Геометрія дощу (Уривок з роману)

Я пам'ятаю себе і все, що зі мною відбувалося, з чотирьох років. І пам'ять ця дуже чітка, опукла і виразна – так, наче в комірчині дитячої напівсвідомості спалахнуло раптом потужне світло самоідентифікації, спалахнуло і прогнало темряву, не залишивши їй жодних таємних куточків. Відтоді минуло – Боже правий! – тридцять два роки, та я все ще плекаю оті перші свідомі спогади, більше того, варто мені заплющити очі – і перед внутрішнім зором постає справжнє ретро-кіно. Фільм, що йде чомусь в теперішньому часі.

Один з найперших таких спогадів – я, чотирирічна, кругла, мов колобок, від штучної смугастої «під тигра» шубки, у великих, не по розміру, валянках, запнута квітчастою шерстяною хусткою, стою біля ялинки, тримаючи в руках диво – синьо-золоту скляну кулю. Руки нестерпно мерзнуть навіть у вовняних рукавичках, але я мовчу – не скаржуся, не вередую, взагалі ніяк не виявляю того, що мені боляче. Адже я при справі. Я допомагаю татові наряджати ялинку, що росте в нас на обійсті. І, звичайно, я не стискаю пальці. Я тримаю своє диво дуже ніжно, і воно у відповідь світиться до мене синьою прозорістю. Я майже шкодую, коли батько забирає його в мене, щоб почепити на святкове деревце, але мама миттю вкладає мені в долоньки нове – цього разу густо-фіолетове, зі сріблясто-білою хатинкою на боці. Хатинка схожа і на цукор, і на іскристий сніг, що вкриває землю пухкою легенькою ковдрою. Мама, в білій пуховій хустці та благенькому осінньому пальті, виймає скляні дива з плетеного кошика, де вони, перекладені товстим шаром вати, сплять майже цілий рік в очікуванні новорічних свят, і посміхається. Тонкі смагляві пальці, жваві, мов зграя сполоханих метеликів, рухаються так витончено, так граціозно, що навіть я, дрібнота, відволікаюся від кульки і придивляюся до них пильніше. Придивляється і тато.

– Юлю, ну вдягни ж рукавиці. Холодно!

Мама дзвінко сміється.

– Хіба?

Я люблю, коли мама сміється. У неї кришталевий сміх, і солодкий. Мені чомусь здається, що саме солодкий. І дуже заразливий – негайно хочеться засміятися у відповідь. Я так і роблю, щосили роззявляючи дрібнозубого рота, і так захоплююся, що наступна іграшка – ромбик-стільничок із бджілкою, вкритий золотою фарбою і здатний світитися в темряві – випадає в мене з рук. Без найменшої, навіть мікронної паузи мій сміх переходить у плач. Тато здивовано озирається. На його темно-рудій, густій і довгій бороді, навмисне виплеканій до свята, танучи, виблискують сніжинки. Мама квапливо піднімає зі снігу цілу-цілісіньку іграшку, і та, густо-жовта, мов квітковий мед, повертається мені до рук. Я шморгаю носом, потім витираю його рукавичкою, колюча вовна лоскоче мені ніздрі, я чхаю, водночас намагаючись зазирнути до маминого кошика – чи не скінчились раптом чудеса? А мама дивиться на батька, дивиться так, що мені стає тепло – і від позирку її чорних очей, і від його посмішки у відповідь, і від ялинки, і від того, що завтра – Миколая. Я відчуваю, що це дивне, заборонене свято, і це посилює нетерпіння, з яким я на нього чекаю. Біля моїх ніг, мов в'юн на пательні, крутиться наш непосидючий кіт Сірко – чому його назвали по-собачому, я розповім згодом. А в моїй маленькій голівці так само жваво крутяться слова коротенької молитви – я завчила її з маминою допомогою, аби зробити татові приємне. Він – єдиний чоловік у нашому селі, що молиться, вірить у Бога та щонеділі ходить до церкви. Ходити далеко, сім кілометрів в один бік, але чи злякає відстань лісничого, якого, як і вовка, ноги годують? Певно, що ні. Таку дивину – віру – батько привіз зі Львова, де навчався у лісотехнічному інституті і набрався там «усякого». Так завжди казав мій дід, і докидав, що стало б із сина й технікуму – там просто нічому набратися. Напевно, діду видніше, бо сам він закінчив лише початкову школу і чомусь дуже пишався цим фактом. А сина соромився, називав його не інакше, як «попівський годованець» або «сучий виплодок», і кричав, коли нап'ється, що йому встид за «клятого богомольця» очі виїдає. А напивався дід завжди – задля профілактики втрати зору заливав оковитою очі з самого ранку і надвечір фіксував результат. Утім, я трохи забігаю наперед. Знаю за собою цю ваду.

