Гуд бай, Америко, о-о-у!

…одного разу людина з відділу культурних зв’язків американського посольства в Україні п. Ольга К. поїхала у відрядження до Львова. Як потім вона розповідала, весь день ішов дощ. Ольга зайшла до книгарні, аби придбати собі якесь чтиво й піти до готелю. Все одно робити було нічого.

На щастя, Ольга любила детективи і їй до рук потрапила книжка з дуже привабливою в цьому плані назвою – «Мерці». Вона купила книжку й запам’ятала прізвище. А через рік (чи пізніше) завдяки «Мерцям» і львівському дощу мене запросили поїхати до Америки в складі делегації українських літераторів на запрошення і за підтримки (матеріальної) Державного департаменту США.

Подорож тривала три тижні, охопила п’ять штатів і сім міст країни. Її мета була окреслена в програмі так: «Ознайомлення з життям звичайних американців, руйнування міфів про американську дійсність». Географія подорожі: Вашингтон – Нью-Йорк – Берлінгтон – Сан-Дієго – Луїзвіль – Цинциннаті – Чикаго. У складі групи були письменники та літературознавці: Галина Пагутяк, Василь Габор, Марина Гримич, Олександр Бойченко, Сергій Васильєв, Олег Сидор-Гибелінда.

Це був найбожевільніший (2006) рік у моєму житті. Все звалилося на голову водночас: вихід шести книжок одночасно, морока із продажем-купівлею квартири, переїзд… А через три дні після переїзду – дві мандрівки підряд. Перша – до Ізраїлю і друга, через день після повернення, – до Америки. Я навіть валізу не розпаковувала.

Отже, від усього того калейдоскопу емоцій у мене залишилися тільки якісь короткі й зовсім несерйозні спостереження.

…одного разу, здолавши чотири штати, я сиділа на великому камені, який омивали довгі хвилі Тихого океану. Купатися було неможливо: хвилі океану зовсім не схожі на хвилі будь-якого, навіть найбільшого, моря. Вони виявилися такими потужними й високими, що одразу збивали з ніг. З ними треба було подружитися, впізнати на дотик, вивчити їхні підступні прийомчики. А на це зовсім не було часу.

Роздягнена (до купальника) і розгублена неможливістю пірнати Галя Пагутяк, походивши берегом, присіла поруч.

– Як мені вже набридло це Сан-Дієго! – сказала вона.

Каліфорнія… Довкола розкинулися принади району Ля Хойя – вілли мільйонерів на самому березі океану. За парканом «біча» завмер в очікуванні наш «майже-лімузин». На п’ятиметрових бурунчастих гребенях гарцювали серфінгісти в чорних водонепроникних костюмах. Неподалік, за скелями, випасалися лискучі морські котики – дуже схожі на серфінгістів.

Власне, поїздки в цей район могло б не і бути, якби не дивна зустріч в арт-кав’ярні на околиці Сан-Дієго. Там щочетверга збирається неприбуткова незалежна організація «Письменники Сан-Дієго». Кав’ярня дуже нагадує київську кав’ярню «Купідон» або львівську «Ляльку». Напівтемрява, пахощі кави, богемна атмосфера, пошарпані меблі. Письменники мало відрізняються від наших (щоправда, не палять і не вживають алкогольних напоїв. Лише – творчість, не затьмарена ніякими допінгами!). Хіба що серед них багато людей похилого віку і… дивакуватих на вигляд.

Нам запропонували спільне засідання. Як повідомила керівник організації, їхня вечірка завжди розпочинається з «письмових імпровізацій на задану тему», і поставила завдання: «Випадкова зустріч». Всі, як старанні учні, заглибились у написання текстів.

Потім, прочитавши щось на кшталт «молитви» для розкріпачення творчої енергії, усі по черзі читали написане: спочатку гість (тобто українець), потім – американець. Давно я не складала такого іспиту! Власне, я його й не склала. А точніше – не озвучила.

Сподівалась, що написаний у Сан-Дієго пасаж колись знадобиться для якоїсь історії. (Звідки я тоді могла знати, що подумки вже почала писати «Амулет Паскаля»?! Туди й пішов той маленький пасаж.)

