Угода Скоропадський – Краснов

Угода Скоропадський – Краснов

Намагаючись скористатися новими можливостями, вже З листопада на залізничній станції Скороходово, розташованій між Харковом та Полтавою, Скоропадський зустрівся з керівником Дону Петром Красновим. Генерали підписали фактично союзницьку угоду, яка юридично зафіксувала прагнення сторін «виступити в справі утворення Всеросійської Федерації, якої конечною метою буде утворення Великої Росії» (підкреслено нами. – Д. Я.). Мотив такого свого кроку гетьман сформулював у реченні: «Я не приховую, що я хочу лише широко децентралізовану Росію, я бажаю, щоб жила Україна і українська національність, я бажаю, щоби в цьому найтіснішому союзі областей і держав Україна обіймала достойне місце і щоби всі ці області і держави злилися 6 в одному потужному організмі, названому Велика Росія, як рівні з рівним».[230]

Угода 3 листопада, з нашої точки зору, – чи не найкращий приклад дипломатичної та політичної мудрості тодішнього українського лідера. Адже єдиною силою, яка на той момент могла би погодитися на існування гетьманського режиму, була Антанта, яка державної незалежності України не визнавала ab ovo. Іншими словами, для Скоропадського така угода була єдиною можливістю зберегти бодай частину суверенітету в умовах, коли головні дійові особи світової політики не мали політичного інтересу зберігати чи, тим більше, захищати суверенітет Української Держави.

Отаман Всевеликого війська Донського, генерал П. М. Краснов.

З іншого боку, угода із Красновим та видана після неї гетьманська Грамота про федерацію не була і бути не могла причиною національно-соціалістичного повстання, «а лише інструментом, який соціялісти використали, мобілізуючи протигетьманське повстання»[231]. Останні ясно зрозуміли, що така угода Краснов – Скоропадський якщо не назавжди, то надовго усуває їх з політичного життя. Річ навіть не в тім, що українські націонал-соціалісти з пропагандистських міркувань тлумачили цю угоду як спробу відновити «єдинонеділиму» Росію. З нашої точки зору, практична реалізація угоди Скоропадського – Краснова дозволила б, по-перше, політичне існування автономної Української Держави у складі федеративної Росії, відновила би нормальні стосунки з країнами-переможцями. По-друге, що найважливіше, їх політичний союз радикально обмежив би вплив українських націонал-соціалістів у майбутньому. Як показав сучасний дослідник, підписання цієї угоди було «єдино можливим кроком в ситуації, що склалася»[232]. Крім того, гетьман підписував документ із провідником регіонального уряду, власне з Отаманом Всевеликого Війська Донського – а Верховний уряд Росії було формально проголошено лише 18 листопада.

На цій обставині слід наголосити окремо: цей уряд мав би в якийсь спосіб реагувати на вже існуючі дипломатичні стосунки поміж УД і Кубанню та УД і Доном. Гетьманський уряд ухвалив-бо «вислати до Кубані дипломатичне представництво з дня 5 листопада 1918 р.» та «заснувати на Донщині дипломатичне представництво з 1 листопада 1918р.»[233]. Натомість ухвали про заснування представництв при Добровольчій, Донській та Південній арміях для погодження їх дій з українськими Збройними силами в боротьбі проти більшовиків було ухвалено Радою Міністрів лише 28 листопада.[234]