Мить, що стане вічністю
Мить, що стане вічністю
Пам’ять буває жорстокою.
Пам’ять взагалі жорстока.
Часом мені здається, що пам’ять і сумління – одне й те саме.
Пам’ять автоматично зберігає в собі ті миті, котрі, мов голки, поколюють тебе все життя.
Це – непоказні миті. У них немає героїзму, пафосу, доленосного вчинку.
Щоби їх запам’ятати, не треба напружуватись – вони закарбовуються самі. А потім – у будь-який час дня чи ночі, посеред будь-якого дійства, ніяк не пов’язаного з тією ситуацією, – спалахують, накочуються на тебе зненацька і б’ють точно в ціль – не продихнути.
…Мама співає в хорі: «Щедрик-щедрик-щедрівочка!..»
Її обличчя – серйозне, напружене, щоки палають, вона старанно виспівує кожну ноту. Довкола неї такі ж старенькі співаки та співачки, з тими ж дитячими напруженими обличчями. Вони теж стараються. Я – єдиний глядач у порожньому залі. Я прийшла подивитися, як співає моя мама. Так вона ходила дивитися на мене в дитячий садок…
Співаючи, мама поглядає в мій бік – їй хочеться співати краще й голосніше від усіх, щоби мені сподобалось.
Мені подобається.
Навіть не очікувала, що «народний хор ветеранів праці» так добре співає! Я пишаюся мамою. Моє серце стискається: я знаю – це та сама мить, від якої згодом захлинатимусь все життя – не продихнути.
«Щедрик-щедрик-щедрівочка – прилетіла ластівочка…»
…Батько довго порається із замком.
Замок скрегоче.
Ключ не слухається – не хоче повертатися.
А я думаю: нехай ці двері не відчиняться. Я боюся побачити батька.
Не можу уявити, який він.
Двері відчиняються.
Він важко тримається на ногах і, розчахнувши двері, розвертається – іде до ліжка.
Нас ціла делегація – рідних і близьких. Ми приїхали попрощатися.
Він лежить у ліжку, і його волосся, на диво, як у молодості – чорне-чорне.
«Він не дає помити голову! – каже доглядачка. – І взагалі, не дає помитись!»
Я пам’ятаю його зовсім іншим – іронічним і гарним, навіть зухвалим, якому навряд чи хтось з жінок міг сказати слово впоперек. Тепер він лишився сам.
Він давно не виходить з квартири, лише стукає в стіну сусідам, щоби ті занесли чарочку й сигарети – його щоденний «хліб насущний».
Він лежить на сірих простирадлах, і я не знаю, чи впізнає мене. Ми не бачились багато років.
Але він раптом показує на свою щоку й киває на мою: там у нас однакові родимки…
І каже:
– Порода!
Так він казав колись давно, у моєму дитинстві.
Я не знаю, що зробити. Даю попити води. Він п’є.
– Я люблю тебе, тату, – кажу я.
– Я тебе теж, – важко промовляє він.
Раніше ми ніколи так не розмовляли.
І вже – не будемо…
Данный текст является ознакомительным фрагментом.