По канату місячного світла

По канату місячного світла

Я не збираюсь докладно змальовувати свій родовід, але ще кілька слів заради встановлення балансу – про інших бабусю і дідуся по батьковій лінії.

…Чомусь моє прізвище у сполученні з іменем постійно викликає цікавість і мене раз у раз запитують: «Це ваш псевдонім?» Довелося провести дослідження. І от що вдалося з’ясувати.

Якийсь мій предок служив у Запорізькому війську писарем (може, звідси мій потяг до писання?) і уславився тим, що вмів усе діставати (роздобувати) «з-під землі». Більше про нього нічого не відомо. Лишилося тільки прізвисько, яке стало прізвищем.

Спочатку воно мені дуже не подобалось. Адже в школі хлопці гукали: «Роздобудько – “жигулі”!» І я не розуміла, що це означає і до чого тут «жигулі»? Невже я схожа на автомобіль? І тільки згодом зрозуміла сенс цього вигуку: «Роздобудь-кА “жигулі”!» Тобто з мене вимагали авто. А кращих за «жигулі» легковиків тоді в пересічних громадян не бувало…

А ще збереглася одна легенда про те, «як Роздобудьки розбагатіли». Це сталося після скасування кріпацтва в селі Косарі. Щойно вийшов царський указ, як наступного ж дня селяни не вийшли на панщину, адже ненавиділи тирана-господаря. Кілька днів – удень і вночі – в стайнях ревіли недоєні корови. Не витримали цього коров’ячого страждання два брати, вигнали корів з панських стаєнь у поле і видоїли всіх просто на землю. За це пан, котрий за ці дні ледве не збожеволів, подарував їм хутір. Цікаво було б дізнатися, де він зараз.

А ще є зовсім детективна історія, яку пошепки переповідали з роду в рід.

В одного з пращурів якимось чином опинився горщик із золотими монетами. Звісно, мені б хотілося думати, що цей пращур був «благородним розбійником», таким собі місцевим Робін Гудом. Цей горщик бачив слуга всього один раз пізно вночі. Він зайшов до господаря в кімнату тієї миті, коли той тримав скарб у руках, намагаючись сховати його в отвір у стіні…

А на ранок прапрадіда було вбито, скарб зник. Лиховісність цієї історії полягає і в тому, що, як переповідає родинна легенда, впродовж багатьох років з підлоги не могли змити криваву пляму. Деревину багато разів фарбували, шкребли ножем, але щоранку пляма з’являлася знову і знову…

Є ще одна історія, яка мені подобається найбільше, бо вона пов’язана з коханням. Один із пращурів любив мандрувати. Кажуть, що він був чумаком і возив на продаж сіль. Одного разу він опинився в Естонії і привіз звідти гарну білявку, одружився з нею та осів у селі. Білявок там бачили вперше, адже всі жінки були «класичними українками»: карі очі, чорні брови. Звісно, що всі чоловіки села почали задивлятися на блакитнооку красуню. І, ясна річ, усі жінки її зненавиділи. Коли ця моя прапрапрабабуся виходила на вулицю, їй услід гукали: «Бісова естонка!»

Що було далі – невідомо. Але я добре уявляю, як їй жилося такою «білою вороною». Певно, якась крапля естонської крові в мені все ж таки збереглася, адже, коли я мандрувала Прибалтикою, мене там мали за свою…

На початку 70-х мої батьки працювали в Німеччині й мене залишили в Донецьку з бабусею Раєю, татовою мамою. Вона ходила на роботу, і тому в мене на шиї завжди теліпався ключ від дверей. Користуючись необмеженою свободою, я часом потрапляла додому лише перед її поверненням. І справді, хіба можна одразу йти робити уроки, якщо довкола стільки чудес?

Хочеш – сідай на тролейбус і об’їжджай усе місто з кінця в кінець, хочеш – заховай портфель у кущах і лови метеликів у балці за будинком, хочеш – спостерігай крізь скло шкільної теплиці за її таємними відвідувачами (туди під вечір заходили пияки та всілякі збоченці).

Свободи було стільки, що донині в мене лишилася погана звичка ні перед ким не звітувати у своїх пересуваннях. За день можна пережити безліч пригод, скласти їх у скриньку спогадів, а потім… причесатися, вимити руки, поспіхом зробити в зошиті нудні шкільні вправи і вдати з себе слухняну дівчинку, яку зовсім не цікавить дорога, що веде за околицю міста…

…У цьому розділі я б хотіла розповісти ще й про бабусине пальто. Так само просто, як про оксамитову сукню моєї «китайської» бабці. Адже ці речі пережили їх на багато років.

