ЗБИТКИ ДОЛОГІЧНОГО МИСЛЕННЯ

ЗБИТКИ ДОЛОГІЧНОГО МИСЛЕННЯ

Закони логіки, які неподільно правлять інтелектуальним світом, в основі своїй є незмінними та є загальні, не тільки для будь–яких епох та місць, але також і для всіх предметів — називаємо ми їх реальними або фантастичними, — вони діють навіть у снах…

Огюст Конт

Учені всього світу тепер, наприкінці ХХ ст., дуже чітко розрізнюють етапи становлення людського мислення, які йому довелося пройти на протязі історії. Тому що, як і все останнє у світі, мислення показує в ході історії — різні етапи свого розвитку. А це дає підстави твердити сьогодні, що первісна людина — мислить переважно інакше, ніж сучасна інтелігентна людина. Наче б то все це повинно стати банальною істиною, але…

Декому така теорія чомусь не до смаку, хоч і нічого власного вони їй покищо не протиставили. Дійсно, в підручнику для університетів (!) — читаємо:

Относительно мышления первобытных людей в буржуазной науке получила наибольшее распространение антинаучная концепция дологического мышления, якобы характерного для первобытных и современных отсталых обществ. Эта концепция была сформулирована французским философом, психологом Л. Леви–Брюлем (1857–1939) в книге "Мыслительные функции в низших обществах" (1910), в русском переводе книга называлась “Первобытное мышление" (1930).

[История древнего мира, Москва, 1979, т. 1, с. 33]

Ну, а далі нас повчають, ясна річ, як треба п р а в и л ь н о розуміти сутність справи, — не буржуазно:

Следовательно, степень развития мышления первобытных людей соответствовала степени развития их труда. Маркс и Энгельс подчеркивают, что мышление и речь неразрывно связаны между собой. Не только язык не существует вне мышления, но и мысли, “идеи не существуют оторвано от языка".

[теж там, с. 34]

Як бачимо — тут нема прямого заперечення існуванню дологічного мислення (автори добре знають, що воно — є), але є звичне марксистське крутійство: переміщення проблеми до іншої площини.

Відмітимо лише той неспірний факт, що в античному світі вищого рівня мислення досягли саме ті, хто ніколи в житті жодним “трудом” не займалися, — різні там Демокріти, Платони та Арістотелі, але — що цим Марксу та Енгельсу до істини. Бо вони ж і самі, як розібратись, — мислили дологічно. Як і ніколи не заплямували себе трудом. Тому перейдемо прямо до того, що нас тут безпосередньо цікавить.

Особливо відзначимо одну характерну рису російського мислення, яка кладе невигладний відбиток і на всю культуру. Рису, котра грунтовно порізнює його не тільки від мислення українського, але й — підкреслимо це — мислення будь–якого європейського народу, — алогічність. Яку самі росіяни, природно, зрідка помічають. Вона, звичайно, є мінімальною у людей українського походження, таких як В. Короленко, А. Чехов, Д. Мережковський або М. Бердяїв.

Це є настільки характерне, що наводить на думку про деяку наслідувану особливість, котру можна сформулювати як неможливість вмістити до голови хоча б дві думки разом (необхідна умова для простішого логічного висновку).

Не випадково, що колись ще I. C Тургєнєв — перший російський письменник, що наважився вилізти з рідного культурного гетто та добре поїздити Європою, — відразу помітив цю важливу обставину. Повернувшись він не міг не поділитися своїм спостереженням та сповістив “нє істового Віссаріона” про те, що у російської людини — “мозгі набєкрєнь”. Той, віддамо йому належне, попри всю його задупну та провінційну обмеженість, — був цим відкриттям до деякої міри захоплений. Воно, мабуть, розкрило йому очі на походження не одної дивної риси російського життя.

Не випадково, слід гадати, було незабаром уведене, підчас чергової реформи російської освіти, — обов’язкове викладання логіки по російських гимназіях. Намагання створити в мозку такі собі протези, які компенсували б цей природний дефект. В чому саме його корені? — важко сказати. Деякі міркування, однак, спонукують думати, що він є радше фенотипічним, ніж генетичним. Тобто, породжується внутрішніми особливостями російського культурного гетто. Принаймні, росіяни, відірвані від батьківщини, що виростали в європейських суспільствах, від нього радше вільні.

Обмежимося трьома прикладами, що підтверджують цю тургєнєвську думку про “мозок набакир”. Котру ми наважилися тільки дещо більш сучасно сформулювати.

Приклади, зрозуміло, займаємо з різних епох, аж до сучасної. Вони не відбиралися довго й ретельно, можна знайти й інші, але вони є цілком характерні.

Слов’янофіл О. С. Хомяков, сучасник Пушкіна та Бєлінского, написав колись, підкреслюючи ту саму особливість та неповторність російської людини, яка — однак, існує насправді. Що є — те є. Так ось, він писав:

Наша такая земля, которая никогда не пристрастится к практике так называемых гражданских учреждений. Она верит высшим началам, она верит человеку и его совести; она не верит и никогда не поверит мудрости человеческих постановлений.

Отже, подумаємо. Тут або щось надто вже глибоке для нас, простих неросійських людей, а тому й незбагнене, або вже повна та остаточна нісенітниця. Людині вірити можна, його совісті — теж, так чому ж не можна вірити “чєловєчєскому постановлєнію”? Яке, власне, від людини ж і походить. Та, яким чином закони совісті тої ж людини втрачають свою мудрість фіксовані на папері?

Марно було б шукати відповіді, тому що процитоване є просто з глибокомисленим видом піднесена нісенітниця, логічний нонсенс. Але, спір із автором про щось таке — пусте заняття. У відповідь на прості та ясні доводи воно закриється іншою, ще більш глибокомисленою нісенітницею; та так і далі. Бо Росія тим якісно відмінна від інших країн, що в ній дебатується та обговорюється, саме й переважно, — глибокомислене безглуздя; несмисл. Бо й не випадково ж, саме й тільки на російському грунті так рясно розквітли “ідеї” всесвітніх наукових блазнів, — Маркса та Енгельса. Категорично наполягаю на тому, що це було не випадкове, але абсолютно закономірне. Та, з другого боку, де ж їм було й розквітнути, як не в Росії, батьківщині всіх та всяких брехливих ідей?

