Глава Х. Антон-Скерцо

Глава Х. Антон-Скерцо

18 січня 2015 року. Краснокам’янський аеропорт

Тиша між обстрілами й атаками — найбільш стрьомний час. Хочеться спати — і страшно, можна заснути й не прокинутися.

Олексій підійшов до бійця, який принишк у кутку на карематі й мішку та щось читав при світлі налобного ліхтарика, тримаючи на колінах стосик обпалених сторінок.

— Ось, знайомі букви шукаю, — боєць відірвався від читання, підвів голову, спробував пожартувати.

— Можна подивитися? — спитав Олексій.

— Будь ласка. Я саме збирався подрімати з годинку. Ліхтарик треба?

— Так, дякую. Потім віддам.

Олексій узяв ліхтарик, надів його на голову і сів поруч. По злітці знову забарабанили міни. Уже й не розбереш чиї. Степан викликав «арту» годину тому. Наче вони його чули. А він їх наче ні. Тут усі вже майже глухі. Давно. Та й зв’язок лайно. Так завжди на війні: зв’язок або лайно, або його нема. Ближчають розриви. А боєць згорнувся калачиком там, де сидів. І майже відразу захропів.

Олексій почав читати з першої розгорнутої сторінки. Він не знав, хто автор і як називалася книга.

«Глава чотирнадцята

ПРОМОКАШКА

Зараз нема промокашок. А в нас у школі були. Рожеві, жовті й голубі. Кому як пощастить.

Промокашка була необхідна, тому що писали справжніми чорнилами. І ніхто й уявити тоді не міг, що Промокашка — це насправді прізвисько одного зовсім не грізного бандита з «Чорної кішки» наприкінці сорокових. А вже потім від цього злодійського прізвиська пішла назва промокашки шкільної.

У першому й другому класі в нас навіть чорнильниці були й ручки, як олівці, тільки зі змінними перами.

Пера у мене зберігалися в коробці з-під сірників. Знімати й ставити перо — це було мистецтвом, на зразок намотування онуч у Суворівському училищі або ПТУ.

Щоденників у молодших класах не було. Тому зауваження та «двійки» вписували прямо в зошити.

Наприклад: «Поведінка — 2! Побив торбою [від змінного взуття] голову ради загону! Батькам терміново зайти до школи!» І підпис.

Учителька писала такими жирними червоними чорнилами. «Четвірки» й «п ’ятірки» в неї були дуже простенькі, рівненькі, скромні такі. А от «двійки» вона виводила з таким задоволенням, наче лебедів малювала.

А «кілки» в її виконанні (переважно з поведінки та російської мови) виходили величезні й розповзалися на півсторінки так, що неможливо було ні приховати цю «ганьбу», ні кудись від неї сховатися. Деякі герої й мученики виривали сторінки, за що їх безжально били ременем. Інші бритвочкою зшкрябували. Теж одержували на горіхи.

У процесі виведення «одиниці» в моєму зошиті вона просто кінчала, напевно (хоча я не певен, що на той час оргазм уже винайшли)!

Це була фінальна, остаточна оцінка мене як особистості. Як гільйотина чи розстріл.

Про «трійки» не скажу — ніколи не отримував.

А от промокашка була якоюсь мірою історією мого шкільного життя протягом року, такою собі перерваною пам’яттю.

І якщо сам зошит був яскравим прикладом соцреалізму, то промокашка являла собою такий собі взірець імпресіонізму чи навіть сюрреалізму, наче нею промокали не червоні «двійки», а кров із відрізаного вуха Ван Гога, або в неї, до прикладу, сякався Далі…

Я дбайливо зберігав промокашку цілий рік. Відкривав зошит на перерві чи вдома й дивився на промокашку як у приватну річку часу, згадуючи з ляпок, завитушок, різних уламків складів і цифр усе своє шкільне життя.

Це був мій секрет. Я нікому про нього не казав. «Сергійко, чого ти втупився в промокашку! Іди їсти!» — гукала мати, визирнувши з кухні.

