Глава XVI. Олександр Сергійович — Водила

Глава XVI. Олександр Сергійович — Водила

9 жовтня 2014 року. Піски

Олександр Сергійович не помітив, як заснув, і не зрозумів, де прокинувся. Зрозумів лише, що живий. Поки що. Стеля підвалу ходила ходором, струшуючись разом із землею. На голову сипався сухий дощ із пилу.

Спочатку він подумав, що в нього так б’ється серце. Потім зрозумів, що це розриви снарядів нагорі. Він освітив телефоном підвал і потроху почав згадувати. «Ах, де вчора я був, не знайдеш, хоч убий…» Олександр Сергійович не був з похмілля. Він не пив учора. Він взагалі вів тверезий спосіб життя. Зокрема, і через роботу.

Колишній інженер на Дніпропетровському машинобудівному заводі, він уже п’ятнадцять років сидів за баранкою. Спершу таксував, а останні п’ять розвозив весілля й похорони на мікроавтобусі «Мерседес», якого пестив і беріг, хоч той і не був його власністю, а належав приватній транспортній конторі «Поїхали».

Випивав Олександр Сергійович, якщо це можна назвати випивкою, раз на тиждень, суботнього вечора, перед вихідним. І лише пару пляшок «Львівського» (пива, звісно). І лише якщо в неділю не працював.

До випивки, на відміну від усіх його рідних і знайомих, давно не тягнуло. П’ятдесятичотирирічний водила «відпив своє» після армії, коли років зо два бив байдики, повернувшись з Афгану й доводячи всім, що він герой і за них кров лив. Так би й спився остаточно, якби не зустрів жінку своєї долі, Надю. З нею він і жив досі душа в душу, виховуючи спочатку дочку й сина, а тепер уже трьох онуків на вихідні та свята. Життя вдалося.

Крім Надійки він мав у житті ще одну полум’яну пристрасть — рибальство. Рибалив щосуботи, незалежно від сезону й погоди. Був час, коли він навіть власні гачки для риболовлі виточував, не кажучи вже про грузила й поплавки. Він, як ніхто, знав усі до єдиного рибні місця довкіл.

Початок жовтня в їхніх краях випав теплий і сонячний. До шаленого рибальського кайфу на хисткій першій кризі було ще далеко, і він мріяв просто розслабитися в останніх теплих сонячних променях. Просто «на поплавок подивитися». Надійка вже склала все в дорогу — поїсти й попити, і чекала його в п’ятницю ввечері перед телевізором.

Робота того дня випала не бий лежачого. Відвезти підрозділ солдат на війну. Усього й клопоту. І не в Паншер триклятий чи Саланг[172], а в Красноармійськ. Три години дороги від Дніпра, як усі тут називали їхнє велике гарне індустріальне місто, яке давно було у стагнації.

Солдати вантажилися біля будівлі міської адміністрації. Виносили звідти свої величезні, з них завбільшки, рюкзаки, зброю — автомати, кулемети й гранатомети, цинки з патронами, ящики з гранатами тощо. Їх було дванадцятеро. Усі, крім одного, були в новенькому камуфляжі, без знаків розрізнення, із жовтою ізострічкою на рукаві. Усі були в бронежилетах, навіть той один цивільний, сивуватий сумний чоловік років п’ятдесяти п’яти, як не шістдесяти.

До чорного броника в нього була пристебнута синя каска. На шиї висіли дві величезні камери, якими він і знімав із різних ракурсів посадку в автобус. А трохи раніше — двох заплаканих жінок, що уважно читали вивішені у вестибюлі будівлі роздруковані списки з тисячі прізвищ: загиблих і пропалих безвісті.

Досі Олександр бачив багато фотографів на весіллях. Але цей сумний фотограф із запалими неголеними, а тому сріблястими щоками, з вусами та бородою, відрізнявся від тих, кого він бачив за роботою раніше. І не через те, що він був у бронику й касці, а тому, що робив свою роботу спокійно й майже непомітно, наче його тут і не було. А якщо й був, то являв собою просто складову частину вулиці, автобуса.

— Ну що, по конях? — бадьоро промовив невисокий сухоребрий військовий, коли всі, викуривши під час вантаження пачку цигарок кожен, уже були в автобусі.

Водій «Мерседеса» був єдиним в автобусі, хто не мав при собі ні каски, ні броника, не кажучи вже про зброю. А навіщо? День теплий. Надвечір він повернеться. Солдати вийдуть у Красноармійську, останньому мирному місті перед Пісками, Водяним і Краснокам’янським аеропортом, де проходила лінія фронту, і вирушать далі своїм ходом на БТРі на свою війну.

Саме на свою, бо принаймні по цей бік Дніпра, у самому Дніпропетровську й у Києві особливо, жодної війни не відчувалося взагалі. Наче й сліду її не було. Діти ходили до своїх садочків і шкіл, студенти — до своїх університетів, дорослі — на свою роботу, літні сиділи в тихих двориках або біля під’їздів, просвічуючи своїм рентгеном усіх, хто входив і виходив із під’їздів, усіх, хто проходив повз.

Вулиці були забиті машинами, що сигналили одна одній, ресторани й кав’ярні заповнені натовпами більш-менш молодих людей, театри й філармонії ломилися від жінок із біноклями й кашлем, із зачісками та без.

І лише солдати їхали на свою війну, наче це розважливе, а часом невгамовне й шумне життя саме витискало їх із себе, як небажані, зайві елементи. І забувало про них одразу, щойно остання жінка переставала дивитися «з-під руки у круглі ці потилиці»[173]…

Вечорами по телеку нудний, застібнутий на всі гудзики штабний офіцер із порожніми холодними очима і з так само байдужим голосом недорікувато читав із папірця сухі цифри втрат, перекручуючи українську мову. Якийсь політик усоте повторював заклинання про гібридну війну й агресію. А потім горлала реклама, яку змінював серіал про ментів-бандитів, що їх не відрізниш, ток-шоу про свободу меншин і знову та сама або інша реклама.

Люди не хотіли війни. Вони хотіли жити. І жили. Солдати теж хотіли жити. І помирали.

А поки що вони їхали в мікроавтобусі «Мерседес», за кермом якого сидів Олександр Сергійович, на війну. В автобусі було тихо, їхали мовчки. Нікому не хотілося розмовляти. Вони навіть не дивилися у вікна. Кожен дивився всередину себе. Зокрема й Олексій.

