ДВІ КУЛЬТУРИ

ДВІ КУЛЬТУРИ

Слившись навеки с единокровной ей Россиею, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке, от которых дотоле непреодолимою оградою разлучал ее полудикий быт ее.

В. Г. Белинский

От і подивимося, придивимося до того, як у згоді з теорією цього мізантропічного прототипа гоголівского Хлєстакова, — “Малороссія отворіла сєбє двєрь цівілізаціі”. Та що з цього зчинилося. Під “цивілізацією” тут розуміється, очевидно, рабство та работоргівля, а під “дікім битом” — відсутність подібного. Хоча й не забудемо ствердити: цей суб’єкт звично та фахово бреше, тому що вже давно жодного “єдінокровія” поміж нами немає та бути не може.

Претензії булих київських колоній, що зробили своєю історичною метою увічнення рабства на землі — на захоплення колишньої метрополії — існували завжди, але мали частково абстрактний характер: якщо захоплено було під виглядом “русскіх зємєль” стільки чужого, то прихопити до цього й землі предків — сам Бог велів. Характер реальної можливості ці безпідставні намагання отримають лише пізніше, з занепадом великої держави, з котрою навряд чи в стані в чомусь змагатись дика Московська Русь, — Великого Князівства Литовського.

Рік 1240, то не тільки рік порахунку степу з Києвом, що не ставив перепон работоргівлі північних русів, це й рік нових надій на півночі Європи. Там кунігас Авкштоти (Верхньої Литви) Мендавгас — об’єднує в обличчі монгольського виклику всі балтицькі народи. Потім до них приєднується й Біла Русь. Року 1321 війська кунігаса Гедімінаса займають Київ, а потім виходять і до другого моря. В Україні, після тисячи років відновлюється геополітична ситуація часів Германаріха Великого. Зникають і спогади про булу руську работоргівлю, а по містах, від Дніпра до Ворскли та до Одри, — встановлюється Магдебурзьке міське право. Що є особливо примітним в новій державі Didzjoi Zietuvi^kas Kunigaik^tyste, — це повна рівність в правах народів, що її населюють. Хоч країною за традицією правлять її засновники — литовські королі.

В цьому, в рівноправності народів, країна відновлює традиції значно більш старі, — традиції Великого Гунського каганату.

Зайве, мабуть, казати, що в Росії Магдебургське міське право ніколи не було відоме. От, де вже дійсно був “дікій бит”!

Під Литвою Україна починає хутко квітнути, та вже у другій половині ХУ ст. ми читаємо, що живе й зруйнований монголами Київ (Михайло Литвин):

Київ повниться іноземними товарами, тому що на все, що привозиться з Малої Азії, Персії, Індії, Араби, Сирії на північ, до Московської держави, Швеції, Данії — дорогоцінні камені, шовкові та парчеві тканини, ладан, фіміам, шафран, перець та інші пахощі, — нема іншої, вірнішої, простішої та відомої дороги як із Кафи, через Перекоп, Таванський перевіз на Дніпрі та Київ.

Але кращим, певно, показником благобуту України, є те, що вже за Вітавтаса (Великого), сина Кестутіса, через український порт Качібей (тепер — Одеса) поновлюється південна торгівля хлібом. Та сама, що колись вигодувала скитським хлібом культуру Еллади.

Проте, таке благоденство не було міцним. Кревська унія з Польщею 1386 року, заключена недалекоглядним Ягайлом, — відкрила дорогу до князівства польській шляхті, жадій та хамуватій не менше від російського дворянства, але — такій, що в чомусь і поступалася йому. Вона спромоглася хутко зруйнувати Велике Князівство, але не в стані була відстояти навіть власну незалежність, зробивши жертвами російського імперіалізму Литву, Білорусь і Україну. Любельська унія 1569 року — лише довершила справу. Через пару десятків років після неї розпочинаються селянські повстання в Білорусі та Україні, а наступне сторіччя в Україні, — це сторіччя Козацьких Воєн за Звільнення.

От, по них, придивляючись до виснаженої війнами країни, Росія й відчуває, що її час настав.

Річниця недоброї пам’яті Переяславської угоди відзначалася 1954 як річниця “Воссоєдінєнія Украіни с Россією”. Тут, в одному–єдиному слові, — зуміли нагромадити таку гору нахабної брехні — як ніде більше. Поперше, за законами російської мови “воссоєдінєніє” означає з’єднання наново того, що колись складало одне ціле, а потім було з якоїсь причини роз’єднане. Але, колонії України — не були Росією, як не були американські колонії Англії — Сполученими Штатами Америки. Але, не були й Англією.

Значить — не “воссоєдінєніє”! — але, може тоді “соєдінєніє”? Але й це буде брехня, тому що подруге: Переяславський договір передбачав свободу зовнішньої політики, як гетьмана, так і царя. Єдиним обмеженням, але підкреслимо — абсолютно рівноправним, обов’язковим для обох сторін, була необхідність погоджувати будь–який договір кожної зі сторін із двома іншими: Польщею та Кримським ханством. Порушення такого узгодження — автоматично вели до знедійснення угоди.

