ЖИВІ ТА МЕРТВІ

ЖИВІ ТА МЕРТВІ

Что, если русская идея — это русское безумие?

Д. Мережковский

Імперське нелюдське нехтування іншими — не слід би культивувати з самого початку, насамперед тому, що воно не менш легко переноситься на власних людей, на себе.

Первинний підхід до всіх інших — “нє нашіх” — як до законної здобичі, рабів, — був згодом, коли були випродані або пораблені “нє наші” — перенесено й на “нашіх”. З тих пір росіяни — унікальний приклад поділу, на рабів та панів, — одного народу.

Гребування та нехтування культурами інших народів, — із неухильністю відгукується й нехтуванням власної, та за числом варварськи знищених власних же культурних пам’ятників — Росія також утримує своєрідний рекорд.

Нехтування живими — поготів, породжує й нехтування мертвими, — “мєртвих нам нє крєсіті” — напівпрезирливво казали про них на святій Русі. Маючи на увазі, правдоподібно, що з них вже нема чого взяти: ні продати, ані жодної іншої користі не витиснути.

Вище, в розділі “Сила слабих” ми наводили опінію В. Калугіна про те, що на Русі (північній, ясна річ!) невідома кривава помста (і навіть — чому). Але, це випливає з попереднього, — що там оті мертві, як з них і взяти нема чого? Навіщо вони? А ризикувати життям без “пользи”, заради ідеї… Це не для них.

Нехтування мертвими — одна з домінант російського життя. Ніде на світі нема таких занедбаних цвинтарів, як у Росії, а її лісами й досі валяються не поховані з війни російські кістки.

В тому — першому Римі, — було не так.

Коли 9 р. н. е. Армін та його германи вирізали в Тевтобургському лісі три римських легіони, — в Римі настав великий траур, національна скорбота. Не так з причини катастрофічної втрати (11% арміі!), як тому, що вбиті лежали здобиччю хижаків — непоховані. Пройшов час, та вже по смерті Августа германи задовольнили римські прохання та допустили до Тевтобургу похоронної команди, яка й віддала останній борг палим римським легіонам.

Отже, “трєтій Рім”, це вже далеко не перший.

З другого боку, великий Гегель зауважив, що ідея навіщує світ двічі, тричі, та неймовірно при цьому девальвується. Якщо її перше пришестя було трагедією, то друге стане фарсом.

З цієї точки зору великий Рим був справжньою трагедією народів, та якби воно не Аларіх та Аттіла… Фарсом була, без жодного сумніву, Візантія — другий Рим. Але, що ж сказати тоді про “трєтій Рім”? — не передбачений і самим великим Гегелем? Виявляється, тому що возомнили себе “трєтьїм Рімом”, нема й назви у світі, бо що ж іще може йти з а фарсом? — хібащо фарс у квадраті?..

Але, придивимось до них далі.

* * *

Гребування та його вислід — нищення, не оминає ні малих, ні великих. Різниця лише в тому, що про великих, часом, стає відомим.

Відмітимо, що Вітчизняна війна 1812 та її пам’ятники якось не відкидалися навіть більшовиками, війна була начебто “справєдлівой”, але… Присвячений їй храм Христа Спасителя, — знесли, висадивши до повітря. Стояло щось там і на Бородінскому полі, але його головною прикметою була чи не могила Петра Багратіона, — він заповів поховати себе саме там. Його волі й було достеменно виконано. Генерал Багратіон був урочисто похований, при всіх орденах та при шпазі; рясно прикрашеній золотом та дорогоцінними каменями.

Пролежавши за старого режиму біля ста років, прах генерала не пережив і двадцяти років нового та прогресивного. Вищого можливого поки втілення російської ідеї. Якої він, хоч іще й не в такому досконалому втіленні, так доблесно захищав під Бородином. Відмітимо, що його склеп не охоронявся, що за старого режиму, що за нового.

