Глава VIII. Мишко-Професор

Глава VIII. Мишко-Професор

17 січня 2015 року

Поки розвантажують усе необхідне й намагаються розмістити поранених усередині МТЛБ, Тритон і Професор біжать зліткою, стрибаючи через перешкоди та інтуїтивно ухиляючись від куль, адже вони мають не так багато життів, як у комп’ютерній стрілялці.

— Стій, це десь тут, — кричить Професор, і вони завмирають, присівши за обгорілим остовом танка Т-64 і переводячи подих.

— Ось він, танкіст! — Професор показує рукою в бік темного закіптюженого предмета, з якого стирчить товста обламана жовта кістка і який схожий на дуже пересмажений брудний окорок. — Як живий!

Тритон кладе на землю дерев’яний ящик від РПГ-26[47], відкриває його. Професор у матерчатих рукавичках підхоплює стегно танкіста, кидає його в ящик. Вони замикають ящик, хапаються за залізні ручки по боках і на «раз-два-три» біжать назад.

Куля проходить крізь ліве передпліччя Професора. Той випускає ящик, падає на бетон, стогне й матюкається. Тритон уже повзе до нього, лишивши ящик позаду.

— Мишко, ти як? Куди тебе?

— У ліву! А-а-а-а-а. Б…дь. Доведеться ручками помінятися. — Мишко підводиться. Вони, пригинаючись, знову підхоплюють ящик, тепер помінявшись сторонами, і біжать до своїх. Лівий рукав у Мишка вже весь чорний від крові. Він, як пробитий радіатор, залишає на злітці свій темний мокрий слід.

Добігши до машини, вони впускають ящик. Миша падає поряд лицем угору. Дихає голосно, стогнучи. Тритон нахиляється над ним.

— Давай я подивлюся.

— Потім, Тритоне! В’яжи танкіста, бо я даремно помру!

Тритон шукає вільну раму, розсуває в різні боки руки й ноги вбитих, знаходить місце, із зусиллям піднімає ящик, прикручує його припасеним для цього діла дротом. Тепер він поїде додому до мами, чи до дружини, чи до кого там має їхати цей шматок ноги нікому не відомого мертвого танкіста…

Професор підводиться, щоби йому допомогти — й отримує сліпу кулю у скроню, прямо під каску. Наповал.

— Мишо, Мишо, — кричить Тритон, чаклує над ним. Кличе Сєргєїча. Сєргєїч прибігає, знімає каску й хитає головою. Миша-Професор помер, рятуючи ногу мертвого танкіста.

У цей час Степан Бандер розуміє, що всіх поранених у МТЛБ уже не запхати. Розуміє й те, що це може бути остання «чайка» на «материк».

Рахує тих, хто залишився зовні. Ще шестеро! Стрілянина з обох сторін не вщухає.

— Так, мужики! Це останній ваш шанс залишитися живими. Поїдете на броні! Лягаймо акуратно. Сашко, тягни з каптьорки броники двохсотих! По додатковому бронику на ноги, від поясу! Тримаймося за рами! Поїдете як катафалк. Знімаймо з наших двохсотих мішки, щоби краще було бачити, що веземо.

Бійці, поранені й цілі, відмотують мішки від рам, витягають мертвяків і абияк примотують їх знову до рам і одне до одного. Тритон плаче, примотує Мишу. Мишкина тепла кров стікає по його обличчю, по розплющених очах на руки Тритону.

Тритон падає на коліна, зриває з себе каску, щосили кидає її на бетон, зриває з себе автомат, щосили гахкає ним об каску, закидає голову й кричить, зриваючи голос: «Йо…на війна!!! Ненавиджу!!! Ненавиджу, б…дь, ненавиджу!!!!»

У нього істерика. На війні це може статися з кожним у будь-який момент. Кіборг має одне життя, і запасної голови у нього нема. Сєргєїч обнімає однією рукою Тритона, що б’ється в істериці, іншою надіває на нього каску й підносить йому до губ свою фляжку зі спиртом. Потім сам робить швидкий ковток і витирає свої мокрі очі зворотнім боком долоні.

Механ стоїть поряд, жадібно п’є гарячу каву з жерстяного кухля. Лице чорне. Очі… навіть не сказати, які… Нелюдські.

— Козак, викликай мені п’ятдесятого росіян на їхній частоті. Будемо терти за перемир’я. Іншого виходу немає.

