Основні джерела політичної сили

Основні джерела політичної сили

Суть проста — диктатори залежать від людей, якими правлять, без них вони не зможуть зберегти владу. А живлять політичну силу такі джерела:

• авторитет, тобто віра народу в легітимність режиму та у свій моральний обов’язок підкорятися йому;

• людські ресурси, кількість та якісний склад осіб і груп, які підкоряються, співпрацюють чи допомагають правителям;

• знання та навики, необхідні режиму для реалізації своєї програми й забезпечення співпраці з цими особами і групами;

• нематеріальні чинники, психологічні та ідеологічні, які допомагають маніпулювати людьми, підкоряти їх диктаторам;

• матеріальні ресурси в обсязі, в якому правителі контролюють власність, природні ресурси, фінансові ресурси, економічну систему, засоби зв’язку і транспорт;

• можливість застосування системи санкцій і покарань з метою змусити непокірних до послуху та співпраці.

Однак усі ці джерела політичної сили залежать від таких чинників, як визнання населенням режиму, покора та послух населення, а також співпраця численних осіб та інституцій у суспільстві. Водночас немає жодної гарантії наявності цих чинників у суспільному житті. Повномасштабна співпраця, послух та підтримка режиму сприятиме доступу до необхідних джерел сили і, відповідно, розширить владні можливості будь-якого режиму. Водночас відмова громадян та інституцій від співпраці з агресорами і диктаторами обмежує чи навіть унеможливлює доступ до джерел сили. За таких умов сила диктаторів послаблюється, і врешті-решт вони втратять владу.

Безперечно, диктатори не залишають без уваги дії та ідеї, які можуть перешкодити їм чинити на власний розсуд. Щоб упередити їх, вони вдаються до погроз і покарань на адресу тих, хто відмовляється коритися, співпрацювати чи й відверто протистоїть режиму. Але навіть найжорстокіші репресії не завжди забезпечують необхідний для функціонування режиму рівень послуху і співпраці.

Якщо, попри репресії, вдасться обмежити чи закрити на достатній час доступ диктатури до джерел політичної сили, на перших порах вона почуватиметься розгубленою. Наступним наслідком, швидше за все, буде вже очевидне послаблення сили режиму. З часом позбавлення джерел сили може повністю паралізувати режим, а в окремих випадках — призвести до його руйнації. Рано чи пізно сила диктатора виснажиться внаслідок «політичного голоду».

Таким чином, ступінь свободи чи тиранії за будь-якої системи правління значною мірою є віддзеркаленням відносного ступеня бажання суб’єктів цієї системи бути вільними, їхнього прагнення та здатності протистояти будь-яким спробам поневолення. Усупереч поширеній думці кожна диктатура тоталітарного типу залежна від населення та суспільства, якими вона править. Наведемо слова вченого-політолога Карла В.Дойча, який 1953 року писав: «Тоталітарна влада сильна лише за умови, що нею користуються не надто часто. Якщо її доводиться застосовувати постійно і проти всього населення, навряд чи вона надовго залишатиметься міцною. Оскільки тоталітарні режими потребують більше сили у відносинах зі своїми підлеглими, аніж будь-який інший тип правління, вони також потребують і вироблення в народу звички до поступливості й залежності. Крім того такі режими повинні мати активну підтримку, принаймні, найважливіших сегментів населення»[6].

Джон Остін, англійський теоретик права ХІХ століття, описав ситуацію, коли диктаторському режиму протистоїть невдоволений народ. Остін доводить, що якби весь народ спрямував зусилля на повалення режиму і заради цього ладен був би витримати репресії, ненависний режим, враховуючи його прихильників і навіть підтримку ззовні, не зміг би встояти.

Учений доходить висновку, що народ, який вже одного разу виявив спротив, неможливо знову змусити до постійної покори та підпорядкування[7]. Ще раніше Ніколо Макіавеллі стверджував, що володар, «який вважає народ своїм ворогом, ніколи не буде почуватися в безпеці; чим більше посилюватиметься його жорстокість, тим слабшим ставатиме режим»[8].

Політичну застосовність цих постулатів на практиці довели норвежці, які героїчно чинили опір фашистським окупантам, а також, як уже зазначалося у першому розділі, хоробрі поляки, німці, чехи, словаки та багато інших народів, що протистояли комуністичній агресії та диктатурі, і зрештою зробили внесок у повалення комуністичного режиму в Європі.

Звичайно, це не нове явище: приклади ненасильницького спротиву сягають корінням принаймні 494 року до н.е., коли плебеї відмовилися від співпраці з римськими патриціями[9]. У різні часи так само, як у Європі, до ненасильницької боротьби вдавалися народи Азії, Африки, обох Америк, Австралії та Океанії.

Отже, можна виокремити три найважливіші чинники, що визначають, наскільки контрольованою чи неконтрольованою є сила режиму: 1) відносне бажання населення встановити певні межі для сили режиму; 2) відносна міць незалежних організацій та інституцій суб’єктів, щоб колективно перекрити джерела сили; 3) відносна здатність населення утриматися від схвалення чи потурання режимові.