Коли та як припинили свого існування склеп та могила, — ніхто не знає. Прогледіли якось. Вважається, це сталося десь між 1932 та 1938. Напевно так воно й було, тому що часи були — надто відповідальні. В Росії в цей час були неймовірно зайняті, спочатку виморюючи голодом непокірних українців, які насмілилися у себе в Україні вчинити українізацію, а потім знищуючи всіх останніх ворогів власного народу. Самі судіть, чи до покійних царських генералів тоді було?

Не до Багратіона було й у війну, хоча тов. Сталін І. В. вельми поважав свого померлого співвітчизника, не заперечував би й появі в своєму доблесному військові нових багратіонів. Сприяла тому також і його стратегія, заснована на “особом путі Россіі”. Якщо коротко, то її зміст та своєрідність можна викласти в наступних положеннях:

1. Якщо у німців відбірні частини (“Ваффен СС”) завжди у відповідальних випадках наступали першими, то у росіян відбірні частини (ЧОН) “заград отряди”) - йшли позаду. Наці ливши тим, що наступали, — багнети у спину.

2. Якщо німці перевозили своїх солдатів тільки в пасажирських потягах (та вагонах), то російських возили тільки в товарних.

Пригадавши іще те, що німецькі солдати милися в кілька разів частіше, — ми в стані зрозуміти до кінця, в чому є головиі секрети совєцької “наукі побєждать”. Але, повернемося до нашого Багратіона.

Минуло “вєлікоє дєсятілєтіє”, “застой”, а зайнятися Багратіоном все не було часу. Згадали — не повірите, — аж у “пєрєстройку”. Та й те, власне, тільки тому, що наближалося 175–річчя Вітчизняної, кругла дата. Пригадали, озирнулися, а його й немає! — як не було. Що це за прикрість, дійсно: “било і нетуті”…

А було не те, щоб надто, але й не так вже й мало. Була труна, потрійна: всередині дубова, зовні — свинцева, і все це в кам’яному саркофазі. А навкруги — ще й кам’яний склеп. не так, щоб великий, але й не маленький: генеральський.

Офіційний акт “Архитектурно–археологических раскопок склепа П. И. Багратиона” був складений 1986 р. та константувал насгупне. Склеп був зрівняний з землею. Потрійної труни чи там саркофагу, викрито не було, як не знайшлося слідів зброї, золота, орденів чи самого померлого. Те, що знайшли в купі сміття, — ретельно перераховане:

1. Две из шести, железные ручки, характерные для декоративного убранства саркофагов начала 19 ст., которые обычно накладывались на декоративные басмы из желтого или белого металла.

По остаткам досок от саркофага угадываются детали их декоративной профилировки.

2. Обрывок тонкого листового металла с краями, загнутыми "рамочкой", напоминающий металическую рамку от небольшой иконы, вероятно имевшейся раньше в склепе.

3. В четырех случаях встречены фрагменты ременной кожи, плетенных "под канитель"ленточек и бахромы эполет.

4. В нескольких случаях обрывки ткани напоминают мундирное сукно.

5. Кроме перечисленного обнаружены три медные со следами позолоты мундирные пуговицы диаметром 15–17 мм.

От і все, всього й полишили співвітчизники від героя Вітчизняної; одвічно благодарні російські нащадки. Більш за все зворушує, певно, заключення акту:

Комиссия считает, что все выше перечисленные остеологические остатки, равно как и фрагменты деревянных частей саркофага, обрывки тканей должны квалифицироваться как прах покойного, а потому помещены в новый саркофаг, изготовленный по имеющимся историческим аналогам.

Якщо ви звернули уваги, ніде, в жодному з наведених пунктів заключення, про жодні “остєологічєскіє остаткі” або простіше — кістки, — і словом не пригадується. Знайдено просто трохи різного сміття, який віднині й має іменуватися “прах покійного”. Одне слово, знову — російське — “как захотім, так і сдєлаєм”.