Бандер хоче поговорити напряму з командиром прстовської десантної бригади росіян, яка окопалася по периметру, відсікає транспорт і підтримує вогнем вилазки сепарів і чеченців.

Через пару хвилин помічник командира, здоровенний чубатий хлопець із позивним «Козак» доповідає, що зв’язку нема.

— Так, ясно, перешилися вже… Айболіт, закінчуй стріляти. Знімай свою куртку. Здаватися будемо.

Ззаду на куртці лікаря Сєргєїча велике біле коло з червоним хрестом у середині. Бандер сам розрізає куртку Сєргєїча, примотує жовтим (свій-чужий) скотчем до кривуватого, але довгого шматка залізної віконної рами, використовуючи його як древко. Древко встановлюють в отвір кулеметної башти, один із поранених на броні має підтримувати його рукою.

Усі якось розташувалися. Зображають трупів. Видовище апокаліптичне.

Останній інструктаж механу, якого звуть Семенич.

— Дивись, Семенич, жодних ривків. Дрейфуєш повільно на першій. Уже розвиднилося. Вони мають роздивитися, що в нас за машина, якщо флаг не роздивляться. Як смикнешся, вони вас спалять! І тебе разом з усіма! Як мене зрозумів, герою?

— Зрозумів. Легкою риссю, як на параді.

Механ зникає в люку. Машина з ривком торкається з місця, так що дехто з поранених мало не падає на злітку. Ті, хто залишається, проводжають поглядами найдивовижнішу машину, яку вони будь-коли бачили на війні.

МТЛБ, обвішаний рухливою бронею з живих і мертвих, повільно повзе в туман, який швидко розсіюється. Про що думає кожен із поранених на броні, притулившись до холодного металу машини або до холодної плоті мертвяків? Страшно навіть уявити, що в них у голові, які молитви шепочуть їхні губи.

Туман остаточно розсіюється, коли вони виїжджають із-за другого посадкового рукава на злітку. Знамено з червоним хрестом тримають на правильному боці. Стрілянина вщухає.

— Двадцатый, двадцатый, что у вас за х…рня? Почему не рабо- таете по объекту? Мне докладывают движение![48] — підполковник Сивко, командир прстовської десантно-штурмової бригади, родом з українського Херсона, викликає командира батальйону.

— Товарищ пятидесятый, посмотритесами. От вас объектсейчас тоже виден. Им еще пятьсот метров пилить. Жду приказа[49], — порушує статут комбат м-р Іконніков. Наказ він давно має. Цілком зрозумілий. Стріляти в усе, що рухається і не рухається на злітці в термінал і назад.

Підполковник піднімається на бруствер КПП, бере у спостерігача бінокль, налаштовує різкість, опускає бінокль:

— Что за..?

Такої військової техніки він ще не зустрічав.

— Двадцатый, двадцатый! По целине работать. Один-два предупредительных в воздух, чтобы знали, что мы здесь. Выполнять, — Сивко опускає рацію, виходить назовні, сідає у свій «Газ-2330-Тигр» і кидає водію: — В город, б…дь![50]

Поки машина стрибає по вибоїнах прифронтової смуги, здіймаючи хвилі бруду й гаркаючи, підполковник дістає з кишеньки сидіння перед ним заповітну фляжку і, не скривившись, робить пару ковтків.

— Е…аная война. Будь она проклята! Ненавижу![51]

Трохи заспокоївшись, він дістає мобільник, читає останнє повідомлення: «Знову недоступний. Діти так забудуть батька. Що це за навчання без кінця? Люблю, цілую, жду».

Він робить іще ковток і не встигає наклацати відповідь. На під’їзді до міста дві ракети «Ураган», одна за іншою, з пристрілюваних п’яти, перетворюють «Тигр» підполковника на груду димного покорченого заліза.

Підполковник «загинув на навчаннях на полігоні в Ростовській області». Через тиждень вантажівка так званого «гуманітарного конвою» доставить у Красний Камінь боєприпаси й провізію для фронту. І забере на батьківщину спотворене, наполовину згоріле тіло підполковника й ще дев’яносто тіл російських військовослужбовців. У «гумконвої» буде сім вантажівок… Три з них — із морозильними камерами.

Тим часом по злітці МТЛБ зі швидкістю катафалка везе до своїх на броні й під бронею чотирнадцять (ні, вже п’ятнадцять) убитих і вісімнадцять поранених. Це остання «чайка». Більше не буде…

Російські десантники підводяться на повний зріст у своїх окопах і дають хто один, хто два постріли, а хто й чергу в повітря з усіх видів зброї.