В Росії, однак, хомяковська дурість обговорювалася всебічно та цілком серйозно, хоча — знайшлися й тверезі люди. Як пам’ятаєте, то саме з цього приводу мало відомий поет Б. Алмазов написав свого вірша, ну, де оте — незабутнє: “Широки натуры русские, нашей правды идеал не влезает в формы узкие юридических начал”.

* * *

Другий приклад візьмемо з більш нової епохи, у В. В. Розанова, вельми поважаного в Росії й сьогодні есеїста та “філософа”. Співця, так би мовити, “русской хрістіанской цівілізаціі”. Цей приклад буде капітальним та повчальним також і в інших відношеннях. Цей автор, обмірковуючи євреїв, що “Христа розіп’яли”, написав, зокрема, — наступне:

Наука, искусство и государство — это три главных продукта арийского творчества, в них именно достигли арийцы величия, и в последовательном, медленном созидании их проходила история этих народов. И, как следствие к своей причине, они должны быть отнесены к объективному складу трех главных способностей души арийцев.

[В. Розанов, Религия, филисофия, культура, — Москва, 1992, с. 15]

Це, так би мовити, загальна характеристика їх супротивників, антагоністів, заради контрасту. А тепер, звернемося до семітів.

Обратимся теперь к рассмотрению душевного склада семитических народов в связи с их историей. То, что составляет отрицание арийского характера, что совершенно противоположно ему по направлению, есть субъективность, и она именно составляет отличительную черту психологического склада семитических народов. Они никогда не смотрели с интересом на окружающий мир, и у них никогда не возникала наука.

[теж там, с. 15]

Отже, у семітів ніколи не виникала наука; запам’ятаємо це. Та, наприкінці — третє й останнє:

Они никогда не знали светлого мира искусства, и им незнакомо было то чуство, с которым художник-грек воспроизводил природу в статуе или картине и любовался своим созданием.

[теж там, с. 16]

Так, дійсно дивні люди були… оті семіти. І, ще — трохи далі:

У семитов даже не зарождалось никогда живописи и скульптуры — этих искусств, грубые начатки которых в Европе находятся уже в памятниках доисторического быта: открывая кости животных, теперь уже вымерших, на них находили нацарапанные фигуры зверей и изображения охоты. В области архитектуры даже храм Соломонов был сооружен у евреев не ими самими, но пришлыми, чужими художниками.

Это совершенное бессилие семитов к образным искусствам можно проследить у них и в том, что есть образного, воспроизводящего и в сфере поэтического слова. Эпоса, в котором, как в море небеса, отражается весь сложный мир человеческой жизни, который мы находим в Магабарате и Рамаяне индусов, в рапсодиях Гомера, в Эдде скандинавов, в наших былинах, — этого епоса никогда не знали семиты. У них нет никаких преданий, нет мифологии, нет других воспоминаний, кроме священных и исторических, — черта, поражающая нас своей странностью: как будто народы эти никогда не знали ни детства, ни героической юности, но всегда были такими, какими мы их знаем теперь, — вечно возмужалыми, нерастущими и нестареющими.

[теж там, с. 17]

Поперше, зауважимо, що автор відверто ігнорує религійну заборону на образотворче мистецтво. Чи він не знає про неї? — дивно. А потім…

На те, що дещо примітне в його власному Петербурзі (та й не тільки) побудували італійці Растреллі, батько (1675–1744) та син (1700–1771) та Дж. Кваренгі (1744–1817), — автор якось не звернув уваги, а от, храм Соломона… А хто ж його міг побудувати, цікаво довідатися, як не ті ж семіти? — Тому що тоді на Близькому Сході (втім, як і зараз), — окрім семітів практично нікого й не було. Чи може вони були виписали собі архитектора з Росії? Та й що ж воно є весь Старий Заповіт, — як не епос? А що не “билінний”, так, і слава Тобі, Боже! — з ним бо ми вже ознайомились вище…

Ми навели тут всього тільки чотири не надто розлеглих посилання. На їх протязі, однак, слово “нікогда” зустрічається шість разів. Слово це — дуже категоричне, незаперечне, та вживати його слід лише там, де є повна певність.

Отже, підсумуємо. У семітів “нікогда нє вознікала наука”, вони “нікогда нє зналі свєтлого міра іскусства”, у них навіть “нє зарождалось нікогда жівопісі і скульптури”; і — нарешті — “епоса нікогда нє зналі семіти”. Звернімо уваги, що семіти, це не хтось там, не євреї “із чєрти осєдлості”, це раса з множини народів, культура яких в древності тисячоліттями домінувала у Середземномор’ї, від Атлантику та по Індійський океан. І ось вам — підсумок: “нікогда”, “нічєго”.

Ясно, що наукою тут і не тхне, будується черговий міт про семітів.

У передмові до цитованої збірки нас запевняють, що: “Главное в Розанове — попытка взглянуть на любое явление и событие с противоположных сторон”. Оце тобі маєш! Так що — “нічєго” та “нікогда” — оце й є “з протилежних сторін”? — цікаво, а чи читав автор цієї передмови, — хоч один рядок із самого Розанова? Боюся, не читав. Не можна не відмітити й тут повну відсутність логіки, нездатність вмістити в голові хоча би дві думки разом.