В Україні все це гребування в послабленому ступені теж є, викриваючи помітний градіент, спрямований з північного сходу на південний захід. Відповідно до терміну та міцності російської окупації.

Саме відношення до смерті в Україні — діаметрально протилежне. Та й не була б вона Україною, хоч у чомусь зійшовшись із Росією.

Це видно, як завжди, вже в скарбниці національного характеру — мові. Українське слово “домовина”, яке позначує труну, повертає нас до часів нашої кимерійської зрубної культури (більше 3000 років тому). Коли поховання вважалося за вічний дім померлого та відповідно виконувалося. Слово “труна”, семантично більш вузьке, — є більш пізнього походження. Воно, як і багацько українськиє слів, зіходить до готського truna — ящик, рундук (пор. trunk — шв. або Truhe — нім.). Труна була, можливо, й раніше, змістом домовини, її внутрішньою частиною. Слово “могила” українською мовою означає, власне, насип, пагорб, курган (поховання гурхана), споруду понад труною.

Російське слово “гроб”, взяте з української ж (від готського grab — яма), — відноситься до більш пізнього та простого обряду поховання. На моєму віці гроби еволюціонували, від солідних та добротних — до сучасних плюгавих (а часом — і до пластикових мішків).

Археологія — чи не наполовину — наука про могили минулого. З них половина (та — не гірша) є її здобиччю. А що знайдуть археологи майбутнього в наших могилах? Чи не помре внаслідок все найбільш відповідного втілення російської ідеї — й археологія?

Тому що, як за царів ховали у дубових трунах і залізничних кондукторів, то вже всемогутні члени Політбюро — собі такої розкоші дозволити не могли.

* * *

Паплюження та плюндрування могил — є старою імперською професією. В міру свого проникнення на землі інших народів, вони спустошували все, що тільки могли, в тому числі — й могили. Пам’ятаєте, у спостережливого, як завжди, Т. Шевченка:

Тепер уже заходились

Древности шукати

У могилах… бо нічого

Уже в хаті взяти;

Все забрали любісінько.

[Т. Шевченко, Кобзар, Київ, 1974, с. 250]

В західному Сибіру артілі російських “бугровщіков” хутко розграбували всі скитьські могили, перетоплюючи золоті прекраси. Кілька таких, випадково вилучених предметів (“коллєкція Пєтра І”), — становлять гордість Ермітажу. Їх могло б бути в тисячу разів більше, але… У двоногої худоби, як і звичайної, не буває — як відомо, ні етичних ні естетичних понять.

В Минусинській котлині існувала колись висока цивілізація, котра підтримувала відносини з Китаєм. Від неї полишилось чимало: численні недоторкані пам’ятники та поховання. Коли до них допалися ватаги російських волоцюжок — все було вмить знищене. Золоті та срібні знахідки перетоплювалися та йшли купчішкам за горілку; мідні та мосяжні (яких було найбільше), — пішли на самовари. Народ збирателів — пам’ятаєте? Олюднення людини почалось колись з нього, збирательства; а для декого — на ньому й покінчилось.

Подейкували свого часу, що нові мешканці Московського кремлю, під керуванням Ільіча, почали, насамперед, ворошити старі поховання на його терені. У пошуках золотка, ясна річ. Того самого, з якого Ільіч при повному комунізмі погрожував робити унітази. Твердять, що у румунського діяча “лєнінского тіпа”, тов. Н. Чаушеску, — такий саме нібито й був.

