А. ПЛАТОНОВ

А. ПЛАТОНОВ

Так впервые увидел я врага с плоскогубцами в руках, как видел раньше врага с кулацким обрезом подмышкой, а потом врага с автоматом наперевес, и врага с вечным пером и фотоаппаратом “контакс” через плечо, и врага в безукоризненном дипломатическом фраке. О, сколько врагов завывало и бесновалось вокруг нашей стройки, они и сейчас не перевелись! Дипломаты хотели задушить нас санитарным кордоном и блокадой, кулаки думали взять голодом, троцкисты — злодейским выстрелом из-за угла, иноземные писаки — клеветой; брызжа бешеными чернилами, сочиняли они о нас всякие небылицы, обзывали дорогие наши мечты сумасшедшим бредом и предсказывали крах пятилетки.

Б. Горбатов

Неможливо розібрати тут всю совєцьку літературу, але наш огляд був би неповним, якби ми пройшли мимо А. Платонова (1899–1951), який вважається, хоч і посмертно, — її вершиною. М. Горькій — початок совєцької епохи, А. Платонов — її присмерк, але — й майбутнє. Дійсно, читаємо:

На красный свет шел Платонов во всех своих работах, и, на радость всем нам, чистота понимания человеческой души, святое отношение к описываемым явлениям были у него равны писательскому размаху. Это и обеспечило исключительную красоту, редкую человечность удивительной прозы Платонова. Теперь эта проза наша. Она стала частью России.

[Ф. Сучков, Передмова до А. Платонов, Избранное, Москва, 1989]

Відгук містить в собі й оцінку, та досить високу. Отже…

Ми не станемо тут розбирати його велікі повісті, а обмежимося трьома короткими оповіданнями. Цього стане досить. Почнемо з головного.

Намагання сісти на шию всім, всіма правити, — старе та добре відоме імперське спрямування Москви. За часів Третьої російської імперії (1917–1991) або булого СССР, — совєцький нарід мало не втілив був цю мрію в дійсність, простерши свою владу в найдальші закутки світу: в Анголу, Мозамбік, Вьєтнам, в Кубу та в Нікарагва. Ця злоякісна паранойя — манія підбиття всіх і всього, — не обмежувалась, однак, самим тільки “покорєнієм чєловєчества”. Зазіхання в подібному напрямі поширювалися й на природу Землі. А за нею, природно, й на Всесвіт(!).

Було це наслідком великого поділу в людстві, поділу історично не менш великого та більш старого, ніж поділ культур на кочові та осілі землеробні, — поділу на розумних людей та дурних невігласів. Перші завжди запопадливо та ретельно вивчали будову світу, щоб знайти собі місце в ньому. Другі — щосили прагнули його перебудувати, підкорити. Бо дурень непорушно вірить у силу.

Третя імперія була не тільки апогеєм насильства, але й апогеєм дурості, коли ставились під сумнів навіть закони природи, а її гаслом було — “управлять!” — всім, чим тільки можна. Російський академік Р. Сагдєєв, пояснюючи через “Правду” необхідність дослідження високих шарів атмосфери — відверто натякав, що в майбутньому прийдеться “управлять” і атмосферою. Академік М. Будико пропонував не відкладати цього на майбутнє, а починати “управлять” уже зараз, розпилюючи в атмосфері сірчану кислоту: щоб нам усім легше дихалося.

Вершиною цього імперського дурства було, здається, недвозначне висловлювання проти якого, однак, наче ніхто не заперечував

…все, что сейчас происходит с человечеством, подводит его вплотную к выполнению только ему присущей и предначертанной миссии — к управлению природными процессами на земном шаре, а потом и в околосолнечном пространстве… Человечество — это орган природы, ею же созданный для управления стихийными силами.