Засідання продовжилось дружньою балачкою, під час якої захоплена Мариною Цвєтаєвою американка попросила Марину Гримич прочитати вірші улюбленої поетеси мовою оригіналу. Марина блискуче впоралась із цим завданням і зірвала бурю оплесків від американських побратимів. Тоді до турніру підключилася худорлява блондинка похилого віку й несподівано проспівала: «На вулиці скрипка грає…»

Цю пісню, пояснила вона, співала її матуся, котра приїхала до Америки з України ще перед початком другої світової війни. «Ольга Міс-ліфф-чік» – назвалася елегантна пані. А потім, відвівши в бік нашу перекладачку, домовилася, що завтра надішле по нас авто та повезе до себе в гості – у район Ля Хойя.

«Міс-ліфф-чік» виявилося прізвищем «Мисливчук». Пані Ольга ніколи не розмовляла й не розуміла української, бо народилася тут, в Америці. І навіть не знала, що її батько в юності був чоботарем, як записано в його трудовій книжці, привезеній з України в 20-х роках минулого сторіччя (ми їй це переклали). Сама пані виявилася відомим модельєром і власницею торгової марки «McNamara», чиї магазини розташовані на центральних вулицях Нью-Йорка. Нині пані Ольга продала свій бізнес і живе в престижному районі Сан-Дієго зі своїм, молодшим на двадцять років, бой-френдом на віллі, де старовинні меблі, скульптури і фонтан привезені з Італії та Франції. Вона пише мемуари. На диво стильна жінка – струнка білявка з живими блакитними очима. Красуня у свої майже 90 років…

Вона влаштувала обід у ресторанчику, а потім видала всім велетенські махрові рушники і терпляче чекала в авто, поки ми позасмагаємо.

Розцілувала на прощання. Сіла в авто.

Вона подарувала нам незабутній день – просто так. Розбивши міф про прагматичність та скупість американців. Власне, вона й не американка…

…тепер я сиджу за своїм комп’ютером на околиці Києва, уявляючи Галю на околиці Львова. За вікном накрапає дрібний дощик.

Жінки під парасольками…

Купка чоловіків під навісом пивної ятки…

Будка з написом «Курчата-гриль»…

«Як мені набридло це Сан-Дієго!»

…я зрозуміла, чому мені (а якщо бути точнішою – нам з Галею Пагутяк) довелося блукати спекотним Вашингтоном по кілька годин у пошуках потрібної «авеню».

– Це нас чорти водять! – сказала я після двогодинних пошуків шляху до готелю. Галя, як гідний нащадок графа Дракули, з цим погодилася.

Вулиці були порожні. Жодного перехожого. Величні адміністративні будівлі сталінського типу схожі одна на одну, як близнюки.

Звечоріло. У голову полізла всяка маячня. Майже як у фільмі «Джентльмени удачі»: «А в готелі зараз – вечеря… Макарони…» Потреби шлунка та втомлених ніг відсувають на другий план враження від споглядання шедеврів Родена, Гойї, Вермеєра, імпресіоністів – у Музеї мистецтв, індіанських старожитностей – в Індіанському музеї, скульптур у Музеї сучасного мистецтва.

Я дивуюсь, як сім років тому, ледь оселившись у готелі й вислухавши попередження про те, що гуляти нічним Вашингтоном небезпечно, вирушила на прогулянку, самотужки дійшла до Капітолію та опівночі, без жодних проблем, повернулася назад. Тепер ми блукаємо кілька годин – і, здається, лишимось тут назавжди…

– Якби я побачила Капітолій – одразу б зорієнтувалася! – із виглядом знавця кажу я.

Галя з надією дивиться на мене.

Я з надією вдивляюся в довгий проспект – марно. Капітолію не видно. Будемо ночувати поруч із чорним бомжем, що зручно влаштувався біля дороги у великій картонній коробці.

– Ви чого такі червоні? – раптом чуємо ми.

Буквально з-за рогу до нас надходить порятунок – Марина Гримич. Виявляється, ми стоїмо поруч із готелем. Майже біля його входу!

Ледь встигли вскочити в авто містера Кена, що запросив нас на родинну вечерю.

Кен – економіст, займається будівництвом. Його родина – одна з небагатьох, що цікавиться тим, як живуть люди в інших країнах. Дружня вечірка головним чином влаштована заради його сина Метью – шизоїдно-розумного хлопчика, відмінника коледжу й майбутнього антрополога. Він прискіпливо вивчав нас, ставив купу бездоганно сформульованих запитань. Мені навіть здалося, що він залюбки обміряв би об’єм наших черепів.

Його мати, Джейн, розповіла, що її дідусь і бабуся – вихідці з України.

Розпитували про Помаранчеву революцію, економіку, стосунки з іншими країнами.