– Давайте помолимося, – каже там, у моєму далекому дитинстві, тато і схиляє коліна. Біля нього в пухкий невагомий сніг стає мама, біля неї – я і тільки кіт Сірко не зважає на наші рухи і діловито вмивається – мабуть, до гостей. Батько читає «Отче Наш», мама, хвилюючись, промовляє молитву до Святого Духа, що стане згодом моєю улюбленою, і чарівні слова, чарівніші навіть за ялинкові прикраси, лунко і урочисто, мов дзвони, звучать в морозному повітрі. «Царю Небесний, Утіши-телю, Душе Істини»… Звісно, я не розумію, що це значить, хоча про Бога вже чула – це як мій татко, тільки для всіх і на небі. Це щось неосяжне, і мені ніколи про це розмірковувати, бо час читати свою молитву. Я глибоко зітхаю і починаю:

– Світи, Боже…

Мама прикриває очі, і я усвідомлюю – щось пішло не так. Але коли це мене зупиняло? Я бадьоро продовжую:

– Світи кріпко…

Мама щосили стискує вуста, але марно – вони тремтять, як завжди, коли вона збирається посміхнутися. Я знаю цю дрож напам'ять і знаю також – якщо з'явиться усмішка, значить, все гаразд. І тому хоробро завершую:

– Світи, без… без…

Слово «безсмертний» так і лишається в моєму роті, я квапливо ковтаю його, аби не заважало справляти враження на батьків, і майже кричу:

– Побалуй нас!

Тато не витримує першим. Він не просто сміється – регоче, зривається на рівні ноги, підхоплює мене, смачно цілує і підкидає вгору. Я у повному захваті, верещу і зойкаю, вдаючи, що боюся, хоча насправді в сердці немає й краплини страху. Я впевнена, що татко мене впіймає, хоч би що трапилося, хоч би навіть небо на землю впало – я не впаду, бо він цього не допустить. Він підкидає мене ще і ще, знову і знову, а потім я опиняюся на руках у мами, розпашіла, захекана і щаслива, як молочне порося. Ми повертаємося в дім, і я біжу до себе в кімнату, намагаючись на ходу розщепнути шубку. Чарівне вікно, вкрите дивовижними візерунками, зараз нічого мені не показує, але я бачу все, що треба. І маю все, що треба, – батьків, які живуть в любові одне до одного і обожнюють мене, а ще – магічне лісове царство, святого, що неодмінно принесе мені дарунки, і – відчуття безпечного польоту. Коли я стану дорослою, воно буде приходити до мене лише у снах.

* * *

Тисячі миль і мільйони хвилин відділяють мене тодішню від нинішньої; ціла прірва пролягла між дівчинкою з маленького поліського села, що молилася Богу, уявляючи при цьому свого тата, і самотньою жінкою середніх років, що сидить на широчезній канапі номеру-люкс у шалено дорогому лондонському готелі, з келихом хересу в руці та очами, повними сліз. Ця жінка не дуже полюбляє херес – шеррі, кажуть англійці, – але їй кортить напитися. І, як завжди в таких випадках, сп'яніння десь добряче забарилося, чого ніяк не скажеш про печію. Ця жінка – Боже мій, любий Господи, ну чому, чому це я? – з крижаною ясністю вже в котре усвідомлює різницю між бажаним та дійсним. Екран телевізора з діагоналлю до-фіга-і-трохи-дюймів тьмяно світиться; на ньому в режимі «стоп-кадр» застигло лице мішені. За той крихітний диск, що лежить нині в DVD-плеєрі, чекаючи наступної команди, секретні служби принаймні трьох країн залюбки озолотили б його власницю. Ось тільки власниці це ні до чого. По-перше, вона й так далеко не бідна. А по-друге, в неї знову є все. Проте цього разу – все, що їй НЕ треба.