[И. Забелин, ж. Москва, N 5, 1968, с. 185–186]

Таке, схоже, тхне вже відвертою паранойєю. Підкреслимо, в суспільстві цього автора, — ніхто чогось такого не відмітив. Значить — норма. Хоч тут, наче б то й намагаються (всього тільки) “управлять пріроднимі процєссамі”, але… В двадцяті роки й пізніше — в “Сталінскую епоху”, паранойя була, можливо й гострішою: “пєрєдєлать пріроду”. Нагадаємо, що так звана “мічурінская біологія” — переробляла природу дослівно, гвалтуючи її всіма доступними засобами. Презирливо нехтуючи її законами. Це — теж невід’ємна частина цієї культури.

Так от, в цій великій та параноїдній справі — “пєрєдєлать пріроду”, далеко не останнім був і совєцький російський письменник А. Платонов. Почнемо з його оповідання “Маркун”. З контексту плине, що це — чи то ім’я, чи то призвісько великого винахідника. Починається все з того, що він:

От недавней болезни у него дрожали ноги и все тело тряпкой висело на костях. Но голова была ясна и просила работы. В нем всегда горела энергия. Даже когда он корчился в кошмарах, он помнил о своих машинах, об ожидающих чертежах, где им рождались души будущих производителей сил.

[А. Платонов, Избранные произв., Москва, 1978, с. 31]

Винахід, якого випрацьовує Маркун у своїй світлій голові, — має облагодійнити все людство, на щось менше тоді не спокусювалися, розмах був, ентузіазм. Та ще й сам Федір Михайлович, як пам’ятаете, заповідав нам братську любов до всього людства (ну, крім там різних “жідішєк да полячішєк”, ясна річ). Сутність небувалого винаходу полягала в наступному:

Если устроить двигатель, думал Маркун, вырабатывающий в секунду определенную величину енергии; если связать с ним непосредственно одним валом другой двигатель, дающий в ту же секунду энергию в два раза большую против первого двигателя, и если давать им неограниченное количество естественных сил (воды, ветра), то тогда общая работа этой пары моторов будет такова: вращение сначала будет соответственно работающей естественной енергии в первом малом моторе, потом увеличится в два раза, так как второй мотор одновременно съедает естественных двигающих сил в два раза больше. Но первый мотор тоже начнет потреблять силы в два раза (значит — в четыре относительно первого момента) и потянет за собой вал на четверное ускорение против скорости в первый пусковой момент. Потом ускорение будет равняься 8, 16, 32… Итак мощность будет возрастать бесконечно; предел ее — прочность металла, из которого сооружены моторы.

[теж там, с. 33]

Як бачите, все не тільки вельми просте, але й геніальне. Читач вже здогадався, напевно, що Маркун створює, не більше не менше, як вічний двигун, а автор не тільки його не розхолоджує, але й схвалює. Не спростовує дурість свого героя, а ще й додає своєї, власної. Так, так; той самий вічний двигун, про якого достеменно відомо вже більше ста років (а власне — з відкриття закону збереження енергії), — що його побудувати не можна. Та, тільки не для Маркуна. Зупинка за малим: де взяти метал, що витримає енергию, яка береться з нічого? Та, для автора і це не перепона.

И огнем прошла неожиданная мысль, что если бы найти металл с бесконечной способностью прочного сопротивления, бесконечной крепости. Но такой металл есть: он просто одна (так і написане! О. Б.) из видов мировой енергии, вылитая в форму противодействия. Это вытекает из общего закона бесконечных возможностей сил и их форм. Но тогда моя машина — пасть, в которой может исчезнуть вся вселенная в мгновение, принять в ней новый образ, который еще и еще раз я пропущу через спирали мотора.

Підкреслимо, що як описуваного тут металу, так само немає жодного “закону” отих — “бєсконєчних возможностєй” (як нема їх самих). Але, для винахідника (вкупі з автором) — метал теж десь є, та саме такий, як треба, але — де ж його взяти в “пєріод рєконструкції”? От і приходиться ляпати з того, що є під руками:

Маркун пристроил в сарае к углу турбину, привинтил чашку, в которую упиралась пята машины, и воронку и принес от крана с улицы пять ведер воды. Воду он вылил в бочонок, потом смазал машину, повернул ее оборота два рукой и засмеялся своей одинокой радости.

