Глава V. Снайпер Сергій

Глава V. Снайпер Сергій

1 грудня 2013 року. Київ

Олексій навіть не лягав спати, розбираючи й редагуючи фотографії — ті, що не відправив у редакцію, — так, про всяк випадок, для себе. Насправді він знов і знов повертався до фотографій Ніки, які зняв уночі. Переконував сам себе, що просто хоче подивитися ще раз, чи не помилився, чи послав для публікації справді найкраще. Виходило якось недуже переконливо. Навіть для себе самого.

Він раптом знову відчув той хвилюючий холодок від доторку долоньки Ніки. Коли вони бігли безлюдним Хрещатиком до Європейської площі, вона зупинилася, захекавшись, і вперлася обома руками йому в груди, переводячи подих.

Олексій заплющив очі й знову почув її соковитий грудний голос, її сміх.

Він різко підвівся з нерозібраної постелі, пройшовся кімнатою, відкоркував пляшечку віскі з міні-бару, поставив її на стіл, навіть не пригубивши, дістав із кишені телефон і почав швидко набирати повідомлення.

«Не хвилюйся. Я в порядку. Люблю тебе».

Потім знайшов у списку свого головного адресата — Ксюшу — і відправив повідомлення.

До маршу протесту на Хрещатику лишалося сорок хвилин. Олексій почав збиратися.

Чи ви колись чули, як кілька сотень тисяч людей співають хором? Гімн своєї країни. Тримаючи руку на серці.

Стільки народу на вулиці Олексій не бачив ніколи в житті. Порахувати було неможливо. Напевне, близько мільйона, якщо не більше. Весь Хрещатик, від початку до краю, весь майдан Незалежності, чи просто Майдан, були запруджені людьми. Над головами майоріли десятки тисяч синьо-жовтих знамен.

Безжальний кровожерний «Беркут» з усіма своїми заборолами, кийками та шитами, що під покровом останньої листопадової ночі «героїчно» відвоював Майдан у п’яти десятків беззбройних студентів, щез. Як банда вбивць зникає з місця злочину, замітаючи сліди, так і він розчинився в безлюдних ранкових вулицях задовго до того, як нескінченна людська колона досягла Хрещатика, спускаючись бульваром Тараса Шевченка.

Протягом наступної години демонстранти зайняли практично весь центр міста й могли б легко викинути тремтячих від страху мешканців будівель президентської Адміністрації на Банковій, якби схотіли. Але замість цього вони дійшли, як і обіцяли, до Майдану і, зупинившись, хором заспівали свій гімн, а на Банкову вирушила лише невелика група молоді.

Олексій пережив дивовижне, до мурашок, відчуття, коли на Майдані почали співати. Співав не лише весь Майдан, співав увесь Хрещатик, усі прилеглі провулки й вулиці. Не якусь мутну сталінсько-путінську тухлятину, а справжній гімн, який не вчать навмисно до нагородження, а знають назубок, як «Отче наш».

Одразу відчуваєш серцем, кров’ю країну, батьківщину, зв’язок, народ, історію, а не порожній загальник. Гімн вільних людей, а не рабів безголосих. До мурашок, до клубка в горлі…

Здавалося, у ці хвилини все місто співало, усе це ненависне донецько-кремлівському прокуратору місто.

От ви в Росії хоч раз бачили сто тисяч чоловік чи хоч п’ятдесят тисяч, які хором співають національний гімн? Чи спостерігали там хоч одну, байдуже, якого розміру, групу людей за цим сакральним (без сміху) заняттям?

Ну, хіба що по телеку, разів чотири на рік, у виконанні державного хору з трьох-чотирьох сотень шахраїв та злодіїв, більшість яких навіть слів не знають.

Будь-яка нормальна влада, побачивши мільйон протестувальників на вулиці, одразу пішла б у відставку, та тільки не влада бандитів. Вона мала спершу порадитися зі «смотрящим» у Москві. Порадилися. Сказали триматися. Сказали, допоможуть. Почали шукати проти лома інший лом. Довго вважали, що знайшли…

Коли закінчили співати, Олексій знімав, як дівчина спеціальними фарбами малювала на щоці молодого хлопця студентського віку жовто-синій квадратик.

