ЛІТЕРАТУРА. ПЕРШЕ ПОРІВНЯННЯ

ЛІТЕРАТУРА. ПЕРШЕ ПОРІВНЯННЯ

…людство потребує мітів, воно обирає того чи іншого зі своїх несчисленних творців (але — хто ж, однак, може дослідити всі шляхи такого вибору?) та виносить його над усіма, починає вчити на пам’ять, відкривати в ньому власні тайни, йому підкоряє почуття, але — якби ми з тою ж упертістю взялися б за вивищення іншого художника, — це він став би нашим Гомером.

Вітольд Гомбрович

Особливе місце в російській культурі посідала та посідає література, про це вже мовилося. Бо це ж її найчастіше називають “вєлікой”. Тільки вже за великого Сталіна звичайна манія величі виросла до розмірів паранойї, коли все — дослівно все, що відносилося до “вєлікого русского народа”, — мистецтво, наука, техніка, — все стало великим та тільки великим. Але про літературу, про те, що вона є великою, стали подейкувати, здається, ще й перед 1917. В чому ж тут справа? — чи може вона й дійсно, не дай Бог, — велика?

Думається, що сутність справи тут з’ясовується відносно просто.

Нагадаємо, що йдеться не про звичайний європейський нарід, а про багатостолітню імперію. А в імперії, на відміну від будь–якої нормальної держави — не антигромадської змови, а суспільного договору, — все абсолютно має вторинний характер відносно головного — агресії та захвату чужого. Ось тут і виходить на перше місце в культурі література. По–перше вона, на відміну, скажімо, від живопису — неподільно пов’ язана з мовою. А це важливе тому, що по захватові наступає “освоєніє”, остаточне приєднання до імперії, знищення минулих, власних мови та культури; в цьому значення літератури — важко переоцінити.

Ось, саме ці обставини й визначили, з одного боку, велику роль та значення російської літератури в господарстві імперії. По–друге, вони наперед визначили її характер, повну перевагу в ній патріотичного та дідактичного начал. Це досягалося не відразу. Хоч вік енциклопедистів і переповнений повчальними та патріотичними творами, але з віком ХІХ, з оглядкою на Європу, починає розвиватись і література взагалі, як така, як частина дослідження світу та людини не засобами точного знання, а — мистецтва. Хоча зверху незмінно продовжували сприяти обом головним началам: патріотичному та дідактичному. В совєцьку епоху, як і в ХVІІІ столітті, вони, під керівництвом партії та уряду, — остаточно підімнуть під себе все останнє.

Інакше кажучи, — з чого воно почалося, на тому й покінчиться.

Є й друга важлива обставина, яка визначає велике значення літератури саме в російському суспільстві.

Світової слави фізіолог І. П. Павлов (1849–1936) був створцем теорії умовних рефлексів (Нобелівська премія 1904 з фізиології та медицини) та поняття “другоі сигнальної системи”. Ці відкриття та їх можливе поширення на феномени вищої нервової діяльності — завжди інтригували великого фізиолога, та в зв’язку з ними він цікавився й психологією, в тому числі — й власного народу. Він і відмітив одного разу в своїх “Павловских средах”, що: “…русский человек имеет такую слабую мозговую систему, что неспособен воспринимать действительность как таковую. Для него существуют только слова” (цитується за пам’яттю).

На цьому він і будує далі свою теорію російської народної психології, головним полем діяльності якої є не “дійсність як така”, а всього тільки її віддзеркалення в другій сигнальній системі. Нездатна зрозуміти всю складність дійсності, російська людина відразу розпочинає її перебудовувати, згідно своїх, займаних зі слів понять та уяв про неї.

Ось, ця обставина — мабуть, також була причиною, яка незмірно підвищувала значення власне літератури в культурі імперського народу. Вона, ця роль, традиційно, завжди була особливо великою.

Тому саме ми й приділяємо так багато уваги російській літературі, — пробачте — великій російській літературі, обійшовши останні запилені закутки російського культурного гетто — лише в міру необхідності.

