ХV. Газова війна

ХV. Газова війна

1. Причини конфлікту

Перемога українського народу у Помаранчевій революції та обрання Президентом України Віктора Ющенка завдало сильного удару по амбіціях Президента Росії В.Путіна, який неприховано підтримував відверто проросійського кандидата В.Януковича і навіть двічі вітав його з перемогою. Втративши важелі впливу на Україну, Росія шукала способи для їх відновлення. Одним із таких і став газ.

Вперше питання нової ціни на газ росіяни висунули 28 березня 2005 року. З цього часу і розпочалися переговори. «Нафтогаз України» намагався знайти взаємоприйнятне рішення, однак Росії воно було зайвим — їй потрібно було здобути важіль впливу на Україну, яким могла стати передача української газотранспортної системи. Це стратегічна мета Росії. Особлива зацікавленість цим питанням з боку Росії пояснюється двома важливими речами.

Перша. Контроль над газотранспортною системою України одночасно і є важелем впливу на всю її економіку.

Друга. 80 % експорту російського газу в Європу проходить через Україну. Той, хто «сяде» на цю трубу, отримає мільярди доларів щорічно і завжди матиме величезні важелі впливу у самій Росії — на її політичні партії, засоби масової інформації і т. д. Тому експерти вважають, що в основі газового шантажу Росії лежали ще й бізнесові та політичні інтереси самого В.Путіна, строк президентських повноважень якого завершується, але на відміну від Б.Єльцина, він прагне і надалі мати великий вплив у Росії, а для цього необхідні величезні кошти.

Для здійснення цих намірів у 2004 році вже був створений Міжнародний консорціум з модернізації та управління газотранспортною системою України. Документ підписали Президент України Л.Кучма, Президент Росії В.Путін і канцлер Німеччини Г.Шрьодер. Поразка на українських виборах В.Януковича перекреслила ці грандіозні плани В.Путіна. Нова українська влада чітко заявила, що газотранспортну систему України, як особливої ваги стратегічний для її економіки об’єкт, не віддасть, а модернізувати та управляти нею і сама зможе. Що стосується Міжнародного консорціуму, то він може існувати, але лише для спорудження нових трубопроводів. Це, звичайно, В.Путіна аж ніяк не влаштовувало. Ось із цього і розпочався конфлікт.

2. Питання ціни

Ціна на газ стала основним важелем політичного тиску. Спочатку росіяни виставили ціну у 120 доларів за 1 тисячу кубометрів газу, влітку — вже 160, а в листопаді — 230. Так розпочалася газова війна, пік якої припав на кінець 2005 року.

Під прикриттям «газової завіси» російський Президент В.Путін особисто зайнявся прямим політичним шантажем України — це бачили всі з екранів телевізорів.

Поставки дешевого газу в Україні могли бути при єдиній умові, на якій наполягав російський Газпром — передача йому не менше 50 % статутного фонду газотранспортної системи України та її підземних газосховищ. Таку пропозицію російська сторона висунула в грудні 2005 року. Тим самим Росія відкрила свої карти і показала, чого насправді вона домагається. Але Росії газотранспортну систему не віддав навіть Президент Білорусії О.Лукашенко — там російський «Газпром» має лише 50 %, а другою половиною володіє Білорусія, в обмін на дешевий газ. Віддати все не наважився навіть «бацька», бо він добре розуміє, що труба віддається раз і назавжди, а дешевий газ може стати дорогим у будь-який момент.

В Україні власну газотранспортну систему здавали і Л.Кучма, і В.Янукович, і М.Азаров. До речі, колишній виконуючий обов’язки Прем’єр-міністра України Микола Янович Азаров, виступаючи 30 грудня 2005 року у прямому ефірі телеканалу «ІСТV», прямо заявив, що Україна має передати Росії свою газотранспортну систему в рамках підписаного з Росією і Німеччиною договору про створення міжнародного консорціуму [49]. Цілком зрозуміло, що саме такої ж думки дотримується і партнер М.Азарова по списку Партії регіонів В.Янукович.

Дуже показово, що категорично проти передачі Росії української газотранспортної системи висловились 81 % слухачів російськомовної програми ICTV 30 грудня 2005 року і лише 19 % підтримали позицію, озвучену М.Азаровим!

Подібним чином діяв і український прем’єр Юрій Єхануров. Він відразу ж відхилив російські домагання щодо передачі їй української газотранспортної системи і заявив: «Про це не може бути й мови — таке заборонено законом». Ці слова облетіли всі ЗМІ, у них було відзеркалено державну мудрість і український патріотизм цього урядовця.