Ця жінка дуже добре стріляє, однак ненавидить зброю.

Вона терпіти не може полювання, та мусить йти на війну. Чи, радше, на борню – з голими руками. І ногами. І в сукні з вирізом до пупа. І без бюстгальтера. Є підозра, що під час вирішальної битви на ній зовсім нічого не буде. Це називається коротко і красиво – ню.

Мабуть, якщо голих у ліжку двоє, це має називатися «нюню». Як у дитячому анекдоті про войовничих мавпочок та нажаханого бегемота.

Але для жінки – тобто, ні, для дівчинки, принцеси лісового царства – це іменується одним-єдиним словом – блуд. Розпуста.

Та дівчинка була дуже старомодною.

Жінка, котрою вона стала, ніяка. Не старозавітна, і не авангардна. Ні жива, ні мертва. Ні рак, ні жаба.

А чи існує вона взагалі?

Дуже хотілося б відповісти «ні». Тим більше, що це досить близько до істини. Та десь у глибині мого спаплюженого єства, як вогник лампадки перед потьмянілою від часу іконою, слабко мерехтить іще жива душа. Як зле пожартував Господь, лишивши її в цьому знесиленому, знекровленому тілі! І як жорстоко вчинив! Душа, втративши все, чим дорожила, безпорадним метеликом метушиться у скляній порожнечі буття, з кожним рухом втрачаючи жагу боротьби. І бажання жити.

Часом це – непоправна втрата. Не все можна відновити, навіть якщо дуже кортить. Але є речі, які ти мусиш робити. Справи, які маєш закрити, хай там що. І хочеш ти цього чи ні, не має жодного значення.

You was born to do it, як кажуть у голлівудських кінах.

Хоча, звісно, не всі так вважають.

Лунає дзвінок мобільного, і роздвоєння особистості зникає. Я перестаю бачити себе ніби згори, виринаю з трясовиння спогадів на поверхню сьогодення і відповідаю, не дивлячись на дисплей телефону. Я й так знаю, хто це. На веселеньку мелодію «У попа была собака» в мене запрограмований лише один абонент.

– Слава Ісусу Христу, – лунає в слухавці.

– Навіки слава Богу, – кисло промовляю я. І не тому, що не рада чути цей голос. Я просто в курсі, про що піде розмова. Це ж бо не вперше.

– Як ся маєш, доню?

– Файно. Ліпше за всіх. А ви як, отче?

– Та теж нівроку. Ти зараз де?

От ніби він і гадки про це не має!

– У Лондоні.

– Серйозно?! – таке щире, непідробне здивування звучить в голосі отця Лоренцо де Россі, що на якусь крихітну мить я йому практично вірю. А вже наступної думаю, що падре цілком заслуговує на «Оскара». Який талант, який актор гине! Може, віддати йому свого золотого дядечка? Той, щоправда, не за акторську гру і не за режисуру, але яка різниця? Тим паче, що мені ця статуетка вже ні до чого.

– І я також у Лондоні, – шовком стелиться священик. – Уявляєш, який чудесний збіг обставин?

Уявляю, авжеж. Ах ти, старий лисе, пройдисвіте в сутані, думаю я з ніжністю. Я не можу довго сердитися на падре, хай які прикрі речі він говорить. Зрештою, він за мене турбується і пхає носа в моє життя виключно з любові. А це багато важить, і за це багато чого можна витерпіти, і майже все – простити.

– Може, повечеряємо разом? – трубка туркотить, як закоханий голуб. – Скажімо, завтра, о сьомій вечора?

– Ні. Завтра у мене безліч справ.

– І яких це, Нарі? – голуб вмить обертається на їжака зі сталевими голками. Дуже войовничого їжака. Голки ворушаться і стукають одна об одну, як крихітні мечі. Я це чую. У мене абсолютний слух.

