Мішень — сила диктатора

Мішень — сила диктатора

Оскільки тривала боротьба на основі попередніх стратегій розгортається на наступних більш стрімких та складних етапах, стратеги повинні продумати, як далі обмежити доступ диктатора до джерел сили. Застосування всенародної відмови від співпраці якраз має на меті створення нової ситуації, більш вигідної для демократичних сил.

Коли сили демократичного опору зміцніють, стратеги можуть запланувати жорсткішу відмову від співпраці та спротив з метою ізоляції диктатора від джерел сили, політичного паралізування та, врешті-решт, руйнації самої диктатури. Необхідно ретельно спланувати, яким чином демократичні сили повинні добиватися підтримки окремих осіб і груп, які раніше були на боці диктатури. Цього можна досягти, викриваючи жорстокість режиму, описуючи ймовірні катастрофічні економічні наслідки політики диктатора і роз’яснюючи реальні шляхи і способи повалення диктатури. Прихильників режиму, принаймні, слід переконати зайняти нейтральну позицію («сидіння на паркані») або, ще краще, активно підтримати демократичний рух.

Під час планування та застосування політичного спротиву і відмови від співпраці дуже важливо звернути увагу на всі основні джерела, з яких диктатура отримує підтримку і допомогу, включаючи її власну кліку, політичні партії, поліцію, чиновництво і, особливо, армію. Слід уважно оцінити ступінь відданості режимові його військових сил, як солдатів, так і офіцерів, а також визначити рівень їхньої сприйнятливості впливів з боку демократичних сил. Можливо, багато простих солдатів насправді нещасні та залякані призовники? Можливо, багато солдатів та офіцерів мають до режиму претензії через особисті, сімейні або політичні проблеми? Слід з’ясувати, які ще чинники можуть зробити військових відкритими для демократичного впливу? Спеціальну стратегію відносин з військовими та службовцями режиму необхідно розробити з самого початку визвольної боротьби. За допомогою слів, символів і дій демократичні сили можуть дати зрозуміти військовим, що визвольна боротьба буде жорсткою, цілеспрямованою і наполегливою. Військові повинні знати, що ця боротьба буде особливою і матиме на меті не загрозу їхньому життю, а повалення диктатури. Зрештою, такі спроби похитнуть моральний стан диктаторської армії і зроблять її прихильною демократичному рухові.

Такі ж самі стратегії можна застосувати у випадку з поліцією та цивільними службовцями. Однак спробу завоювати прихильність військових і, зрештою, схилити їх до непокори режимові, не слід ототожнювати із заохоченням армії до якнайшвидшого повалення диктатури за допомогою військових дій. Подібний сценарій, імовірно, не сприятиме встановленню реальної демократії, оскільки, як ми вже зазначали, державний переворот не призводить до змін у балансі сил між населенням і правителями. Тому слід передбачити, наскільки військові офіцери схильні усвідомити, що ані військовий переворот, ані громадянська війна проти диктатури не є необхідними чи бажаними. Прихильні до руху опору офіцери можуть відіграти дуже важливу роль у демократичній боротьбі, поширюючи невдоволення та відмову від співпраці у військових підрозділах, закликаючи до відмови підпорядковуватися чи спокійного ігнорування наказів, а також відмовляючись від участі в репресіях. Військові також можуть надати демократичному рухові несилову допомогу у різних формах, зокрема транспортом, інформацією, продовольством, медикаментами тощо.

Армія є одним з наймогутніших джерел сили диктаторів, адже її дисципліновані військові частини та зброя здатні придушити опір і покарати непокірне населення. Стратеги руху опору повинні пам’ятати, якщо поліція, чиновництво та військові сили повністю підтримують режим і слухняно виконують його накази, повалити диктатуру винятково складно або й неможливо. Саме тому перевагу слід надати таким стратегіям, які спрямовані на послаблення відданості продиктаторських сил.

Однак демократичні сили повинні врахувати, що невдоволення і непокора серед військових і поліції можуть бути дуже небезпечними для них самих. Солдатів і поліцію можуть очікувати суворі покарання за будь-який акт непокори і навіть страти за спробу повстання. Демократичні сили не повинні закликати військових до негайного повстання. Натомість, якщо є така можливість, треба дати їм зрозуміти, що існує безліч безпечніших форм відкритої непокори. Наприклад, поліція та армія можуть зволікати з виконанням репресивних наказів, не знаходити розшукуваних осіб, попереджувати учасників руху опору про очікувані репресії, арешти чи депортації, а також не надавати вищим військовослужбовцям важливу інформацію. Невдоволені офіцери у загальній низці наказів можуть «не помітити» наказів про репресії, солдати можуть стріляти над головами демонстрантів, а цивільні службовці можуть губити дані та інструкції, працювати неефективно, і «хворіти», залишаючись вдома аж до повного «видужання».