МОВА — ПІДМУРОВОК КУЛЬТУРИ

МОВА — ПІДМУРОВОК КУЛЬТУРИ

Эти рабы, которые вам прислуживают разве не они составляют окружающий вас воздух? Эти борозды, которые в поте лица взрыли другие рабы, разве это не та почва, которая вас носит?

И сколько различных сторон, сколько ужасов заключает в себе одно слово: раб! Вот заколдованный круг, в котором мы все гибнем, бессильные выйти из него.

П. Чаадаев

Мова народу є важливішим елементом його культури, в своєму роді — основою, підмуровком, тому що це на ній виростає головна частина культури, вусна та писемна.

От ми й дослідимо, в загальних рисах “вєлікій і могучій русскій язик”. Треба попередити, що навіть саме попереднє дослідження відкриє нам далеко не звичайні речі, його властивості, всім іншим мовам невідомі.

Так само, як російська державність колоній Києва, що набули незалежності внаслідок війни 1169 року, — відокремилася від його більш старої української державності, — так само не було би жодної російської мови, якби вона не відгалужилася би свого часу від більш старої української мови. Від того самого — пам’ятаєте? — “малоросійского нарєчія вєлікого русского язика”.

Однак, ця початкова генетична пов’язаність не заважала тому, що дуже скоро ці мови стали різні.

Тут ми займемося тим, що — на наш погляд — порізнює обидві мови у вирішальний спосіб. Ітиметься про той відбиток, міцний та невигладний, котрий накладає на мову народу триб його життя.

Щоб пояснити сенс написаного, наведемо пару прикладів.

Слово “исследовать” та англійське investigate — мають спільне походження. В одному разі — це калька, переклад. В другому — пряме займання з латини, investigatio, та дослівно означає “йти по сліду”. Римляни не були народом полювальників, та їм іти по сліду можна було тільки переслідуючи збіглого раба. Усе соціальне підгрунтя суспільства — тут як на долоні. Але, не всі народи починали та закінчували свого життя на культивуванні рабства. Мадярською мовою “досліджувати” буде kutat; це деяке дієслово, що виходить зі слова kut — колодязь, яке є спільне й тюркським мовам. Вимальовується знову, але вже інший триб життя народу, кочовиків–тваринників сухуватих степів, для котрих “досліджувати” — означало, насамперед, пошукувати воду, знаходити та будувати колодязі.

Росіянин скаже — “нашествие”, але українець, людина з народу козацької, кінної культури, — скаже “наїзд”. І таке інше.

Тому що, як для мадяр їх історична зрілість досягалася кочівками по сухих степах Леведії, то для українців вона також невідривно прив’язана до кінної, — балтицької, готської, гунської, а потім і козацької культури.

А що ж було визначальним у цьому сенсі для росіян? — що полишило найбільш відчутні сліди в їх мові?

Приходиться з жалем відмітити, що це було те саме, що підмітив був зіркий на це араб Ібн Даста: “Русь продає до рабства слов’ян”. Ну, не тільки слов’ян, зрозуміло, але й усіх інших теж; хто вже під руку підвернеться. Та до такого ступеня, що коли виснажаться всі останні, — почнуть продавати та купувати одне одного. Аж до самого 1861 року.

Здорова молода дівка йшла в Росії напочатку ХІХ ст., щось сотні півтори тому років (два людських життя!) — всього за 50 рб. Один заплатив тоді, викупуючи свою любу, її власникові аж 700 рб. Всі обурилися з цього приводу — переплатив. Перерахувати це на наші гроші — цілком можливо, але — ми не станемо цього робити, хай робить той, кого це цікавить. Нехай хтось перелічить та разом і прикине, — чи вистачило б його заробітків на набуття хоч одної дівки (молодої та здорової).

В інших європейських мовах нема свого власного найменування для раба; найчастіші — займання з латини: англійське slave або німецьке Sclave. Відповідником цього слова є українське “невільник”, але воно не так спеціалізоване. Російське слово “раб” зіходить до готського rappa — хапати, захоплювати до полону; воно є явно пов’язаним із схожим grabba — грабувати. Від готів цей корінь був займаний їх сусідами, гунами та мадярами, у котрих і набув сучасної фонетики. У останніх є слова: rab — полонений, rablo — розбійник, rabol — грабувати, rabsag — рабство, і — нарешті, rabszolga — раб, невільник.

Власне цим мадярський словник і вичерпується. Жодних семантичних розгалужень тут немає.

В російській мові цей корінь “раб-” є розповсюджений, як ні в жодній іншій. До нього відносяться слова: раб, работа, работать, работник, работящий, рабочий. Підкреслимо, — в жодній європейській мові, включаючи українську, поняття “раб” та “робота” не походять від спільного кореня; тільки й єдино — в російській.

Є й інші, навіть більш цікаві пов’язання та виники, це слова: ребята, ребенок. Можна щось замаскувати, укрити, змінивши правописа, але справжні росіяни ніколи ці слова так не вимовляють. Вони кажуть, в залежності від вимови: рабята (робята), рабенок (робенок), а значить… Значить і вони того самого кореня. Отже, у них на світ з’являється не дитина або немовля, а… рабеня!