Росія й зробила її нечинною своїм сепаратним Андрусовскім миром із Польщею вже 1667 року (а може — ще раніше). Таким чином, Переяславська угода проіснувала не більше тринадцяти років.

Приєднання України до Росії, однак, відбулося, але, як і завжди, внаслідок агресії. Це відбулося тільки напочатку ХУІІІ ст. та супроводжувалося, як завжди, — геноцидом та масовим терором. В цьому, в геноциді та терорі, — Росія завжди була вірною собі. Не знала равних.

* * *

Але, на якому ж рівні цивілізації знаходились обидві країни? Коли та в який спосіб Україна, приєднана до Росії не власною волею, але облагодійнена шляхом насильства, — полишила свій “полудікій бит” та “отворіла к сєбє двєрь” російській цивілізації та просвіті? Це — надто повчально.

Вище ми вже написали, що “прісоєдінєніє” України до Росії було здійснене Петром І. От і скористаємося нагодою та порівняємо двох голів держав, — Петра І та Івана Мазепу. Це буде, якоюсь мірою, і порівнянням двох держав. Та — в тому ж відношенні.

При цьому матеріали до характеристики Петра будемо брати виключно у російського ж офіційного історика. Подивимося, чим він зможе нас порадувати, розповідаючи про цього великого монарха? — є підозри, що першого з самодержців у думці будь–якого росіянина. Виявляється він, який так щедро дарував Україні цивілізацію та просвіту, — був не надто сильним навіть у рідній мові.

Из этих тетрадей прежде всего видим, как плохо обучен был Петр грамоте: он пишет невозможно, не соблюдает правил тогдашнего правописания, с трудом выводит буквы, не умеет разделять слов, пишет слова по выговору, между двумя согласными то и дело подозревает твердый знак…

[В. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 4, с. 14–15]

Не буде зайвим пригадати тут слова нашого великого вченого, О. Потебні: “Нашому століттю належить відкриття, що мови тільки тому служать позначенням думки, що вони є засобами перетворення первинних, домовних елементів думки; тому що в цьому розумінні вони можуть бути названі засобами створення думки”.

Що ж — початок для великого реформатора — не надто вдалий. Далі історик робить деякий підсумок його освіти:

Он оторвался от понятий, лучше сказать, от привычек и преданий кремлевского дворца, которые составляли политическое миросозерцание старорусского царя, его государственную науку, а новых на их место не являлось, взять их было негде и выработать было не из чего.

[теж там, с. 16]

Знову пригадаємо О. Потебню: “Мова є разом шлях усвідомлення естетичних та моральных ідеалів, і в цьому відношенні відмінність мови не менш важлива, ніж щодо пізнання”. А в етичній галузі натура царя являла собою, очевидно, повну пустелю — tabula rasa, висловлюючись культурно. Як дещо делікатно але цілком недвозначно пише історик:

Необходимая для каждого мыслящего человека область понятий об обществе и общественных обязанностях, гражданская этика, долг, очень долго оставались заброшенным углом в духовном хозяйстве Петра. Он перестал думать об обществе раньше, нежели успел сообразить, чем мог быть для него.

[теж там, с. 16]

Але, може він міг, принаймні, підбирати собі помічників та супутників, обізнаних та здібних? — та ні, далебі. Далі читаємо про двох його найближчих помічників:

Рядом с бомбардиром "Алексашкой" Меншиковым, человеком темного происхождения, невежественным, едва умевшим подписать свое имя и фамилию, стал Франц Яковлевич Лефорт, авантюрист из Женевы, пустившийся за тридевять земель искать счастья и попавший в Москву, невежественный немного менее Меншикова…

[теж там, с. 18]

До речі, хіба ви не знаєте? — теж цей автор повідомляє нас на с. 119, що “свєтлєйшій князь” Меншиков, перший крадій петровської Росії, — держав накрадене ним на рахунку в одному з лондонських банків. На це його освіти — вистачало. Чи не схоже це на сучасних російських казнокрадів? Тількі ці, здається, більш охоче тримають свої долари в Швайцарії.

Але, продовжимо наші розвідки щодо етики.

“Гражданская етіка” є відсутньою, найчастіше, з причини відсутності етики як такої, етики елементарної. Про цю ж останню обставину можна здогадатись з наступного опису. Відвідин Петром 1698 р. Англії “для ізучєнія процвєтавшєй там корабєльной архітектури”.

Ось, як її вивчали.

В Дептфорде Петру со свитой отвели помещение в частном доме близ верфи, оборудовав его по приказу короля, как подобало для такого высокого гостя. Когда после трехмесячного жительства царь и его свита уехали, домовладелец подал, куда следовало, счет повреждений, произведенных уехавшими гостями. Ужас охватывает, когда читаешь эту опись, едва ли преувеличенную. Пол и стены были заплеваны и запачканы следами веселья, мебель поломана, занавески оборваны, картины на стенах прорваны, так как служили мишенью для стрельбы, газоны в саду так затоптаны, словно там маршировал целый полк в железных сапогах. Всех повреждений было насчитано на 350 фунтов стерлингов, до 5 тысяч рублей на наши деньги по тогдашнему отношению рубля к фунту стерлингов. Видно, что пустивших на Запад за его наукой, московские ученики не подумали, как держаться в тамошней обстановке.