Механік Семенич безперервно хреститься всередині «мотолиги» вільною рукою. Він не знає, що це салют…

* * *

— Чортівня, Степан! — сказав Налим, укотре підносячи до очей Бандера, що сидить за столом у напівтемряві КСП, шматочок лінійованого паперу зі шкільного блокнота, на якому сім разів одне за одним написане число «13». — Як хочеш, але це чортівня чистої води, що ж іще?

Старший сержант Свєтлов з позивним «Налим» до кінця залишався у вежі за командира. Закіптюжений, як і всі, що не видно веснянок на щоках і на носі, без каски, з брудним скуйовдженим рудим волоссям, він обвів поглядом усіх, хто сидить за столом, включно з журналістом, і слово в слово повторив свою дивну розповідь, наче переказуючи короткий зміст Гоголевого «Вія».

— Перший батальйон, третя рота — тринадцять, так? — Його чорний палець зупинився на перших цифрах аркуша, який він тримав високо над столом, ближче до лампочки. — Потім перший взвод, третє відділення. Ще тринадцять! Тепер БТР номер сто тридцять один, командир відділення сержант Златко, буква «З» як трійка, так? Ще два рази тринадцять, тобто вже чотири рази! Ще! При виході в мене тринадцять магазинів — це вже п’ять! У вежі тринадцять поверхів — це шість! Кімната, у якій ночували, виходжу — на дверях номер тринадцять! Що найцікавіше, тринадцять повторюється тут сім разів! Сім! У нас якраз сім двохсотих. Було. Ось так.

Усі мовчали. Усі вже чули це двічі чи тричі. У групі Бандера з особового складу залишилося тринадцять чоловік, не рахуючи фотографа.

— Чому ти не поїхав? — Степан відводить убік Олексія. — Це був наказ!

— Я не твій підлеглий, Стьопо. Ти сам бачив, на цьому рейсі всі місця зайняті.

— Ну що мені з тобою робити, дядю Льошо? Ніка мене з’їсть! Я їй обіцяв!

— Обіцяного три роки чекають.

— Три роки! Нам би три години зара протриматися!

— Протримаєтеся. Вони ж не знають, скільки нас залишилося. Тобто вас, — виправився Олексій.

* * *

У Донецьку відлунь салюту чути не було. Зате під камери й без особливих фанфар головною вулицею йшов парад. Парад військовополонених.

Медвідь, його маленька група й ще чоловік п’ятнадцять, захоплених у різний час в інших місцях, дибали столицею ККНР, опустивши голови, під дулами автоматів десятків сепаратистів, виряджених задля нагоди в новісінькі однакові камуфляжі.

Жалюгідні, брудні, побиті переможені «фашисти» — і горді, чисті, ситі, праведні переможці.

Але чогось явно бракувало в усій цій класиці російської воєнно-телевізійної науки. Вулиці були порожні. Бракувало головного — народного гніву, осуду та зневаги.

Нечасті перехожі зупинялися на узбіччі, між калюжами й купками побутового сміття, яке вже ніхто не прибирав, понуро дивилися на печальну процесію. У сумних поглядах багатьох із них, певно, було більше тривоги й співчуття, ніж того, на що розраховували організатори. Під ногами перехожих плуталося кілька так само понурих бродячих собак.

— Все. Стоп, стоп! Ждем наших. Картинки нет пока[52], — діловито й неголосно кинув старшому по параду військовому молодик у синій касці з написом «ПРЕСА» і в такого ж кольору новенькому бронежилеті з написом «Лайк ньюз».

Процесія зупинилася. Сепари поставали навколо групками, курили, сміялися й розмовляли між собою, наче полонених уже не треба було охороняти.

І справді, майже всі з них були поранені, багато хто ледь тримався на ногах. Вони потребували термінової медичної допомоги, постелі й догляду, а не виконання ролі фашистів у черговому телевізійному проекті російського телебачення.

Уся голова Медведя була в згустках крові, праве око зовсім затекло, так що його не було видно, коло лівого розповзався чорний синець. Уся права щока залилася червоногарячим опіком. Форма на ньому була драна й брудна, знаки розрізнення зірвані. Праву ногу йому перебили шматком арматури нижче коліна під час побиття напередодні в ангарі, вона нестерпно боліла, і він волочив її, притримуючи рукою.

І навіть у такому стані Медвідь вирізнявся з натовпу полонених своєю природною міццю й статурою. І з віку видно було, що не рядовий, а командир.

