КРИТИКА ТА КРИТИКИ В РОСІЇ

КРИТИКА ТА КРИТИКИ В РОСІЇ

Ужели во всякой стране найдутся и Нероны преславные, и Калигулы, доблестью сияющие, и только у себя мы таковых не обрящем?

М. Е. Салтыков–Щедрин

Поговоримо тут трохи не тільки про критиків, але й критику як таку в імперській Росії. Її роля та значення відкриються нам глибоко закоріненими в самій структурі російського суспільства, та — в кінці, — в самій російській ментальності. А вона, ця ментальність, є своєрідною та неповторною, несхожою на жодну в світі, навіть приблизно.

Не забудемо, що ці її особливості були закладені ще вельми здавна, за тих далеких від нас часів, коли “русь продавала в рабство славян” (Ібн Даста, Х ст.). А оскільки, за відсутністю попиту за кордоном, продавали одне одному своїх же, та до самого 1861 року, то… самі розумієте…

Отже — почнемо.

З одного боку, іноземці, що навідували Росію (не Україну!) років так триста тому, — в один голос пишуть: про що не запитай будь–якого росіянина, навіть про щось найневинніше, — він бадьоро рапортує — “Знать нє знаю, вєдать нє вєдаю! Про то знают Бог да Вєлікій Государь!” — коротко та ясно.

Значить не знати — це добре, тому що знати невигiдно, можуть і до відповідальності потягнути, як щось не так. Бо не думайте, що навіть кримінальник — такий вже відчайдушний. Ні, він теж боїться, страхається. Навіть кримінальник у країні кримінальників, навіть — головний. Думаєте голови всемогутнього КГБ не боялися? — ой, ще й як!

Не випадково ж в Росії й досьогодні, — яка найбільш популярна трійка слів. Ні, не та, що ви подумали… Правильно! — “ми нє зналі”.

Таке почасти пояснює нам стало низький фаховий рівень всього, що робилося в Росії, — не в пошані було справжне знання. Завжди вигідніше було — не знати (“ми нє зналі!”). І досьогодні Росія — мало не єдина у світі країна, де набуті підчас освіти (навіть самої ницої) знання, — практично не потрібні ніде, на жодній праці.

Але, найнижчий у світі рівень знань у країні, — породжує й інший важливий ефект.

Іще в минулому столітті, здається — в “Братьях Карамазовых” Ф. М. Достоєвского, ми читаємо про його нове відкриття, відкриття нового національного типу, що не поступається класичним гоголівським Ноздрьовим, Чічіковим та Собакевичам, або безсмертному ж російському унтеру Прішібєєву, як він там не називався за наших часів. Ідеться про російського гімназиста, якому лише дай карту зоряного неба, ніколи ним перед тим не бачену, і він поверне її вам через півгодини з усіма необхідними виправленнями: такою, якою вона повинна бути!

Так, що ж це воно? — чи хіба не перевідкриття? Того самого, гоголівського Хлєстакова з його “легкостью в мыслях необыкновенной”. Так, є тут і це, хлєстаковщина, вона наче в російських генах, грунтовності вам тут не знайти нізащо. Але — й не тільки.

Багато тут і від самовпевненості всезнання, гарантованого постійною примітивністю того, що в країні вважається знанням, як і від традиційного російського нарцисівського комплексу. Пригадайте, як дрібний та давно забутий писака єкатеринінської епохи, Іван Пнін, закликав россів постійно гордитись? — “сєрдце росіяніна должно бить прєісполнєно благородной гордості”. Чим тут гордитись? — власне, нічим; тим, що вони є росси. І

- все, цього досить.

Російський нарцисівський комплекс, якого — відмітимо це, ніколи не знала у себе література українська, що відзначалася радше суворою самокритичністю, — неодмінно прорізується в російській літературі й після Пніна, це неважко прослідкувати.

Перегортаючи Пушкіна, можна зустріти у нього мало не новий символ Росії, не гірше від тої гоголівської трійки, перед якою з жахом розступаються народи тому що вона давно понесла, або квартального Мимрєцова з Глєба Успєнского, який мав тверду звичку всіх “тащіть” (туди, куди їм не треба), або “нє пущать” (туди, куди їм треба). Всі ми пам’ятаємо, як рясно цей типаж розквітнув за совєцьких часів. Втім, в цьому останьому випадку Мимрєцова йдеться радше про символ загального садо–мазохистського російського суспільного устрою.

Так от, повертаючись до Пушкіна, пригадаємо деяку казкову особистість жіночого роду, що так полюбляла крутитися перед люстром. Та не дарма, бо люстро це — було не просте:

Ей в приданое дано

Было зеркальце одно;

Свойство зеркальце имело

Говорить оно умело.

«Свет мой зеркальце! Скажи

Да всю правду доложи:

Я ль на свете всех милее,

Всех румяней и белее?»