Але, скажу відверто, не знаю, як перейти саме до нього. Моя порада – коли не знаєш, з чого розпочати історію, починай з «одного разу», тут не спрацює. Згадала я про те пальто зовсім недавно, прочитавши одне з оповідань Діни Рубіної. Прочитала й задихнулася: історія про пальто її бабусі і сама бабуся точнісінько повторювали мою. Ніби нічого особливого – одне ж покоління. Поділившись із подругою захопленням від цього оповідання і своїми – такими самими! – спогадами, я почула у відповідь подібну історію.

А потім чула дещо схоже багато разів – люди розповідали про своїх бабусь, і кожна така розповідь закінчувалася так тепло й так щемливо, що захотілось змалювати їх усіх. Усіх тих жінок, які дали життя нашим батькам, відриваючи від себе останній шматок хліба в прямому й досить моторошному сенсі цієї метафори.

Але я вирішила розповісти про це пальто самій Діні Рубіній, а в її особі й усім, хто згадає щось своє. І от що вийшло.

…У моєї бабусі було точнісінько таке саме пальто!

Ну, можливо, й не таке саме, але таке ж розкішне. Коли я вперше побачила ЙОГО, воно, це пальто, вже існувало на світі років тридцять. А може, більше.

Тепер я можу лише передбачити, звідки воно взялося в тому її житті – з двома дітьми-сиротами на руках і впертим небажанням вийти заміж за «снабженца».

Хто такий «снабженєц», мені було невідомо. Але те, що кілька разів до бабці (яка, звісно, тоді не була бабцею, а двадцяти-з-хвостиком-річною красунею вдовою) приходив якийсь дядько в кучерявому каракулевому капелюсі й білих валянках, залишилося в пам’яті моєї тьоті.

Тітонька (яка, звісно тоді не була тітонькою, а вічно голодною розбишакою) сиділа під столом і мліла, роздивляючись білі валянки з лискучими чорними калошами. Вона їх навіть непомітно… лизнула. Адже таких калош от так зблизька ніколи не бачила й думала, що вони з шоколаду (котрий їла один раз – з «гамериканської посилки», що надходили як «гуманітарна допомога»).

Так от, тьотя, яка тоді нічого не розуміла, згодом здогадалася, що дядько приходив «женитися». А пішов ні з чим. Навіть подарунка не забрав.

А подарунком і було те пальто!

Воно виглядало, як я сказала, розкішним навіть через тридцять років.

Темно-синього кольору, до п’ят, пошите «в талію з запахом», з одним велетенським ґудзиком на паску. Ґудзик був чорним з розмитою білою хмаринкою посередині, завбільшки з мою долоню. Зверху пальто застібалося на непомітний гачечок. Сукняний комір пальта покривала неймовірного розміру «чорнобурка».

Хто така «чорнобурка», я не знала. І довго вважала, що дійсно існує звір з такою назвою. Я й досі не знаю, чи була то лисиця, чи песець, чи якісь ондатри або ще хтось з лісових мешканців. Вражало те, що ця істота, що хижо і пристрасно оповивала плечі та спадала на груди гірляндою лапок і хвостиків, мала живу морду – зі справжніми жовтими очима, з пащекою, у якій стирчали зубки. Я боялася цього пальта – через цю мордочку воно здавалося живим.

Коли бабуся одягала пальто, то була схожа на прекрасну Незнайомку з картини Іллі Рєпіна.

Тонка талія, летючі обшлаги і срібно-чорні хмари хутра, що коливався від подиху довкола обличчя. Червона помада з крихітного срібного патрончика – «на іздиханії», як казала бабуся, виколупуючи її звідти сірником.

І – запах парфумів «Червона Москва».

Я застала пальто на межі ювілейного знищення: в середині 60-х йому настав край.

Тому, відновлюючи його в пам’яті, бачу лише туманний силует: «у талію», «довгим кльошем донизу», воно дихало «дощами й туманами».

Щось із початку срібного сторіччя, щось не з цього життя.

А от сині цупкі та лискучі клапті від нього збереглися надовго.