А що ж — сам Розанов? Хіба він, религіознавець, не знає відомого античного історика, єврея Йосипа Флавія (37–103)? — та чи він ніколи не чув про Соломона бен Єхуда, Габіроля (1021–1058), аль Ідрісі (1100–1166) або Якута аль Гамаві (1179–1229)? Адже вони й досі, через мало не тисячу років, — є по всіх енциклопедіях світу, — чи цього замало? Невже в його часи не було ні вчених євреїв або арабів (шкода, всього й полишилося на наш час від семітів), ні художників, ні поетів? — далебі. Бо в його ж Росії — подумаємо за Розанова, котрий не хотів думати, — жили перший російський різьбяр М. Антокольскій (1843–1902) та перший російський пейзажист І. Левітан (1861–1900), перші не за порядком, але за їх значенням для російської культури, на яку вони так віддано працювали, разом з іншими “інородцамі”; жили й досить поважані російські поети А. Фет (1820–1892) та С. Надсон (1862–1887), але — що йому реальність. Він зводить свої побудови у вигаданому світі. Творить міти…

Він, мабуть “нікогда нє смотрєл с інтєрєсом на окружающій мір”. Він — алогічний. Зайнятий створенням свого власного міту про семітів.

Ми надто мало знаємо поки про реальну будову світу та сили історії, а радше — про сили Провидіння; хто знає… Чи, бува, не ідіотично самовпевнені присуди й вироки господіна Розанова призвели до того, що два поети Росії, відзначені ХХ ст. найвищою світовою нагородою, Б. Пастернак та Йосип Бродський, були… як би це тут пом’якше висловитись?.. Одне слово — не росіяни.

Були, щоправда, й інші — О. Блок, В. Хлєбніков, С. Єсєнін, О. Мандельштам, А. Ахматова, різні, різної вартості, але… Але гарантованим росіянином був з них тільки один — Сергій Єсєнін. Що ж, іноді з нього був і добрий поет, можна й пишатись; але — один.

Що ж стосується різьбярста, то тут — взагалі… Всі видатні російські різьбяри були, шкода, не індоєвропейцями, хоч і не росіянами. Кращим з них був волзький угр, великий Ерзя. Найбільш відомим — єврей Ернст Нєізвєстний. А кого можна поставити поруч? — може якогось Томского? — або Вучєтіча?

Схоже, російський розум не полюбляє складної та заплутаної реальної дійсності, в котрій буває так важко розібратись. Йому ліпше діяти у вигаданому світі другої сигнальної системи, де можна робити будь–що. Те, що хочеться, або те, що вигідне в даний час. Про це колись добре написав великий фізиолог І. П. Павлов (1849-1936), який — власне, й відкрив поняття другої сигнальної системи. Не дарма він виник, отой блискучий образ Достоєвского, — російський недоучений гимназист, котрому дай лише мапу зоряного неба, ніколи перед тим не бачену, — і він поверне її через півгодини виправленою. Такою, якою вона повинна бути. Так, до чого ж тут, дійсно, реальність? А реальність, уже не сучасна, а минулих віків, — була в надвишку вже тоді, коли оприлюднювалося наведене вище, 1899. Нагадаємо дещо.

Сер Генрі Лейярд (1817–1894) почав свої розкопи пагорбів Німруду, залишків ашурського Нініва, ще 1845 року. Розкопи Роберта Кольдевея (1837–1908) почато 1887, але вони відразу принесли сенсаційні відкриття.

Початок розшифровки клінописів поклав іще Георг Гротефенд (1775–1853), а вже 1857 року в Лондоні була оприлюднена Генрі Ровлінсоном та трьома менш відомими авторами розшифровка напису Тіглатпаласара. По смерті Гормузда Рассама, що знайшов епос про Гільгамеша, Джордж Сміт в Британському музеї прочитав його вже до 1872 року.

Якщо з приводу Шумеру можуть бути сумніви й зараз, то Вавілон, Аккад та Ашур, — це гарантовано семітські культури. А єгиптяни отримали свої астрономічні знання — з Вавілону. Це було вже тоді добре відоме.

Повернемося, нарешті, до спеціальної літератури. Візьмемо хоч відому книгу С. Креймера “Мітологія древнього світу”, Нью–Йорк, 1961. В ній семітським мітологіям Аккаду та Ханаану, де здавна квітли гарантовано семітські культури, відведено разом 47 с. Грецькій мітології, найбільш відомій в Європі, відведено одною сторінкою (!) більше — 48. Мітології Індії аріїв — на одну менше — 46. Додамо ще, — революційних відкрить в цій галузі в ХХ ст., крім культури Ебли, — не було.

Семітське мистецтво Нініва, Вавілона, Аккаду та всього Міжріччя — було добре відоме вже в ХІХ ст. З тих пір там теж — мало чого прибуло.

А, може це все знову звідси, від великого знавця “русской души” — Достоєвского? — як це там у нього: “увижу своими глазами как эти параллельные сходятся, а все равно, не приму, отвергну…”. Така, сатанинська самовпевненість абсолютного егоцентрика та волюнтариста…

Помиляються й великі люди, але… не аж до такого ступеню. Та й не в помилках, думається, тут справа. Тому й не слід відносити господіна Розанова, що б він там іще не написав — до грона великих мислителів. Такими — не пишаються; їх радше треба соромитись. Втім, як і багатьох інших доморобних російських “філософів”. Філософія — то найменше з отих завоювань російської культури.

Так, що ж це було? — невігластво? Або розрахунок на невігластво інших, читачів? — важко сказати. На жаль, в російській культурі ми надто вже часто стикаємося, як не з одним, так із другим.

Щоб не бути голослівними, нагадаємо, що в російській історії першою державністю в Східній Європі, — і досі офіційно вважається Київська. Все, що було перед нею — замовчується або викривляється. Навіщо? — а тому, що так треба. Так — вигідно.

Але, ви можете виставляти росіянинові які завгодно заперечення, засновані та грунтовані хоч на фактах, а хоч і на крицевій логіці, це його — взагалі, мало хвилюватиме. Знаю з досвіду. Він — все переблимає. Він все одно буде вести свою лінію, знаючи, що факти — фактами, логіка — логікою, але не так вони й страшні, все одно: “тєрпєніє і труд — всє пєрєтрут”. Поясню, однак, більш стосовними до справи словами покійного міністра пропаганди покійної Третьої імперії (не нашої, німецької!), доктора Геббельса: “Бреши, бреши та побільше, щось та полишиться!”

І — що б ви думали? — залишається!