Особливо постраждало ніби від ленінського гангу — кладовище Чудовского монастира. Більшовики стали запасати золото незабаром після революції, після перемоги. На той випадок, якщо вся афера зірветься та прийдеться уносити ноги за кордон. Заперечуючи приватну власність, вони зберігали ніби спільний скромний запас в родині Г. М. Свердлова. Це була його друга, неофіційна місія. Перша та офіційна — була й того простішою. Відомий серед друзів та соратників своїм голосом, із цим, єдино, — на верхи й виліз. За відсутності гучномовців міг, так би мовити, крикнути правду на всю країну…

Наступний спалах плюндрування могил відноситься до часів Другої світової війни. Коли орди “звільнителів” переступили кордони країн Східної Європи, для їх народів настали тяжкі часи. Арештовували та розстрілювали — й німецькі окупанти. Але, вони були іншими — не грабували та не гвалтували. А поготів — не паплюжили кладовищ. От, цього й не могли дарувати совєцьким, що сплюндрували на своєму шляху чимало склепів, розрили чимало могил. Часом це робилося й не випадково, але організовано, під керівництвом офіцерів.

Справа в тому, що Росія — найбільше, хіба, добре організована країна у світі. Її повна та постійна видима дезорганізованість — є обманом. Всередині себе та внизу російський нарід володіє здатністю саомоорганізовуватись, що добре видно на прикладах: злочинства, армії (“дєдовщіна”) та концтаборів із тюрмами. Будь–яка індивідуальна, одноосібна самодіяльність, — в Росії не допускається.

Так само було й з пограбуванням Німеччини, з якої, офіційно та неофіційно, було вивезене все, аж до ручок на дверях та латаних підштаників. Пограбування неофційне, природно, передувало офіційному, хоча сфери інтересів і не дуже пересікалися.

Вся здобич солдатів підрозділу складалася та ділилася. Якщо попадався злиток золота, то він міг зупинитись, мандруючи на верх, — вже тільки на рівні генерала. Добрі швайцарські годинники діставалися й полковникам, і так далі. Шереговим, які переважно й грабували, могли перепасти хіба що безпечна бритва та нові та добрі теплі підштаники.

Лінія військового мародерства на кладовищах була дивним чином продовженою напочатку восьмидесятих побіля Симферополя. Там, де німці проводили масові розстріли, хтось знайшов шматочок золота. Може сергу, може зубну коронку. Коли німецькі наці, піднабравшись конструктивних ідей у червоних, відправляли табірників до газових камер, а потім і до крематоріїв, — вони передбачливо вибивали їм золоті зуби, але… До розстрілів на місці це, здається, не мало відношення.

Ось цей зловісний шматочок золота, був він, чи не був, і породив чутки (“русскоязичниє”, як ви знаєте, живляться не інформацією, а чутками), з причини яких все поховання було негайно розкопане. Симферополь охопила золота гарячка. Адже, всі знають, що поналазило туди на місце народу Криму.

Всі кістки були розкидані місцевістю, що й привернуло уваги одвічно сліпої та глухої (а також і безглуздої, ясна річ) совєцької влади.

Совєцький же поет (ніхто не назве його антисовєцьким!) А. Вознєсєнскій — затаврував це мародерство у спеціальній поемі, але за законами дологичного мислення, — побачивши в цьому всього тільки перекручення “русской ідєі”, але не огранічну складову її самої, як то було насправді.

Якоюсь її частиною був і оригінальний рух, започаткований вже десь перед смертю (черговою) імперії. Він полягав на тому, що “никто не должен быть забыт, ничто не должно быть забыто”. А тому й треба тепер розкопувати “братськіє могіли”, куди поспіхом звалювали мертвих, не встановивши навіть, та… встановлювати оцю саму особу. Риючись в кишенях сорок років як згнилого тіла. Одне слово, як писали тоді, треба:

Вернуть ушедших из небытия, возвратить их истории, стране, потомкам, спасти добрые имена защитников Родины, отмыть их от копоти времени.

— Мы как бы воскрешаем людей из мертвых, — говорят поисковики, в этом наша главная задача. Надо спешить, уходят последние свидетели. Нужно искать сегодня, сейчас.