Він провів три місяці в Техасі, з родиною. З тим, що залишилося від них усіх після смерті Ксюші. Син Арсеній, його чарівна дружина Джейн, п’ятирічна онучка Зоя й трирічний Максим. Ну й кицька з трьома кошенятами.

Олексій проводив багато часу з онуками, грав із ними у дворі у футбол і баскетбол. Вони обожнювали дивитися, як він смішно падає під час гри у сокер[174]. Увечері пили чай, яку Росії, — з варенням, сиром і медом. Вина майже не пили. Не пилося зовсім. «Напевне, усе випили з Ксюшею», — думав Олексій. Вона обожнювала гарне червоне вино. Вона взагалі обожнювала життя, чоловіка, Арсенія, Джейн, онуків, рідних, друзів. Вона була, як прийнято в Росії, хлібосольною й обожнювала готувати. Любила гостей. При Ксюші дім завжди був живим. Їхній дім, який наче помер разом із нею.

Олексію тепер було важко в ньому. Спершу він усюди чув її кроки, дихання, сміх. Він усюди ловив її аромат. Він прибрав усі її фотографії, крім одного портрета, де вони вдвох на фоні фінського середньовічного замку. Десять років тому. Молоді, гарні, вічні. Закохані одне в одного й у життя. Він роздав усі її речі.

Тоді дім перестав звучати й пахнути нею. Дім помер. Для нього.

Тиждень він провів із другом Ренді на форельній риболовлі, на White River в Арканзасі. Вони піймали багато форелі. Щоправда, жодного «екземпляра», як він говорив. Олексій трохи розважився, але все одно в очах, ніздрях і вухах стояла їхня з Ксюшею щорічна щуча риболовля у Фінляндії, до якої вони починали готуватися відразу після останньої пійманої рибини.

Вони завжди були щасливі одне з одним, але Фінляндія була королівством їхнього кохання. Разом вони рибалили, він чистив, вона готувала. Разом збирали ягоди й гриби. Вони завжди залюбки гукали одне одного в лісі, щоби подивитися на кожний новий білий гриб. Фіни не збирають білі й підосичники, тому ті виростають до казкових гігантських розмірів.

«Завжди були щасливі? Щось із пам’яттю твоєю стало, Альошенько», — наче долетіло до нього здалеку відлуння її голосу.

Йому важко було дивитися в синові очі. Очі, які теж часто були на мокрому місці. Тому Олексій намагався якомога більше часу проводити з онуками.

Удома він мав велику колекцію східного мідного, срібного й латунного посуду. І стару любительську колекцію монет, яку вони збирали ще разом із маленьким Арсенієм, поки той у п’ятнадцять років не поїхав навчатися до Америки, де й залишився.

Перед від’їздом в Україну Олексій подарував онукам живу піратську історію. Усе вийшло дуже правдоподібно. Спочатку в дуплі дуба дідусь знайшов пожмаканий, пожовклий, надірваний аркуш старовинного паперу (А4), де були намальовані черепи з кістками й кострубатим піратським почерком було надряпано кілька слів із помилками, а саме «каштовності», «влісі» «камяний хрест».

А ще була накреслена примітивна карта лісу (Арсеній недавно прикупив невелику ділянку дубового лісу, що межував із його землею) з нерівними стрілочками й кривуватим хрестом наприкінці.

Записку явно писали кров’ю. Мабуть, у пірата був розбитий ніс.

Збуджені знахідкою онуки в супроводі батьків і дідуся вирушили на пошуки й скоро знайшли притрушений сухим дубовим листям, нерівно викладений камінням хрест. Почали копати.

Як часто трапляється в таких випадках, не надто глибоко під шаром землі знайшли срібний арабський чайничок, невеликий, але ваговитий.

На денці була арабська в’язь, яку дідусь, що знав мови, одразу, без словника й без окулярів, переклав: «Скарби Алі-Баби».

Коли чайник нарешті відкрили, він виявився вщерть наповненим золотими та срібними монетами минулих років і країн, які тепер навіть на карті не знайдеш. Наприклад, Польська Народна Республіка, Німецька Демократична Республіка, якась СРСР, ІІІ Рейх тощо.

Одне слово, неждано-негадано привалило багатство. Макс і Зоя миттєво стали найбагатшими дітьми Північного Техасу. Довго не могли заснути. Розглядали свої незліченні скарби, й уява малювала їм однооких і одноногих піратів у трикутних капелюхах із папугами на плечах.

Уранці, поки вони спали, він поцілував їх, поцілував Джейн, обійняв і поцілував Арсенія, уперше поглянувши в його очі так, наче прощався надовго. Притиснув його до себе, й Арсеній притиснувся до батька, обійняв його. Олексій раптом згадав, як шестирічний Сеня (так вони його звали вдома) сидів на його колінах за столом. Олексій малював війну. А Сеня її озвучував — бух, бух, бух, тррррр-тррррр-трррр!

І от він знову мусив їхати на війну, і він обіймав дорослого, вищого за нього на зріст і ширшого в плечах, сина. Обіймав його і за себе, і за маму. Вони обидва раптом подумали про одне й те саме. У обох дорослих і гарних мужиків очі стали вологі… Ксюша, навіть мертва, пов’язувала їх своєю любов’ю і їхньою любов’ю до неї…

* * *

У редакції були проти його поїздки. Хотіли дати йому ще місяць оплачуваного відпочинку, але він наполіг. Сказав, що українська війна — головна новина десятиліття, якщо не століття, і вони погодилися.

До того ж за цей час сталися драматичні події, у яких «через трагічну випадковість» загинув його гарний московський друг і колега.

Семен Саприкін, спеціальний кореспондент The Los Angeles Herald у Москві, поїхав в Україну ще в червні, щоби замінити і Кетлін і Олексія. Семен, якого друзі називали ЕсЕс, давно працював у московському бюро газети, почавши як перекладач. Потім став репортером, а згодом і фотографом. І дуже непоганим. Це визнавали всі знайомі професійні фотографи.

Він, як і Олексій, наїздився по війнах. Тільки редакції він коштував значно дешевше. На нього не оформлювали військову страховку. Просто питали, чи хоче він поїхати, чи ні. І він завжди погоджувався, і, по суті, був і залишався до кінця гарматним м’ясом для газети. Йому й платили удвічі менше, ніж американцям.

