КУЛЬТУРА ДОНОСІВ

КУЛЬТУРА ДОНОСІВ

Бди!

Козьма Прутков

Незабутній Павлік Морозов, із яким ми дещо познайомились у попередньому розділі, — то лише часточка великого цілого, як то кажуть — тільки верхівка айсберга. А ним самим є донос як рушійна сила (або одна з них та не остання) російського суспільства.

Особливість його, як ми вже в цьому неодноразово переконалися, полягає на тому, що це — антисуспільство. Тобто те, що в звичайному суспільстві буде правим — там буде лівим; що додатнім — у них буде від’ємним, і навпаки. Як віддзеркалення в люстрі.

Це означає, що коли людське суспільство працює на засадах моралі (ну, не дослівно, — приблизно, загалом), то це працює на тому, що є маргінесом нормального суспільства; порушеннях нормальних принципів моралі. Якщо звичайне суспільство працює на здоровому глузді та ініціативі, то антисуспільство засновується на якомога більш безглуздій ідеї, найвище цінує невігластво та глупоту своїх підданих, а також їх незаперечну покірність, безініціативність (“нє висовивайся!”). Тобто, як бачите, саме на тому, що в нормальному суспільстві вважається маргінальним, а значить — небажаним.

В числі таких явищ почесне місце займає донос. Антисуспільства будуються імперіями, отже…

Почесне місце він займає іще в Римі. Там були вироблені такі принципи його існування, як легальність доноса, винагородження донощика частиною майна його жертви та нарешті, — інститут оплачуваних донощиків. Початок християнства знаменує й розквіт політичного доносу. Схоже, що тоді мав місце навіть доносительський колапс, бо є відомий лист імператора Траяна до намісника Бітинії Плінія Молодшого, де він рекомендує не приймати до уваги анонімних доносів.

В “другому Римі” — Візантії, донос теж був на почесному місці, як пише нам дослідник:

Доносы и клевета были будничным явлением и даже получали теоретическое оправдание: считалось, что порицание, пусть несправедливое, способствует улучшению человеческой природы.

[А. Каждан, Византийская культура, Москва, 1968, с. 142]

Теж там зустрічаємо й те, що було нормою Росії часів Петра: раб міг донести на пана та отримати за це волю та частину панового майна.

Звідки починається донос в Росії — важко сказати, але на службовий рівень його підняв іще в Москві Іван Каліта (1325–1340), завівши оплачуваних донощиків.

Розквіт доносу наступає в правління Івана ІУ (1530–1584), коли саме за політичними доносами були репресовані десятки тисяч людей. Після нього Боріс Годунов (1598–1605) уводить до практики донощицтва новий елемент:

…была сплетена сложная сеть тайного полицейского надзора, в котором главную роль играли барские холопы, доносившие на своих господ, и выпущенные из тюрем воры, которые шныряли по московским улицам, подслушивали, что говорили о царе и хватали каждого, сказавшего неосторожное слово.

[В. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 3, с. 31]

Тут ми, чи не вперше в Росії, бачимо, як влада спирається саме на кримінальне злочинство. Отже, совєцька практика покладатись на “сук”, чи то в таборах, чи то на волі, — має давню традицію. Єдине, про що тут можна дискутувати, так це про те, чи є воно свідомим використанням досвіду власної історії, чи стало вже чимось генетичним?

В загальному ж спостерігаємо (вперше?) написане вище, — в антисуспільстві влада спирається на те, що в нормальному суспільстві є небажаним маргінальним елементом: на кримінальну злочинність. Є також підстави вважати, що саме в цей час Москва пережила (перший?) донощицький колапс, коли кожен доносив на кожного, а влада дещо розгубилася: кого хапати першим?

Оргії донощицтва поклав край лише Дмітрій Самозванєц, — чи не єдина достойна людина на російському престолі за весь час його існування. Навіть історик В. Ключевскій, цілком лояльний до російського самодержавства, погоджується, що “на престоле московских государей он был небывалым явлением” та дещо розвиває цю думку далі:

…богато одаренный, с бойким умом, легко разрешавшим в Боярской думе самые трудные вопросы, с живым, даже пылким темпераментом, в опасные минуты доводившим его храбрость до удальства, податливый на увлечения, он был мастер говорить, обнаруживал и довольно разнообразные знания.

