Самотність у мережах
Самотність у мережах
1
ФБ – це фейсбук (для кого не зрозуміло).
Геніальний винахід Марка Цукерберга та його сусідів по університетському гуртожитку в Гарварді. У двадцять три роки хлопець став мільярдером.
Ну, і Бог з ним! Не про нього йдеться.
А про те, що це така спокуса, що – йой!
У чому спокуса?
Ну як у чому?!
Ось напекла ти, скажімо, пирогів. Усе як годиться: вийшли жовті, аж золоті й так гарно підрум’янились!
Виклала не просто так, а на витинанку, котру власноруч із серветки зробила.
Руки обтерла – фу-у-ух!
Оком Рембрандта кинула – чогось не вистачає.
Цукровою пудрою посипала.
І не просто так, рукою, а крізь сито натрусила. Щоб «сніжок» такий собі гарненький вийшов.
Вийшов гарненький, мов справжній.
Але все одно чогось не вистачає, каже в тобі Рембрандт.
Якогось яскравого штриха.
Калина! Точно.
Калина якраз є: вчора, слава Богу, від застуди гарну гілочку в бабці на ринку придбала. Всі ягідки – круглі, цілі. І такі пурпурово-прозорі, що аж у роті кисло стає, як подивишся.
Отже, з’являються на золотавих «засніжених пагорбах» яскраві намистинки. І такий гарний, такий свіжий натюрморт виходить, хоч плач від краси світу.
Буває таке: плачеш саме від краси світу. Від образи не плачеш – дзуськи ворогам!
А от від чогось гарного чи щемливого – горло так і розпирає жаром. Від того, що не можеш його весь уповні осягнути! Що лежить він перед тобою лише ось таким ефемерним рельєфним і запашним натяком на те, що великий і бездоганний, як цей натюрморт на тарелі.
А скільки в ньому ще прекрасного – одному Богові відомо.
Милуєшся. Сльози душать.
І відчуваєш: ні, таки щось ще тут не так!
Якось воно кон’юнктурно виходить, як у поганому патріотичному вірші чи пісні. У такій, де «калина на калині та калиною поганяє»: «Одна ка-а-а-а-алина за вікном! Одна-а-а-а стежина за селом!»
Уявила ту одну калину на одній-єдиній стежині.
Картинка якась неоптимістична вийшла. Куди вона веде, та одна стежина?
А якщо туди не хочеш? Невже дійсно – іншої нема-а-а-а? Трилер.
Треба сюди ще щось.
Щось таке незвичайне, фантасмагоричне, з іншої опери. Логічно просяться три листочки свіжої м’яти. Але де її візьмеш? І потім – яка в тому оригінальність?
Береш прозору високу чарочку грамів на 60 (у ній тобі «Б-2» подавали десь у запорізькій кав’ярні й подарували, як «тисячному відвідувачу»!) – і обережно, з ножа, наливаєш три шари напою «Доля Кармен». Рецепт такий.
Внизу, звісно, томатний сік, всередині – розсіл з відкоркованих учора огірків, зверху… Зверху проблематично: мала б бути горілка, або текіла, або ром, або ракія! Але заради двадцяти грамів виходити до магазину й купувати цілу пляшку якось… дуже не хочеться.
Потерпіть – я завершую!
Отже, пошарудівши по шафах, ллєш туди двадцять грамів, тобто – священних мі-лі-літ-рів! – «Сіслей»! Ставиш чарку в центрі пиріжків.
І Далі (Рембрандт – відпочиває!) ствердно хитає вусами.
Потім ти це все підпалюєш, і над золотими засніженими пагорбами здіймається синє полум’я.
Береш фотоапарат.
Знімаєш, поки горить…
Серветка горить, пиріжки – чорні, смердять. Але перший знімок вийшов гарний.
Вішаєш на стіну ФБ (ФБ – це фейсбук, кому не зрозуміло).
Пишеш: «Смачного!»
І всі тиснуть «нравіццца»…
А тобі, як писав Тарас Григорович – нема «з ким сісти хліба з’їсти»…
2
Дивні дива, Марку-Аврелію!
Парадокси людської психології, загадки натури.
«Хочу пофарбуватися в білий колір!» – 345 коментарів.
Сто аргументованих умовлянь лишити все, як є.
Тридцять аналітичних розвідок, чому блондинкам таланить більше.
Сімдесят порад, як це краще зробити.
Дев’яносто п’ять випадків з власного досвіду в цьому ж питанні.
Сорок п’ять компліментів.
П’ять – з розряду «не туди потрапив…»
«Обов’язково скачайте і подивіться фільм «Історія Донбасу – другий Челсі». По телебаченню такого не покажуть!» – 3 сором’язливих «нравіццца». Комент ноу.
«Сиджу на березі Тихого океану. П’ю текілу. Без солі. Підходить чудова парочка японців похилого віку. Побалакали про вічне. У них нині сонцестояння. Запропонували сіль. Легкий бриз. Величні пейзажі… Іду пакувати валізи: зустрінемось у Віденській опері!»
«Вранці – круасани. Кава з молоком. Пінка у вигляді сердечка. Все, що треба для щастя…»
Ну, нехай, нехай, нехай.
А що тут, власне, такого дивного?!
Ну от, уяви: ти дзвониш у двері сусіда, котрий щовечора зичить у тебе п’ять гривень, а щоранку знайомиться з тобою на сходовому майданчику заново, мов у «Дні бабака».
Ти – в білому пухнастому халаті й милих капцях-собачках «на босу ногу», у руках – філіжанка кави й газета «Дзеркало тижня», заламана на статті «Майбутнє театральної рампи» (щось таке…). Сусід – зі свинцевими наслідками опівнічного причащання під очима, подзьобаний вранішнім важким сумлінням.
Ти йому – зненацька: «Сиджу на березі Тихого океану… Легкий бриз… Зустрінемось… Круасани…»
Оце дійсно – дивно буде.
А так – нічого собі. Це ж ФБ! Сиди собі на березі, їж свої круасани. Навіть якщо сидиш на кульгавій табуретці біля плити.
Ну, нехай, нехай, нехай…
А буває і таке: «Брат помирає. Юшки просить!» (Примітка: див. старий фільм «Чапаєв» з Борисом Бабочкіним у головній ролі.)
Ти відкидаєш «Майбутнє театральної рампи» і, наче торпеда, кидаєшся в нетрі свого й чужого банківського рахунку, звіряєш коди та цифри, підтверджуєш бездушному автомату всім своїм єством, мовляв, «так», «так-так-так»! До дідька все особисте, всі меркантильні плани!
Адже: брат (ти ніколи його не бачив і ніколи не дізнаєшся, чий він брат) помирає – юшки просить!!! І з жахом і соромом усвідомлюєш, що… теж… хочеш… юшки…
Духмяної, гарячої, щоб у ній на прозорій поверхні плавали золоті кружечки наваристого риб’ячого бульйону. Але ж ти – не помираєш, як той невідомий брат! Ти просто сидиш у лікарні, дивишся в вікно…
А «брат» той вижив, плескає тебе по віртуальному плечі: «Нічо’! Якось буде. Адже, як казав Швейк, ніколи ще не було, щоби ніяк не було!» Або каже: «На Бога надєйся, а сам не плошай!» Наюшився досхочу – можна й мізки в мережі розім’яти! Вже питає, до чого огірки сняться…
Данный текст является ознакомительным фрагментом.