Своєї кульмінації газова війна досягнула напередодні Нового 2006 року. 28 грудня в Москву прибула українська делегація, очолювана міністром палива та енергетики Іваном Плачковим і керівником «Нафтогазу України» Олексієм Івченком, які вели переговори із російським міністром промисловості та енергетики Віктором Христенком та заступником голови правління ВАТ «Газпром» Олександром Рязановим. Наступного дня у переговорний процес вступив сам Президент Російської Федерації Володимир Путін. Переговори за його участю проходили в урядовій резиденції Ново-Огарьово і транслювалися російськими телеканалами. Виступ В.Путіна неодноразово демонстрували і українські телеканали. У виступі було два ключових моменти.

Перший — перехід на ринкову ціну поставок в Україну газу з 1 січня 2006 року.

Другий — надання Росією Україні кредиту на закупівлю газу по нових цінах на суму 3,5 млрд. доларів США під гарантії першокласного європейського чи американського банку.

Пояснюючи твердість своїх вимог, В.Путін сказав: «Одна справа — дотувати наших сусідів і друзів, які виходять, так як і ми, із достатньо непростої ситуації попередніх десятиліть планового господарства і планової економіки, а інша справа — дотувати, скажем, індійський бізнес в Україні. Це зовсім різні речі». Далі Президент Росії наголосив, що перехід на ринкові умови неминучий і Росія на них переходить не лише з Україною, а й «із державами в Закавказзі та в інших частинах Європейської частини колишнього Радянського Союзу».

Той факт, що виступ В.Путіна неодноразово транслювався телеканалами Росії та України, привернув до нього увагу всіх. Газова проблема стала основною напередодні Новорічних свят.

Оскільки переговори в Ново-Огарьово не завершились підписанням угоди, то російська сторона увечері 29 грудня 2005 року оголосила про припинення з 1 січня 2006 року поставки газу в Україну.

Спроба Президента України умовити російську сторону відтермінувати прийняття рішення хоча б до 10 січня 2006 року була категорично відхилена. Голова правління ВАТ «Газпром» Олексій Міллер 30 січня 2005 року зробив публічну заяву, яка теж транслювалася телебаченням і друкувалася у пресі: «У випадку, якщо в години, що залишились до початку Нового року, Україна не підпише контракт на закупівлю газу, то першого січня в десять годин ранку за московським часом будуть повністю припинені поставки газу споживачам України з території Російської Федерації. Дії будуть чіткими і рішучими».

Безумовно, такі зухвалі та явно недружні дії свідчили не лише про шантаж, а про початок газової війни проти України; зброєю у досягненні цілей виступав природний газ. Реалізація планів Росії напередодні наступу сильного похолодання загрожували непередбачуваними наслідками для економіки України та її населення.

З метою посилення тиску на Україну Росія вдалася до небачених досі способів. З 10 години ранку 1 січня було зменшено тиск у газопроводі, що веде в Україну. Фактично Росія використала газ як зброю. Над Україною нависла серйозна загроза, особливо з огляду на очікувані сильні морози.

Газовий шантаж Росії дивним чином співпав із початком виборчої кампанії в Україні. Тому у ЗМІ стали циркулювати підозри, що Москва намагається спровокувати в Україні соціально-економічну кризу, викликати незадоволення новою владою і підіграти явно проросійським силам, які відверто заявляли про необхідність передачі Росії української газотранспортної системи.

З цього приводу наведу опубліковані слова директора Інституту політичних досліджень Росії Сергія Маркова: «Нам нужно от Украины не столько миллиарды долларов за газ, сколько союзническое правительство в Украине… Россия должна помочь своим союзникам прийти к власти. Выгода для России от этого будет огромная». [50]

Російський газовий шантаж України обурив не лише українців — він схвилював увесь світ.

3. Угода з Росією

4 січня 2006 року «Нафтогаз України та «Газпром» Росії підписали угоду про врегулювання відносин у газовій афері.

Драматичні переговори з Росією завершилися в цілому для України успішно — на 5 років вона отримала стабільну ціну на газ у розмірі 95 доларів за 1 тисячу кубометрів. І це тоді, коли найоптимістичні прогнози говорили про те, що ціна не буде нижчою 120 доларів. При цьому Україна зберегла і газотранспортну систему, і підземні газосховища. Президент і уряд проявили політичну волю та захистили національні інтереси держави. Україна гідно вийшла із цієї непростої ситуації, особливо якщо зважати на різке похолодання. У зв’язку з цим варто процитувати слова екс-секретаря Ради національної безпеки і оборони України Петра Порошенка про те, що коли б не була підписана угода з Росією від 4 січня 2006 року, то «Україна мала би 100–200 «Алчевськів», на тлі чого результати виборів були б зовсім іншими».

