IX

– Ти засмучений, – вона не запитувала, вона стверджувала.

– Ні! – Артемові здалося, що він навіть у темряві бачить її міцно стиснуті вуста – такий вираз Ірина мала тоді, коли була чимось невдоволена. Цього він аж ніяк не міг припустити. Сьогодні у них свято, тож по ньому нічого не повинно залишитись, окрім гарних спогадів.

– Хіба у мене є привід засмучуватись? – він відшукав її вуста і вони злились у довгому пристрасному поцілункові.

Першою оговталась Ірина. Прикрившись рушником, покрокувала у душ. Артем відкинувся на подушку і припалив цигарку. Невже усе це відбувається насправді? Він, кохана жінка, номер готелю, якщо й не розкішний, то цілком пристойний. Після півсотні ночей у наметі або, у кращому випадку, на надувному матраці десь у кутку однієї з «націоналізованих» споруд київського середмістя.

Сьогодні вони могли кохатися, пити шампанське і мріяти про майбутнє.

Ірина повернулась, взяла келих, що їй простяг Артем, і сіла на постіль поряд з ним. Пила вино і мовчала, вдивляючись у його обличчя.

– Я не хочу, щоб ти був засмучений.

– Ніколи.

Вечір накрив їх теплою ковдрою, зупиняючи час. Як же добре сидіти отак і розуміти, що комусь не байдуже чи засмучений ти, чи веселий та бездумний.

– Так, ніколи.

– І ти.

– Нізащо. Поки ми є один у одного, нам нічого бути засмученими.

Раптом Ірина поглянула на нього, примруживши очі.

– Артем, я давно хотіла запитати тебе…

– Запитуй.

– Чому ти тут?

– Тому, що поряд зі мною ти, а тут значно затишніше, аніж у Профспілках.

– Ні, я не про це. Чому ти на Майдані?

– Дивне запитання.

– Анітрохи, – вона відкинула неслухняне пасмо волосся і стала ще чарівнішою, аніж завжди. Напівтемрява кімнати додавала їй загадковості і витонченої краси. – Розумієш, я запитувала про це багатьох людей і завжди чула різні відповіді. Іноді дуже цікаві.

– Наприклад?

Ірина зробила ковток вина.

– М-м… Наприклад ось: уже немолодий чоловік, киянин. Двадцять хвилин розповідав мені анекдоти про радянських лідерів, Чапаев, і тому подібне. А потім раптом став серйозним і сказав: «Я двадцять вісім років по таборах… Ні, доню, не політичний, звичайний урка. Але нарешті на свої очі можу побачити, як змінюється країна, що мене колись таким зробила».

«Але ж то, напевне, було за радянських часів?» – питаю.

«Так».

«Це ж інша країна!»

«Та сама, доню, та сама. Тоді Вітя Хам у мене «бугром» був, а тепер президентом».

– Виявляється, вони разом сиділи. Або ще запам'яталось, як наш Нігоян читав вірші Шевченка. Так проникливо, так…

Ірина замовкла. Обидва вони були вражені тим, що стало з Сергієм. Обидва знали його особисто.

– Нам важко не засмучуватись, – Артем обійняв Ірину і погладив її по голівці. – Ми стали надто досвідченими за цей час. Але ми точно знаємо, для чого ми тут. Тому, що більше нікому. А що до мене… все надто банально.

– Хіба такі рішення приймають за банальних обставин?

– Приймають… У рідному селі маю одного знайомого. Коли все починалось, він сказав, що йому «по-барабану», хто при владі. Так і сказав: «по-барабану». А колишня дружина не знайшла нічого кращого, аніж ляпнути, що нас все рівно приведуть до союзу з Росією. Тому що, з її точки зору, так склалось історично. Україна має бути під Росією. Через кілька днів я був на Майдані. Тому що мені не «по-барабану». І тому, що я краще знаю історію, аніж знає її моя колишня дружина. У нас є шанс і ми не повинні його змарнувати.

– Це не банально, Артеме, – сумно посміхнулась вона.

– Можливо, – розпочавши монолог, Артем вже не міг його не закінчити. – Зачекай. Я розповів тобі лише про причину мого приїзду. Причина, яка примусила мене залишитись і йти до кінця, дещо інша.

– Яка ж саме?

Артем обійняв Ірину і зазирнув в її очі.

– Власне, причин було дві. По-перше, темою моєї дипломної роботи була історична розвідка в часи ранньої Запорізької Січі. І коли я читав про козаків, у мене руки опускались від розуміння того, на що нас, українців, перетворили останніх три з половиною століття. Наші предки були гордовитими і сильними людьми. Вони знали ціну честі, хоробрості, вони були лицарями. Хіба ми схожі на них? Ми, котрі порою за дрібну провину, за необережне слово готові вчепитися у горлянку ближньому, але десятиліттями дозволяємо правити нами злодіям? Дозволили їм, нарешті, стати рабовласниками, перетворивши на бидло більшість колись славетної нації. Ми мовчки спостерігали, доки вони знущалися над нашою мовою і культурою, пам'яттю наших славних предків. Тож зрештою отримали цілком логічний результат. Тому я казав – ні, не схожі. Не були схожими до кінця листопада минулого року. На щастя, Майдан зміг довести – я помилявся, вважаючи, що слава козацька залишилась у сторіччях. Тут, у серці столиці, відродилась нова Запорізька Січ. Це перша з двох причин, які примусили мене залишитись.

– Якою ж була друга причина? – посміхнулась Ірина і нагородила Артема довгим поцілунком.

– Друга не менш ґрунтовна. Вона пригостила мене канапками і примусила на все життя запам'ятати її вродливе обличчя і сяючу посмішку.

– А ти підлабузник! – грайливо поглянула на нього Ірина.

– Анітрохи. – Артем раптом став серйозним. – Іро, тепер я впевнений, що мені не здається. Я кохаю тебе.

– І я тебе кохаю, Артеме, – прошепотіла вона.

У кімнату м'якими темними хвилями вповзала ніч. Гомінлива та сповнена руху, саме така, якою могла бути ніч у тримільйонному місті. Київ, якщо не рахувати охопленого вогнем революції центру, жив своїм звичним життям. Освітленими проспектами мчали автомобілі, сяяла реклама, відвідувачі сиділи за столиками численних кафе й ресторанів або просто прогулювались вулицями, не дивлячись на холод. Дніпровські кручі висились не менш гордовито, аніж за сивих князівських часів, а величний Борисфен поважно котив свої води. Так, як і десятки, і сотні років тому. Лише сяяли яскравим світлом вежі сучасних новобудов, а серед неба темніла постать озброєної щитом і мечем Матері-Батьківщини над музеєм Вітчизняної війни. Вони нагадували, що давно минули славні часи великих князів, але поряд з цими пам'ятками нового часу спокійно вживались невидимі звідси золоті бані лаврських церков.

Могутній тисячолітній Київ засинав. Засинав і буремний Майдан, забуваючи до ранку про вибухи, гуркіт, чорні дими від згорілих шин і крики переповнених ненавистю людей. Не спали тільки охоронці на барикадах і бійці у щільних шеренгах за сірими дюралевими щитами. Чатували одне одного і одночасно сподівались, що протягом наступних кількох годин не відбудеться нічого поганого.

Артем затулив очі й за мить вже спав, пригорнувши до грудей кохану. Йому снилось літо. Сонячне, тепле і розділене на двох. Літо, якого йому не судилось побачити у земному житті.