[теж там, с. 33]

Потім, коли ситуація “Смутного врємєні” стабілізується на Романових — донос не пишно, але стало квітне, роблячи свою велику справу за нового тоталітаризму (а як же? — пам’ятаєте: “нє пєть, нє плясать, рукамі нє плєскать!”), своєчасно сповіщаючи владу про різного роду порушників тоталітарного регламенту життя.

Величезного поштовху родимій справі доносу — надає великий реформатор Петр І. То був насправді, як потім за совєтів, — зоряний час, золотий вік доносу! Підкреслимо, що Петром І донос в Росії був зведений до рангу чи не найважливішого засобу державного управління. В цьому сходженні доносові допомогло повальне хабарництво та крадійство людей московських.

Дійшло того, що крім цілого штату офіційних “фіскалов” (так він тепер іменувався, цей незамінний фах), був поставлений головний по всьому донощицькому відомству: обер–фіскал.

Указом от 5 марта 1711 г. Сенату предписано было выбрать оберфискала, человека умного и доброго, какого бы звания он ни был, который должен над всеми делами тайно надсматривать и проведывать про неправый суд, "також в сборе казны и прочего". Обер–фискал привлекал обвиняемого, "какой высокой степени не есть", к ответственности перед Сенатом и там его уличал. Доказав свое обвинение, фискал получал половину штрафа с уличенного; но и недоказанное обвинение запрещено было ставить фискалу в вину, даже досадовать на него за это "под жестоким наказанием и разорением всего имения". Обер- фискал действовал посредством раскинутой по всем областям и ведомствам сети подчиненных ему фискалов. Так как по указу каждый город должен быть снабжен одним или двумя фискалами, а городов тогда считалось до 340, то всех таких сыщиков, столичных, провинциальных и городовых с ведомственными по комплекту могло быть не меньше 500.

[теж там, т. 4, с. 166]

Півтисячі, і на всю Росію!

Щоб усвідомити собі лиліпутські масштаби “дєл Пєтрових” — досить останьої цифри. Нагадаємо, що в наш час кількість зареєстрованих постійних донощиків “Штазі” в покійній НДР, — сягала півмільйона. На душу населення це становитиме десь 0,03; в той же час кількість штатних співробітників “Штазі” була десь 0,006. Порівняйте це з петровськими часами, коли на одного громадянина приходилося тільки 0,0001 фіскала! Дрібниця…

Фіскалів завели й там, де їм би — наче й бути не слід, — у духовному відомстві, там вони мали назву “інквізиторів”; хоч головного “інквізитора”, на зразок Торкемади або Геварри в Еспанії, — здається не було. То був тільки початок справи, тому й було таке громіздке дублювання. За совєцьких часів проблему вирішили просто, але геніально: кожен церковний ієрарх був за сумісництвом іще й офіцером КГБ, до патріарха включно.

Але, повернемося до Петра. Оскільки фіскали вербувалися з того ж таки московського антисуспільства, хабарного та крадійного, наскрізь корумпованого, то…

Безответственность фискалов манила их к произволу и злоупотреблениям, которые и не замедлили обнаружиться. Сам обер–фискал Нестеров, рьяный обличитель всяких неправд, не щадивший даже своих прямых начальников сенаторов, верховных блюстителей правосудия, не исключая князя Я. Ф. Долгорукого, служебная корректность которого входила в пословицу, доведший своими обличениями до виселицы сибирского губернатора князя Гагарина, — этот самый воитель правды был уличен во взятках, засужен и присужден к смертной казни через колесование. Древнерусское судопроизводство допускало извет как частное средство возбуждения судного дела, но средство обоюдоострое: подводя оговариваемого под пытку изветчик и сам мог ей подвергнуться. Теперь донос стал государственным учреждением, свободным от всякого риска.

[теж там, с. 166]

Як бачимо, в нормальному суспільстві — донос зайвий, в скорумпованому ж антисуспільстві він не виправдовує себе саме внаслідок скорумпованості самих донощиків. Так почала підупадати велика справа Петра, знову ж загублена її виконавцями. Проблеми довелося вирішувати більш радикально, мобілізуючи на славну справу донощицтва широкі народні маси. Донос стає за Петра (“Велікого”) - справою всенародною.