Слово “отрок”, що позначає молоду людину — юнака, зустрічається ще в російській літературі минулого сторіччя, хоча на наш час і вийшло з ужитку. Але, в братській чеській мові ним позначають, знов таки, — раба, невільника. В цій же мові слово robota не вживається до роботи, як такої як і в українській, але — до роботи тяжкої, невдячної.

Але, й це не все, є ще один куст слів із того самого кореня, хоч і дещо іншої семантики: робеть, робкий, робость. Тут прийнято чомусь “окаючий” варіант, але то не є істотне. Бо, наприклад, болгарською мовою раб так і буде — “роб”.

В російській історії часто зустрічається слово “челядь” — так позначали тоді рабів, яких везли на продаж. До Візантії або ще кудись. Слово це, по всьому, теж гунське, хоч в українській мові й не зберіглося, тому що його можна знайти в мадярському словнику, де csalod — родина, а csuled — слуга. Але в російському варіанті прослідковується подальше зміщення семантики: це вже не слуги, але — раби.

Так пишно розквітлий в російській мові германський корінь, на слідуваний через гунів, — не є одинокий. Відмітимо ще один корінь цього разу — балтицький та мало вживаний вдома, але такий, що дав рясного врожаю в російській мові. То весь словниковий запас, в якому трапляється корінь “-верг-”. В сучасній литовській (як і в латиській) він вичерпується, схоже, всього трійкою слів: vergas — раб, vergove — рабство та pavergti — порабити.

В російській мові вихідна форма зникла, її з’їв гунський корінь “раб”, але подивіться, як цвіте все останнє: изверг, извергать, извержение, опровергать, отвергать, отверженный, повергать, подвергать, приверженность, свергать… Корінь використаний до кінця, нічого не скажеш! Так охоче приймає до себе російська мова й чуже, як воно хоч якось пов’язане з улюбленим фахом; справою життя, так би мовити. До цього кореня тяжать “вериги” — тяжкі ланцюги, та й древній термін “вервь”, що позначає деяке зобов’язання, або ж гурт людей, пов’язаних цим зобов’язанням. Від нього ж іде, можна думати, й звичайна “веревка”.

Важко, мабуть, знайти в Європі іншу мову, до такого ступеня уплямовану відмітинами рабства.

Балтицькі корені в слов’янських мовах — то найстаріші, але в українській мові корінь “-верг-” — практично відсутній. Точніше, його можна знайти у чи не єдиному слові — “вергеляс” — іронічному позначенні якогось надто вже здоровенного хлоп’яри. Вся іронія (або українською мовою — жарт) тут у тому, що приставка “-еляс” в балтицьких мовах є зменшувальною, та “вергеляс”означав свого часу щось на зразок “рабика” або “рабеняти” (того ж російського “рабенка”). Цей первісний точний зміст, власне — його розшифровка, стали давно власністю минулого. Як і походження його мало не синоніму — “ракло”, що зіходить до героїчного Геракла (так, так, того самого!). В російській мові цих слів немає. Про “раклів” писав тільки В. Хлєбніков, але він був українець за матір’ю та знав мову.

Обидва ці слова є дуже раннім продуктом українського жарту, нашого самобутнього вкладу до світової культури.

Таким чином, навряд чи корінь “верг-” є наслідуваний російською мовою від української. Радше він попав до неї пізніше, від балтицького народу галіндів, які в древності заселювали міжріччя Оки та Волги.

Відсутність кореня “верг-” та слабий семантичний розвиток кореня “раб-” в українській мові (порівняно до російської), а також історичні дані, — досить однодухо свідчать нам, як про відсутність рабовласницької та работоргової традиції власне в українській історії, так і на її первісне домінування в історії російській.

Рабське єство суспільства, в якому складалася мова, просвічує в багатьох місцях. До цікавих щодо цього слів російської мови відноситься й слово “снисходительный” поблажливий, що знову ж, як у краплі води віддзеркалює незмінну соціальну структуру Росіі. Слова можуть мати кілька семантик, пряму та якусь узагальнену. Скажімо, слово “перо” може позначити звичайне пташине перо, але набирає іншого сенсу у словосполученні: “він майстерно володіє пером”.

Слово “снисходительный” теж має дві семантики: одна–як у слові “поблажливий”, а друга чомусь пов’язана з поняттям “сходити”. В чому ж справа? Іще у минулому ХІХ ст., хтось із російських письменників зауважив, що Росія нагадує сходи. При погляді зверху — то нисхідна лінія холопів, а при погляді знизу — висхідна лінія панів. Додав до цього дещо й Достоєвскій пригадавши кар тинку поліційного чиновника, що поспішає у справах кудись “в глубінку” чи “на мєста”. Він шмагає нагайкою по спині візника, а той щосили нахлистує коні. А як цих буде троє, то й отримаєте класичний гоголівський символ Росіі — безглузду “Тройку”, яка несеться невідомо куди.

Коли творилася мова, все це не було осмислене в подібний спосіб, але наше слово бездоганно укладається до накиданої вище схеми суспільства.