Він так і не став у газеті по-справжньому білою людиною. Тому з ним відбувалися дивовижні речі, які б ніколи не сталися з американцем на його місці. Наприклад, він просидів усю війну 2003 року під американськими ракетами й бомбами в Багдаді, особисто пробивши саддамівську акредитацію для себе й другого кореспондента газети, американця Джона Банишевського, який згодом по-своєму відплатив йому за послугу.

Коли Джон приїхав у Багдад, Семен був уже там. Вони почали писати статті разом із подвійним авторством. При цьому Семен їздив під бомбами містом і країною, а Джон майже постійно сидів у готелі й писав, переважно використовуючи репортажі Семена. Зрештою, того дня, коли американські морпіхи увійшли в Багдад, у квітні 2003 року, Семен цілий день провів на вулиці, узяв масу інтерв’ю, зокрема й у морпіхів. І віддав увесь матеріал, як було заведено, своєму старшому колезі. Той практично весь день не виходив із готелю.

Наступного дня на першій сторінці газети була стаття від першої особи (!), підписана Джоном («Я прийшов, я побачив, я поговорив, мені сказали тощо»).

Джон потім виправдовувався, нібито був «емоційно» так вражений, що переплутав записи Семена зі своїми. Семен завжди був тихим і згідливим. Але тут його терпець урвався. Він поскаржився редактору іноземних новин. Та попросила Семена «не виносити сміття з хати», а газета через пару номерів помістила маленьку поправку в підвалі двадцятої сторінки.

Після цього скандалу Семена відправили додому в Москву, а Джон повернувся в Америку героєм і пішов на підвищення.

У 2004 році інша американська кореспондентка — Кора Брайтлі, з тієї ж газети, поїхала в маленьке містечко в Каракумикії, детерористи захопили дитячий садок і тримали в заручниках кілька десятків дітей, вихователів і деяких батьків. Семен знову був під рукою, але йому вдалося взяти історичне інтерв’ю в матері, яка разом із двома дітьми опинилася в заручниках. Історія буквально повторила сюжет блокбастера Вільяма Стайрона «Вибір Софі». Коли під час перемовин терористи вирішили відпустити заручниць із маленькими дітьми, одній матері запропонували вибір: узяти з собою на свободу або маленького сина, або школярку-доньку. Вона вибрала сина. Треба сказати, що донька зрештою вижила під час штурму, коли десятки дітей загинули. Але не дай, Боже, нікому мати такий вибір…

Семен узяв у неї вражаюче інтерв’ю й надіслав його Корі. Кора була розлючена, вона намагалася знайти цю жінку й знову поговорити з нею сама, але та відмовилася. З людьми треба вміти розмовляти. Семен умів.

Урешті наступного дня, коли сенсаційна стаття з’явилася на першій шпальті й основна частина базувалася на інтерв’ю Семена, у заголовку було тільки ім’я Кори. Участь Семена в статті була позначена дрібним шрифтом наприкінці статті на четвертій сторінці: «Спеціальний кореспондент Семен Саприкін брав участь у зборі матеріалу для статті». Ще й яку!

За всіма американськими законами професії Кора була зобов’язана поділитися авторством цієї сенсаційної статті з Семеном, та не зробила цього. Нехай тішиться, що йому взагалі дозволяють працювати в їхній газеті, а про етичні норми щодо нього можна забути. Адже він не здійме скандалу, бо він, по суті, для неї й для газети як був, так і лишився non-person. Він і не здійняв. Проковтнув і змовчав.

Наступного року за маленьку серію статей, у якій головним був матеріал про нещасну мати, поставлену перед вибором, Кора отримала Пулітцерівську премію. Могла б і грішми поділитися, таки ж 10 тисяч доларів, але навіть «дякую» Семену не сказала. А Семен утерся й далі гарував на них за маленьку за американськими мірками зарплату, робив усю чорнову роботу, без вихідних і без контракту (його могли звільнити будь-якої миті, що потім, по суті, й зробили), тягався для них із війни на війну.

Коли Олексій поїхав до Америки лікувати, а потім ховати свою дружину, а Кетлін Дж. Вотерс вирушила в чергову відпустку на Багами, війна в Україні, хоч як дивно, тривала.

Щоби не відстати від інших, а заразом і зекономити гроші, The Los Angeles Herald спитала, чи не хоче Семен поїхати на війну. Він сказав, що хоче, і поїхав саме вчасно. Був збитий пасажирський «Боїнг», потім російські війська вторглися в Україну й узяли в кільце тисячі українських солдат під Іловайськом. Сотні з них загинули в оточенні та при трагічному виході з нього.

Семен в обох випадках проявив себе неймовірно. На місці падіння «Боїнга» він був уже наступного ранку. А з Іловайського котла він взагалі виходив разом із розбитими українськими частинами й описав у деталях їхню трагедію та героїзм. Але найголовніше: у своїх статтях він переконливо довів, що під Іловайськом воювали російські десантники, а ніякі не «ополченці». Настільки переконливо, що в Росії почали погрожувати його життю й життю його сім’ї. Уночі в одне вікно його квартири на другому поверсі кинули вихлопну трубу, а в друге димову шашку.

Керівники газети зобов’язані було негайно вивезти принаймні його сім’ю з Росії, але для них його родина не існувала, а самого Семена вони й далі тримали в Україні, поки не підоспіла «допомога», звідки не чекали. Під час відпустки Кетлін читала кожну статтю Семена й кусала лікті, а потім використала улюблений американський прийом — відшукала в їхньому розумінні «компромат» і настукала на Семена начальству. Він, бачте, порушив їхній внутрішній етичний кодекс. Був надто відвертий у соцмережах, явно зайняв «проукраїнську» позицію.

Семен був активним і популярним блогером у Фуйсбуці. В одному відвертому пості, що отримав тисячі лайків, він, зокрема, мав необережність написати таке:

Гадаю, що Путін буде оголошений міжнародним воєнним злочинцем, якщо розслідування аварії пасажирського «Боїнга» доведе, що лайнер був збитий або «ополченцями»-сепаратистами, або російськими військовими. У всякому разі зброю їм дала Росія, тобто Путін.

Інших варіантів не буде.