[теж там, с. 36]

Справа, попри непорушні, здавалося б, закони фізики, — добре пішла. Всього з п’яти цеберок звичайної води — зверніть уваги. Не рахуючи, ясна річ, — “волі к побєдє” та “ентузіазма”.

Маркун все подливал воды. Турбина ревела и, казалось, стояла неподвижно от быстрого вращения. В воронке вода крутилась вихрем от всасывания машиной и слышно, как выла и стонала вода по спиралям. Машина наращивала силу, Машина расходилась и свистела от хода и резала водяным вихрем воздух.

[теж там, с. 36]

Все добре, але надобре сміється той, хто сміється останнім.

Дотепний винахідник вічного двигуна не потурбувався, однак, щоб його машини можна було б не тільки запустити, але й зупинити. У них таке (особливо — в Росії) буває. А тому все воно добром і не покінчилося.

Машина увеличивала ход. Мощь ее росла, не находя сопротивления, уходила в скорость. Лопнула нижняя спираль, с визгом оторвался кусок трубы и, вращаясь, ударил в деревянную стенку сарая, пробил ее и вылетел на двор. Турбина выскочила из подшипника и зарылась в землю.

[теж там, с. 37]

От, така історія вийшла у автора з Маркуном. Тільки- от… не подумайте — борони Боже, що тут якась іронія. І сліду немає. Все — смертельно серйозне.

* * *

Але, все це не так казка, як приказка: початок. Бо сама казка — ще попереду. Тут можна було вже ознайомитись не тільки зі стилем Платонова (у них він вважається не будь–яким стилистом), але й з тим, що нас у даному разі цікавить найбільше, — з нехитрою принадливістю творчої думки невігласного дурня. Як енергія — то “бєсконєчная”, як джерело — то “нєісчерпаємоє”, а як метал — то тільки “бєсконєчной крєпості”. І всі ці нескінченності — тільки, щоб відразу, одним махом. А головне — на дурняк: “по щучьєму вєлєнію, по моєму хотєнію”. Як у казках цієї літератури, наскрізь просякнутих отією вродженою ідіотичністю. А зрештою, як “хотєніє” є, а от, “вєлєнія” чомусь немає, то принаймні хоч із пари крадених газових труб…

Але, по облагодійненні людства за допомогою вічного двигуна, спорудженого в сараї з двох труб “нужних размєров”, перейдемо до іншого, вже глобального платонівського сюжету, де й почнеться справжня казка. Ота сама, з “пєрєделкой пріроди”; та якої — на наше щастя — так і досі не вдалося “сдєлать билью”.

Оповідання про це називається не якось там приземлено, скажімо — “Записки сумасшедшего”, а з викликом, красиво — “Потомки солнца”. Вище ми бачили, що невігласний дурень безпомилково пізнається здаля за пожадливістю, за ентузіазмом. Тут відмітимо ще одну одвічну слабість дурня, — потяг, не так до красоти, як до красивості кічу. Бо кіч — то й є краса дурня. “Потомки солнца” вже саморобною турбіною в сараї не тішаться, їм подай більше: вони “пєрєдєливают зємлю”. Навіщо? — ну, це не питання. Як вже “пєрєдєливают”, то значить воно так треба. А треба, як бачите, ось чому:

Земля переодически подвергается засухам или, наоборот, слишком большой влажности. Человечество от этой свистопляски сил истребляется миллионными кусками. Потом идет смена времен года, эти — зима, лето и т. д. замедляют темп работы человечества, берут много у него сил на приспособление к ним, обрекают огромные пространства земли на бесплодие, стужу, тьму. А другую часть земли на свирепый ветер, песок и бешенство огня. Земля с развитием человечества становилась все более неудобна и безумна. Землю надо переделать руками человека, как нужно человеку. Это стало необходимостью, это стало вопросом дальнейшего развития человечества.

[теж там, с. 39]

“…зіма, лєто…” — пригадуєте, отих чотирьох ворогів совєцького сільського господарства: весну, літо, осінь та зиму? Так, це ж з народного анекдоту, а тут… Абсолютно серйозно!..