Бо вся історія Російської держави, це по суті, спроба нав’язати всій людськості те, що підходить (в кращому разі) для антилюдства. І — хто візьме на себе відвагу твердити, що ця спроба провалилася? — далебі…

В цій поведінці, в конфлікті з реальною дійсністю, — є й друга, теж досить важлива сторона. Коли мешканець російського культурного гетто зустрічається з чимось новим та незвичайним, він спочатку дивується, потім уникає; потім починає виробляти на це черговий штамп, шаблон. Коли життя вперше поставило його перед необхідністю думати, він довго пручався, поки не відкрив істину: “Індюк думал і сдох”. По цьому проблем вже не було, — відповідь на виклик життя було знайдено. І чогось більше такої, чисто умовно–рефлекторної відповіді — від нього більше не почути. Така собі, магічна формула…

* * *

Зробимо тут деякий відступ, котрий нам багато чого пояснить та прояснить. Розмова піде про винайдене В. Розановим протиставлення арійців та семітів. У перших — все: держави, науки, мистецтво, епос і все інше. У других (семітів) — як є: нічогісінько. Та до того ж — “нікогда”. Вище ми вже мали нагоду відмітити расистські та ксенофобні витоки російської культури. Так скористаємося цим, та знайдемо місце та значення В. Розанова у становленні уявлень сучасного расизму. Подібне місце виявиться не таким уже й вторинним.

Росія прагнула бути першою завжди й в усьому, та була не останньої думки про себе: “Москва — третий Рим, а четвертому Риму — не бывать!” Іще в настанові Михайла Леонтійовича Магніцкого, ректора Казанского університету, було сказане ясно та недвозначно, що: “Профессор истории российской преподаст ее во всей нужной подробности. Он покажет, что отечество наше в истинном просвещении упредило многие современные государства и докажет сие распоряжениями по части учебной и духовной Владимира Мономаха, показав в то же время положение других европейских государств в сем отношении”. Тут, як бачите, маємо ще відносно сенсовний підхід до справи: “упредило многие современные государства”, але ж — далеко не всі! Дозволяється показати й досягнення інших. Питання першості, пріоритету, “упрєждєнія”, — як хочете, набуває гостроту паранойї на наступному колі бігу круг рабовласницького стовпа — сталінському. Бо ж це є епоха, якраз еквівалентна шпіцрутенній епосі Ніколая І, лежить на отій славетній “спіралі развітія” — саме над нею.

Для прикладу процитуємо перше, що на очі впаде. Як всі знають, саме в галузі технічної цивілізації царська Росія відставала від Заходу на десятки років. Совєцька відставала теж на десятки, з тою різницею, що кожен рік у ХХ столітті, — це не менше десятка в ХІХ. Так от, що писала газета “Правда” від 1.12.1947 про книгу, цілком присвячену російському технічному пріоритету:

Книга В. Данилевского “Русская техника" вооружает для борьбы со все еще встречающимся раболепием и низкопоклонством перед иностранщиной и помогает воспитанию советского патриотизма.

В передмові до цієї книги пишется дослівно:

“Русская техника" дала широким кругам советских читателей богатейшие материалы, показывающие, как все отрасли техники и технических наук были обогащены творчеством сынов великого русского народа. Творчество русского народа, его первенство в выдающихся открытиях и изобретениях впервые предстали во всем величии.

Нагадаємо, так — на всякий випадок, що все це співпало в часі з антисемітською кампанією проти “космополітов” (тобто — євреїв). Можна заперечити, — справа давня, все минулося. Так, багацько минулося та ще минеться, але ніколи (ужиємо й ми цього прекрасного слова!) не минуться расизм та ксенофобія, ніколи не вгамується манія величі, ніколи не остигне до біла розжарене національне себелюбство.

Так от, подивимось, як воно справи з запропонованими нам В. Розановим основами расової теорії. Був він тут першим, чи останнім?

Початком расової теорії в Європі вважається книжка французького графа Шарля Гобіно, видана ще 1854 року. Виходить — не перші, й тут — відставання від Європи. Але, ніяк і не останні, тому що подальший діяч цього спрямування, англієць Хоустон Стюарт Чемберлен, оприлюднює свою книгу “Основа ХІХ ст.” — 1899 р. — тоді ж, коли В. Розанов свою “Религию и культуру”. Тільки через два роки після нього Вілібальд Геншель в Німеччині друкує свою книгу “Варуна. Підхід до світу з точки зору аріїв”, де він не вагаючись приписує аріям-германам усі досягнення світової культури, протиставляючи їм абсолютно ялові в усьому (як у В. Розанова) “нижчі раси” (семітів того ж таки В. Розанова).

Додамо до цього, що самі терміни — “вища раса”, “нижча раса”, — належать відомому російському філософу В. С. Соловйову. Перший термін (“вища”) він відносить до росіян, другий (“нижча”) — до монголів.

Таким чином, місце російської культури у формуванні сучасної расової теорії, ідейного підмуровку німецького націонал–соціалізму, хоч і не абсолютно перше, але досить почесне.

* * *

Але, перейдемо до третього, сучасного прикладу. Заглянемо у твори найвідомішого ходока в російських справах, імперського шовініста, котрий так добре злигався в цьому з Ст. Говорухіним (“Россия, которую мы потеряли”, це та — пам’ятаєте? З курнимі ізбамі, казачими нагайками, єврейськими погромами, 9 січня…). Цей закликав нас “жіть нє по лжі”, але сам паплюжив правду не одного разу, подарував нам, зокрема, таке откровення (А. Солжєніцин. Как нам обустроить Россию”, 1991):

Это все придуманная невдавна фальш, что чуть не с IХ века существовал особый украинский народ с особым нерусским языком. Мы все вместе истекли из драгоценного Киева…

Отже, як нема мови, — нема й самого народу; знову: “ми — одін народ”. Добре, як нема, що ж тут зробиш — “на нєт і суда нєт”. Але, дивна справа, в іншому місці читаемо, що ніби й не така це вже фальш, тому що:

Да, больно и позорно вспоминать указы времен Александра II 1863, 1876 о запрете украинского языка в публицистике, а затем и в литературе…

Але, чому ж тоді “больно і позорно”, якщо це “прідуманная нєвдавна фальшь”? — загадкова історія… До того, не пригадується нічого про заборони Петра I та Єкатеріни II, бо не з минулого сторіччя розпочалася російська війна проти української мови та культури. Але далі про мову, якої насправді немає, — дається деяке пояснення:

Но затем в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке были выращены искаженный украинский язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи, и соблазн полного всеукраинского сепаратизма.