Так і мастурбувала собі потихеньку ця дама свій нарцисівський комплекс, поки люстерко не насмілилося доповісти правду. Що тут почалося!…

«Ах ты мерзкое стекло!

Это врешь ты мне назло!»

— ну, й самі розумієте, чим це покінчилося для цього самого паскудного дзеркала. На дріб’язки, ясна річ…

Символи та алегорії кожен є вільний уявляти та бачити на свій спосіб. В трійці, що несе до нових шахрайств дурня Сєліфана та пройдисвіта Чічікова, її автор побачив символ Росії, яка скаче в те саме світле майбутнє ХХ століття, коли майбутній мужик не Пікуля з Берроузом, а його — Гоголя — “с базара понесет”. Вкупі з Бєлінским, ясна річ. Бо, як же можна — без Бєлінского?

Але, чому ні? — можна й так. Символ, принаймні, давно увійшов до шкільних підручників. А те, що Сєліфан — дурень, а Чічіков — пройдисвіт, — чи воно таке вже горе? — бо ж так воно й насправді є.

В себелюбній дамі з пушкінської “Сказки о мертвой царевне и семи богатырях” вбачається мені інша іпостась, другий символ Росії, а в її люстрі — символ “вєлікой русской літєратури”. Тому, що крім вже відомих нам її начал, патріотичного та дідактичного, є ще її третє історичне призначення — прославительно–панегірічне. Мені можуть заперечити, що така функція вже входить до патріотичного призначення, але це не зовсім так. Справа в тому, що й українська література, ну, виключаючи всяке там вірнопіддане малоросійське сміття, — теж не була антипатріотичною, але… Її завжди не так притягало густування у власних доблестях, як аналіз прорахунків та недоліків. Вона була в іще меншому ступені панегіричною, ніж російська література — самокритичною.

Воно ж, оце третє начало, і свідчить про закорінілість нарцисівського комплексу в російській культурі.

Деяка цікава іпостась цієї своєрідної величі, побутує вже й по чисто народних казках. Не кажучи вже про віддання повної переваги герою–дурневі перед героєм розумним, є в них — в багатьох різновидах, й інший мотив. Герой казки — ні в навчанні, ні в праці, — подвигами себе не відзначує, а між тим… Йому, от — так собі, нізащо, весь час везе. Все, що йому потрібне — отримує як з кремлівського “распрєда”, та як — миттєво: “по щучьєму вєлєнію, по моєму хотєнію”; не більше не менше, уявляєте? Як Л. Брєжнєв або ще хтось.

Отже — відмітьте собі: не заслужив, не заробив, а так — по “щучьєму вєлєнію”, — взяв і незабаром отримав.

* * *

Справа в тому, що це тільки верхівка айсберга, що тут є задіяний не тільки егоцентризм колективний, непорушно переконаний в тому, що всі росіяни разом — вище, краще, сильніше і т. д. і т. п., — від усіх інших народів на землі. Справа насамперед у тому, що й кожен із них глибині душі вважає себе вище від усіх останніх росіян, а якщо це й не визнається іншими, то або внаслідок змови (частіше — з боку яких–небудь “інородцєв”), або нещасного збігу обставин. Бо надто добре відоме, що де б не опинилися двоє росіян один все одно, рано чи пізно, — опиниться зверху. Нестійка рівновага поміж ними мислима, як кажуть, тільки en masse. Статистика невідома, але слід думати, що найменш розповсюдженою психічною хворобою в Росії повинна бути манія величі. Саме тому, що така розповсюдженість відносно легких форм, — створює щось на кшталт імунітету проти гострих.

Принаймні, пам’ятаю, було це десь напочатку п’ятидесятих, такого хворого демонструвала на лекціях студентам Дніпропетровського медичного інституту професор психіатрії О.І. Виноградова. То був приведений двома здоровезними санітарами з демобілізованих корпулентний муж із зав’язаними назад довгими рукавами гамівної сорочки. Професор прочитала виписку з трудової книжки, з якої випливало, що цей чолов’яга захворів на посаді “старшєго повара”. Запитаний про це безпосередньо, він, із безмежною самовпевненістю божевільного заявив, що він вже давно є “зав–проізводством”.

Ви можете сказати, що це манія така, надто вже дрібна. На це можна нагадати, що час був суворий, відповідальний, несприятливий і для звичайних совєцьких людей, а не те, що для маніяків. Тоді й самий затятий псих сто разів подумав би, ніж об’ явити себе Лєніним; або хоч би маршалом Блюхером.

Не знаю вже, скільки років його там демонстрували за відсутністю більш вражаючих прикладів, але він був єдиний, кого я бачив на власні очі.

Так от, зворотнім боком отого самого — “знать нє знаю, вєдать нє вєдаю”, був та є в Росії соціальний феномен гимназиста, котрому і т. д., та який полягає на тому, що в Росії здавна було обмаль людей, які щось робили (будь-де), але завжди було в надвишку таких, що відмінно знали — як та що треба робити, але самі цього — в жодному разі не робили. Але, з великою охотою виправляли тих небагатьох, які наважувалися щось там робити.