“Пєрєдєлка” — то справа відповідальна, її має хтось очолити — “возглавіть”. Щодо “возглавіть”, то з цим в Росії, як ви знаєте, — проблем ніколи не було; не виникло і тепер. Отже — знайшовся; такий собі інженер Вогулов.

Он вырос в великую эпоху электричества и перестройки земного шара. Гром труда сотрясал землю, и давно никто не смотрел на небо — все взгляды опустились на землю, все руки были заняты.

[теж там, с. 39]

Підкреслимо — все життя дивляться в землю тільки свині, людині таке не властиве. Що ж стосується інженера Вогулова, то про його шлях на верхи ми знаємо дуже мало. Автор обмежується тим, що ми навели. На чому полягали, однак, перетворні ідеї Вогулова? Про них можна сказати, що вони були не ліпші й не гірші від ідей інших перетворців. Були прості, як хліб (або — як правда):

Сущность проекта состояла в искусственном регулировании силы и направления ветров через изменение рельефа земной поверхности: через прорытие в горах каналов для циркуляции воздуха, для прохода ветров, через впуск теплых или холодных течений внутрь материков через каналы. Вот и все.

[теж там, с.40]

От і все. Просто, чи не так? Такою є ціль, а от — засоби? — чи бува знову вічний двигун? Та ні; поки ми маємо Вогулова — і з цим не буде великих проблем. Автор, із тою самою лікбезівсько–рабфаківською сміливістю (або ж класичною “лєгкостью в мислях нєобикновєнной”) — запускається до дослідження природи речей та видає нам іще одне, мало не світове відкриття власного невігластва:

За светом уже начинается другая вселенная, материя уничтожается. Могущественнее, напряженнее света нет в мире энергии. Свет есть кризис вселенной. И Вогулов нашел способ перенапряжения, скучения световых электромагнитных волн. Тогда у него получился ультрасвет, энергия, рвущаяся обратно в мир к "нормальному" состоянию со странной истребительной, неимоверной, не выразимой числами силой. На ультрасвете Вогулов и остановился. Этой энергии было достаточно для постройки из земли дома человечеству.

[теж там, с. 40]

“Постройкі із землі дома чєловєчєству”… Покищо сподобилися зробити це, хіба що, в дослівному сенсі — ще б трохи та позаганяли б усіх до “зємлянок”.

Зауважимо тут іще одну рису описуваного комплексу діяльної та войовничої глупоти. Його гвалтофілію, так би мовити. Визнання гвалту, насильства, над ким та над чим завгодно, — єдиним засобом перетворення. Риса — понад характерна, невід’ємна частина отої їх “сіли слабих”. Помилуйтеся на цей “ультрасвєт”: “напряжєннєє свєта нєт в мірє єнєргіі”, але… Стривай, ми зробимо його ще “напряжєннєє”, “скучім”! — ось так… А тепер — помилуйтеся на виники:

Ультрасвет попробовали на Карпатах. В маленький тоннель вкатили вагончики с зарядом конденсированного ультрасвета и отпустили электрический тормоз, удерживающий ультрасвет в его ненормальном состоянии, — и пламя завыло над Европой, ураган сметал страны, молнии засвирепели в атмосфере и до дна стал вздыхать Атлантический океан, нахлобучивая миллиарды тонн воды на острова. Пучины гранита, завывая, унеслись на облака раскалились там до неисчислимой температуры и превратились в легчайшие газы, а газы унеслись в самые высокие слои атмосферы, там как-то вступили в соединение с эфиром и навсегда оторвались от земли. От Карпат не осталосьи песчинки на память. Карпаты переселились ближе к звездам. Материя мыслью Вогулова превращалась почти в ничто. Через месяц то же самое сделали в Азии с некоторыми участками Хингана и Саян. А еще через месяц в тундрах Сибири уже зацветали робкие цветы и лились теплые ласковые дожди, а вслед за теплом гнались люди, летели аэропланы, двигались тяжелые поезда и глубоко в землю вонзались фундаментами тяжелые корпуса заводов. Вогулов командовал миллионами машин и сотнями тысяч техников. В бешенстве и неистовстве человечество билось с природой. Зубы сознания и железа вгрызались в материю и пережевывали ее. Безумие работы охватило человечество.

