ІІІ. НАПЕРЕДОДНІ ВЕЛИКОГО СКАНДАЛУ
ІІІ. НАПЕРЕДОДНІ ВЕЛИКОГО СКАНДАЛУ
1. Нарада в секретаріаті Президента 31 серпня 2005 року
31 серпня 2005 року Віктор Ющенко провів велику нараду в секретаріаті Президента України. На ній були присутні Державний секретар Олександр Зінченко і його заступники, перший помічник Президента України Олександр Третьяков, керівники служб та управлінь. Необхідність такої наради визрівала давно, її причинами стала незадовільна робота секретаріату Президента. У ході наради Президент піддав гострій критиці діяльність Державного секретаря О.Зінченка та підпорядкованих йому підрозділів. Зокрема, Президент висловив незадоволення якістю підготовки його виступів та аналітичних і довідкових матеріалів, що надаються йому на ознайомлення, відсутністю належної взаємодії секретаріату Президента. Названо було приклади вражаючої недбалості в документообігу, коли важливі матеріали міністерства та відомства отримували із секретаріату Президента несвоєчасно, що не дозволяло їм вчасно приймати необхідні рішення.
Президент вказав на низьку виконавчу дисципліну працівників секретаріату, зробив ряд інших суттєвих зауважень. Безумовно, що такі промахи свідчили про недостатні управлінські здібності О.Зінченка, який на високій державній посаді більше імітував бурхливу роботу, ніж це було насправді. Більше того, він займався невластивими секретаріату президента питаннями, зокрема, літакобудуванням, українсько-російськими відносинами, телебаченням і навіть дозволяв собі телефоном втручатися в діяльність правоохоронних органів, як це практикувалося у комуністичні часи.
Піддавши критиці дії секретаріату, В.Ющенко поставив чіткі завдання щодо вдосконалення роботи апарату Президента та підвищення професійного рівня його діяльності. Всім, чию діяльність Президент критикував, була надана можливість виступити та висловити власну позицію з обговорюваних питань. Наприкінці наради знову виступив Ю.Ющенко, узагальнив сказане та вказав термін виправлення недоліків. Фактично цим завершальним виступом Президент закінчив нараду. Проте, вже після цього слово ще раз взяв Олександр Зінченко і висловив свою незгоду із думкою Президента щодо неналежної роботи секретаріату та його особисто. Віктор Ющенко вислухав мовчки точку зору О.Зінченка і, не коментуючи його висловлювань, закрив нараду.
Після цього Президент мав тривалу зустріч із О.Зінченком. Про що вони говорили — невідомо, однак після неї поведінка О.Зінченка сильно змінилася. В наступні дні Олександр Олексійович рідко з’являвся на робочому місці, а коли приходив, закривався в кабінеті і навіть не відповідав на телефонні дзвінки. Такий стан тривав кілька днів і навіть викликав стурбованість відповідальних працівників секретаріату.
Єдину суттєву справу, яку зробив у цей час О.Зінченко — підписав розпорядження про створення робочої групи щодо розробки проекту реформування секретаріату Президента України відповідно до його доручення. Керівником цієї групи О.Зінченко призначив Владислава Каськіва, відомого керівника партії «Пора». Мотиви такого призначення О.Зінченко нікому не пояснив, але його дії шокували багатьох, адже В.Каськів не мав жодного досвіду у таких важливих питаннях, як забезпечення діяльності глави держави, більше того — він узагалі не мав досвіду організаційно-управлінської діяльності.
Здивувавшись таким несподіваним призначенням, перший помічник Президента України Олександр Третьяков спробував з’ясувати мотиви призначення В.Каськіва, але О.Зінченко навідріз відмовився на цю тему говорити і кинув слухавку. У цьому плані дуже показовим є і той факт, що за вісім місяців роботи О.Зінченко жодного разу не запросив першого помічника Президента на жодну нараду, яку він проводив. Фактично Держсекретар О.Зінченко став своєрідним фільтром, через який мусила надходити інформація до Президента України. Доходило до того, що важливі документи з Ради національної безпеки і оборони України передавалися главі держави теж через Державного секретаря.