* * *

Але, а чи така вже вона велика, ця література? — давайте придивимося ближче. Поки — тільки попередньо.

Якщо заглянути до енциклопедії або довідника (неросійських, звичайно), на слово “література”, то можна довідатись, що найбільше визначних письменників налічує література французька, за нею йдуть англійська, американська, потім — німецька. П’яте місце — почесне, але — прямо скажемо, — не для “вєлікой”. Бо радше цього величного прикметника можна віднести до літератури французької, або англійської, котрі, однак, манією величі ніби не страждають.

Втім — оговоримося. Енциклопедичні відомості складаються, значною мірою та по всьому світі, — з офіційної подачи. Тобто — вважається такий собі Н. у своїй літературі великим письменником? — вважається! Значить? — включаємо! Звідси — не уникнути сумнівів. Серед визнаних російських письменників виступають, таким чином, Толстой, Достоєвскій та Чехов, добре; але є й Горькій. Та не тільки. Можна там знайти й не позбавлених здібностей “літературних утриманок”, як називав їх Дж. Орвелл: сталінського агента з особливих доручень І. Еренбурга та нечистого на руку А. Толстого. Але, можна знайти й дещо гірше, зовсім вже шерегову літдрібноту — О. Фаддєєва, К. Фєдіна, Вс. Вішнєвского, Б. Полєвого. Тих, хто забезпечував собі становище в літературі переважно за рахунок непрямих стратегій.

Так що — підкреслимо, що й це місце — п’яте, — теж є вельми умовним. Це, так будемо казати, — ідеальна верхня межа: оцінка зверху.

Є, можуть бути, й інші критерії, наприклад — давність. Або, чи передував цій писемній літературі, персональній та авторській, — який–небудь епос? Ну, щось там на зразок “Едди”, “Калевали”, “Калевіпоега”, “Беовульфа” або хоч би “Пісні про Роланда”?

Нема в Росії й такого. А те, що є, — краще нікому не показувати.

В українській літературі — таке є. Полишимо на стороні “Едду”, надто вже вона стара. Та й написана мовою, що лише частково спричинилася до виникнення сучасної української; хоча, за місцем дії, це вже чисто український епос. Щоправда, й “Беовульфа”, що без застережень віднесений до попередників англійської літератури, сучасному англійцеві не прочитати… Але — ми не бідні, є в нас і дещо новіше.

Бо, серед видатних творів російської літератури знаходимо чомусь, під роком 1187 — “Слово о Полку Игореве”, але — чи це правомірне?

Почнемо з того, що на той час вже відбулося досить чітке розмежування поміж власне Україною та тим, що згодом стане Росією. Описуються в цьому епосі (а це — безумовно епос, або частина епосу) події у половецьких степах, що відбулися підчас походу південного — українського князя. А значить він, так само, як “Едда”, за місцем дії та учасниками, — є український.

Але, він же знайдений десь в Росії, то як із тим? — чи не означає це, що він там і написаний, та є — за наукою, — твором російської літератури?

Ні. Нічого це означати не може, та ось чому.

Дослідники “Слова” перетрясли його за сто років вздовж та поперек, але — як звичайно, жодних визначених висновків із їх праць — зробити не можна. В більшості все це мотлох, як звичайно. Між тим, вирішального внеску до проблеми зробив, як завжди, компетентний аматор — Олжас Сулейменов. В своїй добрій книзі “Аз и я” — він вичерпно роз’яснив численні темні місця “Слова”, пов’язані з силою тюркизмів в його тексті. Зробив те, на що нездатні були більшість європейських дослідників з причини їх незнайомства з тюркською лексикою. А також тому, що не всі знають, скільки тої лексики закорінилося в українській мові. Як і не знають про існування самої української мови.

Ця обставина є в даному разі вирішальною, тому що тюркська лексика так само властива українській мові, як чужа російській. Що й свідчить про те, що прототип “Слова” був написаний саме українською мовою та українцем ХІІ ст. Те, що ми маємо сьогодні, є лише виником нехлюйного перекладу та накопиченням описок внаслідок багатьох переписувань.