[теж там, с. 26]

Поводити себе в подібний спосіб вдома, автор — схоже, вважає чимось звичайним. Втім, зауважимо, що 5 тис. карб. за обригані виметами килими, — не так вже й багато, якщо врахувати, що вся поїздка на “Запад за его наукой” — стала казні в “нє мєнєє 21/2 мілліонов рублей на наші дєньгі”. Не станемо далі наводити барвистих подробиць щодо Петра та його оточення. Перейдемо до його антагоніста, “зрадника” Мазепи.

* * *

Французький посол Жан Балюз пише в листі (кінець 1704) з Батурина до Парижа про гетьмана:

Загалом він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими отцями єзуїтами. Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших. При його дворі два лікарі німці, з якими Мазепа розмовляє їх мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька в гетьманській резиденції, говорив італійською мовою. Я розмовляв з господарем України польською та латинською мовою, бо він запевняв мене, що недобре володіє французькою, хоч у молодих літах відвідав Париж та південну Францію, був навіть на прийнятті в Луврі, коли святкували пірінейський мир (1659). Не знаю тільки, чи в цьому твердженні нема якоїсь особливої причини, бо сам бачив у нього газети французькі та голандські.

Цей лист зберігається в одному з паризьких архівів. Посилання наведене за книгою В. Січинського “Чужинці про Україну”, Львів, 1938. Так тодішній контраст Росія — Україна виглядав на самому верху. Що ж тут іще додати? Залишилось небагато.

Подивимось тепер, який він внизу, на рівні звичайного народу. Тут вже надамо слова тільки іноземцям. Процитуємо ще, з тої ж книги. Французький посол у Москві в 1689 р., ля Невіль пише в своїх, виданих згодом “Записках про Московію”, — наступне:

Москвитяне, власне кажучи, справжні варвари, недовірливі, брехливі, жорстокі, розпусні, обжерливі, користолюбні, жебраки й труси… Вони до тої степені грубі і неосвічені, що без помочі німців, яких у Москві велика сила, не могли б нічого доброго зробити.

Цей відгук наведений не тому, що він є різький та категоричний, а тому що короткий та вичерпний. Все, що є в ньому, можна знайти в будь–якій книзі будь–якого європейця про Московію. Чого не знайти в жодній, так це чогось доброго, позитивного. Отже, прийдеться задовольнитися цим. Підчас свого перебування в Москві де ля Невіль бачив і Мазепу.

Цей князь з обличчя негарний, але людина дуже освічена і прекрасно говорить латинською мовою. Він родом козак і був на дворі короля Казимира.

Так само, як не викрити в іноземних відгуках щодо Росії та її народу чогось позитивного, — важко знайти в них якісь дорікання щодо України та її народу. Контраст проміж ними, принциповий та разючий,є очевидний для кожного.

Звернімося до того ж професора мінералогії в Кембріджі, Едварда Даніеля Кларка, шотландця, котрий в своїй книзі “Подорож до Росії, Криму та Туреччини” вже розповів нам про організоване та безжальне знищення росіянами всієї доросійської культури Криму; він пише:

Ми зустріли валки українців, що різняться під кожним оглядом від інших мешканців Росії. Це дуже шляхетна раса. Вони виглядають кріпкіше та краще від москалів і перевищують їх у всьому, де лиш може одна кляса людей перевищувати другу. Вони є чистіші, запопадливіші, чесніші, благородніші, ввічливіші, відважніші, побожніші та менш забобонні. Хати на Україні чисті і білі, як в Уельсі, і мандрівникові здається, що він перенісся до Голяндії або до Норвегії. Нарід на Україні нагадує верховінців із Шотландії… За столом українського селянина більша чистота, аніж за столом у московського князя…

Інший іноземець з того ж гнізда, теж британець — Джозеф Маршал, навідав нашу Україну 1769–70 та описав свою подорож 1772, — пише:

Україну завстав я, як країну неймовірно родючу й дуже добре загосподарену, неподібну до уяви, яку я створив собі про Україну, на основі прочитаних книжок.

З останього випливає, що читав він, мабуть, переважно російську брехню про Україну. Особливо підкреслює він наступне:

Я відчував себе вільним і безпечним, як у першому ліпшому англійському графстві, хоч тоді була війна з Туреччиною.

Пише, нарешті, і про сам український нарід:

Сучасне українське покоління — це моральний і добре вихований нарід; українські селяни — найкращі хлібороби в цілій Росії, а Україна з огляду на скарби своєї природи, є найважніша провінція Росії. Я ще не бачив такої країни, яка б так дуже була схожа на найкращі провінції Англії, як це я зауважив на Україні.

Так він виглядав тоді з точки зору європейців, цей “полудікій бит”, поставлений історією поруч із “вєлікой русской культурой”, культурою “курной ізби”, загального пияцтва, повсякденного крадійства та тортурного батожіння.

