ВСТУП

ВСТУП

Правду кажучи, я не зустрів навіть найдемократичнішого росіянина, близької мені людини, яка б серйозно думала й визнавала, що Україна має бути незалежною державою.

Може, це усвідомлювати гірко, але це, на жаль, правда.

Я. Дашкевич

Ворогом № 1 Російської імперії на протязі трьох сторіч була захоплена нею Україна. При цьому справа не обмежувалася військовим завоюванням та колоніальним підкоренням. Викорінювалися мова й культура. За 280 років російської військової окупації України проти її народу застосовувались кампанії масового терору, геноциду та штучного голоду.

Ми не станемо затруднювати себе посиланнями або доказами: все це описане, зареєстроване та документоване у великій кількості джерел, більшість яких — оприлюднена. Що завгодно з цього можна, в разі необхідності, підняти. Але, не це є метою даної праці.

Крім прямої — військової, політичної та культурної агресії, Росія вела й веде проти України широко закроєну пропагандну агресію, ціллю якої є:

1. Довести всьому світові, що жодної України взагалі немає й ніколи не було, є лише “южная окраіна Россіі”.

2. Якщо це не вийде повною мірою, то довести, принаймні, що нема й не було жодного українського народу.

3. Як не вдастся й це, то довести хоча б, що нема і не може бути жодної української культури, а значить — і української мови.

4. Коли не вийде, зірветься й попереднє, то довести хоча б те, що жалюгідна, відстала та провінційна українська культура — в жодний спосіб не порівнюється з “вєлікой русской культурой”. Втім, “вєлікой” її, крім самих росіян, здається, — ніхто й ніколи не називав.

“Вєлікой” — тільки й єдино тому, що вона — російська. Ну, пам’ятаєте, як ота жалюгідна буржуазна наука не може й порівнюватися з мічурінською біологією тільки тому, що вона — буржуазна; а та — совєцька.

Важко тут не пригадати “вєлікого русского пісатєля” Федора Гладкова, який наприкінці двадцятих ушанував своїми відвідинами одну з комун поблизу Запоріжжя. Там він, головним чином, відмовляв українських селян вживати української мови, приблизно такими словами:

Зачем возобновлять допетровскую епоху, не лучше ли бросить эту затею и использовать русскую культуру и русскую литературу для общекультурных целей?

Як бачимо, ставлення більшовиків до української мови та культури — нічим не порізнювалося від ставлення тих, кого вони з інших причин честили “царскімі сатрапамі”. Не ми, а самі росіяни поставили себе на місце наших смертельних ворогів. Не ми тут щось вибирали.

Так ось, цю останню рукавичку ми тут і піднімемо, приймемо виклик. Подивимось та подумаємо, а що ж то за дві культури, “вєлікая русская” та жалюгідна українська; подумаємо, хто тут та чого вартий. Хто великий, а хто буде й поменше. Триматися при цьому будемо лише твердих та неспірних фактів, без патріотизму або емоцій.

Багато років ми були всього тільки колонією імперії, яка три довгих сторіччя намагалася викорінити не тільки нашу мову та культуру, але й нас самих, і — все таки… Дивно, не до зрозуміння. Ми ще живі та нас мільйони. Але, й не тільки. Нам нема чого страхатись порівнянь, хай їх страхаються наші вороги. Тому що ми — не пил на вітру, не курай, занесений на цю землю випадковим вітром історії (або щось, відряджене кимось з черговою “всєлєнской міссієй”), але аборігени, нарід древньої та високої культури. Від нас заселювалася Європа, а не навпаки. Коли наші найстаріші з відомих нам предків прийшли до України зі сходу та почали розбудовувати розлеглі міста, — не було ще на світі не тільки якоїсь там Росії, не було ні Риму, ні Картагени, ні Еллади, ні навіть мінойської Крети, а в Єгипті тільки мало розпочатися Середнє царство…

Цілком певний, що це, написане мною, багатьом та дуже багатьом не сподобається, але вибачатись перед кимось з цього приводу не збираюсь: за істину, навіть найприкрішу — вибачень не приносять.

