«Я їхав їх мочити…» (Літературна обробка почутого зі збереженням стилістики)
«Я їхав їх мочити…»
(Літературна обробка почутого зі збереженням стилістики)
До цього нарису, певно, варто додати пояснення. Але воно може бути надто довгим – на цілу книгу набереться. Але що пояснювати? Варто лише поставити дату і місце, де все те було почуто й записано: 14 грудня 2013 рік, Київ, Майдан. День «народного віча», вечір концерту «Океану Ельзи» і тривоги, що привезені зі сходу та півдня «тітушки» посунуть бити «бандерівців». Або – навпаки…
І гордість за те, що цього не відбулося. Як би того не хотіли політики.
Хоча починалося все приблизно так:
«…ми їхали мочити гадів!
Пашка сказав:
– Будемо мочити!
Мамка теж їхала. Тільки від своєї шахти. А я так, сам по собі, бо все одно робити нема чого, місяць як звільнили. А мамка записалася в першій десятці. Мовляв, коли ще столицю побачить, колись у юності була – на човні з батянею каталась по Дніпру.
– Мені б тільки в очі їхні подивитися, – сказала. – Тільки в очі! Ми тут працюємо, жили рвемо, а вони… У-у-у! Ми б, може, тут теж могли б щодня мітингувати, але ми працюємо, ні про що таке не думаємо.
А ми їхали конкретно: мочити гадів! Мамці я про це нічого не сказав. Але кийок від керівника отримав, шапку. Адже я взимку без шапки ходжу, а він побачив і сказав: непорядок. І видав шапку. От які ми! Аж серце зайшлося від гордості за людей – нічого не пошкодують, останнє віддадуть. Ми такі. Ми – сила.
Тому ми їдемо.
Все так урочисто відбувалося. Як у кіно.
Телебачення було. Мамку зняли. Вона те саме:
– Їду подивитися в їхні очі!
Ну то ясно. А от Пашка вжарив:
– Владу підтримати!
А тітка з мікрофоном – йому:
– У чому?
Він спочатку не зрозумів, посміхнувся в мій бік, мовляв, от дурна баба, не розуміє: підтримувати та й усе. Просто – підтримувати. Але підібрався, адже все ж таки покажуть його по тєлєку:
– Ну… За союз… той, Євросоюз, чи шо?
Та баба в мікрохвон посміхнулася, а Пал Палич, той, що шапку дав і списки складав, відтіснив її від Пашки. Щоб зайвого не бовкнув. А Пашці що? Він усе правильно сказав, адже ж не скаже прямо, як є: мочити їдемо!
А той Євросоюз – що воно таке і з чим їдять, нам пофіг. Ми люд робочий. Нам аби зарплатня була вчасно. І щоби ракети НАТО в наших забоях не стояли! Адже і про таке подейкують. Про ракети, для котрих забої звільняють, про те, що будемо шестерити в американців, що все зупиниться. Все! Хоча, бля, моя шахта давно зупинилася – тому й звільнили. То вже, певно, пішла та жара, проти якої нас до столиці зібрали. Все ж давно вже позупинялося. Тепер їдемо владу захищати. Якщо ще й влада зупиниться, що тоді з нами буде?!
Кароче: хто для чого, як моя мамка, а ми їхали конкретно мочити.
Пал Палич нас на день раніше зібрав, за день до потяга ще. Каже: кийки короткі мають бути, щоби під куртку можна було сховати або в рукав. Кийки або свинцівка. Я взагалі-то свинцівку більше поважаю: затис у долоні, а в разі чого викинув і кінці у воді! Каже: в шапці по три дірки зробити – від морозу, щоб лице не мерзло. Ну і таке інше говорив, про що взяв слово мовчати. А що мовчати? Мочити їдемо!
Приїхали. Мамка прямо на вокзалі: ах-квах, як все змінилося, мовляв, «гдє мої сімнадцять лєт!», Хрещатик-трещатик, «я-а-а-ак тебе не лю-ю-ю-бити, Києве мій!» Мамка співати любить. Хотіла до Цуму бігти. А нас – до автобусів одразу. Кажуть, приїдемо на місце, там польові кухні чекають: каша, чай.
Поїхали.
Тут теж теле-баби в жовтих накидках. «Преса-принцеса»!
Одна така знову до нас:
– Для чого приїхали?
– За владу стояти!
– А ви до Євросоюзу хочете?
Я мовчу, мені пофіг. А Колян каже:
– А хто ж євро не хоче? Нам тільки в гривнях видають!
– Скільки видають? – питає теле-баба.
– По двісті, – то вже я важно так відповідаю в мікрофон: нехай і мене побачать, – але то увечері, як на мітингу відстоїмо.