– Нагальних, отче, – я не гірше від отця-єзуїта вмію ховати правду за порожніми фразами. – Але ми ще встигнемо побачитися сьогодні. Якщо хочете, – раптом додаю я. У слухавці западає тиша, і лише легенький шум, подібний до того, що буває, коли притулиш до вуха морську мушлю, щось шепоче мені на вухо. Такий собі резонанс. Збентеження отця Лоренцо пояснити легко – він не чекав від мене запрошення. Сама від себе я його також не чекала. Але слово не горобець. І до того ж не зле буде побачитися з патером востаннє…

Благословіть мене, отче, бо на мені гріх…

Ця сакральна фраза жодного разу не пролунає вголос за нашого спілкування. І не тому, що отець Лоренцо ревний католик, а я – не зрозуміло, хто. Точніше, не лише тому. Просто я добре тямлю, що він ніколи не схвалить моїх намірів. А я ніколи не зможу відмовитися від них.

Утім, коли жити тобі лишається годин тридцять, слово «ніколи» набирає дещо іншого значення. Іншого відтінку.

– Гаразд, домовилися, – ну хто би сумнівався, що мій друг щодуху вчепиться за мою необережність. А хватка в нього, як у бультер'єра, мушу вам доповісти. І дуже міцні зуби. – Коли?

– Давайте за дві години. Вип'ємо чаю в холі готелю.

– Годиться. А де ти зупинилася?

– Де завжди. І там, де й ви, отче.

Трубка сміється. Невесело. І у мене враз починає боліти серце. Ні, цього не можна допустити! Співчуття, прихильність, дружба, любов – вони несуть у собі небезпеку. Всі ці емоції – лиш солодкий туман, в якому так легко заблукати, збитися зі шляху. І схибити.

– Як добре ти мене знаєш, Нарі. Отже, о п'ятій в холі. Приходь твереза.

– А що, зі слухавки смердить перегаром?

– Ні, тягне сльозами. До зустрічі.

* * *

Дві години минули швидко і, здебільшого, уві сні. Раніше я чомусь вважала, що усвідомлення близької смерті загострює всі твої відчуття, посилює жадобу до життя, і останнє, чого тобі кортить, – це поспати. Я помилялася, принаймні, стосовно себе. Я витратила дев'яносто хвилин на сон, ще тридцять на душ, вбирання та макіяж, і рівно о п'ятій, уся в білому, вже вмостилася за невеличким круглим столиком, накритим для файф-о-клок. Хол готелю, декорований під вітальню старовинного англійського дому, вражав величністю та елегантністю, а церемонія післяполудневого чаювання кілька років поспіль отримувала вищу нагороду Британської Чайної Ради – London Tea Award. Оскільки я була постійною і почесною клієнткою цього готелю, бронювати місце на церемонії мені не довелося. Вистачило лише телефонного дзвінка з попередженням «So get ready, get ready Here I come».[72]

Отець Лоренцо теж не забарився. На відміну від мене, він вбрався просто і строго: темний костюм та чорна сорочка патера з білим комірцем. Один з найвродливіших чоловіків, яких я будь-коли бачила, високий, ставний, сіроокий брюнет, він вірив у необхідність целібату так само кріпко, як і в непорочність Діви Марії, у свої шістдесят виглядав ледве-ледве на сорок, а чоловіків у лискучих штанях та барвистих сорочках не зносив, і за першої-ліпшої нагоди презирливо називав їх безмозкими павичами. За це я частенько брала його на кпини, звинувачувала у гордині і зі смішком запитувала:

– Чи відомо вам, що у тваринному царстві зазвичай розцяцьковані саме самці? Це, щоб привертати до себе увагу скромних, сіреньких самичок.

– А давно ти належиш до тваринного царства, Інаро? – незмінно цікавився він.

– Від народження, отче. Геть усі ми – ссавці.

– Не без того. Але це – ще не все. У людини є душа. Така собі невидима штучка…

– Я не вірю в те, чого не можу помацати!

– І в те, що ти дихаєш повітрям – також?! – роблено жахався падре.