Вирішення газової проблеми показало, що Україна вміє відстоювати свої національні інтереси. Уряд не збільшив ціни на газ для населення, а для промисловості ціни на газ є найдешевшими в Європі (окрім Білорусії). При цьому Україна зберегла газотранспортну систему — вона залишається власністю нашої держави і «про її передачу іншим країнам чи групі країн не може бути й мови», — заявив 23 січня 2006 року Президент України В.Ющенко у телевізійному зверненні до народу.

4. Позиція «Нашої України»

«Наша Україна» в цілому позитивно оцінила домовленості щодо умов постачання російського газу в Україну. Основне позитивне досягнення — ціна газу у розмірі 95 доларів за 1 тисячу кубометрів.

Багато експертів називали підписані угоди безумовним успіхом уряду і Президента, що мало різко підвищити рейтинг «Нашої України» перед виборами.

5. Позиція Ю.Тимошенко

Такий розвиток подій явно не влаштовував БЮТ. Позицію з газового питання Ю.Тимошенко чітко виклала 14 січня 2006 року у виступі в прямому ефірі ТРК «Київ». Вона зводилася до того, що Україні не потрібно було підписувати жодних нових угод з Росією, а просто відбирати з труби російський газ за ціною 50 доларів за 1 тисячу кубометрів аж до 1 січня 2010 року. А Росія, мовляв, хай подає в Стокгольмський арбітражний суд, де вона, як вважає Ю.Тимошенко, «гарантовано б програла». Тому підписання нової угоди Ю.Тимошенко назвала зрадою національних інтересів України. Аналогічну позицію зайняли її сподвижники по БЮТ і цілком безпідставно стали клеїти ярлики «зрадників» до українського прем’єра Ю.Єханурова та міністра І.Плачкова.

Після 4 січня 2006 року слова «зрада» і «зрадники» стали основною зброєю БЮТ у боротьбі з «Нашою Україною». Газова проблема ще й стала приводом для нападок на уряд Ю.Єханурова. Це співпало у часі з висновками парламентської комісії і судовими ухвалами, про визнання звинувачень у причетності до корупційних діянь вищих посадових осіб держави — секретаря РНБО України Петра Порошенка, першого помічника Президента України О.Третьякова і голови парламентської фракції «Наша Україна» Миколи Мартиненка — такими, що не відповідають дійсності. Саме тому на озброєння бютівці взяли нове гасло — так звану «зраду».

У щирість слів Ю.Тимошенко важко вірити ще й з таких підстав. Юлія Володимирівна називає зрадою угоду про постачання в Україну газу за ціною 95 доларів США. Щодо цього Прем’єр-міністр Ю.Єхануров зазначив, що коли в 1997 році газ для української промисловості постачала корпорація Єдині енергетичні системи України, очолювана Ю.Тимошенко, то газ для промисловості вже тоді коштував 95 доларів за тисячу кубометрів. «Хай у мене кинуть каменем, якщо десь був газ дешевше 95 доларів для промислових підприємств у 97 році,» — заявив Ю.Єхануров. [51]

З приводу звинувачень у так званій зраді наведу слова відомого російського політолога Станіслава Белковського: «Розуміється, що і Юлія Тимошенко і Віктор Янукович (і навіть Володимир Литвин з Петром Симоненком) дають собі повний звіт у тому, що жодною «зрадою Батьківщини» навіть не пахне. Бо ще наприкінці грудня 2005-го найбільш оптимістичні українські газовики вважали, що коли вдасться домовитися з Росією про ціну в коридорі 100–110 доларів за тисячу кубометрів — це буде великий успіх. Песимісти з сумними жовто-блакитними очима схилялись до того, що розхвильоване конфліктом серце заспокоїться на 120–125 доларах. Ну, а таємні сили «Газпрому» і зовсім обнадіювали витоками інформації про 145 доларів. На цьому фоні 95 доларів — краще із неможливого». [52]

6. Маску скинуто

10 січня 2006 року Верховна Рада України розглянула питання про забезпечення населення природнім газом та обставини підписання «Нафтогазом» України та «Газпромом» Росії угоди про постачання і транзит газу. З різкою критикою дій уряду виступили представники Партії регіонів, Народної партії В.Литвина, БЮТ. За підсумками розгляду питання на голосування був поставлений проект постанови Верховної Ради України, підготовлений фракцією БЮТ, який передбачав висловлення недовіри та відставки уряду. Голосування дало позитивний результат — 250 депутатів висловилися «за». Крім фракції БЮТ та її сателіта «Єдиної України» Б.Губського, за відставку уряду голосували фракції Регіонів, Народної партії, комуністи та об’єднані есдеки.