Не ограничивая доноса кругом должностных отношений, законодательство Петра пыталось вывести его на более широкое поле действия. Признавая чин фискала тяжелым и ненавидимым и принимая его под свою особую защиту, Петр хотел создать ему опору в общественных нравах.

[теж там, с. 167]

Але, оплачувати масового донощика за рахунок казни — було неможливо, а сподіватись на одні патріотичні почуття — марно. Отже, реформатор вирішив прийняти щодо цього низку законів: видавати закони та укази він любив не менше від сучасних російських “реформаторов”.

Ряд всенародно объявленных указов, ополчаясь против грабительства и всякого лукавого посягательства на государственный интерес, призывал всякого чина людей "от первых и даже до земледельцев" без опасения приезжать и доносить самому царю о грабителях народа и повредителях интересов государственных; время для таких доношений — с октября по март; правдивый доноситель "за такую службу" получит движимое и недвижимое, даже чин преступника.

[теж там, с. 167]

Як бачимо, візантійська практика винагороди донощика майном жертви — збережена повністю, та не тільки. З’явився й новий, цілком оригінальний елемент. Бо йдеться не лише про майно “двіжімоє і нєдвіжімоє”, але й про “чін прєступніка”, на який має право успішний донощик. Це — подальший розвиток старої візанійської практики, та понад цікавий. Бо тепер:

По букве закона крестьянин князя Долгорукого, правдиво на него донесший, получал его усадьбу и чин генерал–кригспленипотенциара; а кто, прибавлял указ, ведая нарушителей указов, не известит, сам "будет без пощады казнен и наказан". Донос становился не для фискала только, но и для простого обывателя "службой", своего рода натуральной повинностью.

[теж там, с. 167]

Це теж не є для нас, що пройшли школу совєтів, — якоюсь новиною: того ж 1937 силу людей було репресовано саме за таким звинуваченням — знав та не доніс. Більш цікаве тут є дещо інше, та на що чомусь не звертає уваги освічений російський історик. Чин, принаймні, — ми так звикли, пов’язаний з посадою, а ця потребує для виконання службових обов’язків якогось мінімуму знань та умінь, чи не так?

Але — дивні справи! — виявляється, що за законом Петра кріпак князя — крігспленіпотенціара, — міг і сам стати отим, як його? — генерал–крігспленіпотенціаром! Князів, як відомо, двірниками не призначають, та слід гадати, що ця посада (яку при нагоді міг би посісти й неписьменний раб), була досить відповідальною. Отож і подумайте, чи було щось у голові в імператора та його сенаторів, які подібний закон прийняли?

Більш менш очевидно, що рівнісінько нічого не було; вакуум…

Великого розквіту пережив донос за совєтів. Совєцьку владу набагато легше було уявити собі без “совєтов”, ніж без доносів.

В попередньому розділі ми вже посилалися на В. Куйбишева, який вважав донос обов’ язком кожного члена партії, хоч і заперечував проти того, щоб цю корисну річ називати власним ім’ям. Таке почесне місце відведене доносу в системі народної влади, в “новом обществе”, призвело до відомого колапсу 1937, коли пропозиція так істотно перевищила запотребування, що влада мала широку можливість вибирати. Для декого це принесло свої наслідки. Абсолютно не ставлячи це в будь–який зв’язок із попереднім, — відмітимо, що в ті роки Б. Мітін з нічого став академіком, а Л. Брєжнєв та А. Косигін, — членами ЦК.

Процвітав донос і на окупованих німцями теренах булого СССР, але — без жодних заохочень з їх боку, навіть — навпаки. Бо це дратувало слідчих гестапо, які хутко зрозуміли, що за цією повінню доносів — майже нічого істотного не криється, але службові обов’язки примушували, вимагали розібрати кожний папірець, який би марний він не був. Ті з них, хто перед тим працював в окупованих європейських країнах: Голандії, Норвегії, навіть — Югославії, — свідчили, що там кількість доносів на душу населення — була на порядки нижче!

Непогане свідоцтво могутності впливів великої російської культури, культури не тільки острога, але й культури доносів…

* * *

Загальнонародне російське захоплення доносом в совєцький період — створило його нове Відродження — Ренесанс, та породило понад своєрідне явище, цілий новий жанр літератури, який можна було б називати літературним доносом.