Таким чином, і цей древній епічний твір, — ніяк не слід відносити до російського епосу.

Крім більш раннього “Слова” у нас існує ще розлеглий епос козацької епохи, про Байду та Сагайдачного, про наші турецькі війни. Поетичний та пісенний.

Зауважимо також, що є й ще один критерій всесвітнього значення літератури. Є кілька книг, створених в межах одної національної літератури, котрі стали, з часом, власністю всього світу, всіх культур. Стали, без перебільшення, — “книгами людства”. Скажімо — “Гаргантюа та Пантагрюель” Франсуа Рабле, “Дон Кіхот” Мігеля Сервантеса або “Гуллівер” Джонатана Свіфта; або “Симпліціссімус” Яна Гріммельсгаузена. Або навіть — не смійтеся: “Швейк” Ярослава Гашека.

Легко бачити, що книг такого значення в російській літературі — теж ніколи не було.

Таким чином, це література не мала, але й в жодному разі не “вєлікая”. Для останього, підкреслимо це, — нема ніяких реальних підстав.

До цього варто буде додати ще одне зауваження, вже не наше. Пригадати дуже вчасно сказані слова В. Розанова, з приводу російської літератури взагалі:

Как ни страшно сказать, вся наша "великолепная" литература, в сущности, ужасно недостаточна и неглубока. Она великолепно "изображает", но то, что она изображает, — отнюдь не великолепно, и едва ли стоит этого мастерского чекана. ХVІІІ век — это все "помощь правительству"; сатиры, оды — все; Фонвизин, Кантемир, Сумароков, Ломоносов — все и все. ХІХ век в золотой фазе отразил помещичий быт.

Татьяны милое семейство,

Татьяны милый идеал.

Да, хорошо… Ну что же однако тут универсального? Почему это нужно римлянину, немцу, англичанину? В сущности, никому кроме самих русских не интересно.

[В. Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 43–44]

Дійсно… все це й досі вивчають по школах, навіть вивчають за Гоголем, як слід торгувати “мертвими душами”, а — навіщо? Адже, по всьому широкому світі ніхто вже здавна й живими не торгує. Так, навіщо?..

Однак, пророчі слова, нічого не сказати… Воістину, — саме так воно все й є… Російська література — рясна та багатослівна, але — шкода, — надто вже не глибока. Безмежним океаном розливається вона над мілинами людського розуму та духу, над зрадницькими рифами расизму та ксенофобії… Крім того, не забудемо, — вона ще й небезпечна: для інших. Пригадаємо прекрасні слова нашого великого мислителя та історика, Дмитра Донцова (1883–1973):

Російське письменство з його культом безвілля і хаосу не дає в нас стверднути старому варязькому первневі, довкола якого кристалізувалася б сильна і відпорна на всякі чужі впливи душа нації. Коли наша література хоче цю душу оздоровити, мусить її перетопити в огні і залізі тої європейської культури, в якій висказувалася б блискуча й міцна душа європейця, яка любить формувати життя по своїй подобі…

[Д. Донцов, Московська отрута, 1929]

Слід гадати, що це стосується головне В. Винниченка, котрий багато в чому був уразливий на сучасні йому течії російської літератури. Загалом же у нас цього — на щастя, не було.

До того — кажуть, М. Коцюбинський навіть не бажав, щоб його перекладали російською мовою.

Подумаємо, а що з цього приводу можна сказати про літературу українську?

Вона представлена в тій самій енциклопедії (однотомова польська EncyklopecHa popularna, Warshawa, 1982), всього тільки п’ятьма йменами, це: Т. Шевченко (1814–1861), I. Франко (1856–1916), Л. Українка (1871–1913), П. Тичина (1891–1967) та О. Корнійчук (1905–1972). Що ж про них сказати? — ліпше сказати про неназваних — скільки ж їх іще є! Отут і видно ще раз, скажімо так, що всі ми живемо у вік світової бюрократії. А задля того, щоб увійти до неї, потрібне, якнайменше — мати власну державу.