«Авжеж, — подумав Олексій, — наші швидше х…й на паркані сусіда намалюють, аніж триколор на своїй щоці».

Олексій вихоплював телевіком обличчя тих, хто співав, — і не міг зупинитися. Знімав усіх підряд. Кожен типаж здавався цікавішим за попередній.

Перший день грудня випав теплим, радісним, святковим. Здавалося, ось-ось усе вирішиться якнайкраще, правильно і, головне, мирно. Цього дня навіть сама київська влада, навіть їхні московські куратори навряд чи могли собі уявити замість людських рік на вулицях Києва ріки крові по всьому Донбасу. Але в Кремлі вже почали готуватися до того, щоби таку греблю відкрити.

— А мене не хочете зняти? Чи одного разу вистачило? — жіночий голос, знайомий, здавалося, усе життя, пролунав за його спиною.

Як вона знайшла його в цьому океані облич? Яка дивовижна випадковість! Олексій не знав, що сказати. Він мовчки дивився в устричні очі цієї гарної дівчинки, яка в сонячному світлі була й пізнаваною й водночас непізнаваною. І вона, не відриваючись, дивилася йому в очі, наче чекала питання або радше відповіді на питання: чи відчуває він зараз те саме, що й вона?

«У кіно в такі моменти майдан, туман починають крутитися калейдоскопом нерозрізнених сотень тисяч облич, утворюючи воронку. Нерухомими в цій воронці лишаються тільки двоє — він і вона. Потім, залежно від сезону, вони або бігають одне за одним поміж березок, або грають у сніжки», — подумав Олексій і всміхнувся.

— Чому ви смієтеся?

— Я радий, що бачу вас знову.

— Я теж рада… Що ви раді…

Рум’янець став заливати її смаглі щоки, вона опустила очі, пару разів хитнула головою й промовила ледь чутно за шумом натовпу:

— Спасибі, що врятували мене вчора. До речі, можна, я познайомлю вас зі своїм хлопцем? Він вам теж дуже вдячний. Степане, йди-но сюди! — гукнула вона високому стрункому молодому чоловікові років тридцяти п’яти, із широкими плечима, коротко стриженим русявим волоссям. Він стояв неподалік і, розмахуючи руками, жваво розмовляв із кремезними молодшими за нього хлопцями у військовій формі без знаків розрізнення.

Степан озирнувся, щось сказав своїм співбесідникам, потиснув їм руки й рушив до Ніки та Олексія, усміхаючись губами, але не очима, як зауважив Олексій. «З виправки — військовий», — подумав він.

І не помилився. Ще пару місяців тому тридцятишестирічний Степан, «западенець» із Чернівців, був капітаном Повітрянодесантних військ України. Звільнився зі скандалом, тому що «задовбало», тому що зарплата жебрацька, та й ту не платили. Жодною військовою службою до пуття не займалися (стрибали з парашутом раз на два роки), а солдати замість служби будували лазні й корти на генеральських дачах. Усе це встиг повідомити Степан у короткій розмові, хоча знову переважно говорила Ніка.

Він подякував Олексію, що «врятував життя моїй дівчині».

— Завше вона кудись лізе, пригод шукає. Тепер я її саму нізащо не залишу. Може, розбитою макітрою тепер краще думатиме.

Вони перекинулися ще парою фраз, Олексій залишив Ніці й Степану свої візитки, і вони зникли в натовпі. Перед тим як зовсім розчинитися, Ніка обернулася й помахала рукою.

«Мабуть, я вже все зняв на сьогодні», — подумав Олексій. Натовп знову почав співати гімн, але це його вже не торкало.

Він раптом відчув себе страшенно втомленим, невиспаним. Зігнувшись під вагою техніки, він повертався в готель, продираючись крізь натовп. І тут зателефонував Сергій, знайомий фотограф із Associated Press. Сказав, що на Банковій, перед президентською Адміністрацією, неабиякий «заміс» і всі вже там.

