Озброєні піддані Австро-Угорщини – ударний загін повстання

Озброєні піддані Австро-Угорщини – ударний загін повстання

Питання про роль і місце командування січових стрільців у підготовці повалення гетьманського режиму, так само як і питання про їхнюучасть у політичному житті Наддніпрянської України в 1917—1929 pp., до сьогодні залишається одним з найбільш «темних» місць української історії початку XX ст. Не ставлячи собі за мету зупинятися на цій проблемі скільки-небудь докладно, зауважмо таке.

Січові стрільці відігравали найактивнішу роль в українському політичному житті від початку 1918 р. Вони являли собою чи не єдину організовану збройну частину, яка до останніх хвилин підтримувала націонал-соціалістичне керівництво Центральної Ради. Політичне кредо організації висловив її легендарний командир: «Ми маємо певні межі направо, але не маємо їх наліво. Коли б ми знали, що большевизм опанує цілу Європу, то негайно приєднались би до большевиків. Але ми переконані, що большевизм – явище тимчасове. Зокрема його не буде в Галичині»[147]. В іншій редакції ці слова подані так: «Дехто обвинувачує нас в контрреволюційності. Це неправда. Ми залишилися такими, якими були. Нам нема чого змінятися. Ми маємо певні межі направо, але не маємо їх наліво. Коли б ми знали, що большевизм опанує цілу Європу, то негайно приєдналися би до большевиків. Але ми переконані, що большевизм – явище тимчасове…. Тому з большевиками нам не по дорозі».[148]

Після 29 квітня січові стрільці та їхні батьки-командири опинилися в глухій, але виразній опозиції до нового режиму, підтримували щільні – але завжди конспіративні – відносини з націонал-соціалістичними лідерами антигетьманської опозиції. Історія цих зносин до сьогодні оповита густим туманом. Очевидно одне: загін січових стрільців, який завжди вважав себе відмінною від інших українських сил політичною одиницею «з певним політичним завданням», пізньої осені 1918 р. значно посилив свої позиції, легалізувавши їх в щойно створеній Директорії. Сучасники абсолютно ясно розуміли, що з перших днів її існування Коновалець «мав величезний вплив на Головного отамана С. Петлюру і був одною з центральних фігур тієї політичної групи, яку ми називали військовою…» Його, Коновальця, «впливи на українську політику погетьманського часу були дуже великі і, можна сказати, переважаючі…, – писав Микола Ковалевський. За його словами, Директорія ухвалювала «лише формальні рішення, всі ж актуальні проблеми вирішувались у тісному і вибраному колі наших полководців у залях [готелю] “Континенталь”»[149]. Про широко відомі слова першого Голови Директорії Винниченка, сказані на VI конгресі УСДРП: «Воля Осадного корпусу для мене найвищий і найсвятіший закон», – годі й говорити.