Дозвольте мені, однак, виступити адвокатом диявола й захистити Путіна, наскільки це можливо. Цей малий чоловічок, з випадково отриманою необмеженою владою, спонуканий і роздертий комплексами й фобіями, цілком міг обмежитися нескінченною війною з тероризмом усередині Росії, що насправді — усі розуміють — є нічим іншим як боротьбою нанайських хлопчиків.

Путін не може запропонувати своєму народу нічого позитивного, тому, аби утриматися при владі, він весь час уже п ’ятнадцять років пропонує одне й те ж — війну. Спершу з бандитами й терористами, яких сам же творить і пестить, а тепер і з рештою світу.

Цього ніколи б не сталося, якби народ сказав НІ на виборах так, що підтасовувати марно. Але російський народ весь час говорить путінський владі ТАК.

Саме тому головним винуватцем і творцем беззаконня й злочинів у своїй країні та за її межами є насамперед не Путін, а народ, ті самі 86 %, які його підтримують.

У Адольфа Гітлера підтримка в народі була меншою, але все одно німецький народ був винен у злочинах нацизму. Так і російський народ, створений шляхом негативної генетичної селекції протягом майже ста років (83роки того століття й 14 цього), винен у путінських злочинах проти самого себе, проти інших країн і народів.

Тому санкції проти Росії не повинні бути точковими й націленими проти вузької групи осіб, а мають спрямовуватися проти всього російського народу як головного винуватця злочинів, про які ми говоримо.

Росіянам треба заборонити в їзд в Америку та країни Євросоюзу. Крім того, слід уводити санкції проти кожної країни, яка дозволить в’їзд росіянам.

Треба припинити експорт у Росію всього, навіть ліків і препаратів, за винятком хіба презервативів.

Треба арештувати все майно Росії й росіян за кордоном, а також всі банківські вклади.

Хай варяться у власному соку ненависті.

Тільки такі рішучі заходи щонайшвидше приведуть до зміни режиму в Росії, задовго до того, як Путін сам відкине копита.

Будь-які дипломатичні контакти з Росією слід заборонити, доки в Росії не поміняється влада, поки не припиниться війна на Донбасі й поки Крим не буде повернуто Україні.

І не треба боятися ядерного шантажу з боку Росії. Це в гіршому разі виявиться блефом. Насправді російські ракети, навіть якщо Путін вирішить покінчити із собою в такий апокаліптичний спосіб, нікуди не долетять. Просто не зможуть. Розваляться на землі чи в повітрі. Це просто ядерний брухт часів «холодноївійни» — і не більше.

Тільки сам російський народ може відправити Путіна принаймні у відставку. Але для цього народ має дозріти, і решта світу зобов’язані йому в цьому допомогти.

Так, ризикував ЕсЕс, коли постив такий текст, не тільки роботу втратити, але й життя. Але такою вже він був людиною.

Кетлін, яка побоювалася, що її більше не пошлють в Україну через відмінну роботу Семена, зробила своє домашнє завдання прекрасно: вона стежила за кожним постом надто відвертого Семена у Фейсбуці та ось знайшла, що шукала. Кетлін швиденько переклала фейсбучні відвертості англійською й подала їх своїм керівникам як доказ необ’єктивності Семена та як причину погроз йому і його родині в Росії. Йому погрожують у Росії не тому, що він щось не так у газеті пише, а тому, що він займає однобоку політичну позицію в соцмережах, резюмувала вона. Насправді гарний начальник мав би послати Кетлін куди подалі з її смердючим доносом, та тільки не в Америці, де подібне стукачництво, навпаки, заохочується.

Головні редактори прийняли «правильне» рішення. Вони відсторонили Семена від роботи в Україні. Так і сказали йому: «Ти необ’єктивний. Ти проти Путіна, і ти за Україну. Ми не можемо дозволити собі бути упередженими. Читач скаржиться». При цьому, щоправда, вони забули додати, що цим «читачем» була Кетлін. Поки йшла війна, Семен тягав для них каштани з вогню. Коли означився хоч якийсь крихкий мир, Семен виявився необ’єктивним.

Семен поїхав назад у Москву, а Кетлін — назад в Україну, і наче виходило в них усе як по писаному: Семен сам кругом винний.

Семен Саприкін, прекрасна людина, чудовий журналіст і фотограф, загинув під Москвою у вересні 2014 року. Офіційна версія: заснув за кермом. The Los Angeles Herald послала його родині 12 тисяч доларів, його чотири місячні зарплати. Ніхто з редакції навіть на похорон не приїхав. Ніхто з колег, крім Олексія, не подзвонив його дружині.

Олексій їхав в Україну, зокрема, й через це. Він хотів подивитися Кетлін в очі й поставити їй кілька питань. Але не застав її в Києві. Вона, як ведеться, була зовсім поруч (!) з війною. У Харкові. Але просила його дістатися принаймні Пісок, аби зробити воєнні action-фото для її статей.

У Києві Олексій не втримався й набрав Ніку. Вона не взяла слухавку, а потім вимкнула телефон. Олексій не намагався аналізувати свої дії, просто хотів її бачити.

Пізніше він подзвонив їй з номера, по готельному телефону. Вона взяла слухавку, упізнала його голос, сказала: «Вас не чути. Передзвоніть». Навіть через телефонну слухавку Олексій чув, як у неї перехопило подих.

Він написав їй лист на імейл, просто хотів «дізнатися, як вона». Ніка не відповіла. І ось тепер він сидів у автобусі, який їхав на війну, думав про Ксюшу, про Ніку, про те, як раптом розбилося все його життя на дрібні незрозумілі шматочки, наче кришталевий бокал, який не можна ні зібрати, ні склеїти.

Уже затемна вони доїхали до Красноармійська. Стали чекати на бронетранспортер. Стояли на узбіччі, курили в кулачок, переговорювалися впівголоса, наче вже були на передовій. У кожного з них це була далеко не перша ходка на війну.

На окраїні Красноармійська в будинках світилося, лунали звуки телевізора, чийсь безладний спів. А попереду була непролазна ніч. Там були селища й села, але не було ні світла, ні життя більше ніякого. Лише суцільна пітьма війни. Солдати стояли між світлом і тьмою, як давні вікінги на березі океану. Куди їх винесе хвиля? Чи всі повернуться додому? Аж у глибині чорної діри виднілися короткі спалахи. Ще беззвучні.

— Усі в автобус, — різко сказав командир.