Бо живемо ми в ті часи, коли світової слави набуває не великий розум, а великий ріт. А найбільший ріт, зрозуміло, у доброї пропагандної машини доброї російської держави. Тоталітарної ще з тих пір, коли саме це слово ще не існувало. Та перекричати цю величезну горлянку — не кожному дане.

Попереду нас — шведська література, за якою лічиться вісім імен: А. Стрінберг (1849–1912), С. Лягерлеф (1858–1940), М. Мартінсон (1890 -1964), П. Лагерквіст (1891–1974), В. Моберг (1898–1973), Е. Йонсон (1900-1976), Л. Вііта (1916–1965) та С. Лідман (1923).

Нема — дивно, видатного поета Карла Міхаеля Беллмана(1740–1795), а Лаурі Вііта, хоч і жив у Швеції, але писав, здається, фінською мовою.

Звертаючись до сусідніх норвежців, знаходимо ті ж п’ятеро ймен: Г. Ібсен (1828–1906), Б. Бьорнсон (1832-1910), К. Гамсун (1859–1952), С. Ундсет (1882–1949) та Т. Весаас (1897–1970).

Отже, офіційно ми десь там на рівні країн Скандинавії, що ж і це є цілком почесне, але…

Подивимось тепер, а як же воно з нами — чи все гаразд? — бо в нас є, насамперед, низка видатних письменників, які нам не зараховані. З різних причин, але головним чином з тої, про яку вже йшлося. Наприклад — є П. Тичина, але немає Тодося Осьмачки (1895–1962), вигнанця, українського Данте. Ще коли вони обидва були молодими, Тичина роздратовано записав до щоденника: “Хай Осьмачка геній, а не я. Все одно — не люблю його”. Але — були у нас великі поети й крім Тодося Осьмачки… Нема тут, в офіційному переліку, і наших драматургів: М. Старицького (1840–1905) з університетською (здається — математичною) освітою. В Харкові, де він навчався з 1856 по 1858, йому доводилося слухати лекції самого М. Остроградського! Нема й непорівняного І. Кочерги (1881–1952). Хоч і є О. Корнійчук.

Не знаходимо тут, дивно, так відомого В. Винниченка (1880–1951), про якого вели спір сучасники — в чому він сильніший, в романі, чи в драмі? Не знайти тут і всесвітньо відомого Івана Багряного(1910–1971), письменника, драматурга та художника, нема навіть Уласа Самчука (1905–1987). Нема в цьому списку й незабутнього Юрія Клена(1890–1947), поета, письменника та перекладача. Багатьох немає…

Поміркуємо й про таке. Сельма Лагерлеф отримала Нобеля 1909, добре; а як порівняти її з нашею Лесею — чи зрівняється вона? — гадаю — ні. Або Докія Гуменна — чи поступається вона, як романістка, — Сігрід Ундсет (Нобелівська премія 1928)? Дозволю собі думати, що аж ніяк. Претендував, кажуть, свого часу на Нобеля Тодось Осьмачка зі своїми “Старшим боярином” та “Ротондою душогубців”, але марно. Міг би, певно, й Улас Самчук, з його “Волинню” та трилогією “Ост”. А чим поганий О. Гончар, з його “Собором”, що наробив стільки галасу, та всім останнім? Та, хто ж потурбується…

Таким чином ми, загнані до кута горлатими громилами “вєлікой русской культури” — виглядаємо й зовсім непогано. Ми — далеко не останні в освіченій Європі. Поготів, інші взагалі б дякували Богові за те, що вони іще живі: поруч із такими сусідами. Можна було б, треба було б, — піти й далі, але… На це треба мати волю, треба мати незалежність, треба мати державу. Визнання у світі. Не дарма ж російський нарід стільки сторіч відмовляв собі в усьому, покладав усі сили, щоб позбавити нас цього.

