Бібліотека з Китаю

Бібліотека з Китаю

…одного разу, читаючи «Повість про життя» Костянтина Паустовського, я почула, як сурмить сурма й тупіт тисячі ніг зливається зі свистом куль. Ця слухова галюцинація була настільки реальною, що я завмерла та почала дослухатися – і вся книга постала переді мною, як у кіно. Іншого разу я знепритомніла від запахів зі сторінок Золя.

На жаль, це читання було не систематизоване, крім того, повз мене проходило багато іншої, на той час забороненої літератури.

Але Золя, Паустовський, Гоголь, Мопассан, Дюма – це було святе! Таку багатотомну бібліотеку привезли мої дідусь і бабуся з… Китаю.

Там дідусь працював на будівництві електростанцій. З тих часів – а це було ще до китайської «культурної революції» – у нас залишилася купа дивовижних реліквій. Наприклад, наволочки з вишитим портретом Мао Цзедуна, якісь прапори з китайськими ієрогліфами, металеві блюдечка з вишуканою емаллю, але головним чином російськомовні книжки, які в Китаї продавались у великій кількості. У нас такі книжки вимінювали на макулатуру…

Дідусь і бабуся були, як то кажуть, «інтелігентами в першому поколінні» – обоє походили з бідних селянських родин, закінчили в Харкові інститути: педагогічний (бабуся) і технічний (дідусь). Потяг до книг на той час був доволі нетиповим – адже їхні колеги привозили з-за кордону меблі чи сервізи. А дідусь привіз жахливі вовняні шаровари для мами (такі носили китаянки) та ящики з книгами. А от хто привчив дідуся та бабусю до читання? Обоє ж вийшли із самих «низів»…

Бабуся Іра взагалі мала біографію, гідну шевченківських героїнь.

У дитинстві вона вважалася «байстрючкою» і до старості переживала з цього приводу, адже, як кажуть, «дитячі травми» залишаються з нами на все життя. Я дізналася про це досить дивним чином. Одного разу я просто вимовила при ній це слово – вже не пам’ятаю, кого чи чого воно стосувалося, – «байстрюк». І бабуся Іра знітилася, а потім добряче насварила мене. Я не могла зрозуміти, в чому справа. Здавалося, я образила її до глибини душі.

Тоді я не знала, що так її дражнили в селі Чернухи, де вона жила зі своєю матір’ю. Бігли за нею вулицею і кричали: «Байстрючка! Байстрючка!»

Справа в тому, що мати моєї бабусі була дуже вродливою, хоча й простою сільською жінкою. У неї закохався сам пан фельдшер (десь у нас зберігається єдине фото, на якому він – у білому капелюсі, з палицею, у смугастих штанах та черевиках-штиблетах). Від того короткочасного кохання (ох, якби дізнатися про все це докладно – але вже немає в кого запитати!) і народилася моя бабуся. Фельдшер, звісно, поїхав, а жінка народила дівчинку. І її одразу почали дражнити. Особливо жорстоко – після ранньої смерті матері.

Працювала «в наймах», шила собі спідниці з подарованих скатертин. Які ж тут книги?

Але, певно, потяг до краси – вроджене почуття. На фотографіях 20-30-х років моя бабуся виглядає вишуканою красунею. А коли ми з мамою питали, звідки в неї такий комірець чи така блузка, вона відповідала: «Це я пошила з тканини, яку нам видавали на… прапори». Або: «Це – з наволочки…»

Пізніше, вже маючи двох дітей, ставши вчителькою і дружиною інженера-електрика, бабуся замовляла собі сукні в кравчині. Досі зберігається одна з них – з бордової вовни, з оксамитовими квітами на рукавах. Це вбрання бабуся пошила спеціально для поїздки до дідуся – до Пекіна.

Ця бабусина сукня – фундаментальна, у ній, певно, можна було б грати царицю. Вона хотіла вразити дідуся, котрий давно її не бачив. Але його реакція була несподіваною, схожою на шок. Адже за час довгого відрядження дідусь звик бачити довкола себе крихітних китаянок у шароварах – тоді в Китаї так одягалися всі. Дідусь був дуже високий, і всі фотографії тих часів, на яких його оточують «китайські друзі», можна було б підписати «Ленін і діти» або «Слон і моськи».

Отже, бабуся Іра вийшла з потяга у вовняно-оксамитовій сукні, мов оперна співачка, мов цариця, мов хазяйка Мідної гори, і в дідуся очі полізли на лоба. «Ой, – розгублено сказав він. – Яка ти…» – і йому відібрало мову.

Бабуся довго допитувалась, що мав на увазі її чоловік, що кілька секунд стояв і розглядав її з роззявленим ротом. І нарешті почула: «Велика…»

Дідусь, певно, забув, як виглядають нормальні радянські жінки…

Не знаю, чому згадалося саме це. На жаль, я не дуже розпитувала їх про Китай. І взагалі – не дуже розпитувала про те, що тепер постає в мозку купою палаючих знаків запитання.

Хіба що пам’ятаю історію про те, як дідусь їв медузу. Це був прийом на честь здачі електростанції. Дідусь взяв до рук піалу з саке («Це така противна білувата рисова горілка», – пояснював він мені) і, не роздивляючись, тицьнув паличкою в шматок драглів.

А коли почав жувати, перекладач доповів йому, що це – медуза. Після чого дідусь миттю кинувся до туалету й більше до столу не підходив.

До речі, нещодавно зі мною відбулося щось подібне: в Малайзії, у китайському ресторані, я теж тицьнула паличкою в щось невідомо-драглисте, збігала до туалету і… згадала цю історію, котра розпочалася з «китайської бібліотеки», яка досі пожовтілими рядами стоїть у старих «родових» шафах зразка 50-х.

Якби не ця бібліотека, не знаю, чи вчасно прочитала б я «Трьох мушкетерів» і не вчасно – усього Золя…

Данный текст является ознакомительным фрагментом.