«Я теж дуже скучаю. Цілую. Люблю», — відповів Олексій на смс дружини й рушив на Банкову, де вже почалося перше справжнє зіткнення між демонстрантами й міліцією. Іти у відставку Яник, як звали в народі Януковича, не збирався.

Навпаки. Наступного дня на Майдані почали встановлювати величезну штучну ялинку. Народ одразу народив гасло «Яника на йолку» і, скандуючи «Банду геть!», заходився встановлювати по всьому Майдану просторі шатрові намети. Невдовзі з’явилися мобільні туалети й армійські кухні.

Ніка подзвонила йому аж перед Новим роком, аби привітати. Весь цей час вона працювала на Майдані медсестрою як доброволець. Повідомила, що вони зі Степаном відклали весілля «до цілковитої перемоги Революції», і запросила після Нового року на «одну цікаву річ».

«Цікавою річчю» виявилося тренування «бійців» націоналістичної організації «Правий сектор» на пустирі неподалік Майдану. Тренуванням керував не хто інший, як її Степан, у військовій формі, із червоно-чорною стрічкою на рукаві, у чорній балаклаві, з дерев’яним кийком і щитом.

Він стукав цим самим кийком по шиту, гарно поставленим командирським голосом віддаючи команди й даючи настанови. Кілька груп молодиків, у чорних і зелених балаклавах, озброєних бейсбольними битками, дерев’яними кийками, дерев’яними й жерстяними щитами, відпрацьовували тактику вуличного бою без застосування вогнепальної зброї.

Більшість хлопців були в різноманітній воєнізованій формі, у велосипедних шоломах і будівельних касках, у налокітниках і наколінниках, які зазвичай носять вуличні ролери та скейтбордисти. Багато з них здавалися, як подумалося Олексію, школярами на канікулах або прогульниками уроків. Усе це відбувалося на фоні глухої, з облупленою фарбою цегляної стіни якоїсь офісної будівлі. Стіну прикрашало велике чорне графіті Revolution.

— Че-е-е-репаха! — кричав Степан. — Щити над головою! Кийки на флангах в роботі! Сунемося, сунемося! Тримати стрій!

Хлопці, зігнувши коліна, піднявши щити й утворивши бойовий порядок, званий «черепахою», злагоджено рухалися в напрямку іншої «черепахи», що розташувалася біля стіни. Потім обидві «черепахи» розпадалися на окремих римських воїнів і варварів, які нещадно, щосили лупили одне одного по щитах, ретельно уникаючи потраплянь у голову та інші частини тіла.

Олексій усміхався. Степан лютував.

— Дитячий садок голімий! — сказав він, роздратовано кинувши до ніг на бруківку палицю й щит, — Ну як мені вести цю дошкільну молодшу групу на «Беркут»?! Усе, досить. Завтра в цей же час. Займатимемося хімією!

Степан пояснив Олексію по секрету, що завтра вони навчатимуться робити «коктейлі Молотова», але знімати це захопливе видовище в жодному разі не можна.

Олексій розумів, що сьогоднішні фото були «мимо», навряд чи їх можна використовувати в газеті. Надто дурнуваті.

Наступного дня на Грушевського запалали покришки й пролилася перша кров. Дитячі ігри в «черепаху» закінчилися…

* * *

Одного з перших днів лютого 2014 року у військовий аеропорт «Гостомель», неподалік Києва, прилетів борт без знаків розрізнення. Ніхто уявлення не мав, звідки він. У графіку його не було. Ніхто не знав, хто вів його до Києва. Усі диспетчери та весь нечисленний персонал аеропорту цього дня були розпущені по домах через годину після початку роботи на несподіваний «технічний вихідний».

Цей Ан-72 зустрічала група військових у формі без розрізнення. З літака пружинистою ходою в майже однакових темних курточках, в’язаних шапочках і окулярах виходили один за одним схожі, як брати, молоді люди років тридцяти. У руках кожен мав довгий футляр — саквояж, подібний на той, у якому носять духові інструменти або вудочки та спінінги для риболовлі. Або зброю для полювання.