Тому критиків в Росії завжди багацько, та критикують вони всіх та все ну, крім тих, хто критиці не підлягають, ясна річ відбиваючи людям охоту щось робити взагалі.

Зустрічав і я таких, чимало їх крутиться й серед так званих учених. Йому розповідаєш те, що плекав та перевіряв роками — не підкопатись, а він тобі — не думаючи: або “ето нєвєрно”, або “ето трівіально”. От і думаєш, так що ж це — чи насправді науковий геній? Раз тобі занадобилися роки, а він — от, так, миттєво розставив усе по місцях. Але, ні — не геній. Тому шо, як почнеш дошукуватися сенсу, воно понесе тобі таке, що тобі (не йому, ні) — стане за нього соромно. Але, все одно, — відбовкається. Тому що ось над цим, щоб на все відбовкатися, воно працювало не роками, як ти над своїм відкриттям, — а все своє довге життя. На тому, можна так сказати — і стоїть; як учений. Це вже знову — суто російське, невідоме у нас уміння, вибудовувати з гладко пов’язаних поміж себе — рівно нічого не значущі, але величні на вигляд перепони та барикади. Слід гадати, що саме оцим мимрєцовським інстинктом “знающих, как надо делать” — “тащіть і не пущать” тих, що роблять, — головним чином і пояснюються понад скромні успіхи цього народу в науках та мистецтвах (як, втім, і у виробництві). Тому що навряд чи він і справді такий нікчемний, як це можна подумати.

Принаймні, ті нечисленні росіяни, яким вдалося довгий час працювати за кордоном, без постійних завад з боку співвітчизників, — підтверджують таку думку.

Про те, як це впливає на професійну російську критику — говорити не будемо: читайте самі. Особливо читайте критика всіх критиків — Віссаріона Бєлінского.

Досконале знання того “как надо делать”, дає особливо злоякісні плоди в літературному перекладі та в редакторстві, начисто витиснюючи єдиний можливий тут принцип: “автор (поготів той, що перекладається) - завжди є правий (або майже завжди)”. Відомий випадок, описаний в літературі — перший російський переклад “Гамлета” В. Шекспіра Н. Полевого. Англійська мова Шекспіра є надто застарілою, а модернізувати класиків англійці не люблять, та що він там наперекладав, — це ще треба перевірити. Користувався, слід гадати, кваліфікованими німецькими перекладами, які на той час вже були. Але, не в цьому справа.

Він, маючи всі права того, що “знає лучшє”, — вдосконалив Шекспіра, приписав наприкінці монологу Гамлета, який закінчується, здається, словом “страшно”, — ще ціле речення: “За человека страшно!” А “вєлікій крітік” Бєлінскій цю його новацію навіть вельми схвалив: “Шекспір”, каже, — “сам би до такого нє додумался — куда єму, но прочітавші у Полєвого — конєчно одобріл би!”. Щоб уникнути дорікань в упередженості, процитуємо справжні слова В. Бєлінского з цього приводу:

…Это окончание принадлежит переводчику, но его и сам Шекспир принял бы, забывшись, за свое…

[В. Белинский, Полное собр. соч., Москва,1953, т.11, с.432]

З тих самих пір, можливо, й установилася російська школа літературного перекладу, з її негласним, але незмінним принципом: “пєрєводчік знаєт лучшє автора”. Відповідними виходять її продукти, просякнуті некомпетентністю, самовпевненістю а найбільше — шкідницьким потягом за будь–яку ціну поліпшити, прикрасити автора, вклавши й свого жебрацького внеску в створене ним розумне, добре, вічне.

Поверховість та невігласницька некомпетентність властиві, так чи інакше, всій російській культурі, але в перекладах вони бувають особливо неприємні, багацько ляпів виникає внаслідок обмеженості. Росіяни якось взагалі, не схильні ні вчити, ні знати чужі мови. Заважає, можливо, внутрішне переконання у власному передуванні — невід’ємна риса російського культурного гетто. А знати одну мову для перекладача, хоча б і добре, — недостатньо для кваліфікованого перекладу потрібно мати кругозір, деяке поняття й про інші мови. Візьмемо першого ліпшого прикладу — нідерландське прізвище Йонкінд. Якщо воно трапилося в англійському тексті, то обов’язково перетвориться на Джонкайнда, якщо у французькому — то на Жанкена. Одне слово — ідея є ясною. Чи не таким шляхом прибув до них колись той самий дон Жуан, який в себе вдома просто Хуан (Іван). Пушкін марно намагався виправити справи, перехрестивши його на дон Гуана, хоча еспанська літера j в усіх словах читається тільки як російське “х”.

Якщо зустрінете в російському перекладі слова “хлорная кислота”, то — що ж… Sorry, але неважко вирахувати, що перекладач закінчив школу з двійкою з хімії, тому що цей продукт спокон віку називається російською мовою “соляная кіслота”. При чому — всіма: від домохазяйок та по професорів хімії. От, така зворушлива єдинодухість.