Можна не мати сумніву, що мається на увазі Галичина, “отторгнутая” від Росії. Насправді вона була “отторгнута” від цілком незалежної Польщі ще при першому її поділі 1772 за почином Росії. Але, якби малася на увазі Польща, то певно такого високого терміну — “отторгнута” — вжито б до неї не було.

Зауважимо до цього, що це є твердження людини (і, як бачите — досить категоричне), яка не знає путем ні української мови, ні — так само, німецької або польскої. А твердження — сміливе, сміливіше не буває.

Три мало не взаємовиключаючих висловлювання, та все це — тільки вдумайтеся, — на протязі одної шпальти тексту!

Неважко прослідкувати тут усі елементи дологічного мислення, включно до уявного “врага”, який і є причиною всього, — а як же: підступні австріяки. Погані та невдячні люди, — їм наш “царь–батюшка” допоміг утриматися в седлі розбивши 1849 року під Темешваром (завдяки чисельній перевазі, як завжди) армію Бема; та позбавивши дошкульного Шандора Петефі, а вони… Віддячили: не тільки створили “іскажєнний украінскій язик”, але ще й “нашпіговалі”, — німецькими (такими, наприклад, як: “лікар”, “стежка”, “стріха”, “труна”) та польськими (як ото: “але”, “гроно”, “навіть” або “кат”) словами. Забули, що подібне — нав’язувати чужим мовам власні слова, — дозволяється, тільки й виключно — “вєлікому русскому язику”.

Отже, до очевидного тут дологічного мислення, на якому все це тримається, — можна додати не менш очевидне невігластво. Шкода, бо знання справи, то така річ, якої важко чимось замінити; поготів — великодержавним патріотизмом.

* * *

Воістину не перелічити всіх численних спромог примазатися до нас на правах родичів. Дивно та прикро, бо

- подивіться навколо: немає такого ніде у світі. Буває, що й одною мовою розмовляють, як американці та англійці чи австралійці, або мексиканці та еспанці, а от, — із братськими поцілунками одне до одного чогось не слиняться. А тут… ну, просто відбитися не можна.

Бо, що вийшли то може й вийшли (“із драгоцєнного Кієва”), але — як же далеко розійшлися…

Спробуємо тут спертися лише на документальне свідоцтво.

Як відомо, наш опонент обожнює зоологічного юдофоба П. А. Столипіна (1862–1911), батька російської демократії, який — пригадуєте: навіть не визнавав за євреями людської природи. Обожнює, але схоже, як звичайно, — не знає; в Росії таке — мало не типове.

Так от, сей державний муж, серед інших циркулярів, видав був і одного щодо нас, від 20.01.1910. Там українці, не мудруючи лукаво, прирівнюються до “інородцев”. Не помітили його та не відмітили, цей важливий указ. А — шкода, бо він — цілком офіційно, звільнює нас від великої тяготи, — настирливих та рясно скомпрометованих уявних родичів.

* * *

Невігластво, хлєстаковська поверховість, нездатність користуватися елементарною логікою та параноїчна претензійність, — от три, мабуть, головних вади цієї культури, цього гетто. Докорінних — так; чи можуть вони бути подолані? — то питання…

* * *

Віра в підступних австріяків, ворогів Росії, що відняли добрим, хоч і не менш легендарним “карпатороссам” їх чисту російську мову, перетворивши її на засмічений германізмами та полонізмами сленг, — не є випадковою. Навпаки, це — невід’ємна частина системи дологічного мислення, ще одна його типова сторона.

Вона полягає на тому, що людина, не вміщуючи до голови більше одної думки нараз (отой — “мозок набакир”), та не володіючи логікою, — не в стані путем розібратись у навіть нескладній ситуації. Тоді вона створює собі на допомогу фіктивну реальність, з якою знаходить більш–менш примітивний, але — вихід. Вигадану силу, дії якої ніби й створюють наявне.

Спочатку — приймається догма: є тільки добрі росіяни, жодних там українців, як у Валуєва — насправді немає. Але, в дійсності вони є та вимагають людських прав: визнання націй, мови. Що робити? — шукати ворога! Хтось же це все мав накоїти. От і знаходять — невдячні австріяки; їх урятував 1848 царь–батюшка, заливши кровью Угорщину, а вони… на тобі, відплатили.

Так само було з “Красним колесом” письменника. Вихідна догма: Росія перед 1917 була аж так добра та квітуча, аж на такому підйомі, — живими на небо просилися; одне слово — “Россия, которую мы потеряли”. От, злі вороги (правдоподібно — знову “гнілой запад”) і вирішили “подстрєліть птіцу в полєтє” та й наслали поганих людей, чи то жидів, чи то масонів (а може й вкупі — “жидо–масонів”), а простіше кажучи — більшовиків, які… Ну, далі всі знають.

І все це, зверніть уваги, розводиться, по–перше, попри те, що добре відоме: перед 1917 в жодній країні світу, крім Росії, — більшовиків не було. А по–друге, попри той незаперечний факт, що на післявоєнні часи ті ж більшовики так добре відбудували російську імперію, що булі дєнікінці та врангелівці за кордоном — стогнали від захоплення та заздрості. Кажуть, той же Дєнікін писав потім, що якби ж він свого часу таке знав, передбачав, — він би першим вступив до партії Леніна–Сталіна…

Бо більшовицька Росія претендувала тепер не на якихось там “славян” або “проліви”, а — бери вище! — на цілий світ. Не менше.