Я дбайливо вкладав мій шершавий різнокольоровий скарб на місце, у серцевину зошита, і рушав ходою втомленого зразкового школяра на кухню — їсти смажену навагу чи голубці, милуючись матір’ю, її усмішкою, очима…

Зараз моя пам’ять сама стала, як промокашка. Пам’ятаю лише плями, шматочки радощів, болю, щастя, насолоди, сонячне світло, воду в річці, мамину теплу руку на своїй спині, коли вона змивала з мене мочалкою вуличний бруд і тихенько наспівувала: «З гуся вода, з Сережки худорба»…»

Олексій замислився, відклав стосик обгорілих сторінок. Йому потепліло в грудях. Його пам’ять ожила, як ця промокашка. Він раптом знову виразно почув голос Ксюші й побачив, як вона поправляє свої окуляри з товстими скельцями…

«Як удома тепло, як тихо. Як удома…» — Олексій подумки повернувся в їхню московську квартиру. І раптом звідти перемістився прямісінько у свою улюблену країну — Фінляндію, де вони з Ксюшею рибалили на безлюдному лісовому озері. Нікого навколо. Тиша. Водна гладь. Лілії. Сонце вже хилиться до заходу над вершечками ялин і сосон. Остання проводка — і ось він, удар.

Щука була справжньою цар-рибою — дванадцять кілограмів. Хвилин двадцять боротьби — і він підвів її до човна. Перед тим вона, мов дельфін в океанаріумі, зробила три «свічки», вистрибуючи з води на повен свій гігантський зріст і струшуючи величезною, зо чверть тулуба, зубастою довбешкою. Екземпляр! Крокодил!

Ксюша закричала: «Ой, не треба її в човен! Ми потонемо!». А коли вона таки опанувала себе й опустила підсак у в воду, туди влізла лише щуча голова. Потім, сяк-так нахиливши бортик, вони разом вкотили щуку в човен, і та почала стрибати, вигинатися й бити на всі боки гігантською головою і хвостом. Олексій дістав рибацький ніж і попросив Ксюшу не дивитися.

Коли вона знову обернулася, усе вже було скінчено. Щука більше не билася. На дні човна була калюжа крові. На руках Олексія теж була кров — щуча й своя.

Ксюша зробила зі щуки котлети. Як вона готувала! Усе що завгодно! Пальчики оближеш! Вони майже ніколи в Москві не ходили по ресторанах. По-перше, у Москві останні сто років не було й нема хоч трохи стерпної ресторанної культури. А по-друге, краще за Ксюшу все одно ніхто нічого приготувати не міг.

Наступного дня вони обідали самі у своєму затишному котеджі, що пахнув старим деревом і березовою лазнею. Вони щороку знімали його в серпні на два тижні. Котедж стояв на високому березі гігантського озера, яке розтяглося на десятки миль своїми низькими зеленими бухтами та скельними уступами. На обід були парові скоблені котлети зі щуки. З хріном і крижаною горілкою. І, звісно, із Ксюшиними маринованими огірками. Потім було кохання й щастя, таке безмежне, як озеро.

Завершувався вечір тим, що, купаючись на терасі в теплому призахідному сонці, він грав на гітарі й співав їй пісні.

За цигаркою цигарка, дим галузиться.

Здрастуй, вечоре нещастя і дощу.

Сумовита і безсила ходить музика,

Листопадить снігопадом досхочу[59].

Вона слухала його й курила довгі смачні сигарети, закутавшись у плед, і, прищурюючи свої з дитинства короткозорі очі, милувалася ним. А він нею.

Ксюша була зі знатної дворянської родини, родовід якої тягся від XVI століття. Її прапрапрадідусь у XVIII столітті був губернатором Санкт-Петербурзької губернії, вихователем імператора Павла Першого. Прапрабабця Фаїна була улюбленою актрисою драматурга Островського, служила в Олександринському театрі й першою виконала роль Катерини в «Грозі». Їхній із дворянином і графом шлюб викликав справжній скандал у вищому світі. Їй довелося піти з театру, щоби не ганьбити свого чоловіка-офіцера.

Ксюшиного дідуся розстріляли у 1937-му, а бабуся відсиділа у сталінських таборах два терміни, практично один за іншим, загалом п’ятнадцять років, і повернулася. Ксюша, яка ніколи не хизувалася своїм походженням, любила Росію своїх предків і батьків і ненавиділа Росію Єльцина й Путіна, плебея-алкоголіка та плебея-злодія, як вона колись висловилася, вперше й востаннє в житті дозволивши собі зверхність.

Вона не заперечувала, коли їм довелося виїхати в Америку. Поплакала на рідних могилках на Ваганьковському кладовищі, неподалік дому, і виїхала з Олексієм у Техас, жодного разу про це не пошкодувавши. Вона була останньою з роду, представники якого в різний час залишили Росію. Уцілілі нащадки були розкидані по всьому світі — від Парижа, Цюріха й Берліна до Далласа й Сіднея.