Поготів, можу додати, що давати відсіч нахабам, — діло святе, добрий старий звичай світу, призабутий чомусь тільки в наші часи. Щоправда, й це треба творити гуманно та по–християнському, принаймні, поки ми маємо справу з християнською ж “святой Русью”. Тому й будемо дотримуватися відомої настанови:

Не вклоняйся богам їх та не служи їм і не наслідуй діла їх; але скруши та зруйнуй стовпи їх.

[Книга Виходу, гл. ХХІІІ, вірш 24]

Автор не є аж таким поклонником Біблії, але це — йому до душі. Написане з повним знанням справи: так і намагатимемося діяти надалі.

Необхідно зробити невеличке зауваження з приводу стилю. За совєцького періоду російської історії — найбільш злочинного з попередніх — вироблено особливого стилю, деяке завершення прийнятої раніше в Росії “езопівської мови”, що цілком складається з евфемізмів — пристойних формулювань, які мають прикривати найбрудніші в світі діла.

Пояснимо характер та сутність цієї, створеної сторіччями кримінальної імперської історії мови злочинців, — на найбільш простому та доступному прикладі. В епоху останнього (чи — передостанього?) імперського махтгабера Горбачева — остаточно утвердився слизький термін — “нєобоснованниє рєпрєссіі”. Що це таке? — ну, це всі знають, — “єжовскіє арєсти”, “кашкєтінскіє расстрели” і таке інше, однак… Бачиться (чи — може бачитись) за цим і таке: кожному совслужу на 1 травня, натомість чергової подяки — взяли й піднесли “строгача с занєсєнієм”. Репресія? — безумовно, репресія. Необгрунтована? — неспірно! Ось, як треба замітати сліди історичних злочинів, укриваючи за черговим евфемізмом те, справжнє ім’ я чому — масовий терор.

Або, — більш сучасний приклад. В республіці Ічкерія 11 грудня 1994 року Москва розпочала, силами російської армії, артилерії, авіації, — масове знищення чеченського народу. Повторний, після Сталіна, — геноцид. А як це зветься у них? — “навєдєніє констітуціонного порядка в Чєчнє”. Ось як треба по російськи — “і капітал пріобрєтать і нєвінность соблюдать”, — викручуватись та ловчити.

Не будемо наполягати навіть на тому, що таке кимось придумується навмисно; радше, це є вже генетичний інстинкт нащадного злочинця, що не полюбляє полишати сліди (а — приходиться, що поробиш!).

Тут — ніде жодних евфемізмів не буде; все — як є, буде називатися своїми власними іменами. Згоден, спочатку це може справити стрясаюче, шокуюче враження, але — нічого, звикайте… Не слід, в жодному разі, плутати це з якоюсь там емоціональністю. Справи — давно й добре відомі, — які ж тут можуть бути емоції?

Підкреслимо також, для читачів, що виросли в колі російської культури та пишаються нею, що в автора як і в інших — і на думці не було б піднімати на неї руку, якби… Якби й вона поводила себе мінімально пристойно. Якби не ота культурна агресія, якби всі ми з дитинства, зі шкільних років не чули зверхницьких російських заперечень української культури. Її всякого та всілякого повсякденного пониження та приниження, паплюження, — на користь “вєлікого русского язика”, “вєлікой русской культури”, “вєлікого русского народа” і т. п. Остогидло воно, визнаємо це, таке виссане з брудного імперського пальця “вєлічіє”.

Не ми кидали цей виклик, але ми його приймаємо. Тому й вибачайте, дорогі наші булі співвітчизники, якщо деінде від вашої імперської культури полишиться мокре місце. Тому що тим, хто здавна оселився в шкляному домі — нема чого кидатись каменями в сусідів.

Полеміка — є полеміка. Досі вам з нею клопоту не було — відправив до ГУЛАГу або до психушки, і по всьому. А тепер… а тепер — відповідайте на неї; якщо пороху вистачить, ясна річ.

Підкреслимо ще, хоч здалека схожі приклади переслідування та геноциду багатомільйонного народу та його культури, — в історії планети більше не відомі. Монополію на цей безпрецедентний та світових масштабів злочин — цілком зберігає за собою Росія.

А тепер — нагадаємо ще раз, щоб не було претензій, що жодного “сглажіванія углов” — далі не буде. Все, як є, дослівно — все, — буде називатися тільки своїми іменами.