* * *

Росія довгий час була країною дерев’яних “курних ізб”, в яких — пишуть сучасні дослідники (див. зб. Очерки русской культуры ХVІ века, М, 1977), жили, переважно, й тодішні феодали. Люди само опущені, як їх піддані — раби.

Міста теж були переважно дерев’яними та періодично вигорали повністю, відроджуючись як ті фенікси. З каменю будовано лише великі церкви та кремлі, а в самій “білокам’яній” побудувати кам’яний кремль сподобився лише Дмітрій Донской по Куликовській битві (після 1380). Так було в ХV–ХVІ ст. мало чого змінилося й у ХVІІ ст.

Кам’яне будівництво ведеться в Росії практично з часів Петра, але завдяки встановленій звичці запрошувати для серйозних будівель не тільки іноземних архитекторів, але й майстрів, — національний стиль в російській архитектурі так і не встиг скластися. Були архітектори, часом — і видатні, але не було національної архитектури як такої. Зараз, в часи будівель, які будуються так, а не інакше тільки тому, що так — дешевше та легше, швидше, а не за якимось там стилем, вона — національна архитектура, — вже ніколи й не складеться.

Не те було в Україні, де міста зводилися переважно з цегляних будівель, та з досить давніх часів. Тому в Україні, де будинки здавна будовано у визначеному стилі — наслідувалася національна традиція, корені якої можна прослідкувати з іще домонгольських часів. Це призвело до того, що в Україні на ХVІІ ст. склався єдиний загальнонаціональний стиль, який отримав назви “українського бароко”, Його особливо широко вивчав архитектор, письменник та художник Г. Лукомський (1884–1952), друг та сучасник художника Юрія Нарбута (1886–1920). Він, іще перед революцією, присвятив цій темі дві книги: “Старинная архитектура Галиции” (1915) та “Старинные усадьбы Харьковской губернии” (1917).

* * *

Але, “курниє ізби”, хоч вони й дожили ХІХ ст., відносяться в Росії в цілому до часів більш–менш віддалених. Час і там рухався. Може, зі вселікуючим часом в Росії, петровській або єкатєрінинській, — щось там і змінилось? — в кращий бік, ясна річ. Якось пом’якшились звичаї кам’яного віку? Побачимо. Візьмемо звіт маркіза Астольфа де Кюстена (1790–1857), з уцілілих від революції аристократів, зовсім не схильного перебільшувати значення революційних ідей та радше переконаного монархіста. Він навідав Росію 1839, як всіма визнану зразкову монархію, та… Ось, що він написав повернувшиись додому:

Я виїхав із Франції наляканий крайнощами помилково збагненої свободи, але повертаюсь додому переконаним, що хоча представницьке правління й не є найбільш чистим морально, то його, принаймні, слід визнати за режим наймудріший та найпомірніший. Коли бачиш, що він все ж таки захищає народи від найбрутальніших зловживань, характерних для інших систем правління, мимоволі запитуєш себе: а чи не слід приборкати особисту неприязнь та підкоритись політичній необхідності, котра, кінець кінцем, несе народам, які дозріли до неї, — більше доброго, ніж злого?

Таким чином, як бачите, автора цих рядків в жодному разі не можна віднести до соціальних революціонерів, але… Він рекомендує всім європейцям, які чимось не задоволені у своїх власних країнах: “Їдьте до Росії!” — а чому ж, власне?

Тому що ознайомившись ближче з Росією, будь–хто буде щасливий жити в якій завгодно іншій країні. Завжди корисно знати, що є держава, де щастя є немислиме, тому що людина, за самою природою своєю, не може бути щасливою без свободи.

Це — Росія, така є вона; а що ж самі росіяни? Автор пише про них не надто стримуючи себе, але й не гублячи своєї звичайної аристократичної коректності.

Взагалі, на мою думку, росіяни не схильні до великодухості. Вони в це не вірять, та; якби мали сміливість, то заперечували б саме існування такого почуття. В усякому разі, вони ним гребують, тому що позбавлені внутрішньої міри для нього. У росіян буває більше тонкощі, ніж делікатності, більше добродухості ніж доброти, більше невибагливості ніж добродухості; більше проникливості ніж винахідливості, більше дотепності ніж виобразні, більше спостережливості ніж розуму, але більш за все у них розрахунку. Вони працюють не на те, щоб добитись корисних для людей наслідків, а тільки заради винагороди. їм невідомий творчий вогник, вони не знають ентузіазму, котрим створюється все велике. Позбавте їх таких стимулів як особиста користь, страх покарання та марнославство, — і ви позбавите їх будь–якої здатності діяти. В царині мистецтва вони раби, що прислужують у палацах. Небесні висоти генія недосяжні їм.