Отже, переходимо тепер до його прямої семантики. Стоіте ви собі на відведеному долею місці отих сходів, та… начувайтеся, чути кроки. Це хтось з в и щ и х спустився до вас, та замість почастувати батогом по спині — погладив по головці. А потім мерщій подався назад: щоб бува, хто інший на його місце не вдерся. Оце й називається, що він до вас “снізошол”, був до вас “снісходітєльний”.

Підкреслимо, що в усіх інших мовах включаючи й українську, подібне слово не має такої вражаючої семантики.

Низка слів російської мови походить і від старого германського кореня boj, про якого вже була мова. Шведською boj, boja — то ланцюг, та від нього полишилося ще й слово bojar — боярин. Той, хто був колись хозяїном ланцюга, можний цього світу. На кого схоче, на того натягне свого ланцюга.

Зазначимо тут деяку непослідовність, легеньку плутанину. Російський відповідник має ще закінчення “-ин”, щось на зразок, як “той, що походить від бояра”. Множина — “бояре”, цього закінчення вже чомусь не має. Зберігся цей корінь і далеченько від Швеції, поближче до старої європейської батьківщини готів, засвідчуючи сьогодні булі загальноєвропейскі масштаби готських впливів. Тому що румунською мовою boier — теж боярин, барин; тут як бачимо, зберіглася стара форма. Обидва останні слова, до речі, це виник семантичного роздвоєння одного, первісного прототипу. Дещо розважає те, що румунською razboi — війна, razboire — битва, а razboinic — воїн, солдат. Трохи незрозуміло тільки, чому razbunic — то просто дідусь. Втім, буває й таке.

В російській мові, котра, як ми в тому переконалися, виказувала підвищену цікавість до всього, що так або інакше пов’язане з работорговим фахом, — не пропав без ужитку й старий германський корінь boj. Ми зустрічаємо його тут не тільки в слові “боярин”, але й в широкому спектрі інших, від “боязнь” та “бояться” — до “бой” та “бойня”. Звуки “б” та “в” колись, бувало, плутали, та можливо, що від нього ж іде й слово “война” та все, що з тим пов’язане; як це співвідноситься з фінськими voima — сила та voitto — перемога, — покищо важко сказати.

Слова “разбой” та “разбойник” показують нам, яку небезпеку являла людина, що її спочатку тримали на ланцюгу, від якого вона потім зуміла звільнитись. Бо ж росіяни й досі кажуть — “как с цепи сорвался…”

Розбій та розбійники — прямий наслідок рабства. Ним займалися збіглі раби, котрим — підкреслимо, нічого іншого не полишалося. Скаргами на розбій та розбійників російські літописи повняться з давніх давен.

* * *

Вельми цікавим явищем в розвиткові мови, слід вважати подвоєння слів, роздвоєння їх семантики. Якщо поміж косою, що нею косять сіно та піщаною косою, яка виходить в море, є ще якась подібність за кшталтом, то як же бути з іще одним подвоєнням: з тою косою, до якої заплітають волосся, та котра вже надто віддалено схожа на попередні? — радше топологічно, й не більше.

Тут ми розберемо два таких повчальних приклади з домену російської ж мови, що не знають подібних собі в інших європейських мовах. Ідеться про саме слово “язык” та його полісемантику в російській мові. Слово це — не балтицьке й не германське, та може зіходити радше до тюркського yazi — письмо, що виглядає дещо дивним для народу, що саме схильністю читати та писати, — не відзначався. Отже, крім язика в роті по урізанні якого й засилали колись до Сибіру, це ще й мова, якою розмовляє певний нарід. В такій, звичайній для всіх якості, це поняття існує в усіх мовах. Але, в російській — є інші тлумачення, інші семантики. Пам’ятаєте, як прогнали “Наполеона с двунадесять язык”? Отже, “язык” — це ще й нарід; але — цікаво, з такого боку це до самих себе, здається, не застосовувалося. Ось вам і ще одна, вже третя семантика. Вона свідчить радше про перевищення поняття мови, більш вузького, над поняттям народу, дещо більш широким. Це стає зрозумілим, якщо пригадати історію. Бо ж саме слово “русский” — є прикметником, позбавленим національного забарвлення, радше юрідичне поняття, одна з категорій власності, — відповідає на запитання — “чей?” Тут очевидно, що центр ваги національного — перенесений на мову: єдине, що в імперського народу від тої нації, власне, й полишилось. Звідси те величезне значення, яке здавна надається в Росії саме мові.

Але, є й четверта семантика, четверте значення — “брать языка”, — пам’ятаєте? “Н. пошел на фронте в разведку, взял языка и получил орден”. Справа — важлива, годі й казати. Якщо росіяни воювали радше посередньо, незмінно перемагаючи числом, великою кров’ ю, а ніяк не умінням або доблестю, — то цим, умінням “брать языка” — славилися неспірно й слушно. Так, звідки ж воно, таке унікальне мистецтво — “брать языка”? — від якого ж, слід гадати, воно й пішло, оце нове значення “языка”.