Подавали курку, овочі, рис, на десерт – класичний яблучний пиріг.

Ідеальна американська родина.

Трохи стерильна. Показово правильна.

І лише бабуся – та сама, з України, сиділа в кутку на кріслі й хитрими очима дивилася на нас. Здається, їй хотілося випити чарочку…

…а я так само блукала й решту мандрівки: у Нью-Йорку, в Луїсвіллі, Цинциннаті та Чикаго.

У Сан-Дієго особливо небезпечними виявилися «моли» (велетенські універмаги) та супермаркети. Там, серед кілометрових кронштейнів зі шматтям та полицями з їжею, можна прожити до глибокої старості та померти, так і не знайшовши дороги ані до каси, ані додому.

…приємна несподіванка: виявляється, книжки українських письменників зберігаються в найбільшій у світі Національній Бібліотеці Американського Конгресу. Це підтверджено роздруківками, котрі нам вручили в цьому величному закладі. На своїх аркушиках, крім переліку книжок, знайшла навіть невеличку бібліографію. Аж моторошно стало: хто збирає ці дані?!

З одного боку, здається, що тут нікому нічого не потрібно. Вулицями ходять досить огрядні громадяни з літровими паперовими склянками пепсі-коли в одній руці й пакетом чипсів чи поп-корну – в іншій. Суцільна насолода від життя. З іншого – ось така велетенська культуро-і техно-поглинаюча машина, котра по дрібочці підгрібає все, що здається нікому не потрібним. Цим можна пояснити й дивовижні колекції шедеврів світового мистецтва (адже свого часу скуповувалося все – із розрахунком на майбутню славу невизнаних митців), і найсучасніші технології. Добре, якби у нас так ставилися хоча б до своїх учених, художників, акторів, музикантів. Адже скільки прізвищ українського походження ми познаходили в театральних програмках та туристичних буклетах!

З одного боку, всі піклуються про своє здоров’я. Якщо їхнім «мінздравом» призначено випивати по вісім великих склянок води на день – п’ють. Корисно бігати – всі бігають. Будь-де: по самому центру міста курсують громадяни в навушниках (бігають переважно під музику з плейєра) та браслетом на зап’ясті, який стежить за тиском та диханням. З іншого – дивує, що цей «оздоровчий біг» відбувається переважно біля автостради, над якою висить суцільний смог.

Ніде не палять. Боронь Боже! «Но смокінг!» – і розпашілі від злості курці годинами сперечаються з портьє на рецепшені готелів, вибиваючи собі «смокінг-рум».

Пропаганда здорового способу життя – і синтетичне швидке харчування.

Перед закоханою парочкою в ресторані – велетенські посудини, які важко назвати «тарілками». На них – піци, гамбургери, пересмажена у фритюрі картопля та величезні склянки, до половини наповнені шматками льоду – туди заливають кока-колу.

До речі, «без льоду американський стіл – кривий»! Як у нас – без солі. Лід – магічна приправа до будь-якої рідини. Спершу до столу подають лід, а потім решту. За один день тут з’їдається пів-Антарктики. Коли тобі пропонують попити, твоє: «No іce!» звучить майже як особиста образа. «Айс» має бути у всьому, що п’ється!

Бродвейські мюзикли – культурний шок.

Від голосів, гри, декорацій. Все це можна назвати одним словом – професіоналізм. Зізнаюсь, на «Фантомі опери» я майже ридала. «Другий бік» полягає в супердемократичності театрів. Можна прийти туди в подертих джинсах та кросівках, хочеш – надягай вечірню сукню з декольте на півзадниці. Можна жувати поп-корн. Можна вийти на вулицю і запросто зайти назад – квитків ніхто не перевіряє. Можна під час антракту піти по сусідніх театрах – подивитися інші вистави. Прочитані програмки, використані квитки чи обгортки з-під цукерок – на підлозі. Жодна театральна тітонька-наглядачка не зробить зауваження. У самому серці богеми дозволено все! Тим паче що з першими акордами музики строката публіка завмирає, немов зачарована. «Шикати» нема на кого.

…країна картонних будиночків Наф-Нафа (не дивно, що їх увесь час здуває ураганами!) і величних, майстерно стилізованих під середньовіччя палаців.

Країна з викоріненим місцевим населенням – індіанцями та ще не викоріненими ку-клус-кланівськими традиціями, яка шалено вболіває за свою демократію.