Що ж, сказане досить ясно. Менше, як через сто років після нього другий гість із Франції, громадянин світу Панаїт Істраті, напише ще ясніше та коротше: “Хирний вогник революції згасає та чадить. Крижаний вітер себелюбства гуляє цією країною…”

* * *

Тепер дамо короткий нарис стану освіти та культури в тодішній Україні. Подивимось, що це воно був за “полудікій бит”. Результати української освіти нам вже почасти представлені вище в особі гетьмана Мазепи, котрий, на відміну від Петра (Вєлікого), нетвердого й у власній мові, — досконало знав латину та ще кілька іноземних мов.

В Україні, тоді ще до пораблення — країні вільних людей, освіта не скупчувалася в якомусь класі або прошарку. Національна традиція зіходила до далеких часів “Едди”, коли звичайний скит — балт, гот або гун, зоравши та засіявши поле та нагодувавши свині, міг у вільний час виклепати собі золоту прикрасу на сагайдак або збрую коня, а то й гривну жінці або нареченій. Яких здивовані нащадки згодом потягнуть до свого музею. Або скласти одну з пісень, які потім, добре погулявши в народі, — запишуть і до “Едди”. Повага до знань не набувалась та не прищеплювалася виключно в школі, вона жила в самому народі, та будь–хто вчився все життя, в себе і в інших, засвоюючи інформацію та продумуючи її.

Навіть християнство з його культом “ніщіх духом”, не змогло істотно вплинути на цю традицію.

Незважаючи на це, в Україні дуже рано з’являється й систематична шкільна освіта. Вона підтримувалася двома суспільними силами: церквою, через її сітку церковних шкіл, та січовим козацтвом, через сітку січових або полкових шкіл. Все це були середні за сучасними поняттями учбові заклади, де навчали мові, математиці, історії та географії. В церковних школах до цього додавали релігію, а в січових — фізичну культуру та початки військової справи.

* * *

І тут спілкування з Росією не вийшло на користь Україні, добре далося взнаки. Наведемо одну коротеньку, але характерну довідку. На 1768 рік, через більше як півстоліття військової окупації та невдовзі перед заведенням російського рабства, на Чорнигівщині, на кожних 746 людей припадала одна школа. Через більше як століття, 1876 — через 15 років по відміні рабства в Росії — припадала одна школа на 6730. Скорочення мало не вдесятеро!

В Московії нічого такого — просто не було.

В. Ключевській пригадує (т.3, с.277), що за царя Міхаіла Романова і в Москві надумали були відкрити першу за її історію школу, чомусь — грецьку, але справа зірвалась. Тому появу в Росії перших шкіл для “дєтєй боярскіх”, — пов’язують звичайно тільки з реформами Петра 1.

Набагато раніше з’ являється в Україні й своя вища школа, напівсвітський, напіврелігійний університет, — Києво–Могилянська академія. Перед нею багацько українців отримували освіти за кордоном, переважно в Кракові (Польща) або Болоньї (Італія), а в XV ст. українець Юрій Дрогобич був навіть ректором Болонського університету. Вельми цікаво було б вияснити, а чи мав таку честь хтось із росіян, як не в XV, то в ХХ ст.? Як не в Болоньї, так в іншому місці?

Книгодрук в Україні теж розпочався дуже рано та вже на початок ХVІІ ст. Києво–Печерська лавра мала добре обладнану типографію, де видавали книжки українською, білоруською, польською, російською, грецькою та навіть древнєєврейською мовами; як церковні так само світські. Відмітимо, що першою турботою Петра І після окупації України — була категорична заборона видавати будь–що не російською мовою. Просвітитель Росії, ксенофоб та невіглас — був у своєму репертуарі.

Книги тоді видавали капітально, якісно та добротно, по можливості прикрашали ілюстраціями, як і більшість книг на Заході. Це були, головним чином, мідьорити. Відомі видатні українські гравери того часу: Олександр та Леонтій Тарасевичі, Лаврин Крищонович, Іван Щирський. Леонтій Тарасевич запрошувався навіть 1689 до Москви, щоб вигравірувати портрет царівни Софьї, сестри Петра І.

Європейськи відомим з них Олександр Тарасевич (1650–1727), що працював у Вільні та Києві; його порівнювали з дуже популярним в Європі голандцем Г. Зегерсом (1589–1645), сучасником Рембранта.

Виробництво паперу в Україні — губиться як таке в глибокій давнині, на що показує назва. Воно велося, однак, кустарними засобами. Розвиток в XV ст. книгодруку в Європі створює підвищений попит, починається масове виробництво та перша паперова фабрика виникає 1541 року в Буську, в Галичині поблизу Львова. Ще до кінця XV! ст. подібні фабрики починають працювати на Волині, на Київщині та лівобережній Україні. На початок XVII ст. в Україні існує вже сім подібних паперових виробництв.

В той же час в Росії перша “бумажная мельница” була споруджена на річці Уче 1565 р., а друга — чи не сто років пізніше, 1655 на ріці Похре. На тих, що тямили читати та писати в Росії — цього цілком вистачало. Бо ж їх відсоток в Росії був тоді вельми невисокий, та приблизно відповідав відсотку неписьмених в Україні.