Олексій ще раз вдивився в промокашку своєї пам’яті й побачив Ксюшу, яка спускалася разом із ним сходами пологового будинку. Він ніс сплячого Арсенія, а вона, геть бліда, у чудовому зеленому велюровому піджаку, несла розкішний букет білих троянд.

Яка вона була красива. Як він любив її того дня. Як він був їй вдячний. Як він любив її й зараз.

Пам’ять Олексія справді стала, як промокашка. Вона вибірково відтворювала зараз лише «п’ятірки» з минулого життя з Ксюшею, а «трійки», «двійки» і «кілки» — ні. А вони були, і йому стало по-справжньому нестерпно соромно за них тепер, коли вона пішла. Він, як міг, старався про них не згадувати, але їхні обриси знов і знову вилазили й відбивалися ядучо-червоним кольором, як вічні «незадовільно» на чарівній промокашці…

Після того як вона пішла, життя його тривало наче під наркозом. Під її наркозом. Ксюші більше не було. Ніка стала дружиною іншого чоловіка. Усе решта втратило смак, колір і сенс.

На війні, у цьому аеропорті, серед цих дивовижних кіборгів наркоз часом відходив, і він знову повертався до справжнього життя. Він був удома, серед своїх. Але чомусь здавалося, що все це просто задовгий останній день.

Він не боявся смерті. Він радше чекав її. З певним інтересом. А поки, як у його улюбленій «Баладі Рединґтонської в’язниці» Оскара Вайлда,

Він просто пив відкритим ротом

Примарне світло днів,

Холодне світло днів останніх

Він пив, мов мед п’янкий[60].

Олексій відклав аркуші невідомої, але такої знайомої, наче він сам її написав, книжки, вимкнув ліхтарик, охопив свої коліна і спробував заснути. Та замість сну нахлинули спогади.

…Згадалося раптом ураз так багато всього, що воно не вмістилося в цій короткій миті, і він не побачив цілісної картинки, лише вловив відгомони запахів, кольору, відлуння нетутешніх голосів, музику… Накотило… і відпустило. Ні, не зовсім. Музика тривала, стаючи дедалі яснішою та реальнішою.

Мінометний обстріл, хай би чиїм він був, схоже, остаточно закінчився, і тиша перетворилася на музику.

Це Антон із позивним «Скерцо» на другому пості — одразу за першим, найбільш стрьомним посадковим рукавом — грав на своїй японській бамбуковій флейті сякухаті (єдиному музичному інструменту в дзен-буддизмі).

Він завжди, навіть у бій, носив її із собою під розгрузкою в м’якому шкіряному чохлі. Тридцятишестирічний Антон — дуже колоритний і позитивний брокер із Києва, міцно збитий, з японською косичкою на потилиці, багато мандрував, захоплювався східною філософією. Грав не лише храмові пісні, але й сучасну музику.

Зараз, сидячи під підвіконням гігантської діри, яка колись була вікном, прихилившись спиною до холодної стіни, заплющивши очі й невимушено перебираючи пальцями, він награвав Misty Mountains з «Володаря перснів».

Потім перейшов на реквієм Tamuke «Руки, складені в молитві». Уперше він зіграв його на Майдані, того дня, коли одним із перших загинув Сергій Нігоян.

Старанний і допитливий у всьому, чого торкався, він навчився грати на флейті, беручи уроки удвох відомих київських дзен-музикантів — Володимира Лазуткіна та Сергія Максименка.

Коли йшов на війну, мав «дуже близькі стосунки з однією дівчиною». Вони навіть хотіли після війни одружитися. Дівчина була журналісткою, світським хронікером, писала під псевдонімом Скерцо. Це її псевдо він і взяв собі за позивний.

Через місяць розлуки сталося те, що часто трапляється з дівчатами. Вона пішла до іншого.

— Дівчина пішла, а псевдонім лишився, — усміхнувся Антон і несподівано заговорив зовсім про інше. Зовсім іншим тоном, наче звертався не до Олексія, а до великої невидимої аудиторії за його спиною: — Шлях самурая — це смерть. В ситуації «або — або» без вагань обирай смерть. Це нескладно.

Олексій уважно подивився на Скерцо, опустив камеру й присів поряд із ним навпочіпки.