* * *

І — ще одне. Можливо — й головне. Можна мати як завгодно розвинену культуру, але важливе ще її наповнення, зміст. Порівнюючи наші дві культури, пригадаємо цікаву паралель із Джорджа Орвелла:

Сучасна Німеччина просунулася шляхом науки ген куди, далі ніж Англія, але стала варварською країною. Багацько з того, в що вірив і заради чого працював Уеллс, матеріально втілене в нацистській Німеччині. Там порядок, планування та наука, яких підтримує держава, криця, бетон, літаки, — і все це поставлене служити ідеям, гідним кам ’яної доби. Наука воює на боці упередження.

[Дж. Орвелл, “1984” и эссе разных лет, Москва, 1989, с. 238]

Чи не те саме, по суті, ми маємо й тут? Чи можна порівнювати принципово р і з н і за своїм змістом культури? Культуру, засновану на ксенофобії, расизмі та імперській ідеї, та культуру надихнену ідеями рівності, свободи та незалежності? Важко…

Вони, воістину, — непорівняні.

* * *

Але, крім “вєлікіх пісатєлєй” доморощеного визнання, в російській літературі були, бували, письменники міжнародно визнані, — лавреати Нобелівської премії — І. О. Бунін (1933), Б. Л. Пастернак (1958), М. О. Шолохов (1965) та О.І. Солженіцин (1970): як з ними? Бо ж у нас — не було ні єдиного.

Однак, — а як же з ними? — з ними теж потрібно спочатку розібратись.

І. О. Бунін (1870–1953) був дійсно великим пмсьменником, можливо — кращим з російських письменників взагалі. Премії отримав абсолютно по заслугах, але… Хто ж наважиться заперечити, що й тут могли бути політичні мотиви? — поставити на місце знахабнілу більшовичню з їх горькімі та олєшамі.

Присудження Нобелівської премії Б. Л. Пастернаку (1890–1960) за його роман “Доктор Живаго” (а він і став безпосереднім приводом) — тягне в той же бік, тому що “доктор” сам по собі — того ніяк не вартий. Не великий твір. Якщо ви читали, ясна річ.

Про малописьменного пияку та зоологічного жидофоба М. О. Шолохова (1905–1982) — годі й казати. Тут зібралося разом все. І його щорічні вояжі до Швеції (за державний рахунок) з нахабними домаганнями, напоюваннями та хабарами. А разом і бажання боягузливого Заходу з його ідіотичною “разрядкой”, якось вгамувати скандал з Пастернаком та висловити таким чином своє задоволення новою владою в Москві.

Тому що, коли “Доктор Живаго” цієї премії не вартий, то “Тихий Дон” — не вартий тричі.

Поставимо запитання руба: а які такі стилістичні та літературні красоти відкриті світові в цьому творі відомого автора, котрий у приватному листуванні з видавництвом, кажуть, робив десятки грубих помилок, граматичних та орфографічних — на сторінку тексту? Або так: а які такі загальнолюдські пристрасті та проблеми займають мавпятник його героїв, крім відверто тваринних? Яку мудрість з його книг міг винести читач, окрім — скажімо, — “єслі сучка нє захочєт — і кобєль нє вскочіт” — та в подібному ж роді.

Нобелівським лавреатам належить читати нобелівську лекцію, презентуючи нею себе — світові; себе та своє мистецтво, викладаючи накопичену життєву мудрість. У інших подібні лекції бували й подією світової культури. Ніколи не бачив нобелівської лекції М. О. Шолохова, хоч її мав би писати, без жодного сумніву, весь “лічний состав” відділу пропаганди ЦК. Що ж він там — цікаво — виклав у ній світові, цей пропитий до шпику кості поміщик станіци Вєшєнской, так обожнюваний власними підданими (мало не кріпаками)? Так, що ж іще, крім цього — одвічного, народної мудрості: “Єслі сучка не захочєт — і кобєль нє вскочіт”?..