Країна Фолкнера, Фіцжеральда, Селінджера, Джека Лондона, Гемінґвея і Дена Брауна.

У редакції «Нью-Йоркера» ми зустрілися з балакучим дядечком невизначеного віку, який розмовляв майже бездоганною російською мовою. Це виглядало трохи дивним. Виявилося, що це Ремнік – сам головний редактор, сусід і товариш, як він повідомив, «стариганя Селінджера».

«Нью-Йоркер» – найстаріший журнал Америки, заснований 1935 року. У ньому починали друкуватися всі найвідоміші американські письменники. В архівах досі зберігаються їхні перші й часом досить безпорадні публікації. Я дізналася про все, що мене цікавило і… кусала лікті від заздрощів. Виявляється, що це – цілком «авторський» журнал (моя нездійсненна мрія), редактори не втручаються в стиль, пиши, що хочеш і як хочеш. Читачам цікава навіть не сама стаття, а те, ЯК вона написана! А журналісти можуть написати туди 3–4 статті на рік (!) і при цьому – пречудово існувати на отриманий гонорар, мандрувати та спокійно писати наступну статтю.

Для порівняння: в газеті «Голос Сан-Дієго» (Каліфорнія) журналіст пише 3–5 статей на тиждень і отримує 20 центів за слово.

…Вермонт.

Зрозуміло, чому Солженіцин обрав для свого «заслання» цей благодатний край. Маленький зелений штат, який навіть не позначено на карті: довжина назви перевищує масштаб місцевості. Берлінгтон – найкраще місце для творчості. Справжня «американська мрія» (точніше, мрія українського письменника). Хоча спершу ми не чекали від цієї мандрівки нічого доброго, особливо коли побачили, яким літаком мусимо летіти з Нью-Йорка. Маленький «кукурудзник» лиховісно-чорного кольору з короткими крилами. До того ж зранку падав дощ. Ми зайшли в літак, як заходять до звичайної маршрутки. Усередині він так само мало відрізнявся від цього виду транспорту. І якби не стюард, ми з Мариною нізащо б не сіли в цей катафалк! Стюард нас вразив.

Він сором’язливо посміхався.

Він був білявий і такий високий, що голова впиралася в стелю літака. Він мав бездоганні жіночі манери. Перевіривши, чи всі пасажири пристебнулися до крісел, кокетливий блондин влаштувався у кріслі навпроти нас і склав випещені ручки на колінах.

Він нагадував балерину перед виходом у па-де-де. І трохи – лагідного маніяка, що має доправити заручників прямісінько до пекла.

На наш подив, літак летів рівно. І паперові пакети нікому не знадобились.

Берлінгтон – чудове містечко, точніше «вілідж».

Зовсім порожнє. Будиночки в стилі «хатка для Барбі». Бузкові зарості. Запах лісу й дощу.

Готель – затишний прихисток для втомлених нью-йоркським хаосом городян. Двокімнатний номер із кухнею. Камін у холі. Велетенський кіт, що зручно вмостився біля нього.

Тут я почала призвичаюватися до неїстівної американської їжі, хоча дуже скучала за нормальною – українською. На щастя, у Марини Гримич з’явився ентузіазм і вона вирішила наварити борщу на все товариство. А я навчилася розрізняти в супермаркеті етикетки на яскравих упаковках. Тому ввечері ласувала полуницею з цукром, сиром «Рікотта» й суші. Усе було досить смачне.

Уранці нас повантажили в мікроавтобус і повезли до Венускі, на зустріч із мером і головним менеджером міста…

Це іграшкове містечко – гордість мешканців. Воно порожнє, немов у фільмі жахів, жодного перехожого. Здавалося, що в ньому мешкають лише ці двоє…

Упродовж багатьох років містечко вимирало, аж поки місцевий геній, що закінчив Гарвард, розробив план відродження. Усі, хто брав участь у відбудові, – нащадки перших поселенців. Відтворити місто свого дитинства, за їхніми словами, – «справа любові». Це було помітно, адже мер хіба що не збирав з асфальту порошинки, як це робить охайна господиня після того, як пропилососила килими у квартирі…

У сусідньому «віліджі» – коледж.

Тобто це й не «вілідж», а суцільне університетське містечко.

Зустріч із викладачами-політологами. Запитання: «Вибачте, чи буде зручно спитати у вас про війну в Чечні, адже Чечня входить до складу України?» (Нічого дивного! У Нью-Йорку гід діставав мене трьома запитаннями: чи є в Україні «цар і цариця», чи п’ю я зранку горілку, і невже ми можемо поглинати червону ікру ложками?)