[теж там, с. 41]

Наведений уривок, здається, коментарів не потребує; хібащо — легкої коректи: “безуміє бєлой горячкі охватіло автора”… Або щось таке. Але, низку запитань тут поставити можна. Навіть — враховуючи білу гарячку. Куди, наприклад, поділися люди, що населювали Карпати? Бо навіть О. Солженіцин писав про якихось “карпатороссов”, яким зіпсували їх бездоганну російську мову підступні австріяки, — пам’ятаєте? Так, чи хтось взагалі їх питався? Або, — які саме країни змітав “ураган” Вогулова? — які острови заливав океан? — чи може там жила сама буржуазія, без пролетаріату?

Але, чи варто взагалі про щось розпитувати психічно хвору літературу психічно хворих читачів?

* * *

Невилікувальну олігофренію російської літератури, з самих різних боків демонструє невеличке (всього 6 ст.) оповідання А. Платонова “Песчаная учительница”. Сюжет його знову, гранично простий: Марія Наришкіна, двадцяти років, із “глухого, забросанного песками городка Астраханской губернии”, закінчує якісь там курси, та її відправляють до невідомого: “в дальний район — село Хошутово, на границе с мертвой среднеазиатской пустыней”. Зауважимо, що “срєднєазіатскіє пустині” лежать за Каспійським та Аральским морями, та від Астрахані до них десь більше як 1000 км. (по прямій), але… дрібниці.

Село Хошутово, ясна річ, російське та розташоване, одним із багатьох, — з невідомими цілями та в якомусь явно невластивому місці. Де воно й ледь животіє, але… що ж тут поробиш, — треба ж якось “осваівать новиє русскіє землі”. А власне кажучи — чужу пустелю.

Она увидела селение в несколько десятков дворов, каменную земскую школу и редкий кустарник — шелюгу у глубоких колодцев. Колодцы на ее родине были самыми драгоценными сооружениями, из них сочилась жизнь в пустыне, и на устройство их требовалось много труда и ума.

Перервемо на мить нашого оповідача, відмітивши, що потрібного, одного та другого, було як завжди — далеко не в достатку. Тому

Хошутово было почти совсем занесено песком. На улицах лежали целые сугробы мельчайшего беловатого песка, надутого с плоскогорий Памира.

Перервемося знову, щоб відмітити суту дрібницю: білих (або навіть “бєловатих”) пісків у відомій нам Середній Азії — немає, а “плоскогорья Паміра” — скуті вічним льодом, а не посипані піском. Не так воно важливе, але є характерне для загальної компетенції автора та літератури, яку він репрезентує. Таке собі, невігласне барське нехтування дійсністю.

Хто знає, в чому тут справа, чи то в лікбезі погано вчили географії та природознавству, чи то лінь до книжки зазирнути… Але — продовжимо:

Песок подходил к подоконникам домов, лежал буграми на дворах и точил дыхание людей. Всюду стояли лопаты и каждый день крестьяне работали, очищая усадьбу от песчаных заносов. Мария Никифоровна увидела тяжкий и почти ненужный труд, — потому что, расчищенные места снова заваливались песком, — молчаливую бедность и смиренное отчаяние. Усталый голодный крестьянин много раз лютовал, дико работал, но силы пустыни его сломили, и он пал духом, ожидая либо чьей-то чудесной помощи, либо переселения на мокрые северные земли.

Останнє, наче, — чого вже краще? — на загальне вдоволення повернутись нарешті додому, в Росію, туди — звідки прийшли, але — не можна. Малодухість та дезертирство, бо хто ж тоді буде “осваівать” чужу пустелю? Погано влітку, але й взимку не ліпше.

Наступила ранняя зима, такая же злобная в этой пустыне, как лето. Застонали страшные снежные бураны, перемешанные с колким жалящим песком, захлопали ставни в селе, и люди окончательно замолчали. Крестьяне заскорбели от нищеты.