Совєцька країна найбільше прославилася назовні отим “жєлєзним занавєсом” — залізною куртиною. Створене це було не для закордону, а для нас, та про те, що там за нею творилося — вповноважені були доносити нам всім лише особливо довірені особи, правильніші з правильних, як — скажімо, сталінський агент із особливих доручень Ілля Еренбург, або король совєцьких журналістів Юрій Жуков.

За поставленою більшовиками залізною куртиною існував цілий океан світової культури, на відміну від тих брудних калюжок, що висихали остаточно “под солнцєм Сталінской Констітуціі”. Чого там тільки не було! — але… Ми бажали читати тільки пролетарських письменників, які були й там, хоч їх там навпаки — ніхто не читав. Не всі вони, щоправда, були достатньо пролетарськими, щоб задовольнити строгим правилам сталінської цензури. Таких — ясна річ, не перекладали, але рясно на них посилалися, щедро доводячи до нашого відома все, що в них було нерозумного, недоброго та невічного.

Про все це море культури ми могли б і зовсім нічого не знати, та так воно — певно, й було б, якби не могутні електромагнітні хвилі, від яких вже не можна було загородитись, хібащо куполом зі щирого заліза, але… Радіо може донести зміст літературного твору або музики, та — не живопису або фільму.

Ось про все це, що твориться там у них — за залізною куртиною, — нам і писали: різні особливо довірені, близькі до КГБ люди. Про письменників, яких ніхто у нас не міг прочитати, про художників, яких ніхто не міг побачити, про музикантів, та вже з меншою певністю, бо тих можна було й почути. Бо мрія ідіотичної влади про ідіотичне радіо, де “в каждом пріємнікє слишно / “Алло, говоріт Москва!”” — була нереальною. Бо якщо в кого й заводилося власне радіо, то тільки не на те, щоб слухати всім остогидлу Москву.

Писали, однак, і про “буржуазних пісатєлєй”. Про яких ми могли б і не мати жодного поняття (без них). Чому? — важко сказати. Щось там їх розбирало, щось тягло за язик. От, все це й становило цілий совєцький жанр літературного доносу: “Ви ж тільки подивіться, що за погані люди! Що вони там у себе безкарно виробляють!” Доносу тому, що жертва, якої паплюжили перед усім совєцьким народом, — так само не мала можливості виправдатись, як не мав її “враг народа” поставлений перед “тройкой”.

Особливо відзначився в цьому жанрі згаданий вище Ілля Еренбург, якого це так втягнуло, що він навіть власні спогади написав мало не цілком в жанрі літературного доносу.

На таке літературне доносництво, окрім журналу “Іностранная література”, призначеного скласти враження, ніби світова література твориться чи не самими “пролєтарскімі пісатєлямі”, — щедро відводили свої сторінки “толстиє журнали”, на зразок хоча б того ж таки “Нового мира”. Перегортаючи їх, легковірний читач міг би й повірити, що найбільшими на той післявоєнний час письменниками США були не В. Фолкнер та Е. Гемінгвей, а — припустимо, якийсь там Ф. Боноскі або С. Чаплін. А найбільший на Західній півкулі економіст, — то не В. Леонтьев або навіть Дж. М. Кейнсі, а… Герберт Аптекер. Ну, і таке інше…

Втім, навіть і ту ницу комуністичну дрібноту, що ледь зводила кінці з кінцями на не дуже щедрі московські подачки, — ретельно та пильно цензурували. Але, як пригадати, що так само цензурували власних Леніна з Марксом, — то то вже суті дрібниці.

Бо російська культура, це одвічно, — ще й культура цензури.

Про всіх останніх, як ми вже казали — тільки висловлювались, не надаючи слова їм самим, застерігаючи проти них, хоч і застерігати не було потреби — вони все одно: були недосяжні.

Ознайомимося дещо з тим, що є під рукою, великим літературним доносом такої собі Анни Караваєвой (1893–1979). Що там таке вона написала — важко сказати, але — член ССП; значить — письменниця за всіма ознаками (принаймні — вторинними), хоч і совєцька, ясна річ. Це стаття “Оруженосцы космополитизма” (Новый мир, № 9, 1949).

