Конституційні потуги уряду УНР очима наших сучасників

Конституційні потуги уряду УНР очима наших сучасників

Нібито позбавлені тогочасних політичних упереджень сучасні дослідники вважають, що обидва закони «підбивали підсумок усьому процесові українського державотворення в 1917—1920 pp., суть якого полягала в поступовому переході від парламентської до президентсько-парламентської моделі організації влади»[513]. «Цей закон, – читаємо хіба в єдиному з досліджень на цю тему, написаному не просто фаховим юристом, а ще й авторитетним суддею, – виявився конституційним актом, який базувався не на класичному, а на новітньому уявному (оманливому, дуалістичному, кульгаючому) конституціоналізмові, тобто квазіконституціоналізмі, що мав первісними джерелами бонапартистську конституцію 1799 p., монархічну Конституційну хартію 1814 р. та численні німецькі октройовані закони. Авторитарний за своїм характером, цей закон, – веде далі дослідник, – не міг дати ані суттєвого прирощення знань, ані збагатити практику демократичного державотворення. <…> Чимало його положень застосовувалось у екзилі ще досить довго. Саме на підставі розглядуваного тимчасового закону після вбивства у 1926 р. Головного отамана верховну владу в УНР прийняв на себе А. Лівицький».[514]