Порізане охайними квадратами і прямокутниками, пальто довго служило для зберігання тепла в каструлях.

А з його білої ватяної підкладки мені нарізали «устілки» для чобіт і черевиків.

Але «чорнобурка» проіснувала довше за клаптики й устілки.

Спочатку вона, відлучена від тіла пальта, мов дитина від матері, понуро звисала з гребеня дивану – очима і зубками донизу. Так би мовити, створювала привабливий і загадковий антураж-дизайн у вбогих стінах помешкання. Вона була найціннішим і найцікавішим з усього, що там було.

І в моїх очах переважила всіх ляльок, які в мене на той час водились.

Я знімала її з дивана, клала мордою догори на вигин руки й уявляла, що…

Уявляла різне.

Часом – досить трагічне.

Мовляв, у всіх (хто ці «всі» – не мало значення) народилися нормальні діти: гладкі, рожеві, з ногами і руками. А я, тобто принцеса з невідомого світу, народила ось таке, як у Пушкіна: «не мишонка, не лягушку, а нєвєдому звєрюшку». Одне слово – «чорнобурку». Народила і довго-довго над нею плакала, доки не почула голос з хутряно-зубастої пащі: «Не плач – я зачарований принц! Я принесу тобі, коли виросту, багато-багато щастя!» Далі в межах кухні, котра через кількість табуреток слугувала за Альпійські гори, і батьківської спальні – БАМу (тоді всі говорили і співали про якийсь БАМ і мені здавалося, що красивішого місця на світі, певно, немає) розгорталася сумна історія, про те, як вигнали принцесу із зачарованим принцом-чорнобуркою з королівства. Як вона йшла й падала, йшла й падала (падала я через кожен крок з особливою насолодою, адже дошки підлоги так гарно рипіли піді мною і на них так добре було зображати страждання!) – але чорнобурку не кинула! А коли дійшла до самого БАМу, перетворилася чорнобурка на гарного принца.

Тут історія закінчувалася, адже «гарний принц» був мені зовсім не цікавий. І історія гальмувала, залишаючись без фіналу.

Іноді я таємно підгодовувала чорнобурку кашею зі свого столу – і через деякий час вона починала смердіти. І ніхто не міг здогадатися, звідки йде цей запах.

Потім мій «зачарований принц» перекочував з верха дивана донизу.

На підлогу. Сталося це непомітно і якось природно.

Певно, мама й бабуся вирішили, що так буде логічніше: хутро лізло, смерділо, морда витерлась, очка повідвалювались. І обскубана тушка набула вигляду моторошної лисячої мумії.

Крізь відрізок часу в кілька років бачу на підлозі перед диваном задублену, зачовгану ногами, облисілу й висохлу шкіру-дошку, котра давно втратила свою гнучкість, блиск і пухнастість. Дивно (і зараз – дивно!), як розкішний комір міг перетворитися на цю велетенську пласку сушену воблу, вкриту сірою лускою рідких ворсинок.

Ця жахлива мумія ще років зо п’ять мозолила очі наших гостей. Аж доки не зникла. Коли? Куди?

І чому мене хвилює саме це, якщо зникли за завісою часу набагато важливіші речі?

Скажімо, сама та квартира – з «Альпами» і «БАМом», із запахами гречаної каші та парфумів «Червона Москва».

Та й квартира тут ні до чого!

Це лише ковчег, «летючий голландець», на якому я досі іноді пливу посеред безсоння. Просто підіймаюсь на нього по канату місячного світла, бреду довгим коридором, штовхаю двері.

А за ними стоїть перед дзеркалом жінка в «а-бал-дєн-ному» пальті – синьому, «в талію», оповита блискучим хутром.

Вона мало чого знає про себе, крім того, що їй двадцять «з хвостиком», і вона повернулася з евакуації – з Казахстану, і у неї двоє маленьких дітей. І те, що пальто можна вигідно продати й купити два мішки картоплі або борошна…

Стоїть і дивиться на себе.

Крізь себе.

Крізь себе – на мене.

Крізь мене – кудись далеко-далеко, куди не можна дійти ногами.

А лише так: по канату місячного світла.

А ще так: читаючи чиюсь книгу, в якій раптом, несподівано, зненацька – до спазмів у горлі – випливає точнісінько таке пальто.

Ну, можливо, й не таке.

Але теж – розкішне…

Данный текст является ознакомительным фрагментом.