Звісно, наші теологічні суперечки здебільшого були жартівливими. Я могла сто разів не поділяти погляди отця де Россі, але завжди поважала його щирість і віру. У наші часи, коли навкруги всі керуються вигодою, коли все продається і купується, а Образ Божий успішно перетворено на Торгову Марку, священика, який справді вірує, можна виставляти в музеї. А отець Лоренцо вірив. І ставився серйозно до всіх своїх обітниць.

– Жертовне ягня, – прорік він, пильно оглянувши мої сяючі шати, простягнув руку для привітання і сів навпроти. Я криво посміхнулася, стиснувши на мить його долоню.

– Дрес-код. Це сукня для коктейлю.

– Для якого? Раджу «Криваву Мері». Якщо перекинеш на себе хоча б півсклянки, вийде нічогенька абстракція.

– На жаль, у цей час тут подають лише шампанське. П'ятнадцять фунтів за келих. Не бажаєте? Я пригощаю.

– Дякую, Нарі, але ні, – падре насупився. – Я не бачу приводу для святкування. Що питимеш?

– «Граф Грей», і я собі вже налила. А вам що запропонувати?

– Що завгодно, тільки, будь ласка, без молока. Коли я бачу, як хтось хлище ту бежеву бурду і називає її чаєм, я впадаю у розпач, а це великий гріх.

– Ваше щастя, що ми говоримо італійською, отче. Ваші слова – це профанація британських святинь. І, до речі, про молоко… а як же тоді бути з капучіно?

– Це святий напій від наших братів-капуцинів. Райська насолода. Не порівнюй.

Якийсь час ми мовчали. Я жувала крихітний сенвіч з копченим лососем, отець Лоренцо меланхолійно розмішував у своїй чашці шматочки рафінаду. Ніхто з нас не хотів починати справжню розмову. Не тому, що бракувало рішучості – нам обом її було не позичати. Але в повітрі між нами висіла, потріскуючи, мов несправний дріт під напругою, якась пекуча й крихка безнадія. Усе дарма, усі бесіди марні – я це усвідомлювала, і він також, та на правах старого друга і священика заговорив першим.

– Може, передумаєш?

– Ні.

– Інаро…

– Ні, – повторила я з твердістю, якої насправді не відчувала. – І нічого мені не кажіть, добре? Я не можу вчинити інакше.

– Ну, а я не можу мовчати, – зі щипців для цукру випав і втопився у чашці патера чи не сьомий шматок рафінаду. Зважаючи, що отець Лоренцо зазвичай пив усе без цукру, це було більш ніж показово. – Не роби дурниць.

– І на гадці не мала. Це стане найрозумнішим з усього, що я будь-коли робила.

– Те, що ти замислила, – гріх.

– Справді?! – почувши це, я ледь сендвічем не вдавилася. Кепські справи у мого падре, якщо це останній його аргумент. – Це дуже прикро, чесне слово. Та Бог на небі своїх впізнає.

– Не смішно.

Мимохіть він підвищив голос. До нас миттю підскочив офіціант.

– Мадам, падре, усе гаразд?

– Так, більш ніж. Ви можете йти, – я зробила відповідний жест рукою, але хлопець вагався, явно маючи ще щось на язиці.

– Якщо мадам дозволить… ми щасливі, що ви завітали до Лондона. І це велика честь для нашого готелю – приймати вас у себе. Усього вам найкращого.

Юнак нарешті відійшов. Очі мого священика переможно сяяли.

– Ось, бачиш? Ти бачиш?! І так тебе сприймають скрізь. Вітають, чекають… Люди люблять тебе, а ти…

– Люди люблять не мене, отче. Мене вони не знають, навіть якщо прочитали всі ті дурниці, які про мене писала преса. Але мені щиро шкода, що я не обговорила план своїх подальших дій з усіма лондонськими офіціантами. Не винесла його на суспільне голосування. Моя вина.

– Ти корчиш із себе сноба, дівчино, однак ти – не сноб. Ну, гаразд, лишимо в спокої обслугу. А як же я? Як синьйора Гемма, Кіган? Чи ми також любимо не тебе?

– Мене. А я – вас, усіх. Та про синьйору Гемму і пана Кігана є кому подбати. Ну, а ви… вас, друже, й танком не розчавиш. Слово честі, я заздрю вашій пастві.

