Р-р-романтика!
Р-р-романтика!
…У моєї подруги виник Чоловік.
Прошу зауважити: не «завівся», не «намалювався», не «звалився на голову», а саме – виник! І не «кадр», не «мужчинка», не «типчик», а Чоловік. З великої-превеликої літери.
Цей Чоловік виник, як і годиться диву, в мандрівці з промерзлої столиці до берега Криму в складі (не будемо уточнювати якої) делегації. Тобто все було від початку – романтично. Так, як і полюбляє моя подруга.
А полюбляє вона все незвичайне, оригінальне – щоби було трохи «з бісовщинкою та божеволінкою», «не так, як в усіх».
Адже – куди від правди подітися – нині мало хто з представників сильної статі здатний на прояви романтики. Повести в ресторанчик – так, квіти-цукерки – само собою, але щоби ось так… Шампанське на даху чи білий кінь посеред міста – це вже занадто!
А ЦЕЙ був саме такий.
Він виник у перший же вечір у вікні її готельного номеру в… масці й ластах.
Уявляєте?!
Одинадцятий поверх, на вулиці – легка хуртовина, вузький парапет – і оголений торс на тлі зоряного неба.
Звісно ж, моя подруга розчахнула вікно, аби врятувати небесного іхтіандра від неминучого падіння.
– Ось, пропливав мимо… – посміхнувся він, влізаючи до кімнати й додав з «Іронії долі»: – Ми перестали лазити у вікна до коханих жінок!
Тобто ось так одразу й без зайвих слів моя подруга, котра перебувала в халаті, бігуді й невимовному здивуванні, стала ще й коханою.
Потім вони запалювали вогнище на порожньому нічному пляжі, і він вистелив їй стежку до прохолодних хвиль власним пальто.
Потім, знехтувавши службовими обов’язками (адже перебували в складі делегації), вони втекли й автостопом помчали по кримських селищах, скуповуючи в місцевих мешканців домашнє вино, котре заїдали смачнючою курагою в посріблених памороззю стогах і стодолах.
І наздогнали потяг вже на одній зі станцій на під’їзді до столиці.
Пристрасно розпрощавшись біля виходу метро, кожен поплив у свій бік. Вона – збожеволіла від щастя, він – з почуттям виконаного чоловічого обов’язку.
Це щастя тривало три роки.
І було воно на заздрість усім – незвичайне.
Оберемки троянд, на шипи яких були майстерно нанизані крихітні солоні огірки, слоїк з екзотичною білою жабою, котра під ранок опинялася в неї на подушці, пісні під балконом, ключі від «подарованого» авто, котрими вона безуспішно намагалася відчинити дверцята сусідського фіата з пізнішими поясненнями в міліції: «…ох, він у мене такий жартівник!», походи із зав’язаними очима в… чоловічу сауну, нічні виклики таксі з проханням доїхати до бібліотеки, де «біля третьої колони» на неї чекала записка: «Добраніч, кохана!»
Одного спекотного дня він прийшов до неї в дублянці й валянках, запропонувавши відсвяткувати Новий рік. А взимку з’явився в чому мати народила, перевитий лише квітами, мов міфічний фавн, добряче налякавши матусю, що приїхала «на оглядини».
Якось, за всіма правилами піротехніки, він влаштував у її маленькій, щойно відремонтованій квартирці, «венеційський феєрверк», після якого нові шпалери на стінах скрутилися печальними чорними рурочками.
До його візитів треба було готуватися, як до бойових дій.
І вона запасалася різними необхідними для нових сюрпризів речами: придбала протигаз, китайський розмовник, відро й лопату, сітку для ловлі різної дрібної живності, шахтарську каску, альпеншток, набір «Юний медик», газовий балончик і довідку від психіатра – так, про всяк випадок… Одне слово, все те, що могло попередити або допомогти розібратися з громадськістю в разі надто бурхливих проявів його романтичної натури.
Терпець увірвався, коли він прокукурікав на порозі її офісу, не зваживши на присутність у ньому іноземних інвесторів.
Вона зрозуміла, що треба готуватися до звільнення.
Але справа полягала навіть не в цьому!
З чіткою ясністю, котру затьмарював флер його божевільних фантазій, вона зрозуміла головне: її романтичний чоловік прикрашав виключно своє життя, у якому вона була лише об’єктом. Об’єктом для його запеклої боротьби з прозою життя.
Відшукавши цей вдячний об’єкт у її особі, він виростав над собою, мов гриб-порхавка, притрушений сосновими голками в темному лісі буденності.
Він любив себе пристрасно, шалено й ніжно, ретельно уникаючи всього прозаїчного, того, що могло б зруйнувати його світлий лик у її розширених від вічного здивування очах.
А вона була тут ні до чого!
Її настрої, бажання, її робота. Адже варто було їй поскаржитись на здоров’я або попросити прибити «о-о-о-ось цю поличку на о-о-о-ось цей (ще не забитий) цвяшок», як його благородний погляд казкового бетмена тьмянів і сповнювався невимовним сумом.
Одне слово, вона несподівано зрозуміла, що більше не хоче пригод, котрі ніяк не узгоджуються з її повсякденним життям.
Кілька тижнів вона збирала всі розкидані по квартирі «засоби бойової оборони» в мішок, а потім зі слізьми палила їх на галявині, прощаючись із мрією про незвичайні стосунки. Щоби – «з бісовщинкою», «не так, як в усіх»…
Данный текст является ознакомительным фрагментом.