— Розвантажуємося? — поцікавився хтось.

— Ні. Усі в автобус!

Олександр Сергійович, у футболці з короткими рукавами, тонкій літній жилетці, легких штанах і так само легких, але добре нагуталінених черевиках, стояв разом із бійцями, і його вже пробирав холод жовтневої ночі. Він був радий повернутися в теплу кабіну. Зараз прийде транспорт, повезе бійців. Він подзвонить дружині, щоби не турбувалася, вип’є чайку з термоса, закусить пиріжком і поїде додому.

У цей момент пасажирські дверцята розчахнулися так, наче хтось хотів зірвати їх. У хмарі перегару й порохового диму на сидіння біля нього бухнувся військовий у брудному подертому камуфляжі, у бронику й без каски. У розгрузці поверх броника в нього гримав весь арсенал армії Берега Слонової Кістки. Волосся було скуйовджене й стирчало в різні боки, як у дикуна.

— Значить, так, — почав прибулець, і весь автобус наповнився димним перегаром. — Відтак переходите під мою команду. Обстановка бойова. Зброя — до бою. Я капітан спецназу, позивний «Дикун»! Драстуй, дядя, Новий рік! — повернувся він до водія. — Слухати сюди! Їдемо без світла. Виконувати тільки мої команди. Один неправильний рух — і ми всі двохсоті. Ласкаво просимо до пекла! Поїхали!

Олександр Сергійович не зрозумів, як так вийшло, але він завів движок і без слів рушив із місця.

— Прямо сто метрів, потім бери лівіше трохи, — горлав команди спецназівець. — Додай газу, дядя! На такій швидкості нам усім п…дець! Зараз через п’ятдесят метрів буде згорілий танк. Нам би в нього не в’ї…тися!

На вулиці, у суцільній темряві — близькі звуки кулеметної й автоматної стрілянини.

— Усі на підлогу, б…дь! — спецназівець кричить у салон і сам втискається в сидіння. — Зараз мертва зона — двісті метрів. Якщо виявлять — все, гаплик, б…дь!

Усі в салоні падають один на одного, брязкаючи зброєю й матюкаючись. Олексій залишається сидіти. Він намагається зняти цю картинку. Автобус трусить. Стрілянина ближчає. Темінь жахлива. Тріск розбитого скла. Холодний вітер свистить усередині. На плечі й на голову збоку сиплються осколки. Попали.

— Ще п’ятдесят метрів, б…дь! — горлає Дикун. — Давай, давай, дядя!

Тріскається ще одне скло. Автобус в’їжджає в Піски.

— Стоп, машина, — кричить спецназівець і зразу — в салон: — Трьохсоті є?

Мовчанка.

— Нема, чудово. Тепер ми прикриті будинками. Вмикай габарити, дядя.

Вітер у салоні вщух. Чутно, як дихають солдати.

— Це не зйомка, а х…рня якась, — шепоче Олексій. — Ну справді, ні х…я не видно.

На війні часом виривається нецензурних слів на секунду більше, ніж за місяць мирного життя. «Невже це лайно так міцно сидить усередині й вилазить, коли гарненько натиснуть? — питає себе Олексій. — Якість життя диктує культуру спілкування».

За командою Дикуна автобус знову рушає. Габаритні вогні вихоплюють силуети танків і бронемашин, що ховаються за будинками. Ніде нема світла. Неподалік падають міни. Одна за іншою. Потрапить така в хату — і братська могилка готова. Олексій нараховує сім близьких розривів, які освітлюють вулицю й великий напівзруйнований будинок попереду.

— За цією руїною стаємо на якір до ранку, — спокійно говорить спецназівець. Схоже, він уже протверезів. — Виходимо, вивантажуємося. БК залишаємо всередині до ранку. Нам ще двісті метрів іти. За моєю командою. Ідемо один за одним, крок у крок. Дистанція — метр.

Коли всі вивантажилися й нав’ючили на себе все що можна, Дикун підходить до вікна водія й каже неголосно, але жорстко:

— А тобі, дядя, особливе запрошення? Ти хочеш тут у залізній могилі залишитися?

Олександр Сергійович дістає НЗ — пачку цигарок із бардачка (друга — в кишені), і в темряві прилаштовується останнім до групи, забувши в автобусі торбинку з термосом і пиріжками. Спецназівець веде шеренгу по багнюці, якої подекуди по коліно. Чого-чого на війні аж із лишком, то це багнюки, наче її навмисне завозять сюди невидимі вантажівки, поки солдати воюють.

Ось Дикун довів їх до якогось перехрестя. Чекає, доки всі підтягнуться.

— Значить так. Перебігаємо вулицю по одному. Вулиця вся прострілюється. На іншому боці — другий будинок ліворуч ваш. Розташовуйтеся, хто як може, до ранку. Уранці буде хавчик і буде поставлена задача. Питання є?

Питань нема. Поки один за одним перебігають те, що називається вулицею, а насправді селевий потік багнюки, поряд падають чотири міни. Спалахує дах будинку праворуч. Стає світліше й зрозуміліше, куди йти.

— Сепари освітлюють нам дорогу, — жартує один із солдатів.

У будинку, куди врешті дісталися на нічліг, у чотирьох кімнатах уже сплять або просто валяються без сил чоловік десять. «Легко» розміщуються ще десять. У темряві розстилають на підлозі каремати. Запалили на всіх один налобний ліхтарик. Уночі й у хаті світло помітне. Валяться, хто куди. Хтось одразу починає хропти. Бувалий. За вікнами в саду й на сусідніх ділянках одна за одною падають міни.

— Вісімдесята, фігня, — коментує хтось. — О, а це вже серйозно — сто п’ятдесят два міліметри — гаубиця, не х…р собачий.

Олексієві й водію виділяють підвал, у якому вже сплять, похропуючи, троє. Олексій вмикає свій ліхтарик, відстібує від рюкзака килимок, стелить його в кутку: Дістає спальник. Протягує його водієві. Той спершу відмовляється, потім погоджується прийняти. У Олексія светр і штани теплі. Олександр Сергійович взагалі нічого теплого не має. На підлозі знаходять ще один килимок, укладаються. Обстріл припинився.

* * *

Прокинуся Олександр Сергійович так само несподівано, як і заснув. Від холоду. Устав, походив по підвалу, переступаючи через тіла. Звик до темряви. Знайшов сходи. Піднявся в хату, де значно тепліше, але замало кисню. Стараючись нікого не збудити, вийшов надвір, аби подихати… димом своєї цигарки.