* * *

Покращательство (чи як тут сказати?)… тема теж — в своєму роді невичерпана.

Довелося, пам’ятаю, зацікавитися поетикою Федеріко Гарсія Лорки. Заглянув у виданий тоді в Москві (природно) трьохтомник — Федерико Гарсия Лорка, Избранные произведения, Москва, Худ. Лит., 1975. Вірші там перекладав такий собі А. Гєлєскул, напевно — монополіст своєї справи, вони там, у Москві, — всі монополісти, хібащо крім останнього сміття. Віршики були дуже бойкими та всі підряд заримовані, не гірше від якого–небудь Лєбєдєва–Кумача. А я на той час читав, до речі, й тексти самого Лорки, та добре знав, що все це гєлєскулівське римування — є цілком від себе.

Одне слово, не пошкодував сил, — вирішив прикрасити скромного сіренького Лорку власною хлисткою римою товаріщ А. Гєлєскул. Щедро віддавши на його користь всі красоти власної душі.

Якщо ви заперечите мені, що професійні поети перекладають краще, ніж професійні халтурники- монополісти, то тут можна й погодитись. У не надто великих кількостях, але трапляються й добрі переклади. I, однак, доводилося бачити в перекладі відомий вірш Вільяма Блейка — “Тигр, тигр…” Над ним працювали вже коріфеї — К. Бальмонт, С. Маршак та ще хтось третій, але — теж не з останніх. I — що ж? Скажемо просто, єдине, що поріднювало ці чотири вірши (а як же — включаючи й самого Блейка), — це слова “тигр, тигр…”; а до того й деяка подібність змісту, не більше. В останньому — ледве хто став би наполягати, що це — той самий вірш.

Взагалі, якщо ви хочете ознайомитись у російському перекладі з яким–небудь іноземним письменником, то ви ще матимете з його перекладів якесь загальне враження про коло його інтересів та зміст творів. Зрідка взнаєте ви щось про його стилістичні особливості, тим більше — про мову: в російському перекладі, як ніде, цінується якнайвище “гладкость слога” (тобто, просто сірість), — не можна щось ускладнювати та перевтомлювати недоумкуватого “массового чітатєля”. Звідси — знову ж — недоумкуватість: зворотній зв’язок!

Але, якщо ви хочете пізнати поета — його російський переклад буде для вас повністю безкорисним, повірте. Він не тільки введе вас в оману, але й розчарує. Не випадково й Гарсія Лорку прийшлося перекладати самому; це — щось.

Є, зрозуміло, й виключення, де їх не буває. Але — погоди вони не роблять.

Не те — велика школа українського перекладу, котра — підкреслимо цю щасливу обставину, — складалася повністю незалежно від російської. Всі її досягнення і перелічити неможливо, але можна просто відмітити, що практично всі скарби світової літератури перекладені українською мовою з оригіналів. А деякі — і не одного разу. Та — з найбільшою можливою художньою точністю.

Пригадаємо тому всього трьох великих, що відобразили відповідно три вершини трьох епох українського перекладу — Івана Франка (1856–1916), Освальда Бургардта (1890–1947) та нашого сучасника Бориса Тена (М. Хомичевський). Тих, кого можна порівняти з ними в російській культурі, — немає. Та, в переважному ступені внаслідок того, що ми відмітили вище.

* * *

Намагання кожного підім’яти під себе, так чи сяк, побільше з оточення, в російських же умовах, — є зрозуміле та навіть природне. В суспільстві, що одвіку складається з рабів та панів, це означає віддалитися від раба та наблизитися до пана. На це можна було б заперечити — а чи не простіше ліквідувати систему “раб- господін” та завести демократію? — як в інших. Тоді й кожному зокрема можна б і не усилюватись, але… Раз тисячу років так і не завели, а рабство так і не зліквідували, не дивлячись на цілком серйозну спробу 1861 року, — значить це комусь потрібне. Як у Маяковського — пам’ятаєте? — “Если звезды светят, значит это кому-нибудь нужно”.

В механізмах конкуренції, а природа й суспільство — однаково, побудовані на конкуренції, — можливі два типи, дві моделі (ми беремо тут найпростішу — за одним параметром).

В одній моделі популяція обрізується конкуренцією, образно кажучи, з того боку розподілу, де концентруються слабі, зсовуючи з часом центр розподілу в бік сильних. Це модель, яку надалі будемо називати “а–конкуренцією”.

Але, можлива й інша модель, коли навпаки, конкуренція з’їдає розподіл з боку сильних та зсуває його центр в бік все більш слабих. Цю ми будемо називати “р–конкуренцією”. Чому? — ну, скажімо, від позначень на регуляторі годинника: avant-rest — “вперед–назад”. Мислима, однак, інша інтерпретація цих назов, що є також повністю логічною.