Для того, щоб задовільно відповісти на це інтригуюче запитання, потрібно дещо заглибитися в російське минуле. Розглянути ближче, — а як воно займалися тоді тим, що склало згодом основу російського суспільства — работоргівлею?

Другу та найбільш приємну частину цього процесу — описує нам навіть офіційна історія. Про першу частину, — саму ловитву рабів, пишеться лише мимохідь. Читаємо:

Почти весь Х век продолжается покорение славянских и соседних финских племен из Киева, сопровождавшееся обращением массы побежденных в рабство. Араб Ибн–Даста писавший в первой половине этого века говорит о Руси, что она производит набеги на славян, подъезжает к ним на кораблях, забирает обывателей в плен и продает другим народам.

[В. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т.1, с.155]

Це свідоцтво є особливо цікаве, оскільки містить в собі тільки дві можливості: або русь — це теж слов’яни, тоді вони продають до рабства своїх. А як ні, то як же тепер? — із цим одвічним російським бовканням про “всєславянство”, про “славянскоє єдінєніє”? Бо тоді вже — істо мідного лоба треба мати! Ви ж тільки подумайте, — продавали слов’ян до рабства, а тепер у брати напрошуються: що за нечуване нахабство.

Араб, що пише тут про те, як “русь подъезжает к ним на кораблях” — пише не зовсім точно, бо жодних там кораблів більше немає. Кораблі України, стрункі та сучасні, зібрані з дощок готські снекари та дракари, здатні й океан переплисти, — уходять кудись у минуле, про них більше не чути. Радше, вони може є, але… Але руси з ними поводитись не вміють, а аборігени — не схильні їм у такому паскудному занятті допомагати (бо вони ж — слов’яни!). Тому що кораблі, як з чаклунства, з’являться пізніше, майже тої ж форми та пропорцій, лише названі вже не дракарами, а чайками. Коли козацькій Україні доведеться з моря шахувати турків, щоб вони не надумали були поставити ногу в нашій країні.

На чому ж плавали руси, ми взнаємо зараз із продовження опису руської работоргівлі.

Небольшие размеры русских однодеревок облегчали им прохождение порогов. Мимо одних Русь, высадив челядь на берегу шестом проталкивала свои лодки, выбирая на реке близ берега место, где было поменьше камней. Перед друугими, более опасными, она высаживалась на берег и выдвигала в степь вооруженный отряд, для охраны каравана от поджидавших его печенегов, вытаскивала из реки лодки с товарами и тащила их волоком или несла на плечах и гнала скованную челядь.

[теж там, с.160]

Пояснимо, що то є “однодеревки”. Це — практично, перший прототип човна, відомий ще з палеоліту — древнє–кам’яної доби. Заготівкою служив досить товстий стовбур дерева. З нього вибиралася середина та видовблювалася або випалювалася “однодеревка”. Труду витрачувалося незвичайно багато, оскільки приходилося видаляти майже всю деревинну масу стовбура, а виник… Коротше кажучи, як винайшли пилу та дошки — однодеревки пішли з ужитку. Але — не в Росії. Отже, маємо повне уявлення про культурний рівень отих русів.

На тих самих первісних “довбанках”, позабутих в Україні ще в тому ж таки кам’яному сторіччі, руси плили далі морем, вздовж берега, аж до візантійської території. Однак, це сумнівне порізнення від інших — плавання на спорудах, полишених іншими ще в кам’яному віці, — стало чи не предметом патріотичної пихи. Розтлумачуючи походження росіян, совєцький історик пише:

Б. А. Рыбаков в своей специальной работе “Анты, славяне и Византия в IV-VII вв.” на основании письменных и археологических источников приходит к заключению, что от истории антов и истории Древнерусского государства идет непрерывная линия развития. Это одна и та же этническая масса, говорившая на одном языке, верившая в Перуна, плававшая на “моноксилах” (однодеревках), сжигавшая рабынь на могиле умершего князя.

[Б. Греков, Киевская Русь, Москва, 1953, с.429]

Він позабув, щоправда, про одну дуже істотну рису — піше ходіння. Ні руси, ні доблесні русічи так ніколи й не засвоїли навіть абетки кінної культури. По російських селах спокон віку не знали ні седла, ні верхової збруї, а як треба було кудись зганяти — тряслися “в охляпку”; як ті древні римляни, або північно–американські індіянці.

“Анты, славяне…” Що воно такому свідоцтва історії, що йому Аттіла або Боян… Воно живе у вигаданому світі, його задача гранично проста, — брехати поверх того, що перед ним набрехали попередники. А там, диви, щось і вийде; та не щось, а “славная історія російская”…

Але, повернемося до нашого основного питання. Як же відбувалася ловитва рабів, після того як первісна русь підпливала річкою до оселі? Оскільки тут діяв завжди, як сказали б тепер — “огранічєнний контінгєнт”, то слід було з’ясувати насамперед співвідношення сил. Не забудемо, з усіх найменшою доблестю відзначалися работоргівці. От і виходить, що виявити скільки в оселі воїнів та на яку кількість “рабов, рабят и рабенков” можливо розраховувати, — можна було підібравшися зтиха та спочатку взявши “языка”.