Английский формалист и декадент Олдос Хаксли идет еще дальше Спендера: он совсем отказывается изображать людей. В романе "Обезьяна и сущность" (1948) Хаксли показывает обезьяний мир, где имеются свои… Фарадей и Энштейн, которых водят на ремешке (!!). Так опустошенный, докатившийся до… героя–обезьяны подделыватель литературы затаптывает в грязь дорогое всем честным людям его страны и всему человечеству имя гениального Фарадея!

Та, хіба ж тільки він один… “докатілся”…

Среди этих певцов предательства активно подвизается Жюль Ромен. С абсолютным цинизмом раскрывая растленную свою сущность, он заявляет французский писатель Альбер Камю, пресмыкаясь перед Уолл–стритом, заявил… Вот эти презренные лакеи доллара — ромэны, спендеры, камю и их заокеанские наставники. портят, чернят, бросают в грязь душу человека, одурманивают его сознание настроениями обреченности.

І так далі, і тому подібне. Нікого на “растлєнном Западє” не помилувала наша бабця. При чому — зверніть уваги: всі ці гакслі, спендери та камю — російською не пишуть. А вона — жодних інших мов не знає, а — критикує! От, як треба працювати!

Або ось, іще статейка — Юрія Жукова “Яд космополитизма” (Новый мир, № 3, 1950). Цей прямо бере бика за роги, — наведемо початок статті:

"Смерть в душе" — так называется новый роман Жан–Поля Сартра, этого фельдфебеля от философии, приставленного "атлантическими" стратегами к французской молодежи. Известна роль Сартра в растлении сознания молодых читателей; отравляя их своим цинизмом, вселяя в их души черный пессимизм, он тем самым готовит их к инертному, послушному восприятию судьбы, предназначеной им американским генеральным штабом: в планируемой на Уолл–стрите третьей мировой войне французская молодежь будет служить пушечным мясом.

Але, хто ж він є насправді, цей Сартр, який покищо виходить чи не запеклішим ворогом “свєтлого будущего”?

Жан–Поль Сартр (1905–1980) починав як екзістенціаліст, на зразок Альбера Камю, але політично еволюціонував у досить вражаючий спосіб. Від конфронтації з марксизмом, як бачимо — не тільки ним створеної, він хутко перейшов на лівий бік, аж до маоїзму. То як же було не розгледіти майбутнього спільника? Бо в той час все було гаразд: “Сталін і Мао слушают нас…” За це його надумали були нагородити навіть Нобелем з літератури (1964) від якого він з обуренням відмовився. Покінчив Сартр, щоправда, на чомусь врешт незрозумілому, зумівши в загадковий спосіб сполучити маоїзм з анархізмом та антикомунізмом. Але, все таки,

- подивіться, який шалений антагонізм! Втім, найбільш цікаве, та вже не про Сартра, — читаємо далі, наприкінці статті: от, що приписується, які наміри, — всюдисущим “агентам Уолл–стрита”.

Нельзя ли попробовать осуществить психологическую стерилизацию народов тех стран, которым, в соответствии с "атлантическими" планами отводится роль плацдармов в будущей войне? Нельзя ли их лишить национальной идеи, нельзя ли их приучить к мысли, что эта идея лишь устарелый предрассудок?

Читач читає та не вірить власним очам, — сталінський попихач відстоює, не більше не менше, як національну ідею! На Західній Україні того ж року вбитий сталінськими катами генерал–хорунжий Роман Шухевич, командуючий Українською Повстанчою Армією, котра з 1942 відстоювала саме й тільки національну ідею. Заради того, щоб її назавжди викорінити, сталінські кати винищили мало не мільйони людей, а тут… Сталінський лакуза вступається саме за національну ідею. Чи щось таке можливе? — так, можливе, панове. Не забувайте, що принципів для них не існує, існує — єдино, шкурний інтерес. А він полягає на тому, щоб не допустити об’ єднання Європи проти імперії Зла. Отже, — хай живе національна ідея (але — тільки в Європі!). А те, що вони в цей час нищать прибічників національної ідеї в Україні — не вадить.

Оце й є те, що називають марксистською діалектикою; або ж — звичайним шкурним інтересом. Бо це ж — всього тільки покидьки людства.