За допомогою перевороту, виборів чи іноземних визволителів?

За допомогою перевороту, виборів чи іноземних визволителів?

Військовий переворот, спрямований проти диктатури, може видатися порівняно легким і близьким шляхом до повалення ненависного режиму. Однак він має серйозні недоліки. Передовсім, він не усуває нерівномірного розподілу влади між населенням з одного боку та елітою, яка контролює уряд і силові структури, з іншого. Швидше за все, усунення від владних позицій конкретних осіб чи клік просто створить ситуацію, за якої їхнє місце зможе посісти інша група. Теоретично, ця нова група може проводити більш м’яку політику та демонструвати свою відкритість щодо демократичних реформ. Проте насправді все якраз навпаки.

Зміцнивши свої позиції, нова кліка може бути більш амбіційною, ніж попередня. І невдовзі це нове владне угруповання, на яке покладалися великі надії, матиме змогу діяти на власний розсуд, не рахуючись з вимогами дотримання демократії та прав людини. Отже, таке вирішення проблеми диктатури є неприйнятним.

Вибори також не можуть бути дієвим інструментом справді значних політичних змін за умов диктатури. Деякі диктаторські режими, наприклад держави соціалістичного табору у сфері абсолютного впливу Радянського Союзу, вдавалися до виборів, щоб продемонструвати свою демократичність. Однак такі вибори були ні чим іншим, як контрольованими з боку влади показовими плебісцитами, завданням яких було лише легітимізувати прихід до влади кандидатів, вже раніше призначених диктаторами. Перебуваючи під тиском, диктатори інколи погоджуються на нові вибори, однак тільки для того, щоб згодом поставити на важливі урядові посади своїх маріонеток. Якщо ж опозиція все-таки була допущена елітою до участі у виборах і навіть насправді перемогла, як це сталося у Бірмі 1990 року та в Нігерії 1993 року, результати виборів були просто проігноровані, а переможців залякували, арештовували чи навіть страчували. Диктаторам не властиво допускати проведення чесних виборів, адже в результаті вони опиняться без влади.

Твердження про те, що пригноблене населення не здатне діяти ефективно, є слушним щодо конкретного періоду в історії держави. Як уже зазначалося, воно не бажає боротись і часто просто не здатне на це: через брак впевненості у своїх силах люди не знають навіть, як допомогти самим собі. Багато громадян пов’язують свої надії на визволення з зовнішніми силами: «громадською думкою», Організацією Об’єднаних Націй, якоюсь конкретною державою, міжнародними економічними чи політичними санкціями тощо.

Цей шлях, можливо, виглядає обнадійливим, однак не слід беззастережно покладатися на допомогу ззовні. Надмірна впевненість може призвести до повного розчарування. Зазвичай іноземні визволителі не приходять, а якщо якась держава і втрутиться, то чи можна їй довіряти?

Тут варто наголосити на суворих реаліях, які стосуються надмірної надії на іноземне втручання:

• часто іноземні держави прагнуть сприяти чи навіть допомагати диктаторському режиму заради задоволення власних економічних чи політичних інтересів;

• іноземні визволителі також без особливих докорів сумління можуть зрадити тих, хто їм довіряв, порушити обіцянки, допомагаючи у справі визволення лише задля досягнення власних цілей;

• деякі іноземні держави боротимуться проти диктаторського режиму лише для того, щоб потім самим перейняти контроль над країною;

• зрештою, допомогою ззовні можна скористатися тільки тоді, коли режим уже розхитаний зсередини, і таким чином зосередити увагу міжнародного співтовариства на брутальній сутності диктатури. Диктаторські режими існують здебільшого за рахунок певного розподілу сил всередині держави. Населення і суспільство зазвичай занадто слабкі, щоб завдати серйозних неприємностей режиму, оскільки багатство та влада зосереджені в руках однієї чи декількох осіб. І хоч диктаторський режим може виграти або похитнутися під дією зовнішніх чинників, його подальше існування залежить передусім від чинників внутрішніх.

Міжнародний тиск може бути дієвим лише за підтримки внутрішнього руху опору. Лише за цієї умови справді корисними і результативними стають такі заходи, як міжнародний економічний бойкот, ембарґо, розрив дипломатичних відносин, виключення з міжнародних організацій чи відповідні кроки ООН.