Середнього американця турбує, щоб у нього було більше, ніж у сусіда, та він зі шкіри лізе, щоб заробити та наторгувати більше від нього. А сусіда й собі — відповідає тим самим. В кінці багатіє кожний, багатіє й уся Америка. Це точно відповідає нашій першій моделі — “а–конкуренції”.

Не те — в росіян. До свого особистого добробуту росіянин є більш–менш байдужий (так званий “тєрпєлівий русскій! ван”). Але, далеко не байдужий він того, — а що воно діється у сусіди? Бо ж він є патологічно заздрісний. Це — мало не визначальна риса національного характеру. Тому… Ось чого в жодному разі не має бути, так це того, щоб у сусіда завелося чогось там більше, ніж у нього. Та щоб цьому не бути, — він покладе всі сили, жертовно покинувши заради ближнього всі свої власні справи. Тому, як хочеш жити спокійно серед російського народу, — спаси Боже, не висувайся. Виники? — але вони є очевидні: бідніє кожний, бідніє та опускається суспільство. Це вже буде наша друга модель, “р–конкуренція”.

Таким чином, початкові літери “а” та “р” — можно рівноправно тлумачити, відповідно, як скорочення прикметників — “американська” та “російська” (конкуренції).

З тим, що ми назвали тут “російською конкуренцією”, невідривно пов’язана й кар’єра самої російської культури (пробачте — “вєлікой русской культури”). Її вивищення, то не стільки є плід власних, спрямованих до підйому зусиль, скільки шлях пониження та заперечення (або навіть прямого винищення, про це далі), — інших культур. Особливо — більш високих. Особливо — сусідніх, з яких тягли все, що погано (а часом і відмінно) лежало; це культура спочатку агресивна. Спочатку хижа.

Тому найбільш простий та ефективний спосіб вивищитися над околішними — це укласти їх всіх на землю. В совєцькі часи це набуло характеру явної паранойї, тотальної війни проти всіх, — “долой буржуазную культуру!”

Відмітимо ще, — з цими взаємовиключаючими моделями конкуренції невідривно пов’язані й два — як тут сказати? — принципи життя, хіба так. В Америці — власність дає владу. В Росії — навпаки: влада дає власність. Недарма ж усе історичне існування Росії, це гонитва за владою, гризня за владу.

Як більшовизм став увінчанням (поки!) “особого путі Россіі”, так само Ленін та Сталін довели до досконалості “російську конкуренцію”, безоглядно знищуючи всіх, хто насмілився хоч трішечки висунутись.

От ми й прийшли, природним шляхом, до деякого життєвого принципу.

Там, де панує принцип — “дави всіх, хто хоч чимось кращий від тебе” — як основний принцип соціальної конкуренції, там, природно повинен існувати і деякий принцип безпеки. Думається, що його можна цілком звести до короткої рекомендації — “не висувайся!” Нерозуміння цього важливого принципу підвело багатьох, саме в більшовицьку епоху, — вершину, так би мовити, “особого путі Россіі”; або кульмінації російського трибу життя.

Дійсно, за репресій 1937 року було знищено багато, скажімо так, потенційних ворогів, можливих політичних конкурентів, небажаних іноземців (вони — завжди небажані!), але… Але були й такі вірні та віддані, хто не погрожував та не міг погрожувати, ні Сталіну, ні його оточенню; наприклад: Міхаіл Кольцов, Карл Радек… В чому ж була їх провина? — а саме в цьому: були не в міру талановиті. Відробляли свою брудну більшовицьку службу з вогником, талановито. Висувалися, одне слово. За це й приплатили.

З приводу російського принципу безпеки — “не висувайся”, можна знайти чарівну ілюстрацію зі щоденників Ольги Берггольц. Весна 1942, вже блокада, нема їсти, тільки Жданов приймає підвладних жеручи ікру та помаранчі. Пішли до бані, поетеса та ще хтось. Там інші блокадниці, як слід, худі, затуркані. Раптом — заходить звичайна, нормальна баба, — біла, чиста, відгодована. Нашорошилися — не те! — ясна річ — “блядь”! Накинулися всі, обхаяли, облаяли; та в сльози, потім — геть.

Далі, — бачать, заходить стара, миршава–примиршава; шкіра та кістки. Сидить тихо, миється, нікого не зачіпає. Знов — не те! — пішли кістки перемивати. “Мой-то, молодой был, красивый, все впереди. Убили. За таких вот жизнь положил…” У них — треба бути як всі. Коли вже сидиш по самі вуха в імперському лайні, то принаймні — не висувайся. В жодній бік. Але, повернемося до конкуренції, моделі якої ми запропонували вище.