Згадав про Надю, про те, що збирався ввечері повернутися, про риболовлю. Поспіхом дістав телефон. Зони покриття нема. Зарядка в автобусі. Як його зараз знайти й де? Як він узагалі по такій багнюці сюди дістався? «От що значить німецька якість, — подумав він і жахнувся, згадавши прострелені вікна. — Хто їх ремонтуватиме? За чий кошт? «На війні був? — спитають. — А хто тебе туди посилав, дорогенький?»

А й справді? Чому він поїхав? Чому погодився? Адже він не злякався, врешті-решт, захмелілого Дикуна. Клієнти різні йому траплялися. І страшніші за цього. То чому поїхав? Нема відповіді.

Олександр кидає недопалок на землю, обхоплює плечі руками, щоби зігрітися, сходить із ганку й іде до вітру в глиб саду. Відходить метрів на тридцять між добряче посічених осколками яблунь і груш. Світає.

— Стій, мужик! — несамовитий крик іззаду. — Не ворушись!

До нього біжить якийсь рудий солдат років тридцяти, без каски, без зброї, з перев’язаною кистю правої руки. Добіг, обдав водія перегаром, відсунув його рукою назад і показав йому дріт на рівні щиколотки, між двома яблуневими стовбурами.

— Розтяжка, дядя! — переводячи подих, говорить рудий. — Ще б один крок — і все. Аля-улю. Ми тут поставили парочку проти нежданчиків із флангу. Оно в тій лісосмузі сепари.

Рудий вказує рукою на чорну лінію дерев майже на горизонті. У світанкових сутінках здається, що далеко, а насправді — лише кілометр. На головній вулиці, яку вночі перебігали, раптом починається автоматна стрілянина. Вибухає поспіль кілька гранат.

— Бувай, дядя, — кричить рудий, — бережи себе тут.

Він біжить назад до будинку, навіть не спитавши, що взагалі тут робить беззбройний цивільний і хто він такий.

Із зусиллям відливши (спробуйте попісяти під обстрілом), він рушає назад до будинку, з вікон і дверей якого вистрибують озброєні хто чим солдати й біжать на вулицю, за рудим.

Олександр повертається в будинок, аби спитати когось, що далі, як йому бути, де його автобус. У будинку вже нікого нема. Усюди розкидані килимки, рюкзаки, чоботи, черевики, шкарпетки, відкриті й закриті консервні бляшанки, пляшки й бутилі, порожні та з водою, газові пальники, цинки з патронами різного калібру, коробки з гранатами, парочка автоматів і гранатометів. У кутку однієї з кімнат — каністра з бензином для генератора. Меблів майже нема, пішли на обігрів як дрова (усі кімнати сполучені масивною пічкою на дровах). У даху над однією з кімнат зяє велетенська діра. Добре, що вночі дощу не було. Над усім цим бедламом височіє чорний телевізор з кульовим отвором посеред екрану.

На вулиці триває справжній бій. Олександр свого часу відслужив строкову від дзвінка до дзвінка, спочатку рік у десантній учебці в Рязані, рядовим і сержантом. А потім ще рік в Афгані, у Паншері, був кулеметником на справжній війні проти самого паншерського лева — Ахмад-Шаха Масуда. Тобто відчуття знайомі, але не з приємних.

Стрілянина трохи вщухла. Чути лише одиночні. І то — не близько. Олександр обережно виходить надвір, аби подивитися, де його автобус. Рудий надягнув каску. Лежить в укритті прямо на вулиці. Перед ним димиться кулемет.

«Та це ж рідний «дегтяр»![175] Оце вже не очікував, що зустріну, — дивується Олександр. У нього був такий в армії, але й тоді, у 80-х, він був уже застарілою моделлю, таки з 40-х років машинка. — Скорострільність так собі, сто п’ятдесят пострілів на хвилину. Якщо не дати вчасно охолонути, то дуло перегрівається після трьохсот пострілів», — приходять Олександрові з глибин пам’яті спогади про те, чого його старшина в караулі навчав. Ніхто тоді не пробував на стрільбищі триста пострілів зробити, та й не дали б. Так, пару черг. А у рудого, схоже, вже перегрівся. Навколо середини дула хмарка чи то диму, чи пари.

— Щас знову попруть, — кричить рудий водієві, — оно їхній танчик крутиться.

За спиною рудого стоїть український танк Т-64. Без руху. І, схоже, без команди.

— Движок накрився, — спокійно веде далі кулеметник. — Але се- пари не знають. Нехай думають, що в нас є танк. Узагалі-то, було два, але перший ще на тому тижні спалили, там, на краю села.

Рудий невизначено показує рукою кудись удалину, водить стволом зліва направо, не підводячись.

У повітрі характерний свист, кулі пролітають над головою Рудого. Стріляють метрів із трьохсот. Прямо з середини поля за селищем. Олександр присідає на коліно, глухне від звуку кулеметної стрілянини. Це Рудий починає «працювати».

— Ось вони, ось вони, падли сепарські, — кричить Рудий, не відриваючись від кулемета. Потом різко повертається до водія: — Дядя, поможи!

Ні, він не поранений. У магазині закінчилися стрічки (дві стрічки по п’ятдесят патронів на магазин).

— Оно коло паркану, коло кільця бетонного, бачиш пару магазинів, — кричить збуджений кулеметник. — Піднеси мені хоч один.

Кулеметник врятував йому життя, там, у саду. Як не допомогти? Олександр із зусиллям піднімає обидва споряджені вже магазини (двісті патронів, по сто в кожному — у такому щільною бою — п’ять хвилин, якщо з передишкою), біжить до Рудого, пригнувшись, і падає поряд на купу ще теплих гільз. Перед ними бетонна будівельна плита з кватирковим отвором збоку. У нього й виставлене дуло кулемета.

— Спасибі, друже, — не озираючись, говорить Рудий. — Мене Ваня звуть, позивний «Рижий».

— Мене Саша, — автоматично відповідає водій. — Просто Саша. Без позивного.

В Афгані в нього був позивний «Хохол». Але він його не назвав.

Над головою свистять кулі. Кулі стукотять по бетону перед ними. Ваня не припиняє стріляти.