…містечко Мідлберрі. Будинок-музей такого собі сера Генрі Шелдона – дивака-англійця, збирача дивної «кунсткамери». За склом: опудало величезної кішки (труп своєї улюблениці серу Генрі подарувала місцева пані); дерев’яна скринька, у якій на повний зріст лежить (сказати б – опудало) кам’яна скульптура «переляканого» індіанського хлопчика; прикраси – кольє, сережки, сумочки, серветки, майстерно сплетені з людського волосся. І, нарешті, у коробочці десяток великих довгих жовтих зубів. «У сера Генрі до вісімдесяти років були чудові зуби, – повідомляє екскурсовод. – Це вони!»

У будинку відлунює готикою і… вампіризмом. Усі жінки, що дивляться на відвідувачів суворими поглядами зі старовинних портретів, померли від сухот. Високі коміри, мережані капелюшки, нудно-аристократичні обличчя джентльменів. Портрет блідої дівчинки на тлі похмурого сільського пейзажу. «Донька господарів. Померла в юному віці. Впала в колодязь і втопилася», – радісно повідомляє гід…

Атмосфера старої Англії. Скрізь – дух сера Генрі. Його зуби, його палиця, його ліжко, його карти. Не вистачає опудала самого сера. Принаймні його привид тут точно блукає ночами…

…на другий тиждень мандрів наше товариство нагадувало «тамбовський хор» з фільму Ельдара Рязанова «Забута мелодія для флейти». У когось розвалилася валіза, у когось протерлося взуття, хтось почав шалено економити видані на харчування гроші.

Але всім дружинам наших колег-чоловіків засвідчую: за три тижні жоден не дозволив собі суто чоловічих жартів (як це часом трапляється серед менш свідомої, «сильної половини людства»). Хлопці трималися купи, міцних напоїв на людях не вживали, у номерах не бешкетували. Одне слово – шанувалися. Дійшло до того, що на одному з прийомів в американській родині, на запитання, як проводять дозвілля, чи вживають міцні напої українські письменники, всі хором відповіли:

– Українські письменники ЗОВСІМ не п’ють горілки!

Після чого вражені американці запропонували нам скуштувати справжній «кентакський бурбон».

На одному з прийомів, що відбувався на тютюновій фермі, де збираються місцеві митці: художники, скульптори і поети, нам подарували сувеніри – майже двометрові відполіровані палиці із «золотою» табличкою на них. Ця табличка засвідчувала, що за допомогою цього нехитрого знаряддя прадіди нинішніх американців (а можливо, навіть винищені ними індіанці) сушили важке листя тютюну. І палиці ніколи не ламалися, бо це якесь особливе дерево.

Палиці до України наважилися взяти ми з Мариною та Сашко Бойченко. Решта вирішили, що з такими своєрідними сувенірами буде тяжко подорожувати, особливо в літаках. Забігаючи наперед, скажу, що, перетнувши більшість американських штатів, до Борисполя «ці штуки» не доїхали…

Та, заради справедливості, варто додати, що «ті штуки з Кентаки» все ж таки потрапили до Марини Гримич через тиждень! І вона урочисто принесла їх нам у кав’ярню «Купідон», де наша «сімка» влаштовувала публічний звіт про поїздку. Додому нічним Києвом у маршрутці я їхала, мов озброєний списом індіанець племені мумба-юмба.

…історію про «одинадцять лисих, які йшли, взявшись за руки», здається, розповідала Пеппі Довгопанчоха. Історія про п’ятьох сомалійських біженців, котрі оселилися в її хаті, належить Галі Пагутяк…

Взагалі, про Галю я б хотіла написати велику статтю. Але зазвичай хочу, як краще, а виходить – як тепер…

Галина – це також одне з найяскравіших американських вражень. Раніше я знала її лише за текстами.

Людина «на своїй хвилі», самодостатня, дивна, за її ж словами «не тусовочна», а за моїми спостереженнями – дуже мало пристосована до цього часом жорстокого і незрозумілого світу. Обожнює котів і собак, а також усіх пригноблених. Наприклад, біженців. І тому працює в організації, що їх захищає. Здається, половину зустрічей з усіх наших мандрів були присвячені саме цій проблемі. Коли нас везли в черговий заклад, Галя божилася, що не замовляла таких зустрічей. Але, мабуть, у Держдепартаменті вирішили: якщо серед українських письменників є такі фахівці – треба показати «боротьбу за демократію» в повному обсязі. І тому на цих зустрічах головний удар мала приймати на себе Галя Пагутяк.