Хто заважав шукати десять, двадцать років тому — невідомо, але… Не пошукуйте логіки в дологічному мисленні. Недарма ж це було одним із двох улюблених мотто тов. Брєжнєва Л. І.: “Такоє возможно только в нас!” та “Логікі нє іщі…”

“Поісковікі” про яких ідеться, набиралися з молоді, але — не просто, а зі старших класів школи, перехідного віку. Найбільш, як це добре відоме, — психічно вразливої. Очолювали їх — власні вчителі. Особливо відзначилися в цьому, кажуть, “супругі Лішіни”, Олєг та Аркадія, “пєдагогі–подвіжнікі, люді вєлікой доброти”. Цікаво, чи ангажували вони до цього й власних дітей?

Чому б не зайняти цим хронічно неробну російську армію, що бачила різні види? — ні, це не те. Потрібні діти.

Процитуємо уривок із щоденника пошукового загону “Дозор” із Москви, того самого, керованого “людьмі вєлікой доброти”. Пропустимо перші два дні:

День третий. Внезапно Ире М. стало плохо. Оля Г. почему-то суетится, забывает, что говорила минуту назад. Ведро полное, а она продолжает лить туда воду, создает нервозную обстановку Саша В. то и дело спрашивает, который час… Пометка психолога: Оля Г. — эмоциональная перегрузка. Саша В. потерял чувство времени.

День четвертый. Миша К. часто выходит из ямы, видимо ему становилось худо так как пошла ОРГАНИКА. Работали в темпе. Черепов было много. Коля В. едва шевелится, вероятно он плохо это переносит… Жанна, Оля работают без подмен. Вечером было плохо Скату (прозвище). Всех мучит дурной запах. Эля Ч. и сегодня работает в яме, там же Жанна и Скат. Пометка психолога: Феномен психологической усталости в условиях экстремальной ситуации.

Ось так. Цікаво, а що ж тут робили “псіхологі”? — та — чи передавали до КГБ дані про “псіхологіческі устойчівих”? — з метою іх подальшого, вже службового використання?

Пригадується словесна блювотина тих самих совєцьких “психологів”: “двойка прічіняєт псіхологіческую травму школьніку!”, “Долой двойкі!” А — тут? Колупання в згнилих трупах, очевидно, “нє прічіняєт”. Так, ви вгадали — звичайне дикунське дологічне мислення. Але — і не тільки.

Москва не знає сентиментів. Як у них кажуть: “Москва слєзам нє вєріт!” На те, щоб когось там “возвратіть історії”, “спасті добриє імєна” (а — чому власне? — від кого — “спасті”?), — їй абсолютно плювати. Це останній дурень розуміє. Але, з другого боку, Москва — без вигоди для себя, без задньої думки, на дурняк, — і не кихне. Без “пользи”. Так, в чому ж тут справа? Чого шукає вона для себе, займаючись подібною специфічною формою свідомого розтління молоді, нелітніх?

Чи не для того, бува, щоб із молодих років привчити до повсякденності, вульгарності масової смерті? Полегшити їм на майбутнє відправку на той світ цілих народів? Як сьогодні в Чечні? — не виключене, зовсім не виключене.

* * *

Пошукуючи корені російського гробокопальства, — відмітимо: ще одну та зовсім свіжу сторінку (чи главу? — книгу?) внесли в російську науку знущання над мертвими, природно, більшовики. Сучасні так би мовити першопрохідці російської імперської ідеї “всєчєловєческого соєдінєнія”. В Росії найбільше люблять заперечувати загальним істинам. Вони показали, що і смерть не рівняє людей. Показали, що як воно можна створити складний та розгалужений апартеід серед живих, то від цього не вберегтися й мертвим. От, читайте свідоцтво:

Недавно расстреляли профессора Б. Никольского. Имущество его и великолепную библиотеку конфисковали. Жена его сошла с ума. Остались дочь 18 лет и сын 17–ти. На днях сына потребовали во "Всевобуч" ("всеобщее военное обучение"). Он явился. Там ему сразу комисар с хохотом объявил: "А вы знаете, где тело вашего папашки? Мы его зверькам скормили!"Зверей зоологического сада, еще не подохших, кормят свежими трупами расстреляных, благо Петропавловская крепость близко, — это всем известно. Но родственникам, кажется, не объявляли раньше.

