Замість післямови

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Замість післямови

Мабуть, ніхто немає жодного сумніву у тому, що Віктор Ющенко є не лише щирим українцем, а й уособленням України. Він українського козацького роду і з українського козацького краю, має традиційне українське виховання, розмовляє чудовою українською мовою. Віктор Андрійович ніколи не хизується своєю любов’ю до України, української землі і українців, але це проглядається у кожній його дії. Це в нього виходить дуже природно, щиро і не вимушено. Йому більше личить вишиванка, ніж краватка. Він живе Україною і це знають та відчувають всі.

Зовсім інша справа із Юлею Тимошенко. На відміну від Віктора Ющенка, її походження — незрозуміле, а виховання — російськомовне. Але тепер вона скрізь, де тільки може, підкреслює у собі українське та демонструє потяг до українського. І це теж похвально, хоча трохи дивно. На урочистій частині міжпартійного з’їзду БЮТ 7 грудня 2005 року в палаці «Україна», представляючи символіку виборчого блоку свого імені, Ю.Тимошенко підкреслювала, що обрана біло-червоно-чорна гама кольорів відповідає традиційній українській вишивці. В прямому ефірі телеканалу «Київ» 14 січня 2006 року на запитання: «Ваша улюблена страва?» — Юлія Володимирівна відповіла: «Борщ… це уособлення України». «Ваша улюблена марка одягу?» — сказала: «Люблю дизайнерів українських».

Що ж, у цілому це виглядає для українців привабливо, але на мій погляд якось занадто штучно і не щиро, бо хто з українців підкреслює, що борщ, вареники і сало уособлюють Україну?

Подібне проглядається і в Олександра Турчинова. Він, як і Юлія Володимирівна, кілька років тому нарешті опанував українську мову, але рідною для обох є все-таки російська. Олександр Валентинович завжди має під рукою заготовлену фразу: «Головне — Україна! Так чи ні!?» Але чомусь цей штамп у Олександра Турчинова завжди закінчувався щирим сміхом.

Цю фразу він чомусь говорив не всім, зокрема не М.Бродському, а лише щирим українським патріотам, наприклад, Левку Лук’яненку. І це Левку Григоровичу завжди приємно було чути. Я зауважив, що цією фразою О.Турчинов перебиває співбесідника, коли йому щось не подобається, або коли він прагне закінчити бесіду. Ось і під час нашої телефонної розмови 21 грудня 2005 року, коли О.Турчинов вмовляв мене все-таки дати згоду балотуватися по списку БЮТ, або хоча б не залишати ряди партії «Батьківщина», він сказав своє знамените: «Головне — Україна! Так чи ні!?» — і знову чомусь засміявся: «Ги-ги-ги…». А завершив своїм незмінним закликанням: «Ми переможемо!»

Ні шановні, ви не переможете Україну!

15 січня — 18 лютого 2006 р., м. Київ.