Щоправда, оговоримося, для тих, хто сам не зметикує. Обидві ці моделі в чистому вигляді ніде в природі, ясна річ, як і всі ідеальні схеми (ну, хоча б той самий точковий заряд) — не виступають. Поготів, ясно прослідковується еволюція. Здавна властивий Америці засіб конкуренції вже потіснюється російською моделлю, яка імпортується вкупі з численними емігрантами (необов’язково росіянами). Тому сьогоднішня Америка не в стані конкурувати не тільки з Японією (яка, до речі, взагалі не допускає до себе емігрантів; жодних, ні поганих, ні добрих), але й з європейськими країнами. Що поробиш — неминучі втрати “інтернаціоналізму”.

От, ця обставина, перевага моделі, яку ми не випадково назвали “російською”, і призвела до того, що російський нарід, кращий з кращих та безсумнівний “старший брат” в будь–якій сім’ї народів, незважаючи на своє колоніальне панування над ними, — ходив босий або в лаптях. В той час, як українці, ті самі, яких “нєт і бить нє можєт”, незважаючи на століття російської окупації — продовжували ходити озутими в чоботи. Як іще тоді, сотні років тому, коли жодних там отих росіян не було й не передбачалося. Тому що для них не так важливо було, а що там є у сусіда? — бо ж головне, це те, що є в тебе самого, чи не так?

А з цієї причини в російській літературі пробачте — “вєлікой русской літєратурє”) з’явилося нове та самобутнє спрямування, іншим літературам світу (а значить — і українській) — повністю невідоме. Заснували його двоє збіглих поповичів, Н. І. Добролюбов (1836–1861) та Д. І. Пісарєв (1840–1868). Вони й створили свого часу революцію в російських розумах раніше, ніж вона відбулася на російських вулицях. А тим навік і забезпечили собі в Росії стійку репутацію великих мислителів (і — критиків). Було воно, це спрямування, як і все російське, вельми неускладненим, та зводилося к повній першості, приматові брюха над головою, нижчих інтересів над вищими. Воно втілилося до сенсаційних розумувань Д. І. Пісарєва про те, що є потрібніше для народу, а значить і вище: Шекспір чи чоботи? Глибокомислене, чи не так? — ну, куди вже… глибокомисленіше й не буває.

Так і пригадується риторичне запитання Яна Парандовського (Алхімія слова, Варшава, 1963, с. 372), якого він приписує Т. Карлайлю: “Англійці, що б ви віддали — індійську імперію або Шекспіра? І — чого б ви хотіли — ніколи не мати імперії, чи ніколи не мати Шекспіра?

От і бачите, кому чоботи, а кому — індійська імперія.

А тепер зважте, подумайте, — а чи могло щось подібне серйозно обмірковуватись громадськістю в будь–якій європейській країні? Зважили? — в жодному разі, кажете… Ото ж воно й є. Це все одно як щось суто російське, скажімо — “заслужєнний дєятєль наукі” — спробувати написати латинською абеткою. Або перекласти будь–якою європейською мовою. Відразу бачити якусь неймовірну дурість, чи не так?

Так от, незважаючи на це, Д. І. Пісарєв і довів усім, як двічі два, що чоботи — вище від будь–якого Шекспіра (а значить — індійської імперії також), чим викликав бурхливе теляче захоплення всієї прогресивної російської думки, але понад розтривожив Ф. М. Достоєвского, який подібної ідеї зовсім не схвалював. Цей мав, слід гадати, належного поняття про транзитивність та розумів, що як чоботи злетять над Шекспіром, то вже ясна річ, що й над ним.

Ви скажете на це, що якби в Росії, як у людей, всі здавна ходили б у добрих чоботах, то не було б і цієї течії, по інших літературах невідомої.

Але, відповімо на це, якби чоботи були в кожного, то чим би, скажіть, раб порізнювався б від пана? Та на чому ж тоді полягав би уславлений “особий путь Россіі”, який напередодні ХХ ст., атомного та космічного, — поділяв би людей на рабов і господ”? — про що інші народи не відали й за кам’яної доби.

А саме він, цей “особий путь”, і становить, відсотків так на дев’яность з гаком, — чар російської культури, — анахронізмму, суміші кам’яної доби та римських імперських часів, цілком та недоторкано перенесену до сучасності.

Щось оригінальне та неповториме, на кшталт живого дінозавра на вулиці сучасного міста. Або — в крамниці з посудом.

* * *

Але, наприкінці — знову дещо розважимося.

В російській літературі, як ніде — в жодній іншій, письменників можна розділити на тих, що написали мало — та добре, й на таких, що написали багато, але не надто добре. Втім, офіційно ті та другі — прирівнювались. Коли на тому ж засіданні приймали до Російської Академії А. Сухово–Кобиліна та М. Горького, — створилася саме подібна ситуація. Рядове засідання виросло до масштабів символу: один написав мало, але відмінно; другий багато та поганенько. Хоч найбільша макулатура у Горького тоді була ще попереду.

Так би мовити — в іще більш світлому майбутньому.

