Мобілізаційний ресурс Української Держави. Січові стрільці

Мобілізаційний ресурс Української Держави. Січові стрільці

Ще одним потенційним мобресурсом режиму УД могли б стати «національні» військові формування, відомі під назвою «січові стрільці». Не маючи ані найменшого бажання (та, зрештою, і можливості) копирсатися ще й в цьому надзвичайно контраверсійному дискурсі, нагадаємо читачам хіба таке.

Загін січових стрільців, яким на той час командував Осип Микитка (січень – жовтень 1918 p.), увіходив до складу окупаційного німецько-австрійського угруповання. В лютому 1918 р. цей підрозділ, сформований з габсбурзьких підданих русинського походження, прибув на територію УНР і розмістився на Херсонщині, де австрійськими силами командував архікнязь Вільгельм Габсбург-Льотрінген (Василь Вишиваний).

Ще один курінь січових стрільців – Галицько-Буковинський – були сколотили наприкінці 1917 р. в Києві з вояків австро-угорської армії русинського походження, які опинилися в російському полоні. До речі, створення таких підрозділів діючим на той час міжнародним правом категорично заборонялося. Тим не менше цей курінь (командир – Олександр Лисенко) брав участь у боях з більшовиками, у т. ч. в Києві, але в січні 1918 р. разом із членами УЦР відійшов до Житомира. Саме цим куренем від того часу і до кінця його як військової формації (фактично припинила своє існування 7 грудня 1919 p., а формально Стрілецька рада ухвалила рішення про її ліквідацію вже у Празі в липні 1920 р.)[176] командував Євген Коновалець.

Стосунки вояків «українського» походження – габсбурзьких підданих, вбраних в австрійські однострої, з Українською Державою мали, як на автора цих рядків, дуже дивний – якщо не сказати більше – характер. У травні 1918 р. керівництво цих січових стрільців розділилося на дві групи. Перша вважала співпрацю з гетьманом можливою, друга таку можливість категорично відкидала. Під тиском Грушевського, який, за свідченням очевидця, «гостро заатакував Скоропадського як російського генерала й особисто як новопокликаного Гетьмана – з позицій крайнього соціялізму, як партійний агітатор»[177], та всупереч позиції свого командира Коновальця, Стрілецька рада відмовилася підтримувати Скоропадського. При цьому частина вояків цього підрозділу (чисельністю до 3 тис, з яких негаличан була хіба 1/3) все ж таки перейшла на службу Запорізької дивізії Збройних сил УД, інші зникли невідомо де.

У липні Рада січових стрільців порушила клопотання про відновлення формування. Клопотання Скоропадський задовольнив 23 серпня. В останній день серпня він прийняв стрілецьку делегацію. Результат зустрічі: стрільці формально присягнули на вірність Українській Державі, Коновалець та Мельник отримали з рук гетьмана полковничі погони та згоду на формування окремого полку чисельністю до 1800 багнетів[178]. Формацію було відновлено як Окремий загін січових стрільців, осідком визначили Білу Церкву. Списочна чисельність його на той час не перевищувала 1300 вояків, фактично несли службу менше 1000. Саме ці хлопці зі зброєю в руках у листопаді 1918 р. підтримали антигетьманське повстання (докладно про це ми розповімо в наступній книзі цієї серії «Проект „Україна”: крах Симона Петлюри»), вчинивши тим самим акт державної зради. Спонукала їх до того Рада січових стрільців, яка, за підтримки одного з провідних галицьких політиків Осипа Назарука ухвалила рішення – «Київ важніший за Львів», відмовивши, тим самим, галицьким інсургентам у підтримці у війні з поляками[179]. Пояснюється таке рішення просто: Шаповал та Винниченко вважали гетьмана Скоропадського більшим ворогом України, ніж Леніна та Троцького.