Отже, це російське мистецтво відноситься, напевно, до найбільш старих.

* * *

З цими ж работорговими полюваннями пов’язана й досить особлива постать російських казок — Баба–Яга. Вона жиє в лісі, в “ізбушкє на курьіх ножках” та відноситься до вельми потужних сил у світі зла. З нею потрібна пильність та пильність. Звідки ж він побрався, цей образ, невідомий (як помітив ще російський письменник А. Ф. Вельтман) в Україні?

З тим, що ми знаємо, — неважко про це здогадатися. “Ізбушкі на курьіх ножках” — це хатки на палях річних та озерних осель фінів, балтів та кельтів, які були розкидані колись від Карьяли та до Швайцарії. Відповідно до розповсюдженності цих народів.

Ім’я чаклунської баби також майже не полишає сумнівів, тому що йогі, йигі, ягі та аж до мансійського “я”, — це все назви ріки у різних фінських та угорських народів.

Образ навіяний тими старицями, що лишалися вдома, коли чоловіки роду відправлялися на лісне полювання, а молоді жінки — на збирання ягід та грибів. Їх демонізація в російському фольклорі — переконливо свідчить про те, що й вони могли себе відстояти, відправляючи меткими стрілами на той світ, до Куолеми, — не одного аматора живого товару.

Стріли могли бути й отруєними. На півночі не було такого відмінного та розповсюдженого донора смертельної отрути, як наша степова сіра гадюка, Vipera berus, але жила більш рідкісна лісова мідянка, невеличка (десь 1/3 метра) блискуча темно–брунатна змійка з жовтими та синіми плямками. Не менш, здається, отруйна, ніж віпера. Та до того й рослинних алкалоїдів було немало.

Тяжкою та небезпечною справою було полювання на людей. Не дарма ж північні работорговці, плем’я піших човнярів кам’яної доби, — не полюбляли ні лісу, ні степу. Про це пише російський історик:

…лес всегда был тяжел для русского человека. В старое время, когда его было слишком много, он своей чащей прерывал пути–дороги, назойливыми зарослями оспаривал с трудом расчищенные луг и поле, медведем и волком грозил самому и домашнему скоту. По лесам свивались и гнезда разбоя. Тяжелая работа топором и огнивом, какою заводилось лесное хлебопашество на пали, расчищенной из-под срубленного спаленного леса, утомляла, досаждала. Этим можно объяснить недружелюбное или небрежное отношение русского человека к лесу: он никогда не любил своего леса.

[В. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 67]

Але, про якого ж, власне, “русского чєловєка” тут ідеться? Бо на ту саму роботу, що його так “утомляла”, так йому “досаждала” — існували раби. Чи може йдеться про “русского чєловєка” поверстаного у рабство своїм же братом, православним? — “старшим братом”, так би мовити.

Але, добре, приймемо це до уваги та підемо далі. Далі з’ясовується, що “русскій чєловєк” не полюбляв і степу, тому що:

Она была вечной угрозой для древней Руси и нередко становилась бичом для нее. Борьба со степным кочевником, половчином, злым татарином, длившаяся у VIII почти до конца XVII в., — самое тяжелое историческое воспоминание русского народа, особенно глубоко врезавшееся в его памяти и наиболее ярко выразившееся в его былевой поезии. Тысячелетнее и враждебное соседство с хищным степным азиатом — это такое обстоятельство, которое одно может покрыть не один европейский недочет в русской исторической жизни.

[теж там, с. 68]

Зауважимо, що в українського народу — здавна невід’ємної частини цього самого степу, — жодної подібної “билєвой поезії” на цю тему, ясна річ, не зберіглося. І, зверніть на це особливої уваги: все те ж саме, одвічне — намагання перекласти власні провини на інших. Бо це, виявляється вони, половчин укупі зі злим татарином, наклали в штані доброму російському народові його “європєйскімі нєдочєтамі”. Так що дивуватися тоді сучасному О. Солжєніцину, котрий силкується переконати нас, що більшовизм — чужий Росії. А то якісь там невідомі, чи то жиди, чи то масони, — наклали святій Русі в штані більшовизмом. Як добрим “карпато–россам” — в мову німецькими словами.

Але, було на світі й дещо, руській людині, пішому човняреві кам’яної доби, — і надто приємне.

Так лес и особенно степь действовали на русского человека двусмысленно. Зато никакой двусмысленности, никаких недоразумений не бывало у него с русской рекой. На реке он оживал и жил с ней душа в душу.

[теж там, с.68]

Зауважимо, що незважаючи на таку “двусмислєнность”, руська людина не полишила ніде нікому ні шматочка лісу чи степу, — все пригородила собі. Що ж стосується “русской рєкі” (всі ріки Росії мають т і л ьк и фінські назви), на якій неподільно хазяйнувала грізна Баба–Яга, то тут справи дуже прості…

Можу відкрити таїну — чому саме він “жіл с нєй душа в душу”. Сенс справи полягає на тому, що саме ріка була джерелом його існування. Вона доставляла йому основний прибуток — “жівую сілу” так у них і досі звуть людей — на продаж. А тепер настав час перейти до семантичної подвійності “лавки”.