Коли він нарешті зупиняється, Саша на секунду визирає через плече Рижого у віконце. Нікого там не видно. Посеред поля здіймається дим.

Олександр лягає спиною на сотні гільз, дивиться в сіре небо.

— Що у вас за війна тут така, що х…р розбереш? — говорить він.

— Позиційна називається, — відповідає Рижий. — Стріляємо одне в одного тут уже пару місяців. Але в них «арта» серйозно прибавила останнім часом. Стодвадцятки, САУ, «Град», б…дь.

«Так, а якого х…ра я тут роблю? — раптом із жахом думає Олександр. — Риболовлю проґавив, гаразд. Надюша нервує, розберемося. Але як мені взагалі звідси вибратися? Як у пастці, б…дь. І виходу нема».

Рижий Ваня пристібає другий магазин.

* * *

Олексій сидить в окопі на околиці Пісок. Зараз із ним двоє бійців. Двох уже забрали. Трьохсоті, слава Богу, — міна поряд упала. В його бронику прямо під шиєю стирчить осколок. Гарячий ще. Уже зверху впав, без сили. А то міг би ключицю зламати. Олексій згадує про зламане ребро на Майдані того дня, коли він закрив Ніку своїм тілом. Хай би про що він думав, усі його думки й спогади починалися із Ксюші, а завершувалися Нікою. Дістає телефон. Вона не говоритиме. Та й зони нема, слава Богу. Ховає його знову до кишені.

Щоби відволіктися, починає гортати на екрані камери зняті за ранок фото. Чудовий кадр із рудим кулеметником. Рука перев’язана. У роті цигарка. Каска набік з’їхала. Кулемет допотопний, весь у диму. Навкруги море стріляних гільз, на хвилях якого й хитається кулеметник у такт своєму кайфу. Видно, що він кайфує.

Ось боєць випустив автомат у багнюку. Стоїть на колінах, витирає автомат об розгрузку. Позаду нього спини бійців. Вони біжать до окопів, під обстрілом, пригнувшись. Боєць упівоберта дивиться на них. Він не боїться війни. Він боїться залишитися з нею сам-на-сам.

Ось іще боєць сидить на дні траншеї, закривши лице руками. Між брудними пальцями з вугільною шахтою під обкусаними від болю й страху нігтями скрапує темна кров, наче він витискає її з обличчя. Збоку від нього лежить другий, поранений. У кадрі неможливо почути, як він стогне, але зігнуте коліно наче пронизано болем. «Чистий тобі Спілберг», — усміхається Олексій і зразу ловить себе на думці, що він зняв чужий біль і радіє йому, як великому успіху.

— Пощастило мужикам, — наче почувши ці думки і заспокоюючи його, говорить один із двох бійців, які залишилися в окопі. — В одного наскрізне в щоку, у другого — в стегно. Кістки не зачеплені, мізки, серце, яйця й інші життєво важливі органи теж. Вже ї…атися зможуть через пару днів. Обережно. А щас поїдуть додому героями, а ти тут сиди в цій багнюці поки не підстрелять, б…дь.

— От у мене влітку випадок на кордоні був, під Слов’янськом, — раптом продовжує перервану розмову інший боєць із позивним «Чижик», який і справді схожий на чижика: кругле дитяче лице з довгими віями. Щоправда, Олексій чижиків ніколи в природі не зустрічав. — На висотці закріпилися чоловік двадцять наших. А сепари думали, що ми пішли, що там нікого…

Ранок, виправ усе, форма сохне, я в шортах… До висотки під’їжджають пара мікроавтобусів метрів сімсот — вісімсот від нас. Якісь люди… Подумав, за нами, або їжу хтось привіз! Усі хлопці з іншого боку в окопах. Я взяв на всякий випадок «лимонку», до кишені поклав і пішов глянути, хто там… Іду… Підходжу ближче, не можу роздивитися, хто в чому, наші чи свої?.. Кричу: «Мужики! Я свій, свій!!!». Бачу на одному рясу… Священик! Значить, свої!.. Звідки у сепарів священик? Вони, не зважаючи на мене (у шортах і брудного), сперечаються між собою й махають руками… Підходжу ближче, священик повертається до мене лицем… А в нього АКМ колорадською стрічкою перемотаний! Дивлюся — в інших теж… У голові думка: попався, кінець мені… Вони питають: «Чего тебе?». А я гранатку тихенько так намацав у кишені, дістав обережно й у долоні за спину… вусики… кільце… Сміюся, не знаю, що сказати. І вони сміються чомусь. Я гранату їм під ноги — і ходу до своїх… Вибух! Падаю й повзу щосили до своїх, а наді мною кулі — вжик, вжик! Але тут наші з окопів їх побачили й кулеметом поклали всіх. А я от приповз без жодної подряпини, хіба що лікті позбивав!

* * *

— Ви водій автобуса? — спитав Олександра високий військовий, років сорока, у новій, чудово підігнаній формі й затягнутій касці, коли Рижий і водій закінчили стріляти й уже були вирушили до будинку в пошуках «жрачки». — Прекрасно. Я — майор Михайленко, тутешній комбат, позивний «Макс». Нам терміново треба евакуювати в Первомайськ шістьох поранених і двох двохсотих. Ви ж усе одно маєте додому їхати.

— А що ж у вас військової «швидкої допомоги» нема? — спитав Олександр.

— Уявіть собі, нема. Якби тільки цього не було, а тут за що не візьмися…

— А як же ви поранених евакуюєте?

— Отак і евакуюємо, принагідно. На чому пощастить… Сьогодні ось — із вами.

Перебіжками майор і водій дісталися автобуса. Чотири вікна були розбиті, один бік продірявлений осколками. Олександр відчинив дверцята. Четверо бійців внесли поранених і вбитих, самі зайняли місця біля розбитих вікон із автоматами напереваги. Майор сів поруч із ним у кабіну.

Їхати вдень було ще небезпечніше, ніж уночі. Майже півкілометра нічийною землею. Як виїхали на відкрите місце, одразу почалася стрілянина. Незрозуміло чия, бо четверо солдат і двоє поранених, які могли стояти, сидіти й стріляти, зайняли місця біля розбитих вікон і відчинених дверей і без упину палили по невидимому ворогу.