Так, присудивши цьому суб’єктові Нобеля, шведський нобелівський комітет себе не знесмертив…

Чи тягнув тоді на Нобеля О.І. Солжєніцин? Бо, можливо, були й такі думки, що йому присудили теж дещо авансом, щоб якось врятувати від нових репресій. Що ж, не можна виключати й таке, але його лавреатство має бути поза всякими сумнівами. Досить проглянути його нобелівську лекцію: так — великий письменник.

Які б дурниці не верз потім про Росію та Україну.

Йому ставлять в особливу заслугу “Архипелаг ГУЛАГ”, і це є цілком справедливе. Можуть сказати — він не був тут першим. Слушно, це так, бо ГУЛАГ веде свого походження від лєнінського СЛОН — Соловєцкіх лагєрєй особого назначєнія, які почались розбудовою безпосередньо по революції. Та про все це писали ще перед війною троцкіст Б. Суварін, писав наш Борис Бажанов; писали інші люди, всіх не перелічити. Найкраще, мабуть, зі знанням справи, багато і переконливо, — писав Іван Багряний. Але, все це пропускали якось повз вуха. Всьому цьому чомусь не йняли віри; чи — може тільки удавали? — оті західні каботини…

Все ж, прийшлося повірити, повірили та жахнулися, коли О. Солжєніцин відкрив людству не тільки передвоєнний, але й повоєнний ГУЛАГ. Величезний опис, дріб’язково та незаперечно задокументований, продукт неймовірної, надлюдської праці.

Чому ж не вірили раніше?

Немалого значення мала, напевно, одвічна паскудненька рожевість чималої частини західної інтелігенції, яку надто вже тягне охрестити, як звичайне запроданство. Очолюване було це крило різними там бернардшовами, роменроланами, а потім і сартрами (про яких світова література вже мало не забула), які відроблювали своє ретельно та самовіддано. Бернанд Шов навіть своє семидесятип’ятиріччя святкував у Москві (1931), незабаром після “Вєлікого пєрєлома”. Цей всеєвропейський блазень був убивчо серйозним: доповідь про нього робив сам А. Луначарскій. Ювіляр запевняв світ: “Комуністична система здатна вивести людину з теперішньої кризи й врятувати від політичної анархії та руїни”. Вірив? — далебі… відробляв. Адже, й він не був такий уже кінцевий дурень…

Ромен Ролан, повернувшись 1935 року з Москви, — порівнював Сталіна з римським імператором Августом та щиро вірив, що “Ягода викликає симпатію”…

А такі одинаки, як Артур Кестлер чи Ігнаціо Сілоне, — так і полишились одинаками, яких ніхто не хотів розуміти: адже, як твердить сам Бернанд Шов… Щось почало зрушуватися тільки по війні, коли прийшли Абдурахман Авторханов або Роберт Конквест, — люди іншого покоління.

Отже, вона може пишатися собою, брудно–рожева “інтелігенція” Заходу. Бо це вона підготувала Мюнхен, Тегеран, Ялту та Потсдам, — вічні плями на репутації ХХ століття.

У нас нобелівських лавреатів немає, так склалося. Ні на політичному грунті, ні на будь–якому іншому; хоч і могли би бути. Чи шкодувати за цим? — але, навіщо? Бо ж для світу ми просто не існували; для якоїсь його частини — не існуємо практично й зараз. Світ турбував (та турбує й досі) - виключно благостан Росії: традиції ХХ сторіччя — бережуться. Щоб, упаси Боже, з нею чогось там не трапилось. Не пропав би з мапи світу цей єдиний в своему роді розплідник агресії, тоталітаризму, безправ’я та “бєспрєдєла”. Бо, — як же тоді жити без неї нещасній Європі? — як жити світові?

А ми? — а ми — це десь там “на югє Россіі”…

* * *

Тепер — часи міняються. На мапі світу знову з’явилися ми, ігнорувати нас уже не можна. Не та вже Росія (може ще й видужає?), а ми — незалежні. Все буде надалі визначатися тим, як ми нею — цією незалежністю — розпорядимося.