Дуже древній естонський корінь lava позначає щось поземе та покладене на підставки, мосток або поперечину. В такому вигляді він зберігся й у російській; у класика читаємо:

Одним вечером, мельник урвался кратчайшим путем, по лавам, брошенным через речку в кабак…

[М. Е. Салтыков–Щедрин. Избр. соч., Москва–Ленинград, 1947, с. 261]

У нас він полишився насьогодні тільки в “лаві”, на якій сидять. В цьому ж сенсі це слово перейшло й до російської (де, як бачимо, зберігло й первісне, загальне значення) - “лавка”. Але є й друге значення, витіснене на наш час іноземним — “магазін”, — деяка торгова точка, крамниця. Звідки ж побралося це, що не має на

перший погляд жодного зв’язку з першим значенням? На це запитання знаходимо вичерпну відповідь в того ж Ключевського.

Уже в X-XI вв. челядь составляла главную статью русского вывоза на черноморские и волжско-каспийские рынки. Русский купец того времени всюду неизменно являлся с главным своим товаром, с челядью. Восточные писатели Х ст. в живой картине рисуют нам русского купца, торгующего челядью на Волге; выгрузившись он расставлял на волжских базарах, в городах Болгаре и Итиле, свои скамьи, лавки, на которых рассаживал живой товар — рабынь. С тем же товаром являлся он и в Константинополь.

[там же, с.257]

Отже, якщо вам шкільні підручники будуть верзти про те, що торгували оті “славянє” воском, медом та хутрами, — плюньте в очі. Тому що тут пишеться ясно та недвозначно — “главную статью”, с главным своим товаром, челядью”. От, такі воно справи! — тому що тоді лава для виставлених на продаж рабів, — вичерпувала собою всі немудрі засоби російської торгівлі. Лише потім, згодом, це слово міцно зчепилося з поняттям торгівлі взагалі; будь–яким крамом та будь-де.

Почнемо підбивати підсумки. Ми прослідкували в сучасній російській мові численні сліди рабства та работоргівлі, висвітливши їх походження посиланнями з російської ж історії. Мислиме, напевно, й зворотнє: за слідами в мові відбудувати історію російської работоргівлі на протязі її майже тисячолітнього існування. Але, цей шлях був би більш довгим та не так наочним. Ми ствердили, в цьому відношенні, й унікальність російської мови. Наш видатний український філолог, відомий в усьому світі О. Потебня (1835–1891), вчив, що мова та ментальність народу — однозначно пов’язані між собою. В даному випадку це можна стверджувати лише з жалем: не тим був, насамперед, триб життя, що визначив цю ментальність. А звідси — й вона сама.

Вона, на повний зріст, вимальовується нам не тільки в мові, але й з тих посилань, що були наведені вище. Руси були (як вони були) волоцюжними пішими човнярами, що прийшли невідомо звідки, рівно чужими лісові та степу; додамо також — горам та морю. Повсюди вдома та всюди чужі. Не великий нарід історії, але лишень дрібні волоцюжки на велетенському континенті. Нарід збирачів, яких історія застає за збиранням та продажем живого краму. Потім, коли попит на рабів спаде, вони уйдуть на час у себе, та ожиють лише тоді, коли в Європі з’явиться попит на хутра. Тоді вони, в гонитві за соболем (не подумайте тільки, що вони будуть його самі добувати!), — за яких небудь три століття обдеруть з нього весь континент, аж до Тихого океану. Потім… Потім настане черга лісу, якого рубатимуть та вивозитимуть так само бездумно, як колись був винищений соболь. В наш час прийшла черга нафти. А що ж буде, як і вона вичерпається? — знову повернуться до торгівлі рабами: “рабочєй сілой”, “жівой сілой”?

Зауважимо, що останні визначення існують, саме й тільки, в мові російській.

На кінець зупинимося на ще одній особливості російської мови, іншим покищо не дуже відомій. Це її деяка роздвоєність, подібна до роздвоєного язика змії. Кожному слову, за допомогою приставок, можна надати різного звучання, як підвищуючого, так і принижуючого. Така подвійність є проекцією на мову подвійності соціальної та психологічної (про це — згодом). Подвійність “раб–господин”. Ну, як скажімо, класичне: “бой сокола со стервятником”. Сокіл, та — “стервятник”, трупоїд. Або як вище: у нас “атомники” (добрі), у них — “атомщики” (погані). Хоча, як чесно — не бачу, чому “атомщик” гірше від “атомника”. Але — гірше; всі знають. Така подвійність стала властивістю мови. Ви скажете, що це не завжди можливе? — не зовсім так. Довго билися над цим після відкриття “доброй или белой зависти”, але знайшли таки осудливу форму навіть для такого (здавалося б — безсумнівного) як “добрый”, — “добренький”. Розв’язок — не накращий, але… Де поважають тільки силу, там не цінується мале, слабе. Силою речей всі зменшувальні форми стали в російській мові, — разом і знехтувальними, принизливими.