Менше від усіх написав, можливо, смоленський білорус (а там і посьогодні всі білоруси, аж до самої Калугі, навіть російською мовою розмовляють з акцентом) А. Грібоєдов (1795–1829), одну–єдину виставу “Горе от ума”. Її суто літературні (як і письменницькі) досягнення, — не надто високі, як і у багатьох відомих творів російської літератури. Але вона, ця комедія — є свідоцтвом незвичайного політичного видіння автора. В ній він добре помітив важливий соціальний прогрес Росії, — еволюцію бюрократії. На зміну більш–менш родовитим бовдурам Фамусовим, котрі хоч і валялися в ногах у царів, але якось як уміли, робили їх справу, — прийшли нові люди. Зявилися Молчаліни, які й не родовиті, і до царів не наближені, але й не турбуються справою — “подписано и с плеч долой!” Важлива не справа як така, важливо, скільки хабара, або просунення на посаді (до ще більших хабарів!) - вона може принести.

Рівнобіжні процеси йдуть і у військовому середовищі.

В армії героям Вітчизняної 1812 року наслідують Скалозуби, фрунтові служаки; такий “счастлив в товарищах своих”, тому що багато з них “померли, а иные перебиты”. Це й дає йому можливість просуватись наверх. Не його власні здібності, яких не було й немає.

Це їм, досвідченим у парадах Скалозубам, — світить програти мало значущу та локальну, місцеву, але важливу за далекими наслідками Кримську війну. Яка саме й принудить замінити Першу імперію на Другу. Це формується, головним чином, вже за Ніколая І, але Грібоєдов побачив все це раніше.

Ціково, що все це потім, через більше як сотню років, повториться дослівно, на наступному виткові російського тоталітаризму, за більшовиків. Нагадуючи всьому світові, що “розвиток” Росії, це всього тільки біг навкруги стадіону. Без будь–якого наближення до будь–чого.

На зміну великому Леніну, який марно намагався керувати імперією через ходоків та писульки, — прийде не менш великий Сталін. Його заслуга перед Росією — стане подвійною.

Поперше, він зрозумів, що без бюрократії — імперії не жити, тому він її створив та зміцнив. Смішно, але за нього вона пройшла ту саму еволюцію, що попередньо: від наближених до вождя царя творців його справи, — до анонімних московських апаратників, служилої ницоти брежнівської та горбачовської епохи, Денисів Івановичів, стурбованих, єдино, куванням власного добробуту.

Подруге, Сталін дуже рано зрозумів, що вільний розвиток народів, які складали імперію, — буде згубним для неї самої. Російському народові, який в гарячковому поспіху поширення розміняв націю на безнаціональну збіранину, на російського інтер–люмпена, — було б не по силах і надалі протиставитися народам, що зберігли себе попри його імперський гніт. Заради забезпечення російського панування прийшлося терміново вдатися до масштабного геноциду, — в Україні, Казахстані та Середній Азії, де з антибільшовицьким народним рухом вдалося упоратися тільки на початок тридцятих, вигнавши до сусідніх країн значну частину корінного населення. Досить пригадати, що тоді з Джунаїд–ханом пішло до півмільйона туркмен — більше половини народу.

Довелося терміново знищити повсюди й національну інтелігенцію. Більшість письменників, знищених 1937 — були письменники українські, але це не означає, що Україна складалася на той час із самих письменників…

Неважно переконатися, що подібна до поміченої Грібоєдовим еволюція відбулася й серед військової касти совєцької Росії. На зміну бойовим генералам Вітчизняної знову прийдуть різні скалозуби. Знову фрунтові генерали програють незначну та локальну, місцеву але принципово важливу війну в Афганістані; та з тими ж неприємними наслідками для Третьої російської імперії: на зміну їй треба будувати Четверту, але — як? — та якою вона буде?

* * *

Однак, повернемося до початку. Попри таку велику кількість людей, що знають, як треба робити — у дійсно важливих випадках на них ніхто не покладається. Завжди знаходився більш простий вихід.

А корінився він у грунтовних особливостях цієї культури. Бо — з самого початку, до формування її основних рис призвела опора на рабство, на рабовласництво. В тому числі (а краще — насамперед) — її соціальних рис.

Відмітимо, перед усім, — її герметичність. Так само, як рабовласницька країна мусить утворювати з себе деяке гетто (до якого неважко потрапити, але зате важко вийти), — так само і з культурою.

Похідна та головна її риса, то постійне відставання від інших. А як так — постійне у них займання: це культура, котра завжди є та буде вторинною.

Така традиція є, поперше, дещо смішною, бо — насамперед, стоїть у протиріччі до ксенофобії, а значить може існувати, як така, — тільки в домені дологічного мислення. Подруге, вона є досить яловою, бо до жодної цілі не веде й вести не може. До того, займане та перенесене на невластивий грунт, — часом дає цілком нечекані та небажані плоди.