[З. Гиппиус. Тбилиси, 7, 1991, с.188]

Хоча “звєрькі” в більшовиків все одно поздихали, але ближньої цілі — затероризувати живих — ленінцями досягнено. От, тільки, як там їм наплював у борщ отой нещасний професор? — узнати б…

Кинута одного разу в світ ідея, тим швидше починає жити самостійним життям, — чим вона мерзенніша. Звичай “скармлівать звєрькам” дорогих померлих — поки вони свіжі — відмінно вкорінився в Росії. Як тепер кажуть з легкої руки одного дрібного політикана епохи великого Майкла Джексона, — “процесс — пошел!” Про це у нас, у минулій країні — покійному Союзі, — стало відомо цілком випадково. Внаслідок випадку. Про який і повідомила нас московська газета “Труд” (N 291 (21515) від 18.12.1991) в статті Н.Івнєва “Лотерейный билет”.

Історія розпочинається тим, що робітниці такого собі цеху такої собі фабрики — набули вкупі 100 білетів державної лотереї. Щоб роздавши їх, коли випаде виграш, — по–совєцьки, по–шаріковські “всє подєліть”: на всіх. На долю жінки, про яку йдеться, припало три білети. Прийшовши додому вона записала числа, віддавши по одному дочці та чоловікові. За якийсь час раптово помирає чоловік та його ховають. За загальним горем позабувши про довірений йому білет.

А тут — на тобі! — розігриш наспів. Та треба ж таке, — саме на білет чоловіка й припадає великий виграш! Співробітниці страждаючої вдови насідають з усіх боків, вимагаючи якнайшвидше “всє подєліть”, а білету й немає! — нема чого ділити…

Марно обшукавши все помешкання, під грізним тиском колег, дружина іде на крайній захід: відкрити могилу чоловіка. В шаленій надії, що втрата знайдеться, може, в одній з кишень костюму. Бо інакше — що ж мають подумати люди? — що потай присвоїла все собі?

Отримати дозвіл на ексгумацію — то була не лада справа, ой як же непросто, але — допомогла зацікавлена громадскість, допомогла профспілка. Допоміг таки спраглий жаги “всє подєліть” рідний колектив. Колектив, — це вам не “частнік”, не особистість; колектив — це сила! Відрили, відкрили. Та — що б же ви думали? — а, нічого!

Так, саме так, дослівно нічого — сама земля: ні труни, ні покійного ні костюму. Нічого. Збіг, виходить, небіжчик, просто з білетом; та й труну заразом прихопив.

Справу про втечу небіжчика передали, природно, до міліції, а вони — люди досвідчені, самі знаєте. Якщо вбили когось, та невідомо хто, вони — в першу чергу, приймаються за родичів. Так воно їм простіше, розумієте? То ще там когось треба розшукувати, та від нього ще, нівроку, й потерпіти можна: злочинець, як би там не було. А родичі — ті завжди тут; завжди під рукою. Тут так само, на російський спосіб діють, зверніть уваги, не як всі: “особий путь в кріміналістікє”, так би мовити.

От і таскає слідчий вдову до свого кабінету, випитує та допитує: що та як. Як жили, чи не сварилися, бувало? Втім, що ж тут описувати — сама розповідала журналістові:

Следователь меня вызывал, расспрашивал: как к мужу при жизни относилась, да кто был на похоронах… А что я могу сказать?

Та, й дійсно, — що ж тут сказати?