Так, пригадую, наш добрий поет Б. Чичібабін — був дещо зіпсував свій твір, впустивши туди “лошадок Бориса и Глеба”. Тут зменшувальна форма відразу порушила загальний урочисто сумний настрій вірша. “Чуть помедленнее, кони…” — писав у схожому випадку В. Висоцкій та тут поважне “конь” є цілком до речі. А “лошадка” — то щось таке, іграшкове; несерйозне та легкодушне.

Ще одна властивість мови, пов’язана з її соціальними коренями. В цьому проявляє себе, з одного боку, одвічний триб життя, коли з кожної людини можна зробити як раба, так і пана, з другого ж — одвічна рабовласницька сверблячка свавілля: всі вважають, що так зробити не можна, а ми — таки зробимо!

Має до цього пряме відношення, ясна річ, і моральний релятивізм, зміщення моральних оцінок.

Одне слово — таких верхів звеличування або приниження, — не сягала ще жодна мова у світі; крім — можливо, китайська.

* * *

Російська мова або “вєлікій русскій язик”, як її належить іменувати, — стартувала з мови старо української, унесеної на північ першими колоністами, але на своєму відлюдді їй довелося переживати й ненайкращі часи. Згодом, навіть, істотно занепавши.

Великим пам’ятником російської літератури свого часу вважається листування московского царя Івана IV — з його опонентом, князем Андрієм Курбським, який беззастережно віддав переваги цивілізованій Литві перед темною Росією. До Курбського претензій немає, людина освічена (хоч і не письменник), що ж до царя… Він, головним чином, обмежується “бабьей бранью”, як слушно зауважує князь. Яка — до того, й великого різноманіття собою не являє.

Потім, один російський піп, повернувшися додому з Італії, — все описував тамішних “мужіков мєдних” та “доми огромниє”. Не в стані був ні описати путем те, що бачив, ні навіть передати власні враження. Писав, тільки й єдино, що все це — “зєло удівітєльно”. Попи в Росії завжди були не останніми, та як уже в такого “нєт слов для вираженія”, то справи з “вєлікім русскім язиком” — були на той час дійсно кепські.

Видно, що збіднілість лексики стала бути просто катастрофічною.

Відомий мандрівник Афанасій Никітін був людиною, як на свій час — освіченою, це видно з його записок. Але, в своєму “Хожении за три моря” (1472), чим більше заглиблюється він у новий для нього світ Сходу, — тим частіше вживає невистачаючих йому слів із добре знайомого ітіль–тюркі — літературної мови Алтин–орду, мови, якою Езоп та Сааді були перекладені на півтисячоліття раніше, ніж російською.

Тому й не дивно, що російська мова вимушена була збагачуватися за рахунок інших. Погано тільки те, що вона не завжди робила це в найкращий спосіб.

Вона пережила, загалом, принаймні три подібних інвазії.

Перша припадає на часиПетра із його “вікном до Європи”. Тоді нові слова тягли вкупі з речами, назвами яких вони були, або ж як назви небачених дій, до яких тепер царевою волею доводилося привчатись. Тягнули при цьому багацько зайвого та непотрібного, та ще й по двох напрямках разом.

Бо тягнули, скажімо, не тільки гірниче обладнання, різні там “гертфлути” та “глаух–герти”, “шлам–грабени” та “кастени”, але й їх назви, з якими більш менш розібрався лише М. Ломоносов. Тільки він і викрив, що “герт” — то звичайне собі корито, а “кастен” — то ящик; та й вжив до цього належних заходів.

Імператор–реформатор тягнув тоді не тільки обладнання та солдатські гудзики, а ще й всі приваби німецької державної бюрократії, з її “дістріктамі”, “камєр–коллєгіямі” та “обєр–провіантмєйстєрамі”. Неважко воно було все це перепозначити словами власної мови, та… Не знайшлося тут свого Ломоносова… Отже, — ще одне засмічення мови.

Але, — а як же ксенофобія?

Справа в тому, що час рухається, змінюються тенденції. Постійна ксенофобія — то необхідність, насамперед, повсякденного відмежування рабовласника від раба, від рабського стану. А тут, — займали ж не у рабів; радше в аристократів.

З петрівськими ж часами співпадає й деяка украінська інвазія. Бо немало неросійського було тоді внесене до російської мови разом з українськими просвітянами. Про це пише Роман Якобсон в своєму дуже відомому дослідженні — “Основа славянского сравнительного литературоведения” (1953):

Украинские элементы начали просачиваться в русский литературный язык на рубеже XVII столетия в качестве носителей вестернизации и секуляризации...

После украинско–русского воссоединения (1654) поток украинских книжников в русские культурные центры усиливается на протяжении второй половины XVII — начала XVIII в...

Ближе к концу XVII в. происходит сильная украинизация и тем самым также и полонизация русской литературы.

[Р. Якобсон, Работы по поэтике, Москва, 1987, с. 60]

Про все це ми ще будемо писати, а поки підемо далі.

