Про те, чого ніколи не станеться у твоєму житті. І як з цим боротися

Про те, чого ніколи не станеться у твоєму житті. І як з цим боротися

Забігаючи наперед, даю відповідь – ніяк.

Важливо лише визначити, чи насправді нездійсненне є таким вже нездійсненним?

У школі нам забивали голови цитатами з класиків. Раніше дівчата занотовували їх у свої щоденники: «Помри, але не давай поцілунку без кохання», або «Людина народжена для щастя, мов птах – для польоту».

А найбільше я ненавиджу ось це: «Незамінних не буває!»

Легко жити, якщо хтось уже вклав тобі в голову ці правила. Тоді можна жити, не думаючи про те, чого б ти ще хотів у цьому житті, і не ридати над тим, що чогось найважливішого не відбудеться.

Мене завжди приваблювали зовсім інші правила. Не те, щоб приваблювали – навмисне я їх не вишукувала та не запам’ятовувала. Скоріш за все, я просто жила всупереч усьому «правильному». Ну от, чому б не закарбувати собі на лобі цнотливий вислів Чернишевського про поцілунки чи не чекати на свій політ разом із Горьким? Чи не засуджувати того покидька, для якого «не буває незамінних»? Наскільки б простіше жилося!

Але все «зіпсував» Гемінґвей та решта його друзів – відвідувачів мистецької кав’ярні «Ротонда» в Парижі…

Одного разу старша сестра майбутнього письменника зайшла до нього в кімнату й ледь не впала від жаху: молодший брат пив вино! І знаєте, що він їй відповів? «Людина має обов’язково випробувати на собі все!» Тобто спробувати здійснити те, що іншим здається табу. І це стало моїм першим правилом.

Друге, трагічніше правило, альтернативне висловлюванню «буревісника революції», я затямила, прочитавши спогади дружини Мандельштама. Коли вони обірвані, гнані, голодні чекали на арешт, він сказав їй: «А чому ти вирішила, що обов’язково маєш бути щасливою?» Це – переформулювання того дурнувато-оптимістичного вислову про птаха і політ, задля якого він народжений. Ніхто не дає нам при народженні ніяких гарантій.

Так от, про нездійсненне…

Люди нервують, божеволіють, втрачають здоровий глузд і гідність через свої невиправдані сподівання. Вони – мов каменюки, що торохкотять усередині. Не дають дихати й рухатись.

Моя подруга Леся Воронина на моє скавуління про якісь негаразди часом каже: «Роздобудя, ніхто не обіцяв, що буде легко!» – і тоді мені справді стає легко. Адже, якщо замислитися, жодна людина в цьому світі не має ніякої індульгенції, котра б відкрила їй прямий і безхмарний шлях до раю. І тому варто бути готовим до всього. Абсолютно до всього.

До того, що тебе любитимуть, – і до того, що цього може не статися…

Що в тебе будуть діти (багато веселих малюків!) – і до того, що їх НЕ БУДЕ… Жодного.

Що ти побачиш Америку чи плаватимеш на гумовому матраці в Мертвому морі – і що ти НІКОЛИ не зрушиш із насидженого місця…

Що ти «народжений для щастя, як…» – і що «ніхто не обіцяв, що буде легко»…

Змиритися з другою частиною цих висловів досить важко. Майже неможливо. Але й весь час думати про те, чого в тебе не буде або залишиться нездійсненним – зовсім нестерпно. Звідси починаються комплекси, заздрість і, зрештою, озлобленість на весь світ.

…живучи в своєму місті, я привчила себе досить спокійно думати саме про другу частину подібних висловів. І не тому, що була песимісткою. Навпаки.

Просто хотіла привчити себе до того, що в житті щось може не відбутися, не виправдатися, не скластися. Ну, скажімо, я прийду в потрібне місце пізніше на п’ять хвилин і виявиться, що Пані Удача, котра приходила туди саме по мене, щойно пішла! А не дочекавшись, причепилася до когось іншого. Хіба так не буває?

І що тоді робити?… Тупо заздрити тому, хто народився зі «срібною ложкою в роті»? Чи знайти свій скарб, розгрібаючи тисячі тонн піску? Я завжди надавала перевагу другому.

А одного разу знайшла цю ложку – в прямому, не метафоричному сенсі. Це було ніби підтвердження моєї аксіоми…

…одного разу (це було на узбережжі Середземного моря в Тель-Авіві) я купила йогурт у маленькій пластиковій склянці. Ішла по піску й думала, чим я його їстиму.

На Святій землі всім хочеться чудес – на кожному кроці. І я здійснила майже святотатство. «Господи, – подумала я, – дай мені те, чим можна з’їсти цей клятий йогурт!» – і копнула ногою пісок. Можете не вірити, але під ногою зблиснула срібна ложка! Я нахилилася і підняла її. Вона була витончена й делікатна, з довгою гладенькою ручкою, якась незвичайна. Я помила її в морських хвилях і сказала: «Дякую тобі, Господи!»

І ВІН сказав мені (теж зовсім-зовсім не патетично): «Ти спокійно ставилась до того, що може не здійснитися – і нічого не просила. Ось тобі. Їж свій йогурт! Це – найменше, що я можу для тебе зробити. Решту – сама!»

Ця ложка в мене є й досі.

…до чого тут нездійсненне? До того, що, попри всю свою байдужість до беззаперечної «щасливості» в цьому світі, я завжди знала, що варта різних чудес. Це була невиліковна хвороба дитинства. Можливо, «мої чудеса» були мізерними і незначними у порівнянні із пригодами якогось нащадка нафтового магната. Але впевнена, що років у сім він більше хотів би, аби йому підкорялися дощі, аніж отримати на день народження кредитну картку. І якби він сказав: «Мені подарували кредитну картку», я б знизала плечима й відповіла: «А мої брати – дощі. Їх рівно десять!» А ще я пошепки додала б: «А мій тато – Віталій Боневур!» (Був такий фільм про героя громадянської війни, яким ми захоплювались.) І я не сумнівалася, що він би роззявив рота й почав розпитувати…

У мене завжди був у рукаві ось такий козир. Коли його маєш – мало що лишається нездійсненним. А можливо, я просто була невибаглива?

Коли думала про те, чого в мене ще немає або ніколи не буде, на думку спадало одне – я НІКОЛИ не спущусь під воду з аквалангом. Чомусь саме це було найбажанішим і найнездійсненнішим. Коли я з цим змирилася і стала дорослою, виникло таке поняття, як «дайвінг».

…одного разу я лежала на самому дні моря, розкинувши руки, ніби на пляжі й сльози незбагненного щастя заливали мою маску. Чому, думала я, це здавалося таким нереальним? Така звичайна й мізерна річ? І чи не варто виставляти перед собою зовсім інші планки або взагалі зламати будь-які? Тобто стати вільною? І ніколи нічого не боятися? Навіть того, що в твоєму житті щось може не відбутися… Ми ж не можемо знати, у яку мить перед нами відчиняться потаємні двері тієї канцелярії, яка уважно стежить за кожним.

…навіть якщо ти просиш… звичайну ложку посеред спекотного й пустельного пляжу. Але, подумала я, можливо, лише про таке просити – не соромно. «Решту – сама!»

Хоча я вірю ще й у ВИПАДОК. Багато чого в житті траплялося випадково. Наприклад, поїздка до Америки…

Данный текст является ознакомительным фрагментом.