А цей, бачите, пише про “чудовище СССР”, протиставлюючи його “миролюбній” Росії. Це вже якось і зовсім “набакир”…

В покійному СССР дологічне мислення сягнуло свого вищого розвитку (чи може найглибшого падіння? — як тут сказати?). Коли вони прийнялися були за індустріалізацію, відразу спалахнула кампанія “врєдітєльства” — пам’ятаєте? Вона полягала на тому, що більшовики, які взагалі ні на чому не розумілися (крім людобойства), невігласи та волюнтаристи, — ставили невикональні завдання перед людьми та переобтяжували техніку. Закономірним вислідом були аварії; часом — із людськими жертвами. Розібратися в їх причинах — теж треба мати щось в голові, отже… Нема чого мудрувати лукаво — “дєйствуєт враг! — іщі врага!” І, що б ви думали? — знаходили! Завжди.

Пригадайте також, як вони — без голови, систематично потрапляли у своій політиці (без жодної сторонньої допомоги!) до чергового сліпого кута. Відразу починалися розмови про якісь загадкові “сіли”: “Дєйствуют сіли… ето вигодно опрєдєлєнним сілам…” Ну, і всяке таке; подібне.

* * *

В письменництві практика дологічного мислення здатна, часом, завести автора й до чистої фантастики (на жаль — ненаукової). Так трапилося, можливо, з романом О. Солжєніцина “В круге первом” (1968). Там герой, чиновник МЗС в Москві, телефоном попереджає американську амбасаду про те, що десь там, у них, совєцькі шпигуни мають незабаром украсти секрет атомової бомби. Американці, як завжди, хлопають вухами, а недрімуще НКВД записує розмову та починає пошук. Підозра згодом падає на його відділ в МЗС, де працюють іще кількоро людей. Постає проблема: їх кілька, а дзвоник — один, отже — кому належить голос?

У звичайному житті тут все б і покінчилось — нема проблем. Бо можна порівняти голоси та вияснити потрібне просто так, на слух. А. — ще простіше, заарештувати всіх кількох підозрілих: не забувайте, це ж часи Сталіна! Всі б миттєво зізналися у змові та з усіма б і покінчили. Саме так підказують досвід та логіка. В такому, нормальному вигляді, сюжету вистачило б на десять–двадцять сторінок.

Але… Автор, попри здоровий глузд, робить вигляд, ніби це не примітивні енкаведистські мавпи, які крім ламати кістки нічого не вміють, а якісь там — мало не агенти ФБР. Бо розпочинається нікому тут не потрібна морока з науковим, за всіма правилами, ототожненням голосу, над яким працює цілий закритий науковий інститут; і все таке інше. А разом і виходить більше семи сотен сторінок. Читати — цікаво, але — це життя; треба щоб було ще й правдоподібно.

* * *

Може здатись, на перший погляд, що все переглянене нами є, насправді, й не таке вже значне. Ну, алогічність мислення, ну, небажання рахуватися з фактами. Ну, наприкінці — расизм та расова теорія. Випадкове співпадіння, набір рис, що органічно одне з одним не пов’язані.

Ось, проти цього й хотілося би заперечити.

Тому, що на наш погляд все це — ланки одного ланцюга, лише різні аспекти одної ментальності, одного архетипу, створеного сотнями років рабовласницької культури. Дійсно, подивимось на проблему саме з такої точки зору.

З одного боку, вся історія роду людського вчить нас, що людина — є людина, та одна — не гірше другої, хоч і трапляються серед них розумні та дурні, вартісні та нікчемні. Але, понад всіма ними стоїть всеохватне поняття людини, побудоване на законах розуму та елементарної логіки. На цьому будується та грунтується ідея соціальної рівності, природних та невід’ ємних прав людини. Людини, як такої, особливого біологічного виду, розумної істоти, що походить від інших розумних.

Цій логічній та природній ідеї, з другого боку, протистоїть ідея рабства, рабоволодіння, пораблення одних людей іншими.

Вона є неприродною та починається — зверніть уваги, зі спроби її виправдання, не тим так іншим. Зі створення расової теорії, єдиним практичним призначенням якої є — виправдати, пояснити пораблення одних другими. Ще Арістотелес зі Стагіри (384–322 п. н. е.) твердив, що цивілізований еллін — є вільним, а дикунові, варварові — місце лише в рабах у вільного елліна. Дуже цікаво, що б цей один сказав би потім — 146 р. п. н. е., коли еллінський Коринт був стертий з землі, на науку іншим (“на прімєрє одного — научіть всєх”, як потім казали більшовики), а його населення, з отих самих “вільних еллінів”, — було продане до римського рабства.

Потім офіційною маскою Римської імперії стане, цілком, цивілізаторська місія Риму в дикому варварському світі. От, мовляв, ми їх завойовуємо, щоб привчити до бань, цирків та борделів, — цивілізувати. Тому, коли в кінці правління Панонської династії були скасовані заборони на шлюби з варварами, — це й стало початком присмерку імперії.

А, що ж Росія?

Сьогоднішним росіянам подобається виводити себе від тих древніх русів, до яких вони — можливо, мають таке ж відношення, як сучасні румуни до римлян Дакії (котрі виселилися звідти, як ви знаєте, вже перед 1 січня 274 року). Або, як самим звичайним арабам подобається, з якихось власних міркувань — називати себе палестинцями. А недоумкам в Європі дивитись на це роззявивши пельку і уявляти, що так воно й є (їм так спокійніше).

Руси (як вони не чиясь вигадка) були, схоже, природними та старими работоргівцями, професіоналами, як римляни. Але, на відміну від них похизуватися цивілізацією — шкода, не могли. Так, де ж, у чому ж бачили вони ту грань, межу, ту саму, котра відділює раба від вільного? Римляни бачили її в “цивілізованості”, речі, яку можна набути, та до того ж — досить умовній. А вони? Для них вона, виявляється, з самого початку була в мові.

Для них мова, якою розмовляє людина — була грунтовно важливою. За нею, однозначно та безпомилково розрізнювали — “наш” або “не наш”.