Але, як воно не дуркувата ота совєцька міліція, а повідомлення по ощадних касах все ж розіслали. Вистачило розуму. А це й вирішило справу.

Тому що заходить до одної з ощадних кас такий собі совєцький громадянин та представляє той самий білет, що був зник. При чому ніяк того не соромиться; тому що, каже, я в своїй рідній країні маю право мати право. Я, каже, цей білет у згоді зі законами знайшов у нещодавно набутому в комісійному магазині костюмі, от і все. Так — чого, власне, чіпляетєсь?

Теж правий, на свій спосіб.

І дійсно. Пішла міліція до комісіонки — все саме так. Потім взяли за шкірку даму, яка його віддала до комісіонки, а вже через неї вийшли й на останніх. З приводу ж усієї банди — наведемо діалог із газети, — поміж журналістом та постраждалою:

— Что же они делали?

— Покойников вырывали. Одежду, если она хорошая была, — в комиссионку сдавали, гробы — в магазин похоронных принадлежностей…

— А мертвых?

— Мертвых отдавали людям, которые разводят нутрию и те их скармливали животным… Мех потом на шапки, воротники, а тушки они продавали в рестораны, где из них готовили фирменные блюда.

Бачите, от — такий воно паросток майбутнього раціоналізованого суспільства, де як є нічого пропадати дурно не буде. Все піде на користь нашим людям, навіть дорогі небіжчики. А поки — знову: Росія — попереду всіх. Знову, можна сказати, “русскіє удівілі мір”. В який вже раз — важко і зміркувати.

Ось, такі воно справи пішли у “Россіі–матушкє”. Або ж “Свинье–матушке”, як назвав її одного разу автор епіграфу, великий російський філософ та письменник Дмітрій Мережковський. Той самий, коли пам’ятаєте, якого більшовики та і не встигли “скорміть звєрькам”. Вкупі з професором Б. Нікольскім.

* * *

Але, все колись та на чомусь покінчується. Отже, час кінчати і наші розвідки щодо російської культури. Саме це — ми й зробимо.

Легко заробити дорікань у пристрасті або упередженні з боку небезпристрасних та упереджених людей, але… Все, що тут було нами викладене, підтверджене фактами, по можливості — неспірними, та судженнями людей, для яких російська культура є своєю та рідною. То — чого ж іще більше? То — чого ж іще треба вимагати від автора?

Ним наведено силу фактів, щодо цієї культури, які не містять в собі нічого — достеменного нічого, — позитивного. Які неможливо тлумачити не так, як вони тлумачаться тут, а якось там поблажливіше, навіть — позитивніше.

Ми тут розлегло та добросовісно дослідили цю культуру від її первісних дикунських витоків та по сучасні, не більш складні втілення. Довели, що вона не так накопичувала власні культурні цінності, як руйнувала інші культури, інші мови. Тобто — свідомо гребувала культурними цінностями народів, що й дало нам привід охрестити її не культурною, а радше “культурним гетто”.

Автор наполягає на тому, що ця культура є унікальною в історії людства (принаймні — сьогодні, на сучасному етапі розвитку людства). Йому можна заперечувати скільки завгодно, але він пропонує радше натомість — хай йому наведуть приклад іншої культури, в розповсюдженні якої таку саме ролю відіграв би острог, — прототип гулагівського табору. Не наведете, панове. Хай дадуть, так само, приклад іншої культури, до такого ступеню просякненої “блатним фольклором”.

Поготів, хай наведуть приклад іншої армії світу, до такого ступеню побудованої на “дєдовщінє”, прошу!

Вона є ялова та неплідна, ця культура, бо не мала одвіку жодних здорових традицій; а як і мала — то свідомо нехтувала ними. Бо ніхто не переконає нас, що “возрождєніє традіцій русского казачєства” — це є щось ліпше відродження, скажімо, “традіцій суда Лінча” десь там на Заході Сполучених Штатів…