Тут ми й дізналися, що, крім чотирьох котів, у Галі було прописано… п’ятеро сомалійських біженців, що Галя відчайдушно бореться з «поліцією», яка час від часу стукає в її вікна на першому поверсі будинку, що стоїть на околиці Львова.

Галя, яка через свою делікатність ніяк не хотіла йти під моєю парасолькою, коли ми вночі заблукали в Нью-Йорку і змокли до кісток.

Галя, у номері якої завжди був «льодовик», бо вона не могла впоратися з кондиціонером.

Галя, у якої загубилася валіза на рейсі «Відень-Вашингтон».

Галя, яка кинулася на пошуки цигарок у респектабельному районі Сан-Дієго, де їх не могло бути апріорі і… таки знайшла!

Галя, з якою ми в Чикаго необачно вискочили на вулицю з приміщення аеропорту під час транзитного перельоту й ледь пройшли «паспортний шмон».

Галя, «шопінг» з якою проходив під гаслом: «Ми з Тамарою ходимо парою». (Через це в нас купа однакових речей. Добре, що живемо в різних містах!)

Галя Пагутяк, інопланетянка зі свого Королівства…

Під кінець подорожі Галя запросила всіх нас зібратися в неї під час Львівського Форуму видавців. «Може не відчинити… Втече до мами в село!» – пожартував Василь Габор. Галя побожилася, що відчинить. А якщо й ні – на Галю ображатися просто неможливо!

Отже… висновок перший, зроблений після американських мандрів: свідомі американці не так вже й люблять Дена Брауна. Він для них – попса. «Є письменники хороші, а є – популярні!» – мудро сказав нам один американець.

Висновок другий: американські письменники нічим не відрізняються від українських. Тобто не живуть за рахунок казкових гонорарів, а тяжко «пробивають» свої твори у видавництвах, мріють надрукуватися в «Рендом Хаузі» (монстрі-видавництві, котре поглинуло решту дрібніших) та «Нью-Йоркері». Почувши про нашу ситуацію, вони здивовано цмокали язиками. Виявилося, що в нас у цьому плані більше свободи.

Висновок третій: їхні письменники доволі дивні… Переважно похилого віку, які, напрацювавшись і заробивши пенсію, почали писати книжки. «Наймолодшому поколінню» – далеко за п’ятдесят.

Проте в деяких редакціях газет, а також у коледжах та спеціальних центрах вчать «на письменників та поетів». Принаймні, якщо звідти не вийдуть новітні генії, то мета таких закладів – «навчити висловлюватися на папері». За словами керівника проекту «Молоді письменники» в Берлінгтоні, «навіть інженеру потрібно вміти грамотно скласти інструкцію!»

У Цинциннаті існує літературний жіночий центр із дивною назвою: «Жінки, котрі НАРЕШТІ пишуть про зміни».

У Чикаго – літературний факультет при коледжі. (На ньому, за словами викладачки, навчається навіть «одна дівчинка з України на ім’я Ксюша». Оксана? Прізвище залишилось невідомим… Може, колись почуємо…)

За навчання у цих закладах треба викласти чималу, навіть для американського гаманця, суму. Що робити потім із такою купою письменників, поки що нікому не відомо…

…на цьому записи про Америку уриваються…

Ні, брешу. Спочатку я не хотіла додавати останні уривки. Вони зовсім необ’єктивні, адже нещодавно, розмовляючи з одним відомим письменником, почула, що Америка – дивовижна країна, варто лише «знати місця».

Але я не знала тих місць. І тому хаотично записала таке…

…дивна і чужа країна…

…еклектика в усьому…

…як тут могла виникнути ТАКА література?…

…набридають безупинні «екск’юз мі»…

…товстуни… поп-корни… лід…

…паперові склянки на один літр…

…кава… Кава?…

…«амоскус» – мексиканські найманці, що нелегально обробляють полуничні поля…

…і мешкають – у кущах…

…економічна необхідність в емігрантах – «щоб вони працювали»!..

…«український дім» у парку Більбоа. Патріотичні розмови – і жодної склянки води…

…кентакський бурбон…

…малиновий сорбет…

…піднебесне провалля в часі…

…гуд бай, Америко, о-у!..

Данный текст является ознакомительным фрагментом.