З Києва до північних його колоній — майбутньої Росії, прийшло християнство, але від нього полишилася практично тільки оболонка поверхової обрядності. Мабуть — єдине, що російський розбійник, перед тим як вирізати чиюсь родину (за “рубль сєрєбром”), — не забував щиро перехреститись на “образи” в кутку хати…

У монголів — кажуть, перейняли суворість покарань. Добре, але забули про мале, дрібницю: перейняти ще не тільки закони, а й монгольську неухильність їх виконання. Тобто — наслідувати правовий характер монгольської держави. Отже, від цього й залишилося, тільки й єдино: жорстокість помножена на свавілля.

Особливо багацько тягнув, де тільки можна, “вєлікій рєформатор”, кат України Петро I. Він, не розуміючись сам ні на чому, тягнув усе, що заманеться, як ота сорока, що звідусіль краде до свого гнізда все, що хоч трохи блищить; тільки тому, що воно блищить.

Тягнув не тільки матеріальне. Потягнув, між іншим, і бюро–кратію. Разом з усіма тими “ассєсорамі”, “посєссорамі” та “обєр–гєнєрал–поліцмєйстерамі”.

В роздрібленій на той час Німеччині з її строкатістю герцогств та князівств, бюрократія зародилася, розвинулася та зміцніла як ефективний спосіб централізованого керування невеличкою державою. Невеличкою — підкреслимо це. В багато сотен разів меншою, ніж Російська імперія. До того ж, вона могла працювати на трьох великих засадах: ретельності, дисципліні та чесності. З ними вона насправді працювала, з ними була реальною силою.

На російському грунті бюрократія — що ж, добре вкорінилася. На перший погляд це може видатися навіть дещо дивним. В країні, де на відміну від Німеччини не було ні ретельності, ні дисціпліни, ні — тим більше — чесності. Але, аборігени відразу високо поцінували її всемогутність, а значить — нічим не обмежені хабарні можливості. Прибічниками Петра вона була використана для необмеженого казнокрадства, а їх нащадками та підлеглими — для хабарництва.

Що ж до ретельності та дисципліни, то їх і дійсно не може бути навкруги, поки немає у власній голові. Так звичайний порядок переріс у всемогутність папірця, а папірець — у свою чергу, видавався тільки за доброго хабара. В сьогоднішній Росії щиро дивуються тим, що чиновники сприяють іноземним імпортерам та душать власних виробників, але… Хіба тут щось є дивнє? Саме так і має бути, бо іноземець платить хабарі у валюті, а “отєчєствєнний проізводітєль” — у жалюгідних рублях.

Колись добрий російський письменник та патріот М. С. Лєсков — задумав був низку нарисів про російських праведників, але… З посадових осіб так і не відшукав, здається, в російській історії нікого, крім єкатерінінського “квартального надзіратєля”, який принципово не приймав хабарів, а тому й сам бідував. Лєсков, слід гадати, з далеко більшим задоволенням описав би нам натомість подібного ж “тайного совєтніка” або “сєнатора”, та… Мабуть так і не відшукав…

В такій, чисто хабарній якості бюрократія існує в Росії та її колоніях — і досьогодні.

Так само поцупили пізніше за кордоном єврейський марксизм, спокусившися єдиним отим його: “Пролєтаріі всєх стран — соєдіняйтєсь!” Бо це стало найкращою та найуніверсальнішою з дотихчасових масок російського імперіалізму. А пролетарів? — як давили, так і продовжували. Тільки, от, в країнах класичного капіталізму норма експлуатації була десь біля 10%, а в пролетарськім Совєцькім Союзі — ніяк не менш 90%. А з євреєм Марксом? — як були чорносотенцями до Маркса, так і полишилися по ньому. Попри свій єврейський марксизм.

Сьогодні вони так само легко викинули марксизм з його соціалізмом, як колись надбали, — в Росії знову покладають всі надії на побудові капіталізму: коло замкнулося.

Вже займали від нього те, що є найближчим, так би мовити, до національного характеру: шахрайську підприємливість, жадість до чужого та експлуатацію. Остання сьогодні — далеко перевалила за 90%. Але, знову залишили без уваги, те, що містить єдине в ньому позитивне: чесність в справах, порядок, добробут всіх та конкуренційність.

Скаржаться внебоглоси на зростання кримінальних злочинств, вбивств та “розборок”, кількість яких і дійсно росте в геометрічній прогресії. Все слушно, але спочатку треба було б з’ясувати, а чим же воно насправді є? Бо не виключне, що то й є саме вона, “російська конкуренція”, в її чистому та первісному вигляді: хто встиг чи насмілився награбувати більше від інших — з тим і кінчають. Погодьтеся, така гипотеза була б не цілком невірогідною.

Отже, і з цим, останнім за часом закордонним займанням, — поки не надто добре йдеться.

А тому слід думати, що й прибутку з цього займання буде рівно стільки само, як і від усіх попередніх. Коли немає свого — чужим не заміниш.

Отже, в кінці перелічимо ще раз те, що вони за свою історію займали, а потім надобре здискредитували: християнство, бюрократія, соціалізм, капі…

Цікаво, а що ж у світі полишилося ще такого? — що будемо дискредитувати далі, панове?