Книжкові заходи

Книжкові заходи

одного разу ми їхали потягом «Київ-Варшава».

На Міжнародний книжковий ярмарок.

Їхали-доїхали.

Побули-відбули.

Купила собі велетенський чорний капелюх на Маршалківській…

Повернулись.

І кожен із тих, хто там був, написав свою статтю.

Як завжди, дала свою «на оцінку» Лесі.

– Я не хочу бути «міледі»! Вона погано закінчила! – пручалася Леся, коли прочитала моє писання.

– Але це мені потрібно для заспіву, – умовляла я.

Умовила.

Відіслала статтю до газети.

Ось якою вона вийшла.

«…За дві години до відправлення потяга «Київ – Варшава» я заслабла, мов Констанція Бонасьє у монастирській келії. Уявила, як дитяча письменниця Леся Воронина, котра теж їхала в складі делегації, умовляє мене голосом «міледі» взяти себе в руки.

– Ні, ні, – кажу я. – Їдьте самі. Ви ж бачите: я не можу…

– Я без вас нікуди не поїду! – рішуче каже «міледі».

– Благаю вас, залиште мене тут, – каже «Констанція».

За вікном лунає цокання копит.

– Що це? – лякається напівпритомна «Констанція». – Це – наші?

– Ваші, ваші, – загадково посміхається «міледі», визираючи у вікно, де на конях весело скаче когорта на чолі з Андруховичем та Жаданом. – Ану ж бо, негайно підводьтеся!

– Краще вбийте мене! Дайте отрути! – кричить перелякана «Констанція».

…Ось приблизно так я вирушала на Варшавський міжнародний книжковий ярмарок, увесь час міркуючи, навіщо мене туди покликали. Нічого «суспільно-значущого» я не пишу, «маси» до мене не дослухаються.

Тоді – навіщо?

Інтуїція не підвела.

…Вагон номер 3 був переповнений знайомими, яких я не бачила сто років. Всі збуджено ділилися враженнями про отримання візи в передостанній день та придбання квитків після багатогодинного стояння у довжелезних чергах. Адже всі з якогось дива вирішили, що держава, котра везе на ярмарок письменників у ролі «гонорових гостей» (цього року 52-й Міжнародний ярмарок присвячено саме Україні), піднесе їм все це на блюдечку.

На кордоні пізно вночі наш вагон розібрали на запчастини – в буквальному розумінні. Разом із прикордонниками прийшли хлопці в робочих комбінезонах із електровикрутками й завзято почали розгвинчувати стіни та стелю. За годину наполегливої праці з нашого та сусіднього вагона, на очах вражених пасажирів, повиносили… 50 мішків сигарет, що були запхані не лише в стіни, але й у деякі матраци.

Тобто – все почалося з контрабанди.

…А на Варшаву, як співалося в популярній пісні 60-х, «падав дощ». Нас зустріли й повезли в готель, оголосивши, що з «носа» належить віддати за двомісний номер по 90 доларів, за одномісний – 150. І що ці гроші вже люб’язно за нас проплатили наперед, отож хоч-не-хоч, а мусиш поселилися і мусиш віддати бакси.

Це трохи всіх нас здивувало, адже в мене були зовсім інші (і, як виявилося, хибні) уявлення про подібні заходи. Якщо це КНИЖКОВЕ свято, думала я, то на ньому мають бути хоча б зо двадцять-тридцять, а то й більше, знаних українських письменників, купа видавництв і величезна кількість різних книжкових заходів у великих залах. Але про які зали йдеться, якщо… не було перекладачів? Власне, вони були й не потрібні, адже письменники, котрі мали презентації, проводили їх у невеличкому залі при експозиції – для самих себе й десятка своїх співвітчизників. Власне, з письменників я бачила лише Марічку Матіос, Юрка Покальчука, Галину Тарасюк. Десь на горизонті, далеко поза межами української експозиції, з’являлися ті, хто давно зробив прорив до Польщі й почувався там, як риба у воді. Вони, оминаючи державний стенд, активно вантажили пачки з новими книжками, презентували їх у великих залах, зустрічалися зі своїми закордонними шанувальниками. І чхати хотіли на те, що відбувається на першому поверсі під синьо-жовтими прапорами.

У принципі, це з їхнього боку було мудро.

Я ж весь час вирішувала, чи потрібні мені ці міжнародні збіговиська й навіщо? Щоб поставити на крилі літака ще одну «зірочку» – «Учасник міжнародного ярмарку у Варшаві»? Звучить? Як брязкіт консервної бляшанки, прив’язаної до котячого хвоста. Після цієї поїздки я зробила кілька висновків. Ось вони. Доки у нас не буде літературних агенцій (що, в принципі, могло б стати потужним бізнесом, враховуючи цікавість до української сучасної літератури в світі), тим із письменників, хто не має особистих контактів за кордоном, на таких помпезних заходах нема чого робити, крім того, щоб бути державною «ширмою». Цю думку підтвердила й польська перекладачка, з якою я випадково познайомилася на Варшавському ярмарку. По-друге, державні установи – це потужна і незламна СИСТЕМА, котра працює лише на себе. Тому письменників було мало, а натомість був грандіозний концерт за участю сотні (може, і більше) артистів та величезний «фуршет» після нього. У привітанні віце-прем’єра з гуманітарних питань не прозвучало жодного імені письменника, проте ми дізналися, що книговидання у нас шалено розвивається. Хотілося додати: але без жодної підтримки держави. Швидше – навпаки…

А найголовніший висновок: справжня література та її лідери мають завжди бути в опозиції до будь-якого, навіть найпрогресивнішого, державного устрою. Це природно і нормально. Інакше суспільство застрягне в болоті, розучиться думати і стане зомбованим стадом.

Кінець цитати…

Данный текст является ознакомительным фрагментом.