2. Конфлікт на Нікопольському феросплавному
Події у Секретаріаті Президента України у часі збіглися із гострим конфліктом на Нікопольському феросплавному заводі. Конфлікт виник не лише через непрофесійні і безвідповідальні дії уряду, а й внаслідок явної зацікавленості вищих урядовців у розв’язанні цієї проблеми на користь фінансово-промислової групи «Приват». Але для початку коротко про суть проблеми.
Нікопольський феросплавний завод є найбільшим у світі виробником феросплавів, його чистий річний прибуток складає сотні мільйонів доларів. Цей ласий для великого бізнесу шматок у часи Л.Кучми став об’єктом мрій багатьох олігархів. Як засвідчив у Генеральній прокуратурі України колишній голова Фонду державного майна Михайло Чечетов, заради приватизації НФЗ фінансово-промисловою групою В.Пінчука була розроблена ціла схема, що полягала у придбанні контрольованим ним консорціумом «Придніпров’я» 25 % акцій цього підприємства з передачею йому в управління ще 25 % плюс 1 акція та правом їх першочергового викупу. У такий спосіб за сприяння тодішнього Президента України його зять заволодів контрольним пакетом 50 % плюс 1 акція. У цей же час фінансово-промислова група Ігоря Коломойського з Дніпропетровська придбала 25 % акцій цього підприємства.
Спосіб приватизації зятем Президента Л.Кучми контрольного пакету акцій Нікопольського феросплавного заводу викликав шквал критики і привів до того, що 26 серпня 2005 року Вищий господарський суд визнав незаконною приватизацію НФЗ консорціумом «Придніпров’я», а угоду про купівлю-продаж 50 % плюс 1 акція недійсною з моменту її підписання у 2003 році. Після цього 30 серпня 2005 року в місті Орджонікідзе відбулися збори акціонерів НФЗ, ініційовані групою «Приват», на яких заступника міністра промислової політики Сергія Грищенка обрали головою наглядової ради НФЗ, а Миколу Надточенка — головою правління.
Однак, у цей же день Нікопольський міський суд виніс рішення, яким заборонив виконувати рішення зборів акціонерів НФЗ, проведених в Орджонікідзе. Цілком зрозуміло, що рішенням Нікопольського міського суду було взято під захист інтереси фінансово-промислової групи В.Пінчука. Та на цьому судова війна лише почалася. Ввечері цього ж дня Ленінський районний суд м. Полтави в особі судді Сергія Редька іменем України виніс ще одне рішення, яким визнано законним рішення про зміну органів управління Нікопольського феросплавного заводу, прийняте на зборах акціонерів у місті Орджонікідзе. Цим рішенням Ленінський районний суд м. Полтави задовольнив позов жителя Дніпропетровська Бориса Сагайдачного до голови правління НЗФ Володимир Куцика і управління Фонду державного майна в Полтавській області.
Зрозуміло, що рішення Ленінського районного суду Полтави було винесено на користь групи «Приват», з ініціативи якого і відбулися збори акціонерів в Орджонікідзе. Отже, 30 серпня 2005 року було винесено два судових рішення, які у справі Нікопольського феосплавного заводу захищали інтереси діаметрально протилежних сил. Рішенням Нікопольського міського суду захищався В.Пінчук зі своєю групою, а рішенням Ленінського районного суду Полтави — група І.Коломойського «Приват», яка йшла спільно з представниками уряду. Однак, крім Ленінського районного суду м. Полтави і Нікопольського міського суду, у справі НФЗ були й інші судові рішення. Ще раніше Феодосійський міський суд (Крим) заборонив проведення зборів акціонерів НФЗ, призначених на 30 серпня, 9, 15, 22, 29 вересня в Орджонікідзе. 1 вересня цей же суд заборонив виконувати рішення зборів акціонерів, що відбулися 30 серпня 2005 року в Орджонікідзе.
