застояний кінь, і помчала у мряку дощу, який почав засівати мокрий асфальт, посипане щебнем узбіччя і голі дерева лісосмуги. Артем якийсь час намагався витримати погляд брата, після чого повернувся до вікна й почав роздивлятись околиці.

– Як мати? – несподівано запитав Борис.

– Краще. Про тебе запитувала. Казала – не телефонуєш.

Борис нічого не відповів. Натомість взяв до рук «планшетник», що лежав поруч з ним у кріслі, й заходився проводити якісь маніпуляції на його екрані. За хвилину простяг комп'ютер Артему.

– Поглянь.

Артем з цікавістю почав перегляд. Перед ним було, скоріш за все, оперативне відео. Звичайні краєвиди київського середмістя. Ось Будинок Профспілок з рекламою шикарного позашляховика майже у всю стіну, ось Майдан Незалежності з недобудованою ялинкою, ось КМДА і Марийський парк, а далі Верховна Рада і Кабінет Міністрів. Загалом невеличкий клаптик Києва, до якого ось уже понад три тижні прикуті погляди мільйонів українців і мешканців об'єднаної Європи. Відео складалось з уривків, місце розташування оператора час від часу змінювалось, змінювались і люди у кадрі. Проте Артем точно міг сказати, що присвячений фільм саме його скромній персоні. Ось він, Артем, з прапором у штовханині з «космонавтами», ось у пікеті біля комплексу урядових споруд. Ба, навіть за столиком у кав'ярні про щось розмовляє з двома чоловіками у камуфльованому одязі. Добірка займала п'ятнадцять хвилин і доводила якщо й не тісний зв'язок, то принаймні знайомство Артема з добрячою половиною тих, кого урядові телевізійні канали зазвичай іменували екстремістами й звинувачували у спробах «насильницької зміни влади».

Нарешті Артем відклав пристрій.

– Блискуче. Нарешті відчуваю себе кіногероєм.

– Це лише частина матеріалу, – похмуро відповів Борис. – Я ще записи твоїх телефонних розмов не вмикав. Ти взагалі розумієш, що відбувається?

– Очевидно, мною займається СБУ

– І ти так спокійно це констатуєш?

– А на яку реакцію ти очікував, брате?

– Добре… – Борис похапцем дістав цигарки і припалив, клацнувши запальничкою. – Хоча, яке там в біса добре… Артем, ти повинен покинути це!

– Що саме? – Артем відчув, як його кулаки стискаються. Як колись у школі, у третьому класі. Перед бійкою з нахабою однокласником. Тільки тоді його старший брат був поряд, а не навпроти нього.

– Припини цю маячню про євроінтеграцію, а я зроблю так, що матеріали на тебе зникнуть.

– Тобто наше прагнення жити в цивілізованому світі для тебе маячня?

– Так, цілковита. Ти нічого не вирішуєш. Я скажу більше, Артеме, ти сам не знаєш куди лізеш.

– Я нікуди не лізу. Я… Власне не я, а ми, усі ті сотні тисяч, ми хочемо справедливості.

Борис почав відверто втрачати залишки терпцю.

– Ти дурень, Артеме! Ти не знаєш, хто ці люди. Ти не знаєш, чим загрожує перейти їм дорогу. Вони тебе знищать, і я нічим не зможу допомогти.

– Усіх не знищать! – палко заперечив Артем, але одразу ж почув аргумент, з яким важко було не погодитись:

– Лише найактивніших, решта розбіжаться самі. Артеме, як ти не розумієш – у них гроші, влада! Закон у їхніх руках – дишло, а на карту поставлено все. І вони це добре розуміють. Тож з тобою ніхто не буде панькатись. Десять років за організацію масових заворушень не найгірша доля, з тих що чекають на подібних до тебе бунтарів. І це не гадання на кавовій гущі, це інформація. Ну для чого тобі все це? Пожертвувати університетом, наукою, власним майбутнім нарешті… Це через те дівча?

Артем раптом відчув крижану злість. Хіба це той Борис, який учив його колись їздити на велосипеді або приладнувати гачки до спінінга? Ні, це інша людина. Він захищає інтереси тих, проти кого вони ведуть боротьбу. Він, Ірина, Макс, тисячі подібних до них людей. Подумав так, і враз осікся. Яке він має право допускати подібні думки? Це ж брат, рідний брат, яким він так пишався, коли ще був малим хлопчаком. Якому так радів, коли той повертався зі служби у збройних силах. Успіху якого так по-доброму заздрив, коли Борис влаштувався працювати у СБУ, отримав посаду у спеціальному підрозділі «Альфа» і з запаморочливою швидкістю дослужився до погон підполковника. Як же він може бути ворогом?

Що взагалі відбувається у цій країні, коли подібні думки можуть з'явитися у Артемовій голові?

Хто призвів їх до того?

І ось це, останнє запитання, з цілої череди, які виникли у розбурханій уяві Артема, раптом розставило все по своїх місцях. Саме влада, намагаючись розділити, обікрасти їх, і володарювати безмежно й безкінечно, призвела до того, що повстав Майдан. Тобто він, Ірина, Макс, вони все роблять вірно, а Україна будь-що стане частиною Європи.

– Мене затримано? – чітко викарбував Артем.

– Дурень! – в серцях вилаявся Борис. А потім нагнувся до Артема і, поклавши йому руку на плече, гаряче заговорив:

– Артеме, я прошу, покинь це і їдь додому. Не сьогодні-завтра, вас зачистять!

– Мене затримано?

– Ти… Чорт забирай, чому ти не хочеш мене чути?! Я лише намагаюсь врятувати твою дурну голову! їдь додому! – Борис перейшов на крик, чого за ним Артем ніколи не пам'ятав. Очевидно, говорив правду. Але це нічого не змінює. Вони продовжать боротьбу. Україна вступить до Євросоюзу, а винні у побитті студентів будуть покарані.

– Я їду на Майдан.

Мовчанка. Борис припалив другу цигарку. За хвилину кинув неголосно:

– Іди геть.

Артем послухався. Коли повернувся до свого автомобіля, довго не міг заспокоїтись. Сидів, заплющивши очі, й пригадував події, що відбулися зовсім недавно. Минулого разу вони зустрічались з братом у листопаді, до того як Артем вперше поїхав до Києва, щоб на Майдані Незалежності бодай комусь вилити біль і сором за те, що у них відбирають країну. Відбирають, щоб піднести її як цінний трофей ненажерливому Третьому Риму. Минулої зустрічі вони про це не говорили, було не до політики. Вони зустрілись під час похорону батька і їхнє горе було спільним. Але тепер… Тепер один з них мусить мерзнути у наметі, а інший прислужувати злодію, який зненацька зацарював в Україні. Прислужувати й боротись з побратимами Артема. Хапати їх і за безглуздим звинуваченням кидати до буцегарні. А скількох він уже кинув? Невже вони мусять стати ворогами?

Артем силоміць перевів думки у більш практичне русло. Потрібно було заправити повний бак і усі каністри на АЗС перед в'їздом до міста. На Майдані катастрофічно не вистачало палива для генераторів. Тоді вони ще не використовували бензин за іншим призначенням.