— І це справді нескладно, — вів далі музикант-філософ з автоматом на колінах і флейтою в руці. — Коли ти приймаєш марність буття як даність, а свою смерть — як єдиний неминучий факт своєї біографії, то рішення твої звільняються від страху. Ти вже не реагуєш на загрозу своєму життю, як устриця, і здатний приймати вільні нестандартні рішення. «Хто зберігає спокій серця й розуму у вихорі битви, той уже на крок наблизився до перемоги», — говорить східна мудрість. Але нашій культурі такий підхід невластивий, адже ставлення до смерті напряму пов’язане з релігією. Християнство дивно ставиться до смерті. Інша річ — іслам чи буддизм. Кажуть, що в окопах нема атеїстів. Важко сказати однозначно. Кожен переживає свій окопний досвід по-своєму. Хтось стає збудженим, хтось — на межі паніки, а хтось звертається до Творця чи до Порожнечі. Звісно, хтось уважатиме таке ставлення романтизацією війни. Але для мене це не так. Війна — потворна. Але людина на війні відкривається своїми як найгіршими, так і найкращими гранями. «Те, що в окопах нема атеїстів, — аргумент не проти атеїстів, це аргумент проти окопів». Не пам’ятаю, хто це сказав, — Скерцозавершив свій дивний монолог так само, як і почав. Несподівано. Знову підняв флейту до губ і заграв.

Вражений звуками чарівної флейти й урочистим, як клятва, монологом про смерть, Олексій сидів поряд, не здатний вимовити й слова.

Тиха м’яка музика пливла, стелилася над зліткою, долинаючи з вітерцем крізь дим і туман до окопів на іншому боці. І здавалося, от-от, просто зараз, під звуки флейти, усі ці чоловіки обабіч лінії фронту — втомлені, поранені, грізні й не дуже, красиві й такі собі, розумні й дурні, мертві й живі — скажуть: «Прощавай, зброє!» — встануть і підуть додому. Поки їхні дівчата та жінки не пішли до інших. І все закінчиться. І настане «миру — мир, війні — піпіська», як говорили в дитинстві «хулігани» в його дворі.

Але мир не настав. Олексій раптом остаточно отямився від гуркоту і яскравого спалаху. На нього зі стелі сипалася ще якимось дивом там уціліла штукатурка.

Наче скориставшись музичною паузою, під заколисуючі звуки флейти, сепар спустився по рештках сходів із третього, нічийного, на другий поверх посадкового рукава, поруч із їхнім постом, метрах за п’ятдесят від КСП, і смальнув прямо в двері КСП із «мухи». Оббиті залізом масивні двері в КСП винесло, як у хатці Нуф-Нуфа.

Усередині КСП цієї миті перебувало чоловік десять, включно з командиром і Сєргєїчем. Якби граната вибухнула всередині КСП, усі вони були б поранені або вбиті. А зараз вони виявилися різною мірою контуженими. «Пронесло, що й казати», — сказав хтось.

— І мене теж, — додав Сєргєїч, який теж був скарбницею бородатих, іще радянських, анекдотів.

Командир розвідників із позивним Салам (він був чи то татарин, чи мордвин) у той момент був на посту разом зі Скерцо, біля рукава. Миттю прокинувшись, Салам, уже на ногах, випустив у сепара всю обійму свого «Стечкіна», впритул, метрів із десяти, коли той уже вискочив із рукава на злітку й побіг до відчиненого входу в підвал.

Сепар не смикнувся від пострілів і не впав, а розвернувся і сам дав чергу з автомата по Саламу, теж упритул, і теж навдивовижу промахнувся. Сепар був так-близько, що Салам бачив пару від його подиху. Розвернувшись, сепар пробіг, як нічого не було, ще метрів десять до замінованого входу в підвал і щез там, як привид.

— Сепар, сепар, повернись! — кричав вражений Салам, стоячи на краю злітного поля біля посадкового рукава, з розрядженим пістолетом, не вірячи своїм очам.

Він постояв так іще кілька секунд, повернувся й повільно рушив назад на пост у терміналі.

«Я ж кіборг! — думав Салам. — Як я міг промахнутися? Х…ня, б…дь, якась тут робиться, на х…й!»

Олексій спостерігав за цією сценою з вікна, і все, що відбувалося, нагадувало йому не жорстоку війну, а радше комп’ютерну гру Doom II, у якій ти стикаєшся в подібних декораціях із сотнями монстрів, які прагнуть тебе вбити. Але ти маєш важкий кулемет, нескінченний БК, а найголовніше — кілька життів.

У когось, може, і було кілька життів, тільки не в сепара. Усередині підвалу, недалеко від входу пролунав гучний вибух, схоже, протипіхотної міни. Із зяючого чорнотою відкритого, як печера, підвального входу повалили клуби диму та пилу.