Не випадково ж і сучасний російський інтер–люмпен, прямий нащадок російських більшовиків — нечувано обурюється почувши поруч українську мову: “Ти што, хахол, на чєловєчєском язикє говоріть нє можєшь!”

Не випадково й у спогадах Дмитра Нитченка (Березіль, №3, 1992) ми читаємо, як російський слідчий НКВД 1932 р. допитував арештованого українського письменника Івана Багряного. Той насмілився відповідати йому в Україні українською мовою, що викликало благородне обурення слідчого: “Нє говорітє со мной на етом собачьєм язикє. Ето вам нє пєтлюровская організація!”

Подібних випадків, ніяк поміж себе не пов’язаних, можна навести десятки. Між себе ці люди домовитись, природно, не могли. Отже все це — прямо та безпосередньо — сидить вже в російських генах. Або є багажем російського культурного гетто.

Але, силою речей, ізольованні монголами на своєму північному відлюдді, росіяни, випродавши — скільки могли, до арабського та візантійського рабства аборігенів, — потерпіли свого роду кризу жанру. Попри розум та логіку, тепер раби ні чим більше не порізнювались від рабовласників; ні расою, ні мовою, ні религією.

* * *

Саме з цього часу й починається головний внутрішній конфлікт російського життя. Підкреслимо, що розділення одного народу на безправних рабів та абсолютних панів — не відоме в минулому у жодного з народів Європи (а можливо — й континенту). В найліпших умовах були свого часу білі рабовласники США з їх чорними рабами. Отут вже, жодних сумнівів, — тільки сліпому не видно: де хто. Можна навіть “науково” доводити, тестами та опитуваннями IQ, що — от, бачите, — а вони ж таки гірше від нас. Ну, а раби з того ж самого народу? Це вже не справджується жодними міркуваннями та є повністю алогічним. Тут перестає працювати звичний для рабовласницького суспільства расизм, звичайна ксенофобія. Так, чи не звідси, знову, виходять і корені російського дологічного, а значить — і алогічного в цілому, — мислення? Таке є теж цілком можливе, як ми й зауважили вище. Але, продовжимо тему, вона цього варта.

Цей, з першого початку, алогізм трибу життя народу, — мав породити наступні, породити заразом і повне нехтування законами, як Божими так і людськими, рівномірно. А за більшовиків — пригадуєте? — вони являть повне нехтування й законами природи. Створюється остаточно грунтований на всьому цьому сучасний російський архетип.

Надто цікавським тут є те, що потім, коли Росія вимушена була прийняти черговий виклик розуму з боку Європи, — розпочинаються клопоти саме навкруги цієї основної прикмети російського історичного життя. За Петра І робиться вражаюча спроба створити грунтівну (хоч і штучну) різницю між рабами та рабовласниками. Для цього цих останніх примусово голять та одягають у перуки та камзоли, на відміну від перших, котрим полишають їх звіроподібні бороди (за них, навіть, не штрафували) та “сєрмяжниє зіпуни”. От вам — бачите? — ці ж — цивілізовані європейці, як ви, а оті, з бородами… То ж чистісінькі дикуни! — а значить… бути їм всім рабами. Все добре, все логічно; навіть — за європейськими канонами.

Зауважимо, що цей бік діяльності Петра І — так якось і не відмічався, але — шкода; бо це одне є варте всіх його невдалих реформ. Тому що це — дійсно вийшло.

Другий виклик російському рабству мав місце у “Вік Просвіти”, за Єкатеріни ІІ. У відповідь на нього вона задумала теж, щось таке дійсно вражаюче: після кількох сотен років — відновити, хоча б частково, мовний бар’єр між рабами та рабовласниками, всього й тільки. Для всього “благородного стану” вона запровадила… французьку мову! А по цьому — хто ж скаже, хто ж насмілиться твердити, що це не два різні народи? Це було, воістину революційним заходом.

Не випадково, коли хтось із російських письменників, чи не той же Достоєвскій, забажав зобразити кошмарну маячню російської рабовласниці, то явив їй уві сні власного мужика, раба, — який вільно розмовляє французькою! То вже — істо російська маячня!

Все це показує нам, яким чином формується в історії архетип, створений таким колективним психічним відхиленням, як притаманність до рабовласництва. Та до якого ступеню може бути своєрідною розвинена цим архетипом культура.

* * *

Не слід думати, що перехід більшості людства до логічного мислення стався так, раптом. Затримаємося дещо й на цьому. Застосування до мислення стислих законів логіки, займає певний та досить великий час. Достатньо вражаючий підсумок знаходимо вже за три віки перед н. е., в “Логіці” Арістотеля. В античному ж світі Еллади були відкриті й логічні парадокси, що свідчать про досить високий рівень цієї науки.

Важливого внеску до логічного мислення зробили в середині віки двоє люди, який варто згадати. Бо ними були двоє видатних вчених людства.

Каталонець Раймундо Лульіос (1235–1315) займався різними науками свого часу, які не були так фахово поділені, як є тепер. В тому числі — й логікою. Він створив так звану “логічну машину”, пристрій, здатний оперувати логічними поняттями та автоматично видавати логічні заключения. То стало визначним етапом розвитку логіки та її формалізації. Свого продовження він дочекався тільки з появою сучасних комп’ютерів.

Англієць Вільям Окгем (1290–1349)(його ми вже згадували) - заборонив застосування фіктивних реалій (“принцип Окгема”). Він категорично забороняє введення до логічного процесу будь–яких реалій, справжнє існування яких не доведене, однозначно та неспірно. Ну, як оті підступні “австріяки” або “жідо–масони”; або “врєдітєлі”. А загалом — і якісь там невідомого походження “сіли”.

Зауважимо принагідно, що саме цей релікт дологічного мислення, плодження духів, схильність до створення різних неіснуючих об’єктів та “сил”, — був чи не найживучішим; досить довго тримався навіть в науці. Варто пригадати хоча б такі фіктивні реалії, як “теплород”, “флогістон”, “етер”. Або різні нові виміри простору.