Досить очевидно, що без України та її інтелектуального потенціалу, всі освітні реформи Петра, яких би скромних масштабів вони не мали, — не були б можливі взагалі. Бо ж і російській мові в Росії навчалися за граматикою Мелетія Смотрицького, а арифметиці — за підручником Леонтія Магницького; та мало не по ХІХ ст.

Втім, чим саме зобов’язана тодішня Росія тодішній Україні, найкраще вияснити у фахівця, досить довгу цитату з якого ми тепер і наведемо.

Украинские элементы начали просачиваться в русский литературный язык на рубеже XVII столетия в качестве носителей вестернизации и секуляризации. К примеру, Французско–русский словарь, составленный в районе Архангельска в 1584 г., передает "доброй ночи" как dobra mche. Бойе правильно интерпретировал піс как украинизм, в то время как Ларин склонен усматривать здесь просто описку. Та же самая форма, однако, появляется в рукописном учебнике разговорного русского языка, написанном в Пскове немцем из Любека: Dobra mtz, Gjudden nachtt (с. 190), Там же Gjudden dach переводится украинской формой Dobri den, хотя кроме этого места данное прилагательное всюду имеет великорусское окончание — oj. Украинские мирские при ветствия имеют здесь тенденцию к вытеснению старо–русских набожных формул Рошоїі Bog, Bog bljudi tebe и т. д. приведенных на той же странице. После украинско-русского воссоединения (1654) поток украинских книжников в русские культурные центры усиливается на протяжении второй половины XVII — начала XYVII ст. Сумароков говорит, что "все школы были переполнены малороссами, так что их провинциальное произношение укоренилось и священство в особенности слепо подражало их неправильной речи". Ближе к концу XVII ст. происходит сильная украинизация и тем самым косвенным образом также и полонизация русской литературы.

[Р. Якобсон, Работы по поэтике, Москва, 1987, с. 60]

Підкреслимо, що цитується не спеціальне дослідження питання про вплив України на Росію, ні. Цитата займана з розлеглої праці на загальну тему: “Основа сравнительного славянского литературоведения” (1953), та її автор мимохідь пише й про це, як про щось давно відоме, посилаючись і на інших.

Все це можна підсумувати в одному–єдиному реченні:

Перенесение киевской учености в Москву было важнейшим событием в истории русской образованности XVII века.

[Н. И. Костомаров, Исторические произведения, К,1989, с. 313]

Не є виною цих людей, ясна річ, коли з принесеної ними вченості, — так і не було зроблено належного вжитку. Важливо, також, що це не було наслідком петрових реформ, але — передувало їм. Саме так.

Але, подивимося на це з дещо іншої точки зору.

Генетичні агресори та загарбники, чемпіони довершених фактів, особливо схильні повчати всіх (вони взагалі — обожнюють повчати; донедавна вони вчили весь світ, — як їм всім, без виключення, треба жити, пам’ятаєте? — поки…): “Історія нє знаєт сослагатєльного наклонєнія”, — вона знає самі довершені факти. Але, це в них (не знає), їх історія, яка завжди десь бреше, над якою ніколи не думають, з якої ніколи не витягають висновків. Чим і буває викликаний кожний їх біжучий стан, який звичайно кваліфікується всіма як безвихідний. Одне слово — історія заради власного уславлення.

Справжня наука — цьому зовсім не чужа, навіть навпаки, — зобов’язана проігрувати ситуації, щоб витягувати уроки: єдине практичне призначення історії. У них, щоправда, і вона — історія, призначена служити колективному нарцисівському комплексові, але… “кому ж бути сурмачем власної слави, як не глупоті”, — так учив нас іще великий Еразм із Роттердама.

Отже, коротко, — що ж було б при іншому винику полтавської битви? — правильному, так би мовити?

Якби не спізнився неквапливий генерал–фельдмаршал, граф Левенгаупт, та переміг би, як годиться, Карл ХІІ, — багацько змінилося б у нашому світі.

Росія, позбавлена ресурсів України, — ніколи не наважилася б претендувати на європейське панування, поготів — на світове. А значить у світі не було б ні Першої світової війни, а значить — не було б і Другої. Світ ХХ ст. не знав би ні воєн, ні революцій.

Україна отримала б можливість розвивати свою демократичну державність та древню культуру. Завдяки цьому центр європейської культури з крайнього заходу, з трикутника Англія — Нідерланди — Франція, хутко (вже на кінець ХVІІІ ст.) змістився б на схід, до трикутника Угорщина–Польща–Україна.

Яким став би тоді європейський світ? — важко відповісти в подробицях. Можна тільки бути певними в тому, що він був би набагато культурнішим та набагато спокійнішим.

Не виключне при цьому, що й сама Росія, оточена низкою розвинених та культурних країн, — перестала б нарешті бути “страной громіл і шарлатанов” (С.Єсенін), перетворившись згодом на нормальну країну. Так би мовити, — подолавши себе.

Перемога Петра І (1709) року, так палко оспівана недалеким Пушкіним, можливо, — дорого обійшлася людству…

* * *

В тій перманентній війні проти України, яку вела Росія в усі часи свого існування, немалу ролю зіграла й боротьба за знищення української мови, як основи української культури та національної ментальності. Ми сьогодні, коли ця боротьба загострилася до нечуваних ступенів, — розуміємо це краще, ніж будь–коли.