У цей момент колону наздогнали два автобуси, з яких почали поспіхом виходити чоловіки й жінки середньо-літнього віку. Одні розгортали плакати «Фашизм не пройдет!», «Долой киевскую хунту!». Інші відразу почали шукати підручні засоби — каміння й палиці, з чим на вулицях Красного Каменя проблем не було.

Один молодик у синьому бронежилеті, без каски, який теж приїхав автобусом, намагався якось вишикувати «розгніваних» уздовж колони, поки марш не відновився.

— Товарищи, товарищи, проходим дальше, — керував він прибулим натовпом, допомагаючи собі руками. — Всем места хватит, не толпимся в конце, не толпимся[53].

— Все, начали! — режисер чи кореспондент гучно крикнув комусь, і процесія рушила. Двом операторам тепер було що знімати: натуральна картинка народного гніву й ненависті до переможеного ворога. — Работаем, работаем, только без мата, пожалуйста. Помните, вы в эфире. Ведем себя, по крайней мере, прилично[54].

Одна камера знімала процесію, друга — включення кореспондента в синій касці, який боком вправно рухався вздовж параду, щоби не відстати. Прибула група цивільного гніву скандувала: «Позор! Позор!».

— Еще вчера эти фашистские каратели, посланные нелегитимной киевской хунтой, обстреливали из систем залпового огня жилые кварталы Красного Камня, — почав працювати на камеру «синій». — А теперь они должны посмотреть в глаза родным тех, кого они убили и искалечили! Тем, кто потерял жен, мужей, стариков и детей в этой варварской войне, которую прислужники заокеанских хозяев, окопавшиеся в Києве, вероломно развязали против собственного народа![55]

«Позор, позор!» — горлав натовп, під камери розпалюючись дедалі сильніше. Жінки верещали й кидали в полонених каміння. Чоловіки підбігали до колони й били вояків палками по спинах іголовах. Охоронці ухилялися від особливо ревних протестувальників, ліниво відштовхуючи їх убік.

Тепер картинка була як слід. «Синій» світився щастям. Через хвилину він уже брав ключове інтерв’ю на фоні хвоста колони.

— Они убили моего маленького сына Мишеньку-у-у-у-у-у- у-у! — голосила повненька, грубо нафарбована жінка середніх років із начосом. — Нет прощения извергам. Ненави-и-и-и-и-и-жу. Будьте вы прокляты![56]

Уважно придивившись до матері, яка втратила сина, поціновувачі жанру могли б упізнати в ній сестру хлопця, спаленого торік фашистами живцем в Одесі, а також біженку зі Слов’янська, яка своїми очима бачила, як «изверги бандеровские» розіп’яли на центральній площі трирічного хлопчика.

«Надто театрально завиває, дурна, — роздратовано відзначив про себе синій. — Утім, х…й із нею. І так піде. Не в театрі. Піпл схаває».

Море народного гніву й ненависті до країв заливало вулиці Красного Каменя.

* * *

Настя, тридцятидворічна мати трьох хлопчиків, огрядна й міцна, класична дружина офіцера, помішувала однією рукою пельмені на кухні їхньої двокімнатної квартирки на окраїні Харкова, а другою налаштовувала маленький телевізор на стіні.

У них на балконі стояла супутникова антена, яка ловила заборонене російське телебачення, чиї репортажі про війну вона старалася не пропускати.

На українських каналах інформації майже не було, не кажучи вже про картинку, а Сергійко майже нічого не розповідав, говорив, що все «нормально». Він уже два дні не дзвонив і не писав повідомлень. Настя починала хвилюватися.

— Нет прощения извергам! Пусть их семьи испытают такое же горе, что выпало мне![57] — голосив жіночий голос з екрана, де полонених українських солдатів вели вулицями Красного Каменяпід гнівні крики й улюлюкання жорстокого натовпу місцевих мешканців.

Ось камера вихоплює крупний план якогось довготелесого мешканця в кепці з важкенькою дошкою в руках. Той підбігає до процесії та з усього розмаху гатить нею по широкій спині одного з полонених. Полонений обертається, намагаючись затулитися від нового удару…

Настя випускає ложку й сповзає вздовж плити на підлогу, втрачаючи свідомість.

* * *

Вона приходить до тями в лікарняній палаті. Лікар усміхається їй, тримає за руку.

— Не треба хвилюватися. Таке трапляється у вашому стані, — м’яко говорить він. — Вітаю, ви вагітні!