Проїхали, точніше, пролетіли повз спалений танк. Стрілянина припинилися. Вже за хвилину вони з усього маху влетіли в мирне життя. По узбіччю назустріч одна одній ішли дві баби — одна з відрами й коромислом, інша з козою. Олександр був щасливий бачити їх, як нікого й ніколи досі в житті. Війна була в минулому. Війна була позаду.

Біля величезного знаку «Красноармійськ» їх чекали дві міські «швидкі допомоги». Поранених і вбитих швидко перевантажили в них. На підлозі в салоні розтікалася велика кривава пляма. «Видно, когось під час перестрілки ще разок полоснуло», — вирішив Олександр.

Майор почав тиснути йому руку, прощатися, перепрошувати за затримку. І тут у нього запрацювала рація.

— Слухаю тебе, Цунамі, — майор відійшов убік. — Добре. Плюс, плюс.

Він повернувся до Олександра. Вираз його обличчя з привітного й спокійного змінився на сумний і стурбований. З таким лицем просять у борг грошей у жебрака…

— Ви, звісно, можете послати нас на х…й, і правильно зробите, — тактовно почав майор. — Але там, на самій окраїні Пісок, там, де ми проїжджали, двох цивільних щойно підстрелили. Вони їхали майже слідом за нами на своїй «дев’ятці». Чоловік і дружина, немолоді. Обоє поранені. Вона — тяжко. Транспорту іншого зара нема. Що скажете?

— Х…лі тут говорити, — Олександр сів за кермо і почав розвертатися. — Слухаюсь, товаришу командир…

Майор залишився в Красноармійську, а з Олександром поїхали четверо солдат із автоматами для прикриття. Дивно, але танк проїхали без стрілянини. І лише потім уже кілька снарядів приземлилися десь за ними, але далеко. Одне слово, проскочили. На самому в’їзді в Піски назустріч їм летів БТР із синьо-жовтим прапором на башті і, не зупиняючись, промчав повз, злегка зачепивши бік автобуса.

На початку головної вулиці димилася покорчена червона «дев’ятка». Поряд стояли п’ятеро військових. Пригальмувавши біля «дев’ятки», Олександр відчинив вікно й спитав у солдат, де поранені. «їх забрали хвилину тому на бетеері «правосеків», — не повертаючись, кинув кремезний офіцер, без каски, зі скуйовдженим волоссям. Потім раптом різко обернувся до автобуса. Олександр із жахом упізнав у ньому Дикуна.

— Дядя! От ти-то мені якраз і потрібний! — радісно загорлав Дикун.

* * *

Олексій ішов назад по багнюці через Піски. Стрілянина й обстріли припинилися, наче обидві сторони за взаємною домовленістю почали обідати. Будинки на окраїні села, де проходила лінія фронту, стояли повністю зруйновані. Навіть дерева були наче спиляні осколками. Далі, в глиб села, руйнувань було менше. Подекуди в стінах і дахах зяяли величезні діри від снарядів і мін. На вулиці й навколо будинків було повно сміття, наче мешканці весь рік вивалювали його з осель, перш ніж остаточно виїхати. Цілого скла не було в жодному вікні. Зрідка вікна були затягнуті целофаном або тканиною. Це означало, що там міг залишатися ще хтось із цивільних.

Біля одного з таких будинків він і почув голоси й дитячий плач. Хвіртка була зірвана й валялася на землі. Він увійшов у двір і побачив скорботну картину: хлопчик років десяти лежав долілиць, ридав на повен голос і обіймав мертвого собаку, видно, щойно вбитого осколком. Поряд стояли чоловік і жінка, обидва років сорока. За ними — стара «Волга» з вибитим склом і вся в дірках від осколків, мов решето. Метрів за п’ять від них, у саду, ще димилася в землі велика воронка.

— Вот скажите этим освободителям из Киева, какого хрена они сюда пришли! — одразу почав, побачивши камеру, чоловік. — Мы тут жили нормально, никто никого не обижал. Они заняли здесь дома, как позиции. Напьются пьяные, выйдут на улицу ночью, хирак из гранатомета, а те в ответку по ним. Но мы-то здесь живем! Это ж, б…дь, не Курская дуга. Хотят воевать, пусть вон в поле воюют. Зачем здесь?[176]

Дружина підняла сина, обняла його і разом з ним почала ридати вголос.

— Мы, дураки, остались, думали дом сберечь, барахло сберечь от разграбления, — вів далі чоловік. — Вот дождались. Спасибо вам, ребята! Освободили нас! Спасибо, товариш Президент! Только вот кто за это все заплатит? Кто вернет нам машину, собаку, дом отремонтирует?[177]

* * *

Дикун наказав Олександру їхати з ними на інший край села, «шукати коректувальника вогню».

— Надійшов сигнал, — сказав Дикун. Перегар за ніч не випарувався, а лише став густіший. — А ось і вони, голубчики. Стій, стій!

Олександр різко загальмував, і Дикун з іншими вибігли з автобуса й кинулися за двома сільського вигляду мужиками (на війні якось усі цивільні набувають сільського вигляду), які зникли у провулку.

Олександр заглушив мотор. Ударив себе долонею по лобі. Вилаявся міцно. Він знову забув подзвонити дружині! Дістав телефон. Блимає остання паличка, і зони нема.

* * *

Надія не спала всю ніч. Під ранок вона почала телефонувати в міліцію, обдзвонювати лікарні й морги. Олександра або схожого на нього чоловіка ніде не було. Це зовсім не заспокоїло її, а навпаки. Вона випила таблетку, увімкнула телевізор, послухала місцеві новини, вимкнула. Руки трусилися. Обличчям котилися сльози. Вона вся зразу якось стислася й постарішала. Вона знала, що вінповіз кудись якихось військових, але не знала, кого й куди. Була субота. Телефон диспетчера в його конторі не відповідав.

* * *

— Стоять, б…дь! — Олександр почув голос спецназівця, що долітав із початку провулку. — На землю, б…дь! Лицем вниз, б…дь! Руки за спину! Лежать, б…дь! Кому сказано!

Далі він чув крики, які не міг розібрати, і стогони, які не треба було розбирати.

Через кілька хвилин обох чоловіків підвели до автобуса. У одного з носа сочилася кров. У другого розпливався синець на всю щоку під лівим оком.

Того, що з розбитим носом, з вигляду старшого, завели в автобус. Олександр сидів, не рухаючись і не обертаючись. Дивився в дзеркало заднього виду.