Вона розпочинається указом Петра І (1720), що забороняє друкувати книги в Україні не російською мовою, та підтверджується його наступницею Єкатєріною ІІ, яка ввела на Україні російське рабство. Але, час проходить, заборони забуваються та десь знову поновлюється українське книгодрукування (пригадаємо хоч би першовидання “Кобзаря” 1840). Потрібне нове втручання.

Закінчилася Кримська війна, звільнені селяни, булі раби; одне слово, натомість Першої імперії розпочинає свій шлях ще більш недовготривала Друга імперія. Її короткий вік ясно показує, що повертати пізно, що доля Росії — визначена. З’являється циркуляр міністра А. Валуєва (1863), де пишется цілком ясно, шо:

Сами малороссияне весьма основательно доказывают, что никакого малоросийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши.

Потім, уже 1876, відпочиваючи “на водах” в німецькому Емсі, “царь освободітєль” Александр ІІ, — згадав, що заборона Валуева є недосконалою. Там був, як і раніше, передбачений лише друк, але… рясним цвітом розквітнув український театр, шо дав свого часу початок російскому; театр, де — жах подумати: вистави йшли забороненою мовою!

Імператор потурбувався й про це, передбачив заборону українських театральних вистав та концертне виконання українських пісень.

На грунті цього царського указу відбувалися різні непо–розуміння.

Наприклад, відкриття довгоочікуваного пам’ятника І. Котляревському (1769–1838) на його батьківщині в Полтаві — могло стати демонстрацією національних почуттів, поготів, на торжества мала прибути представницька офіційна делегація з Австро–Угорщини. Виникла типово російська ділема, немислима в жодній нормальній країні: як “і нєвінность соблюсті, і капітал пріобрєсті”? Як полишитись дикунами, але не виглядати ними в очах світу (ну, як сьогодні в Чечні, чи не так?)? Тому що заборонити в таких умовах виступи українською мовою — означало б загально европейський скандал. Тоді прийняли мудре рішення, — кожному своє: австріяки–галичани можуть говорити українською, а от, місцеві українці — то вже ні. Місцеві мали мужність наплювати на цю заборону, але репресії не наступили. Бо це був уже 1903. А за ним насувався й 1905. Імперія була вже не та, вона крокувала до чергового розпаду.

Цікавих рис російська тотальна війна проти всього українського набула напочатку сторіччя в Галичині. Програвши російсько–японську війну, російський імперіалізм на час втрачає інтерес до Азії та переорієнтується на заход, готуючи Першу світову та не знаючи що її також програє. Завдання агресії — подвійне: за допомогою своїх поплічників сербів підкорити Балкани, але насамперед — захопити Галичину. Де під опікою ліберальної та освіченої Австро–Угорщини загрозливих масштабів набуває українська національна свідомість. Бо недарма ж напише потім російський письменник О. І. Солжєніцин, що не полінуємося навести ще раз, — ніби:

Но затем в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованый немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи, и соблазн полного украинского сепаратизма.

Галичина — відомо, ні від кого крім Польщі, — не “отторгалась, а германські корені української мови набагато старіші від Австрії. Бо, хто б там став “шпіговать” нашу мову такими “німецькими” словами, як от: дах, морд, решта, стежка, стріха, труна? — або дієслова: гартувати, годувати, плюндрувати? А таких — вже писали, не менш 4–5 сотен. Є в нас і “польські” слова: але, барва, доля, лихо, навіть, розпач, тканина, торба, шахрайство тощо. А таких — вже й кілька тисяч. Це вам не одвічно російські “бріфінгі” та “маркєтінгі”; але що, це все нашому вермонтському провидцеві…

Ми (та — хіба тільки ми?) називаємо його “вермонтським”, бо осівши у США, великий письменник обрав на поселення дещо відлюдний північний штат Вермонт.

Сполучені Штати є країною досить інтернаціональною, але й там мешканці різних штатів мають часом упередження одне до одного. Чули ми подібне й щодо вермонтців; коли американці (не з Вермонту) бажають м’яко та ненав’язливо натякнути, що у когось трохи не вистачає в голові, то кажуть ніби: “А, він, мабуть, із Вермонту…” Звідки воно пішло та побралося важко сказати, але відоме, здається, давно.

Стосується це упередження, зрозуміло, лише корінних вермонтців: з діда–прадіда.

Але, повернемося до теми. Власне — до нашої Галичини.

Напочатку сторіччя в австрійській Галичині розгортається діяльність російської розвідки, яку можна порівняти хіба що до совєцької або сучасної, — туди рікою течуть російські гроші, засновуються промосковські газети, а навкруги них згуртовується проросійська московська агентура. Вона на диво хутко знаходить там спільну мову з польськими ультрапатріотами, — проти українців.