Приїхали на місце – у самий центр. Там вже нас багато зібралося. Пал Палич колону зібрав, вручив прапори – пішли за загорожу. Холодно. Кєрнуть не можна, за чаєм – черга. Мочити немає кого, бо всі свої. А ті – за двома кордонами мєнтів, їх ледве видно, хоч підстрибуй!
Пашка каже, ну й фігня: загнали, мов биків до стайні. А мочити ж коли?
Колян каже, та нічо’, мітинг закінчиться і підемо.
Мітинг – то теж цікаво.
Хоча й нудно.
Вийшов спочатку мужик в окулярах. Складно говорив, довго. Зрозумів я таке, що скоро будуть у нас мужик з мужиком жити. Другий вийшов, каже: фашисти кругом. Третьою баба була. На бабу приємніше дивитися: люта блондинка, пара з вуст так і пре. Поки говорила, я Коляну анекдот про блондинку розповів. Поржали, пішли по чай. Ноги втомилися стояти. Мамка в розпачі: кому ж в очі дивитися, якщо – два кордони між нами? Хотіла було вийти із загорожі, а їй кажуть: назад не вернетесь! Мамка каже, я з діабетом. Випустили. Я їй вслід поглянув: все, певно, сиротою залишусь.
Ледь дотрималися до шостої.
Пал Палич каже: ночувати йдемо до автобусів, без базару. Ми аж свиснули: а мочілово – коли? Пал Палич каже: яке ще мочілово – їх там п’ятсот тисяч. Відміняється мочілово.
Ну, пішли ми до автобусів.
Я до Пал Палича: мені мамку шукати треба. Він мене відмітив у списку й каже: добре, шукай, але не довго.
Відколовся я. Пішов. До тих. Вечір уже. А там все у вогнях. І жрачкою пахне.
У мене ноги померзли й жерти хочу. Але йду, мов партизан, думаю: зараз схоплять, закатують до смерті – вони ж такі! Але пройшов у саму середину. Ходжу, мамку шукаю.
Дівка якась з ящиком підходить, посміхається, каже:
– Пригощайтесь!
У ящику – яблука, апельсини (ті самі, якими мамка мене в дитинстві лякала, що, мовляв, отруйні).
Я, щоби уваги не привертати, взяв і в кишеню сховав: потім викину.
У такій юрмі тепло стало, а ще вогнища горять, а ще – кухні.
Ну, чесно скажу, нажерся я там і… взуття змінив. Я в осінніх їхав, а там зимові теплі видавали – прямо безплатно, на хутрі. Та ще шкарпетки з етикетками – нові.
Сів перевзуватися біля якогось намету, чую, що кажуть, буде тут увечері «Океан Ельзи» співати.
Я аж присвиснув у бік того бовдура, що таке казав:
– Брешеш! Чого б вони тут за «просто так» виступали?!
Він так на мене дивно глянув і каже:
– Та тут всі так виступають… А ви звідки?
Все, думаю, хана мені настала.
Але сказав. А він мені:
– Супер, тут багато з ваших країв! Ви, певно, намет загубили? Пішли проведу!
А що робити – пішов. Дорогою свинцівку з кишені витрусив. І думаю: їхав мочити, а вийде зараз навпаки. Доведе він мене до того намету – а мене там хто впізнає? І почнуть катувати…
Підійшли. На наметі напис «Горлівка» – довкола жіночки стоять, співають, горло деруть.
– Я вам вашого хлопця привів. Заблукав він! – каже мій конвоїр.
Баби співати припинили. Одна радісно так:
– Синку!
Кароче: мамка моя. Стоїть серед них, співає. Її хлібом не годуй, а дай поспівати.
Завели до намету. Зігрівся. Наївся, що щоки тріщали. Бля, думаю, Пашка з Коляном в автобусі сидять. Розкажу – не повірять!
…Ну й не повірили, бля!
Я їм: та клянуся, усім старим складом вийшли!!
Вони мені: не гоні, у Вакарчука давно вже соло-гітарист Петро Чєрнявський.
Я: та Петро вже вийшов зі складу, темнота!
Вони: Брешеш!
Я – їм: та Гудімов був, зуб даю! Гудімов, Хусточка (з Парижа, Славко казав, приїхав, зуб даю!), Шуров…
Ті, на яких ще тоді в Донецьк їздили.
Вони гигочуть: бути не може. То все фігня і брехня.
Всю ніч, поки назад їхали – сперечались: може таке бути чи не може. Мамку я в свідки звати боявся – а як її з роботи виженуть, що співала у ворожому таборі. Мені-то що? Я без роботи.
Я їхав їх мочити…»
Данный текст является ознакомительным фрагментом.