В цьому є, однак, один делікатрий момент. Будь яка неочевидна реальність — існує напочатку, як реальність гіпотетична; для якої доведення її реального існування цілком справа майбутнього. А поки цього не сталося, гіпотетична реальність перебуває в такому ж стані, як і все те, що не існує насправді, — стані фіктивної реальності. Хоч і порізнюється від цієї останньої тим, що має шанс потрапити до реальності справжньої.

Отже, один із важливих заповітів логічного мислення — полягає на тому, щоб ніколи не плутати гіпотетичну реальність — з існуючою. Аж поки подальшим дослідженням її не буде надійно переведено до категорії існуючих.

* * *

Розбираючи проблеми дологічного мислення — неможливо пройти повз мову, на яку воно покладає тяжкого відбитку. Російська мова — “вєлікій русскій язик”, — не позбавлена своїх вад. Не тільки є пересиченою залишками, пов’язаними з работоргівлею. Вона довгослівна, громіздка та недостатньо упорядкована, позбавлена деяких корисних граматичних форм; перенасичена іноземними словами. Але, все це є предметом окремого розгляду, окремої розмови.

Тут ми зупинимося лише на одній її, але характерній властивості — евфемічності. Вона є прямим виником трибу мислення, коли в минулому якусь річ, з причини цілком алогічної (табуїстичне упередження) - не слід було називати на власне ім’я.

Про це ми почасти вже згадували, звідси йде чудернацьке російське переконання, що коли когось (“персона нон грата”), не називати на власне ймення, виключити зі спогадів, то його ніби не було. Не існувало ніколи.

Збереженню цього дикунського релікту сприяла й культура, де одвічно щось було під забороною, щось просте та непередбачане. Як от, — дзеркала за Романових. В якій не можна було казати правди ні про минуле, ні про сучасне. Приходилося крутитись та викручуватись, приходила на допомогу уславлена “езопівська мова”, цілком складена з евфемізмів та інакомовлень. Такі інакомовлення добре відомі в мовах народів. Вони часто використовувалися в загадках для дітей, для розвинення асоціативності мислення та широти уяви. Наші готські предки ввели до поезії “кеннінг” — поетичне інакомовлення, теж щось на зразок загадки: “суд мечів”, “млин коней” (бій); “коні моря” (кораблі), “сіги степів, що стережуть золота” (змії) і т. і. Але, зверніть на це уваги, — кеннінг завжди є асоціативним та логічним.

Співвідношення терміну та метафори — є досить ясним: вони — протилежності, хоч і відносяться обидва до того самого. З одного боку — точне визначення, по можливості однозначне та несумнівне. З другого — більш-менш громіздке сполучення слів, яке може припускати різні тлумачення. Визначення та метафора. Яким є їх сполучення в різних мовах?

Про це можна сказати, що принаймні в сучасних європейських мовах — метафори ще зберігаються в поезії, поетиці. Це — чи не єдиний їх домен. Ознайомимося з цього приводу з думкою літературного авторітета, письменника.

Метонімія, періфраза, подібно до метафори, — є нерозлучні з поетикою всіх віків, народилися з нею, а можливо — й передували ій. Цей домисел знайшов би обгрунтування в евфемізмах. У первинній культурі вони були більш розповсюджені, ніж у зрілій цивілізації. Під прикриттям захисних виразів, метафор та оговірок, укривали слова, котрих не належало вимовляти, найбільш зловісні поняття затиралися до неможливості розпізнання. Оминали назви диких звірів, грізних явищ природи, хвороби, смерті.

[Ян Парандовський, Алхімія слова, Варшава, 1956, с. 243]

Народи майя в Центральній Америці відзначалися динамічним розвитком цивілізації, а як так, то мусили зберігти свідоцтва цього у своїй мові. Попри європейське варварство епохи “Великих Відкрить”, полишилася від їх багатої літератури — й пара книжок. Але, перепоною для їх вірного тлумачення є, насамперед, метафоричний характер тексту. Наприклад, у священій книзі “Чілам Балам” із Чумайелю, — є таке речення:

Хочу, щоб принесли мені на тарільці сонце, пронизане стрілою; хочу, щоб поруч із ним був шалений ягуар.

Бажання бувають різні, можливі до виконання, а рівно й неможливі. Сонце, та ще й на тарільці, — як це? Але, здається, що ключовим словом тут є “тарілка”. Бо бажається, всього тільки, щоб подали яєшню з пером луку (“сонце, пронизане стрілою”) та свіжим гострим перчиком “чіле” (“шалений ягуар”).

Чи це тлумачення є остаточним? — чи так само розумів автор “Чілам Балам”? — хто ж це може знати. Бо й вчені можуть помилятись.

Останні дослідження мови майів, в яких відзначилися мексиканські фахівці (зокрема Марія Христина Альварец), дійсно викрили високий ступень евфемічності їх мови.

Прикметники “зелений” та “блакитний” — фарби живої рослинності та ясного неба, означали у майів одночасно “добрий, прекрасний”. Це — не виключення, бо й у монголів “кек” — так само, й досі позначає або блакить неба, або “прекрасний”. Щось від цього займала була й Росія, бо оте “моя голубка” — то лише калька відповідного монгольского — “кек міну” — “моя прекрасна”…

Так само метафорично йменувалися у майів фахи. Звичайний столяр звався складно та урочисто — “майстер дошки”, а гончар — “створець зелених (тобто — прекрасних) тарілок”. Власних можних майі називали ще урочистіше — “покриті зеленими та блакитними перами”…

Але, сліди дологічної епохи спостерігаємо тут лише у метафоричності, як такій. Бо логізація мислення досить помітна на відборі метафор: всі наведені вище — логічні та нормально асоціативні; ми не зустрічаємо тут явних алогізмів, вони забулися. Чи не повний перехід архаїчного словотворення на сучасну, логічну основу.

В той же час, переходячи до сучасної нам російської мови, ми не без здивування відкриваємо в ній цілий масив евфемізмів, часом і повністю алогічних. В чому ж тут справа?