«Фактично цим голосуванням, — вважає колишній депутат фракції БЮТ С.Хмара, — Ю.Тимошенко скинула із себе маску і разом з есдеками та комуністами відправила уряд у відставку, аби дестабілізувати політичну ситуацію в державі напередодні парламентських виборів». [53]

Секретар РНБО Анатолій Кінах був не менш категоричнішим: «Це удар у спину стратегічним інтересам України». [54] А голова фракції УНП Юрій Костенко резонно наголосив: «Навіщо відправляти уряд у відставку, коли ніхто не може призначити новий? Це кроки, спрямовані на формування штучної політичної та економічної кризи і свідчать, що сьогоднішня опозиція — є антиукраїнською». [55]

Досить виважену позицію зайняла фракція Соціалістичної партії, яка з приводу голосування за відставку уряду прийняла спеціальну заяву. У ній, зокрема, говорилося, що «ряд фракцій Верховної Ради України пішли шляхом створення штучної політичної кризи, яка шкодить державним інтересам України». Соціалісти наголошували на тому, що, перед голосуванням за відставку Уряду парламент навіть не дав «жодної оцінки енергетичній проблемі загалом і газовій, зокрема». А на завершення у заяві сказано: «Ситуативна коаліція БЮТ з Партією регіонів, Блоком Володимира Литвина та іншими по-новому висвітлює позицію БЮТ. Війна всередині команди Майдану нікого не залишить «білим і пухнастим», і дивно, що Юлія Володимирівна цього не розуміє. Ми переконані, що українці у важкий момент газової кризи чекають від політиків об’єднання, спільних дій, а не політичного шоу». [56]

Автор цих рядків цілком поділяє думку, про те, що ініціювана та організована Юлією Тимошенко відставка уряду мала метою не так допомогти українцям, як нашкодити Президенту, самому уряду та «Нашій Україні» напередодні виборів. У гонитві за «відкушуванням» і «відриванням» електорату «Нашої України» Ю.Тимошенко та її найближчі соратники, на моє переконання, втратили не лише почуття міри, а й совісті.

7. Чи може бути газ дешевим?

Проблеми щодо постачання газу виникли не тепер, а накопичувалися роками. І добре, що про ціну на газ заговорили всі. Народ мав можливість почути різні точки зору, головними з яких безумовно, були позиції уряду та Ю.Тимошенко, яка виступала як чисто опозиційний і досить фаховий у газових питаннях діяч. Але головне полягає навіть не в тому, а в іншому. Ціна газу у 50 доларів за 1 тисячу метрів кубічних, по якій Україна його споживала протягом тривалого часу тоді, коли всі європейські сусіди платили за нього майже у п’ять разів дорожче, було фактором, що свідчив про велику економічну і політичну залежність нашої держави від Росії. З цього приводу досить влучно сказав секретар РНБО України Анатолій Кінах: «Це своєрідний економічний наркотик, який дуже розслабив систему влади в Україні». [57]

Рано чи пізно проблема ціни та обсягів споживання Україною природного газу мусила постати. Зрозуміло, що не може чужий газ у нашій країні коштувати у п’ять разів дешевше, ніж у наших європейських сусідів. Дешевий газ веде до його перевитрат і безгосподарності, які традиційно супроводжують нас ще з радянських часів. Взяти б хоча такі факти. Наша сусідка Польща споживає в рік всього 13 млрд. кубічних метрів природного газу, а Україна — 68 млрд.! У цей же час у Польщі проживає всього на 10 мільйонів менше людей, ніж в Україні. Підприємства, які забезпечують теплом населення у Польщі, споживають всього 4 мільярди кубічним метрів газу, а у нас — 10 млрд. Аби жити за європейськими стандартами, мусимо переходити і на нові ціни, а це у свою чергу має спонукати керівництво нашої держави запроваджувати енергозберігаючі технології, розвідувати нові газові родовища, шукали інші джерела енергії і головне — думати, як підвищити пенсії та зарплати українців, щоб теж довести їх до європейського рівня.