Отець Лоренцо зітхнув.

– Я так розумію, до Ірландії ти не поїдеш.

Я здригнулася.

– Немає сенсу.

– Ні? А не поясниш, чому? – єхидно поцікавився падре. Його темно-сірі очі победитовими свердлами вгризалися мені в душу. – Мусила б сказати «Прощай!» тим, хто дбає про тебе! Але ж ні! Куди там! Наша принцеса задля того надто горда!

Я стулила повіки, на мить, крихітну і швидкоплинну, як моє щастя. Боляче. Господи, як же мені боляче! І при чім тут гордість? Не про те йдеться. Падре знає, що не про те. Просто б'є в спину. Заборонений удар, підступний, але дуже ефективний і не сказати, щоб несподіваний.

Єзуїти – вони такі.

Я кріпко пошкодувала, що не замовила шампанського. Щоби освіжитися і сяк-так опанувати себе, довелося хлиснути чаю. Гарячого.

Гарячий чай освіжає не відразу. Доведено Інарою.

На чолі в мене виступив піт. Серце плакало кривавими сльозами.

– Хоча, звісно, я можу й помилятися, – у мистецтві добивання поранених і копання носаками тих, у кого зламані всі ребра, отець Лоренцо де Росі не мав собі рівних, і в першому раунді нокаутом переміг би будь-якого Термінатора. – Може, ти просто не хочеш в Коннемару.

– Чи просто не маю часу для подорожі? – мій голос зривався; я відчувала, що за хвильку зірвуся і я. Уся. Розревуся, і, некрасиво шморгаючи носом, уся в патьоках чорної туші, повернуся до свого номеру. І – відступлю. Чого, власне, й добивається цей клятий святенник.

Ця думка мене витверезила досить швидко. Руки ще тремтіли, і очі пекли, мов від перцю, зате сердечний біль трохи вщух. Ненадовго, та й те – хліб.

– Вам і це не допоможе, отче, – вкрадливо мовила я. – Хоча за відчайдушну спробу маєте «залік».

Отець Лоренцо не відповів. Ми обоє знали, що він програв. Кілька секунд, близьких до безкінечності, перемога майоріла в нього під самісіньким носом, але… не судилося.

Доля. Деколи вона повертається до тебе спиною, коли геть цього не ждеш.

Кому й знати, як не мені?

Скориставшись мовчанням єзуїта, я заплющила очі. Мусила привести до ладу свої думки і вділити дрібку часу для спогадів, на які – я не збрехала – більше не лишиться ані хвилини. Адже минулого не існує. Воно – лише спомин. І майбутнього теж не існує. Майбутнє – це минуле навпаки.

Я вже не цікавилася, куди дивиться і про що думає мій падре. Я пульсувала минулим. І кожна літера в назві «Ірландія» була, як дзвін, що стікав кришталевим соком безнадії. Набат за всіма моїми сподіваннями.

Майже невидимий шанс зазирнути в те завтра, яке ніколи не справдиться нині.

Ірландія – країна мого серця, моїх мрій, сповнена містики і чудес. Божественно прекрасна, намальована дощами смарагдова акварель. Бузкові тумани з присмаком віскі, і віскі зі смаком верескового меду. Зелені пагорби, де пасуться білі єдинороги – якщо ви їх не бачили, значить, ви просто сліпі. А ще ельфи та феї – так, на кожному кроці. Не уявляю, як можна жити в Ірландії і бути атеїстом. Хоча декому, кажуть, вдається.

А ще Ірландія – це він. Джед Брендан О'Брайєн.

Володар мого серця.

Надто пафосно звучить? Знаю. Цим частенько грішать беззаперечні істини.

У минулому житті я, напевне, була ірландкою. Бо як іще пояснити цю безмежну, ірраціональну, як усі справжні почуття, любов до такої далекої землі? До землі, на яку я ступила вперше три роки тому, а обожнювала – завжди, скільки себе пам'ятаю… Так, я була ірландкою. Мешкала у крихітному кам'яному будиночку на березі затоки Кілларі. Два білих човники біля дому, одна корова в сараї, і купа галасливих дітлахів.