Друга велика інвазія була вже радше французькою, ніж німецько–українською, та пов’язана була з тим, що задумала Єкатєріна II. А її метою було, не більше не менше, як довершити велику справу Петра І. Його реформи, в їх найбільш ефектній та ефективній, здійсненній частині, полягали на тому, щоб помити, поголити та обстригти Росію, одягти її в німецькі кафтани. Але, — не всю; не всіх — зверніть уваги. Тільки й виключно — рабовласників. Російських рабів він полишив напризволяще, та навіть не брав з них штрафу за бороди (а це ж — гроші!). Отже, створив нову стіну між рабами та їх власниками. Єкатєріна II пішла в цьому ще далі. Вона зобов’язала рабовласників перейти на французьку мову. Не дивно тому, що аж до наполеонівських воєн продовжувалася епоха французьких впливів на російську мову, а значить — і літературу. Бо розповсюджене знання якоїсь мови, полегшує й проникнення пов’язаної з нею культури.

Тут ішлося, щоправда, не так про прямі лексичні займання, хоч були й вони, як про прийняття сили зворотів та кальок.

Звороти, як — скажімо — “принять меры” (prendre les mesures), ““принять участие” (prendre part), “делать честь” (faire honneur), “мати трохи терпіння” (avair unpeu patience) і т.і. Кальки — такі, як “тонкий слух” (fin orne), “острый ум” (fin esprit), “влияние” (influence), “наклонность” (inclination), “упоение” (envirement) тощо.

Третім періодом безкритичного потягнення чужого — є наш час. Час “бріфінгов”, “саммітов”, “маркєтінгов” та всякого подібного непотрібного мотлоху. Він, цей час, — покищо продовжується.

Але, знову дещо повернемося до ксенофобії. Свого часу ми викрили: як потягнуть щось іноземне, то воно частіше принижується, як отой “сарай”. Або й цілком антиномізується (“вродливий”).

Адже, тут ідеться про займання мови в цілому, а не поокремих слів, тут вже не приходиться перебирати та пересемантизувати. До того ж, займання французької, то акт присвоєння мови аристократичної, бо ж із французькими віланами ніхто з російських аристократів не спілкувався, ні вдома, ні у Франції. А пан до пана, хоч і чужого, — буде завжди ближче, ніж до власного раба.

Багато значило й підсвідоме переконання, засвоєне з часів Пєтра, — що все європейське — краще, ліпше, якісніше від свого, рідного російського. Така собі, зворотня сторона ксенофобної медалі…

Пригадується майже символічна постать льокая Відоплясова в “Селе Степанчикове” Ф. М. Достоєвского. Він — “дворовой чєловєк”, а тим самим є ближчий до “благородних”, бар, ніж до холопства. Він глибоко переконаний, що все іноземне — це благородне, на відміну від свого — російського, яке він незмінно ототожнює з холопським, приниженим. Це ще не Смердяков, але в чомусь — вже його чіткий нарис. Предтеча, так би мовити.

Своєрідною обсесією Відоплясова є його власне прізвище, котре йому аж ніяк не подобається, та він вигадує собі нове, благородне. Але він в Степанчикове не один, його оточують інші “дворовиє люді”, по російськи заздрісні та нетолерантні. Вони не полюбляють, як хтось там починає “висовиваться”. Їм більш–менш байдуже своє, кровне, але його, відоплясовське — ні! Такого треба негайно ставити на місце. От вони, раз за разом, видумують до нового та благородного відоплясівського прізвища — яку–небудь непристойну риму, та дражнять нею нещасного льокая. Приходиться вигадувати щось нове; а вони — знову…

Сили “ефекта Відоплясова” в російській історії в цілому — не слід применшувати.

Літератури європейських народів виникали з них самих. Не те — в Росії. Раби не могли мати епосу, не могли складати казок та легенд — не до того. “Биліни”? — але, хіба це література? Ні, з будь — якої точки зору.

Отже й квітнув, та не одне сторіччя, на російському літературному ринкові, — європейський літературний кіч. Ще добре було, як то були нескінченні історії про пригоди Олександра Македонського, який “до края света дошел, колокол повесил и ружье закопал”. А найчастіше то були “прєкрасниє королі Гвідони”, “славниє Бови Королевічі” та всякий подібний мотлох.

Можна з цього глузувати, але… зрозуміти, принаймні, густи цих людей — можна. Дійсно, поставте себе на їх місце. Навкруги — бруд, сміття, розбійництво, щоденне побиття, з причини та без неї, — хоча б за тим “Домостроєм” — “бия не щадя тела — спасать душу”. А до того — суцільна брудна матірна лайка з усіх боків. А тут — саме благородство, найвитонченіша лицарська поведінка; універсальна та всебічна красивість кічу. Як же тут не спокуситись?

Все це не було чимось оригінальним, а було якось–такось перетлумачене, а радше — переказане з європейських зразків, та далеко не першого гатунку.

Ну, розумієте, все абсолютно так, як в оті роки після “пєрєстройкі” — коли ліквідували цензуру. Пам’ятаєте, чим і досі завалений російський книжковий ринок? Не знайдете там жодних скарбів розуму та духу, ні Т. Елліота, ні Дж. Джойса. Все самі тільки “Анжелікі” та “Фантомаси”… Отак і досі кічем живуть…