Директорія, уряд Мазепи і становище на фронті
Директорія, уряд Мазепи і становище на фронті
Усі ці заходи допомагали мало, сказати прямо – не допомагали зовсім: фронт розвалювався на очах. З вересня уряд хіба заслухав інформацію в. о. військового міністра про умови капітуляції «на польському фронті». Поразку намагалися компенсувати шляхом асигнування 400 тис. грн. «військового фонду» на представництво військовому міністру, асигнування 412 млн 700 тис. грн. «по сміті управи по ремонту армії», оголошення «мобілізації урядовців центральних установ (крім міністрів, їх заступників, директорів департаментів та членів ради міністра», приєднання до постанов Гаазької конференції 1907 р. «Про закони та звичаї сухопутної війни» тощо. Політика уряду Мазепи, сказати прямо, була цілком шизофренічною. Наприклад, 2 та 4 вересня панове міністри затвердили відозву уряду УНР до народу, в якій запевняли, що «українське командування вживає заходів стратегічного порозуміння з Денікіним та з усіма силами, які активно борються проти більшовиків», але ці «заходи не мали успіху», бо «командування частин добровольчої армії заявило, що українські війська <…> з большевиками». Пожалілися на Денікіна і «державам світу», що їх намагалися переконати в тому, що «тільки розумне стратегічне порозуміння зо всіма силами, що активно борються з большевиками, доведе до остаточної перемоги і повної ліквідації російських комуністів»[425]. Одна з причин таких метань з однієї крайності до іншої – безвихідь, у яку завела вітчизняних націонал-соціалістів їхня авантюрна політика. Час було безнадійно втрачено, йшлося, власне, тільки про тривалість агонії. 22 вересня розпочався наступ Добровольчої та Червоної армій. 40 тисячам голих, босих і майже беззбройних українських вояків протистояло, з одного боку, щонайменше 40 тис. добре озброєних «добровольців», а з другого – понад 20 тис. червоноармійців[426]. Але українська армія загинула не від куль. Край її існуванню поклала епідемія тифу – в лавах залишилося від 4 до 10 тис. вояків, «у сотнях залишалося від 5 до 10 бійців, а полки доходили до 50—60 багнетів»[427]. Перед українською армією, рештки якої зосереджувалися в районі Любара, залишалося два варіанти дій. Перший – продовжити збройну боротьбу. Другий – капітулювати. Останнє рішення залишало вибір: або капітулювати перед більшовиками, або перед Добрармією, або перед поляками.
Панас Феденко.