Таким чином, у справі одного заводу існувало кілька судових рішень, що вже само собою свідчило про складність ситуації. Тому у ній недопустимо було діяти поспіхом, особливо з боку влади. І коли знайшлися люди, які не зупинялися перед застосуванням сили, а отже і кровопролиттям, то це свідчило лише про одне — їх виняткову зацікавленість.
Тут варто відзначити таку важливу обставину — Ленінський районний суд м. Полтави розглядав явно непідсудну йому справу, до того ж, за позовом неіснуючої фізичної особи. Вже 2 вересня 2005 року цей же Ленінський районний суд м. Полтави скасував свій підпис під власним рішенням від 30 серпня, яким рішення зборів акціонерів від цього ж числа у м. Орджонікідзе про зміну керівництва НФЗ визнало законним. Згодом, а саме 7 вересня, прокуратура Полтавської області порушила кримінальну справу проти судді Ленінського районного суду м. Полтави Сергія Редька, який виносив рішення від 30 серпня у справі НФЗ. Дані факти беззаперечно свідчать про незаконність дій Ленінського суду м. Полтави.
Однак, 1 вересня 2005 року саме рішення Ленінського районного суду м. Полтави виконавча служба, яку супроводжували величезні озброєні загони спецпідрозділів міліції, намагалися виконати і завести на територію заводу нове керівництво, обране 30 серпня в Орджонікідзе — голову спостережної ради Сергія Грищенка, він же і заступник міністра промислової політики, а також голову правління Миколу Надточенка. Проти міліції прихильниками В.Пінчука було виставлено тисячні пікети працюючих на НФЗ. Це протистояння мала змогу в прямому ефірі спостерігати вся України по трьох телевізійних каналах — ICTV, «Новий» і СТБ.
Фактично 1 вересня 2005 року була здійснена спроба штурмом взяти Нікопольський феросплавний завод. Такі дикунські речі не допускає у себе жодна цивілізована держава. Саме з прямої вини вищих урядовців став можливий гострий конфлікт у Нікополі, який мало не привів до кровопролиття.
Осторонь такого гострого конфлікту, за яким у прямому телеефірі спостерігала вся країна, звісно не міг стояти Президент України. У цей же день, 1 вересня, Віктор Ющенко різко розкритикував ситуацію щодо Нікопольського феросплавного заводу. Він наголосив, що навколо стратегічного для держави підприємства зіштовхнулися інтереси двох фінансово-промислових груп, сформованих за минулої влади. Президент нагадав, що існує рішення Вищого Господарського суду України про встановлення законності й повернення державі 50 % плюс однієї акції. На його думку, уряд має докласти всіх зусиль, аби у виключно правовому полі вирішити конфлікт навколо НФЗ.
У цей же день В.Ющенко провів телефонні розмови з прем’єр-міністром, головою Фонду держмайна, міністром промислової політики, міністром юстиції та Генеральним прокурором, під час яких піддав жорсткій критиці позицію уряду, який «не зміг захистити інтереси держави в ситуації навколо НФЗ і забезпечити стабільність і порядок у Нікополі». На думку В.Ющенка, «уряд, на жаль, не доклав достатніх зусиль, аби сьогодні навколо НФЗ не розгорталися провокації та дійства, влаштовані двома кланами».
Президент доручив уряду і Фонду Державного майна України вирішити конфліктну ситуацію виключно в законному руслі: «Колектив НФЗ має відчувати, що влада відстоює інтереси держави і громадянина та створює всі необхідні умови для нормальної роботи цього стратегічного об’єкту [4].»