Удень я готувала рагу по-ірландськи і рибну юшку, а увечері співала в місцевому пабі. Старші діти розносили кухлі із Гіннесом, ще тим самим, старим, без жодного азоту, щоб заробити кілька пенсів для сім'ї, а молодший син сидів у тата на колінах і заливисто сміявся, смикаючи його за руду бороду.

Хто скаже, що це примітивне щастя, може йти лісом. Прямо зараз.

Я завжди вважала, що щастя більшого і складнішого, ніж любов, на світі просто не буває.

Утім, горя, більшого, ніж любов, також ще треба пошукати.

– У мене скоро хіротонія, – безбарвно мовив отець Лоренцо, повертаючи мене до чаю. Від несподіванки я здригнулася, закліпала очима, як сова, але, по честі кажучи, зраділа.

– Оце так новина! А коли?

– За два тижні.

– Вітаю! З вас вийде гарний єпископ! Ви – пастир добрий, що душу положить за вівці свої.

– Поміж мої вівці затесався один мул. Жіночого роду.

– Помиляєтеся. Я ніколи не була у вашій отарі. Я – сама по собі, владико.

Отець де Россі відкинувся на спинку крісла, покрутив у пальцях чайну ложечку і примружився, роздивляючись мене так, ніби я зненацька обернулася на чай із молоком.

– Не забігай наперед. Я ще не єпископ. Як та ваша приказка…

– Не лізь поперед батька в пекло?

– От-от. А сама по собі людина лише народжується та помирає. І то, в першому випадку навколо неї зазвичай купа непотрібного народу.

– Згодна. Жінки чомусь позбулися корисної звички народжувати в чистім полі.

– Не забивай мені памороки, Нарі. Твої наміри неприпустимі. А найгірше те, що ти їх втілиш. Чи я тебе не знаю? Ти сплюндруєш своє тіло і спаплюжиш душу.

– Завжди існує якась каверза в угоді з нечистим. Та хіба у мене є вибір?

– Вибір завжди є!

– Дурниці! Це порожні слова! Деколи можна обирати лише між тим, щоби померти живою, і між тим, щоби існувати мертвою. І все! Досить! Годі з мене повчань! Це вже втретє за десять днів ви мені лекції читаєте! Побережіть свій пал для семінаристів!

– А що, як викрасти тебе? – погляд його преосвященства (я знову трохи забігла наперед) не віщував нічого доброго і красномовно свідчив – жарти скінчилися. – Це можна організувати… замкну тебе десь у підвалі, доки все це не вляжеться, добре годуватиму… по-моєму, це теж варіант.

– А я втечу і здам вас у поліцію, – бадьоро запевнила я і безтурботно посміхнулася. – Оце буде скандал! Газети всього світу вийдуть під заголовками «Новоспечений єпископ Лоренцо ді Россі підозрюється в кіднеппінгу!» Уявляю, як розсердиться Папа!

– Я теж можу здати тебе в поліцію. Заявити про намір…

– Отче, – лагідно обірвала я ці безплідні мрії, – ми в Британії, а не в Україні. Тут за наміри не судять.

– Інаро, – отець Лоренцо відклав ложечку на спеціальну тацю, зробив ковток тієї коричневої глюкози, що коливалася у блакитних фарфорових берегах, і його очі ледь не вилізли з орбіт. Він закашлявся, намагаючись приховати шок від власноруч зацукрованого питва, а чашка з блюдцем повернулися на скляну стільницю. – Я не думав, що скажу це, але… ти була кращою, коли тримала обітницю мовчання. Я знайшов тебе в тій лікарні на свою голову.

– Я – ваше випробування на твердість. І всі ми час від часу провалюємо іспити, падре, так що не хвилюйтеся. Я теж не думала, що скажу це, але… ваша правда, – я взялася за теплу ручку голубого заварювального чайника. Веджвудська порцеляна, така вишукана і гарна! Дивно, що я, цілковито байдужа до коштовностей та дорогого шмаття, просто обожнюю стильний посуд. – Тоді я була кращою, і то набагато, але все міняється. Усе і всі. Вибачте. Ще чаю?

©Н.Шевченко, 2014