Салам і Скерцо кинулися туди, стали кожен зі свого боку від входу, очікуючи. За хвилину вони почули стогони й глухий кашель.

— Хлопці, мені пи…ць, — дивом виживши після незрозумілого, але потужного вибуху, сепар заговорив із пітьми підвалу рівним, спокійним, ледь розбірливим голосом. — Киньте мені гранату хтось, якщо не шкода.

Салам дістав із кишені «лимонку», збираючись уже висмикувати чеку.

— Не треба! — зупинив його підоспілий Бандер і крикнув у підвал. — Сепар, як ти там?

— Ногу, походу, відірвало, прямо, б…дь, коло стегна, — простогнав сепар, — осколочні в спині, у задниці. А так усе ніштяк.

— Я зайду? — спитав Бандер.

— Ти хто?

— Командир кіборгів, Бандер.

— Ну, заходь, командир кіборгів. Гостем будеш, — сепар закашлявся й знову застогнав.

— Стріляти не будеш?

— Нема чим.

— Добре, йду до тебе, — Степан повернувся до Салама й коротко додав: — Сєргєїча сюди на «раз-два-три» з його сумкою. Мені цей «язик» живим потрібен.

І зник у пітьмі підвалу. Сепар уже гучно й протяжно стогнав.

Підбіг Сєргєїч з увімкненим ліхтарем на касці і з сумкою з медикаментами. Підбігли ще хлопці. Один тягнув ноші.

— Четверо до мене! — скомандував Бандер зі сходинок підвалу.

Через хвилину сепара, усього закривавленого, винесли на світло.

Без правої ноги, з повислою вивернутою від плеча правою рукою, із закривавленим обличчям, яке вкривав шар порохової сажі, — сепар іще був живий.

Сєргєїч уколов йому конячу дозу знеболювального, антибіотика й ще чогось. Обробив рану перекисом, як міг, зупинив кров, туго перев’язав. Бинт моментально почорнів від крові.

Сепар прийшов до тями. Він лежав на ношах на підлозі. Мружився на світло, стогнав.

— Як звати? Позивний? — коротко спитав Степан, присівши на коліна біля його обличчя з олівцем водній руці, блокнотом у другій, як журналіст перед інтерв’ю.

— Степан, — відповів поранений. — Позивний «Сова».

— Звання, частина?

— Старший лейтенант, розвідник-сапер, — відповів сепар без паузи. — Б…дь, на своїй же розтяжці підірвався. А протипіхотка здетонувала. Пощастило. Уся хвиля на вулицю пішла…

«Ні х…ра собі «пощастило», — думав Олексій, дивлячись на вмираючого сепара.

— Номер частини, розташування, ім’я, прізвище, позивний командира? — продовжував Бандер.

— Більше нічого не скажу, — коротко відповів сепар і заплющив очі.

На вид йому було близько тридцяти. Він гаснув на очах. Усі розуміли, що жодної «чайки» він не дочекається.

— Добре, ти ополченець чи регулярний? — продовжив Бандер за хвилину.

— Російський військовослужбовець.

— «Вимпел» чи десантура?

Помираючий мовчав.

— Як ти опинився на третьому поверсі?

— По тунелю від «Спартака» до вас у підвал. Перечекав. Уночі під час обстрілу по розбитих сходах позаду нового термінала на третій. Далі ви знаєте.

— Четвертий, б…дь, пост! — сказав Степан із докором, повернувшись до решти.

— Ти сам був?

Сепар промовчав, заплющивши очі, перемагаючи біль.

— Зрозуміло, — сказав Степан. Подумав і змінив допит на звичайну розмову. — Дружину, дітей маєш?

— Двоє дітей. Хлопці п’яти й семи років. Дружина. Вероніка. Ніка.

— Ти мій повний тезка, виходить. У мене, Степан, теж дружина Ніка, і звати мене Степан, а от дітей поки нема.

— Пощастило тобі, — спробував усміхнутися російський офіцер.

— Це точно. Що ще скажеш?

— Хлопці, вам іти треба. Завтра вам усім тут пи…да. Останній день. Ідіть сьогодні до ранку.

— Дякую. Ще що?

— Мені б дружині подзвонити. Попрощатися.

— Телефон у тебе де?

— На завдання не беремо. Там багато чого забито, сам знаєш.