Особливі чвари, виникли щодо українського університету у Львові. Перед 1867 Львівський університет (Львів — австрійський Лемберг) - працював тільки державною, німецькою мовою. Після 1867 його вдалося перевести на польську мову, як і всі державні заклади Галичини. Але, оскільки більшість населення складали все таки українці, то їм пощастило з 1871 зробити його “двуязичним”, хоч це й залишалося переважно на папері. Домінує мова бюрократії, та сучасне імперське сміття, яке зі шкіри лізе підсовуючи нам “двуязичіє”, — відмінно знає, що робить. Боротьба за український університет ішла з 1889 року, українські студенти вимагали відкриття паралельного університету з українською мовою, поготів, такий прецедент був уже в Празі в особі двох університетів, — чеського та німецького.

Ця війна набуває таких масштабів, що 1906 ідуть дослівно сутички на барикадах поміж польськими та українськими студентами, а в 1904 за такого конфлікту загинув український студент Адам Коцко.

Однак, час рухається та все це починає давати реальні плоди. Року 1912 уряд Австрії оприлюднює проект відкриття у Львові українського університету, що має офіційно розпочати працю з 1 вересня 1915.

Але, тут до внутрішніх справ іншої держави брутально втручається Росія, вона завжди та до всього втручається. Бо вона ніколи не мала поняття про те, що є дозволене, а що ні, — законами та правилами; що є пристойне, а що — ні. Або — є сумісне чи не сумісне з міжнародним правом. Із Петербургу до Відня летить грізний демарш, погроза. В ньому написане, що відкриття українського університету у Львові — Росія вважає ворожим актом (!), а також можливим casus belli — приводом до війни! — не більше не менше!

Ні, ви тільки вдумайтеся в це — яке неймовірне нахабство! — погрожувати країні війною тільки за проект, за намір відкрити у себе український університет! Чи можливий іще більший ступень державного дикунства (“Россія, которую ми потєрялі”)?

Але, — війну дійсно розпочали.

В ході війни, після розгрому авантюри на Мазурських озерах, всі сили було кинуто на південний фронт, тому що захоплення “оторгнутой” (не у Росії!) Галичини було першою ціллю війни. Про це пробовкав тоді ж, 1915, царський міністр С. Саханов, та це документально засвідчене.

Короткочасна окупація росіянами Галичини супроводжувалась: розгромом та забороною будь–яких українських організацій, масовим терором та депортаціями населення до Сибіру. Одне слово, то була генеральна репетиція російської окупації 1939 та наступної, 1945. Нагадаємо, що за приблизними підрахунками, 1915 р. було ліквідовано або депортовано чверть тодішнього населення Галичини, а 1939 та 1945, — ще третина тих, що полишились.

Нагадаємо, на заключения, що сьогодні українців в Україні — рівно стільки, скільки було 1913 року. Це — прямий наслідок російської діяльності, запопадливої та ретельної, цілком заснованої на братській любові та братській слов’ янській єдності. Коротше кажучи — зросійщення та геноциду.

* * *

Чимало історичних злочинів знає не так вже й довга історія імперії. Але, визначальним змістом, становим хребтом цієї злочинної історії, — була майже трьохвічна війна проти завойованої та не підкореної України. Про першу світову війну, як битву Росії за українську Галичину, пишуть і професійні західні історики. Процитуємо рядки з доповіді Ланселота Лавтона “Україна: найбільша проблема Європи”, оприлюдненої на засіданні Ближньо- та Середньо-Східного історичного товариства. Він твердить недвозначно, що:

Ліберальне ставлення Австрії до українців не подобалось Росії та тертя на цьому грунті стали одною з головних причин Великої війни (1 лютого 1939).

Поразка в Першій світовій, а потім і у Польській війні 1921 — стала переломом у цій великій війні проти України. Росії не дістало сил поставити крапку в цій війні з Україною — задушити національний рух в Галичині. Ось тому ми ще й живі.

Третьої російської окупації, третього “братского”, “славянского” чи як там іще — “воссоєдінєнія” — нам не пережити. Після нього стане реальністю давня російська мрія, — жодних українців в Україні більше не буде.

Не забувайте про це!

Отже, ми виконали програму, поставлену на початку; роздивились дещо пильніше, як “слівшись с єдінокровной єй Россією, Малороссія отворіла к сєбє двєрь цівілізації…”

В ході цього пильного розгляду виявилося, що у господіна Бєлінского (та хіба тільки у нього) — що не слово, то брехня. Бо через ту “двєрь” — відчинену шляхом вламання, — прийшли: агресія, грабунок, геноцид, нищення культури та загальне невігластво.

Чи не знав В. Бєлінскій, що з XVIII ст. по XIX, кількість шкіл в Україні, приєднаній до “єдінокровной” Росії — не зростала, а зменшувалася? Чи не знав, що його “вєлікій рєформатор” був невігласним хамським мурлом, звичайним катом? Як не знав, то принаймні міг узнати без великого труду.

Таким чином, корифеї цієї культури — не вичерпуються невігласами та брехунами. Бувають і свідомі пройдисвіти.

Виникає слушне запитання, а чого вона взагалі може бути варта, подібна культура?