Відбути, однак, додому, віддавши пустелю — пустельникам, нікому не спадає на думку, та вчителька вирішує боротись: іде по допомогу до окроно. Грошей або допомоги там не дали (як і досі), а дали книжки та порадили самій “прєподавать пєсчаноє дєло”. Одне слово, в котрий вже раз перевалили все на отой універсальний російський “пєрдячій пар” (О. Солженіцин). Але, невдовзі “пєсчаноє дєло” зсунулося, принаймні, з мертвої точки: піднявши на ноги місцевих ентузіастів, вчителька вдень та вночі садить навкруги Хошутова шелюг та сосну.

Висліди — не забарилися.

Поселенцы в Хушутове стали жить спокойнее и сытнее, а пустыня помалости зазеленела и становилась приветливее.

А, так — подумати, чому це, власне, — “ситєє”? Бо ні шелюг, ні сосни наче не їдять. Значить — секрет автора. Але, загальний благобут не минув і вчительки, засновниці протипіщаної благодаті:

Мария Никифоровна пополнела, несмотря на заботы, и еще больше заневестилась лицом.

Чи “нєвєстілась” була вона й останніми частинами тіла, автор нас не сповіщає, але й “нєвєстеніє ліцом” іде на марне. Бо Марії передписане автором громадське покликання, й не більше. Отже, поки все йде добре, але приходить і час випробування, — йдуть кочовики, аборігени, місцеве нещастя, про яких — за клопотами навколо “пєсчаного дєла” якось підзабули. Вони ще існують, споконвічно існуючи в пустелі, та тепер, на відміну від минулих “інородцєв” (цей славний термін відродиться тільки наприкінці ХХ ст.) іменуються з повагою: “нацмени”. Не гірше від яких–небудь закордонних бушменів. Кочовики не прийшли навесні, коли в пустелі ще щось там росте, а спізнились; так було потрібно авторові, без цього й сюжету не вийшло би. Це сталося в серпні:

… когда вся степь выгорела и зеленели только сосновые и шелюговые посадки, случилась беда.

“Бєда”, це й є прихід корінного населення, як їх іноді називали потім, або нацменов, як іменували тоді.

Безветренная в этот час степь дымилась на горизонте: то скакали тысячи коней кочевников и топтались их стада. Через трое суток ничего не осталось ни от шелюги, ни от сосны все обгладали, вытоптали и истребили кони и стада кочевников. Вода пропала: кочевники ночью пригоняли животных к колодцам села и выбирали воду начисто.

Ви ще не забули, сподіваюсь, що за непорушними канонами “россійской словєсності” — кочовики завжди переміщуються “нєісчіслімимі ордамі”, полишаючи за собою, як та сарана, — голу землю? Або — буває й гірше — “трупи та згарища”.

Так само й тут; дослівно.

Авторові, як і його співбратам по перу (а так само — читачеві), є абсолютно невідомою купа важливих відомостей про кочовиків. А разом і те, що кочують вони степом не як сарана, мільйонними зграями, а невеличкими родами, але… Як у подібній літературі дотримуватись реалій, то зникнуть, як болотна калюжа на гарячому сонці правди, більшість її виссаних із пальця сюжетів. Невідоме йому й те, що жодна отара ні шелюга, ні соснової голки їсти не стане, та… багато, багато іншого.

Побачивши таку пошесть учителька “с молодой злобой пошла к вождю кочєвніков”, бо ж усяка земна тварь мусить мати “вождя”. Бо як це можна: без “вождя”? “Вождь” марно намагається виправдатись.

— Все равно вы негодяй! — сказала Нарышкина. — Мы работали три года, а вы стравили посадки в трое суток… Я буду жаловаться на вас советской власти и вас будут судить…

“Вождь”, однак, теж не дає пошити себе у дурні, за словом до кишені не лізе та б’є в найболючіше місце, нижче поясу, натякаючи на хитке правове положення “обустроітєлєй” пустелі, знахабнів остаточно:

— Степь наша, барышня. Зачем пришли русские? Кто голоден и ест траву родины, тот не преступник.

Учителька про себе подумала, що “вождь умєн”, хоч нікому про це, природньо, не сказала “і в ту же ночь уєхала в округ с подробним докладом”, — як це у них називається: “сігналізіровать”.