— Знаєш, коли виймаєш, — сказав Бандер. Стояла мертва тиша. — Спробуємо з мого. Тільки тут сигнал х…й. Хіба що на злітці. Там тебе свої ж пристрелять. З СВД.

— У мене є вибір? — застогнав сепар. — Але мені туди не доповзти.

— Доведеться допомогти заради такої справи.

Бандер звелів бійцям принести єдиний дивом вцілілий багажний візочок. Принесли, виставили за вікно, поклали на нього сепара, задом у візочок.

— Ти чого, Степане, через цього козла ризикуватимеш людьми? Та він усіх нас мало на той свій не відправив, пі…рас! — тихо, але злісно висловив, схоже, загальну думку Салам.

— Ні, не буду, — голосно відповів Степан. — Сам піду.

Усі стояли мовчки, не рухаючись, аж поки Степан скомандував накидати димових шашок. Запалили, кинули вперед чотири. Степан обережно покотив сепара зліткою до краю другого рукава. Там вони зупинилися. Степан дістав мобільник. Дві палички. Піде. Сам ліг на бетон біля візочка.

— Сам набереш, чи мені набрати? — спитав він.

— Сам. Як набирати? Таганрог треба.

— Плюс сім, код міста й телефон. Давай швидше, поки не помітили. — Дим уже відносило вперед, до церкви. Бандер приготував іше пару шашок. Простягнув сепару телефон.

Той неслухняними пальцями набрав номер, підніс телефон до вуха.

— Ника, привет!

— Степочка, ну наконец-то! — відгукнулася Ніка. — Только младшего из садика привела. Какая у вас в Ростове погода? У нас серо и без снега.[61]

— У нас тоже. Как ребятки?[62]

— Все хорошо. Санька «пятерку» по чтению принес. Ходит гордый. Всем показывает! Что это за номер у тебя?[63]

— У товарища занял. Мой телефон сел.[64]

— У тебя все в порядке, Степа? Какой-то голос у тебя не такой. Степа! Ау![65]

Степан, як міг, стримував стогони, відвівши подалі слухавку.

— Никуль! Поцелуй их от меня! И маме позвони, скажи, что все у меня нормально. Ну, все, мне пора.[66]

— Я люблю тебя, Степочка, приезжай скорей![67]

— Я тебя тоже оченьлюблю[68], — сказав Степан, впустив слухавку й завмер…

Його тезка Степан підповз до візочка, підняв телефон, помацав шию росіянина, кивнув, штовхнув візочок далі по злітці й короткими перебіжками дістався своїх.

* * *

Вечірні новини на російському телебаченні знову починалися репортажем із Красного Каменя.

Кореспондент у касці, бронику і з мікрофоном стояв на фоні якихось руїн. Віддалік стояв візочок із мертвим тілом. Позаду нього асистент запалював димову шашку для героїчного й небезпечного background.

— Сьогодні розвідники ополченців виявили страшну знахідку на злітному полі Краснокам’янського аеропорту, — почав журналіст, зриваючись на крик, сповнений, згідно із задумом, тривоги й трагедії, коли асистент, нарешті, вибіг із задимленого кадру. — У цьому візочку — тіло одного з ополченців. На тілі сліди страшних тортур. Коли фашистські карателі, послані в Аеропорт київською хунтою, не змогли нічого добитися від полоненого героя, вони відрізали йому ногу бензопилою й залишили помирати на злітному полі у страшенних муках. Зараз я передаю мікрофон майору з позивним «Ламборгіні», командиру загону ополченців «Ботсвана».

— Ми не забудемо, не простимо звірств фашистських окупантів, — одразу заголосив Ламборгіні — миршавий чоловічок років тридцяти, колишній ростовський мийник машин у придорожньому шалмані, а нині, не хрін з гори, а цілий «майор збройних сил ККНР», — бризкаючи слиною й виблискуючи золотим зубом у викривленому ненавистю роті. Каска, на пару розмірів більша за його маленьку вузьку голову, затрусилася на ньому й мало не злетіла. — Фашизм не пройде! Но пасаран! Хто до нас із мечем прийде, той, як то кажуть, і загине.

З цими словами «майор» повернув мікрофон «журналісту».

* * *

Через три дні до Вероніки Холмогорової, бухгалтера таганрозького машинобудівного заводу, зателефонував зам. командира групи «Вимпел» ГРУ Генерального штаба Збройних Сил Російської Федерації і «з глибоким сумом» повідомив їй, що її чоловік, капітан Степан Олександрович Холмогоров, «трагічно загинув під час військових навчань у Ростовській області».