Вже згодом, докладно вияснивши ситуацію, В.Ющенко сказав, що рішення Вищого господарського суду України про незаконність приватизації НФЗ «було виключно мудрим» і Президент прагнув вийти з конфлікту «легко на базі закону, як ми вийшли на прикладі «Криворіжсталі». Однак після цього судового рішення, за словами Президента, «вищі урядовці почали спрямовувати дії в корпоративних інтересах. Тоді й виникли конфлікти, починаючи з легітимності зборів акціонерів, надуманого рішення Ленінського районного суду м. Полтави. За цими фікціями стоять високі посадовці [5].»
Остаточну крапку у справі Нікопольського феросплавного заводу поставив Верховний Суд України 20 січня 2006 року. У цей день колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України іменем України винесла постанову, якою відмовила у задоволенні скарги ВАТ «Нікопольський завод феросплавів», за яким стояла фінансово-промислова група В.Пінчука, про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 26 серпня 2005 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 25 липня 2005 року, якими було визнано незаконними придбання 50 % плюс 1 акція Нікопольського феросплавного заводу консорціумом «Придніпров’я». Таким чином, із кризової ситуації держава вийшла, так як і прагнув Президент, м’яко, без конфліктів і протистоянь, у чисто правовому полі. Держава тепер може відкрито продавати Нікопольський феросплавний завод на чесному і відкритому аукціоні. То навіщо було створювати 1 вересня 2005 року таку гостру і конфліктну ситуацію і збурювати всю країну? Заради чого і кого тоді так спішила тодішній Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко?
Фактично активна позиція Президента не дала можливості групі «Приват» з допомогою державних органів силою захопити НФЗ, що могло привести до кровопролиття. Той факт, що ухвала Полтавського суду вирішувалася миттєво, за допомогою державної виконавчої служби і величезних сил озброєних спецпідрозділів міліції, свідчило про участь у цьому процесі найвищої української влади.
У ЗМІ активно обговорювалася версія причетності Прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко до лобіювання інтересів «Привату». Підставами для підозр та звинувачень були вкрай дивні дії прем’єра, і навіть чутки про переговори радника прем’єра М.Бродського з І.Коломойським на його яхті в Середземному морі та ряд інших обставин. Цю інформацію Михайло Юрійович не підтвердив, але не заперечив і не спростував.
Саме тому в поле критики Президента щодо ситуації на НФЗ потрапила і Юлія Тимошенко. Цей факт, а також можливе підтвердження звинувачень щодо лобіювання прем’єром інтересів «Привату» загрожувало Ю.Тимошенко величезними неприємностями, аж до увільнення її від займаної посади.
Однак, для Ю.Тимошенко було врай важливо всидіти у кріслі Прем’єр-міністра України до 1 січня 2006 року, — часу коли вступить у силу конституційна реформа і глава уряду отримає більші повноваження ніж глава держави. Окрім цього, це відкрило б перед Ю.Тимошенко перспективу великого успіху на парламентських виборах. Тому головним для її близьких соратників стало питання недопущення можливого увільнення Ю.Тимошенко з посади прем’єра, чого вони дуже боялися. Про це говорилося на засіданнях політради та всіх поважних нарадах ВО «Батьківщина». Вважалося, що дуже принциповим є питання про уникнення ситуації, яка може дати привід для увільнення Ю.Тимошенко.
Гострий конфлікт на Нікопольському феросплавному заводі та різка критика дій уряду в цьому питанні вкрай стурбували саму Юлію Володимирівну та її найближчих сподвижників. Вони були вкрай занепокоєні таким розвитком подій і боялися оприлюднення доказів причетності Прем’єр-міністра України до лобіювання інтересів фінансового клану «Приват». Очевидно, що саме 1 вересня 2005 року, тобто у день гострого конфлікту в Нікополі, найближчі соратники Ю.Тимошенко вирішили завдати упереджуючий удар.
Аби викрутитися із халепи, в яку потрапила Ю.Тимошенко, ввечері 1 вересня 2005 року на «5-й канал» було відправлено її радника Михайла Бродського.