Там, в окрузі, з нею розпорядилися мудро й державно: “пєрєбросілі”. Так, так — “пєрєбросілі” до Сафути:

Тоже село, только там селятся не русские переселенцы, а кочевники, переходящие на оседлость.

Навіщо воно кочовикам “пєрєходіть на осєдлость” та чи бажають цього вони самі, це питання якось не дискутується, але… Сафута — то зриме свідоцтво грунтовних змін.

І дійсно, раніше, в тій “Россіі, что ми потєрялі”, до Хошутова відрядили б сотню казаків, та ті й розпорядилися б із кочовиками, які не знають свого місця, — як треба. Ну, хоча б так:

Помню я еще Давыд Мартемьяныча… Вот усмирял кыргыз, ай, ай! Бывало, чуть что — берет сотню казаков, айда в степь на аулы… Он посмотрел на меня, и в старых глазах мелькнул огонек. Так они чего делали, кыргызы то… Видят — беда неминучая, сами кто уж как может измогаются, а ребятишков соберут в какую ни есть самую последнюю кибитченку, да кошмами заложат… Значит — к сторонке… Ну, казаки аул разобьют, кибитку арканами сволокут, ребятишки и вывалются, бывало, что тараканы… — И что же? — Да что: головенками об котлы, а то и на пики…

Старик говорил просто, все улыбаясь тою же старческой улыбкой… Ветер слегка шевелил седую бороду и редкие волосы на обнаженной голове казачьего патриарха… И при этом — взгляд настоящего праведника.

[В. Г. Короленко, Собр. сочин., СанктПетербург, 1914, т. VІ, с. 171]

Оце — дійсно “усмірєніє”, або — як хочете на новий зразок: “освобождєніє”, за всіма ознаками. А можна — і як сьогодні: “навєдєніє констітуціонного порядка”.

Але, то ще були не ті часи, для чогось подібного може й сил малувато, то й незручно передчасно розкриватись, а от

Если бы вы, Мария Никифоровна, поехали в Сафуту и обучили бы осевших там кочевников культуре песков, тогда Сафута привлекла бы к себе и остальных кочевников, а те, кто уже поселился там, не разбежались бы. Вы понимаете меня теперь, Мария Никифоровна?.. Посадки же русских поселенцев истреблялись бы все реже и реже… Кстати, мы давно не можем найти кандидатку в Сафуту: глушь, даль — все отказываются. Как вы на это смотрите, Мария Никифоровна?

Марія Никифорівна замислилася — “нєвєстіться” тепер прийдеться по кінець життя. В Хошутове — диви й спіткався б який не є “возгрявий мужічонко”, примітив би “ліцом занєвєстєнную”, а в Сафуті ж — самі “нє наші”! Вона коливається, але великою є одвічна спокуса російського месиянства — навчити за книжками людей пустелі, — пустелі (рівно нічого в цьому не розуміючи) та вона погоджується: раз потрібно заради піщаної справи — буду дівкувати!

Потом Мария Никифоровна второй раз вспомнила умного спокойного вождя кочевников, сложную и глубокую жизнь племен пустыни, поняла всю безысходную судьбу двух народов, зажатых в барханы песков, и сказала удовлетворенно:

— Ладно. Я согласна.

[А. Платонов, Избранные произв., Москва, 1978, т.1. с. 81–87]

Другий з двох народів у барханах тут, як то кажуть — ні до чого, ніхто його сюди не запрошував, але спробуйте переконати в цьому автора, Марію Наришкіну та… всю останню Росію; не переконаєте ніколи. Поручуся. Нагородою Марії, моральною — ясна річ, що якось компенсує її дожиттевє тепер “нєвєстєніє”, залишається прощальне речення завокроно:

Вы, Мария Никифоровна, могли бы заведовать целым народом, а не школой.

Тут нагадаємо тільки, що на всіх охочих в Росії завідувати народами — народів може не вистачити… Та й взагалі… бо сучасна Росія живе сталінським принципом: “Нет народа — нет проблемы!”