«Музиканти», «рибалки» й «мисливці» могли також бути командою ветеранів із біатлону. Тільки без лиж. Було їх двадцятеро або трохи більше. Жодну митницю вони не проходили. Документів у них ніхто не перевіряв.

З аеропорту роз’їхалися на машинах без номерів по непримітних квартирах на робітничих окраїнах, по двоє в кожній. Дорогою жоден автоінспектор у місті їх не зупинив.

Ніч вони провели «вдома». Жоден не мав із собою мобільного телефону. Лише рації. Одна на двох. Вони від самого початку розбилися на пари. Потім вони зустрінуться знову 21 лютого рано вранці в тому самому літаку й відлетять у невідомому напрямку. Ну а поки…

Наступного дня їх без «інструментів» розвезли по локаціях. Вони по кілька разів перевірили всі входи-виходи, лежки й позиції стрілка та прикриття і, звісно, шляхи відходів і залишилися задоволені.

* * *

20 лютого 2014 року. Київ.

Ранок почався зі стрілянини за вікном. Олексій міг за звуком визначити будь-яку стрілецьку зброю.

— «Калаші», так-так, почалося… А ось і СВД[27]…

Поспіхом начепивши бронежилет, який днями доставили Ніка й Степан, і відклавши вбік оранжеву будівельну каску — «Це тепер мішень», — Олексій з обома камерами пішки спустився із сьомого поверху готелю «Дніпро». І, вискочивши на вулицю, одразу опинився під обстрілом.

Кулі свистіли над Європейською площею. Судячи зі звуків, стріляли з дробовиків, пістолетів та автоматів. Вистріли долинали з обох боків. «Беркут» відступав, тягнучи кількох поранених. Дехто зі стражів порядку, озираючись, на ходу відстрілювалися з коротких рушниць гумовими кулями та з бойових пістолетів ПМ. Прямо перед готелем вони завантажили своїх поранених в автобуси, сіли самі й рвонули вниз до Дніпра, повз Український дім, залишаючи на площі з півсотні розгублених молодих солдатиків Внутрішніх військ, озброєних лише кийками та щитами.

Від Майдану, прямо з клубів чорного диму, що тягнувся в сіре небо, вже нісся в їхній бік розлючений натовп в однакових оранжевих шоломах, розсікаючи повітря палицями, залізними трубами та жерстяними щитами з червоними хрестами на них. Ще мить — і на Європейській площі можна було знімати «Льодове побоїще — 2». Чим Олексій і займався наступні десять хвилин, вправно ухиляючись від ударів кийків з обох сторін, лавіруючи між щитами, перестрибуючи через повержених лицарів…

Упіввуха він прислухався до інших звуків. Стрілянини на Європейській більше не було. Залишилося осатаніння кулачного бою.

Раптом Олексій розрізнив сухі черги «калашникових» із боку Майдану і відразу залишив поле битви — до того, як трісне, скресне крига й геніальна музика Прокоф’єва потягне на дно всіх поки живих лицарів.

Зараз він біг так швидко, як тільки міг, у бік Майдану, де починалася Інститутська і де він уже міг розрізнити один за одним, наче спів зозулі в лісі, одиночні постріли СВД.

* * *

Біла занавіска відділяла хол готелю «Україна» від головної на сьогодні його частини — моргу Небесної Сотні.

За занавіскою міцно збитий чоловік років п’ятдесяти, з блідим восковим лицем-маскою та червоними очима, із застиглим в одній точці поглядом сидів на колінах біля тіла, покритого закривавленим простирадлом, не зважуючись його відхилити.

На ньому була зимня міліцейська куртка темно-синього кольору, без погонів, із хутряним коміром. Коротко стрижене волосся ще не торкнула сивина.

Нарешті він підняв край простирадла, відразу впізнав сина й знову закрив його обличчя. Потім повернув голову в бік, де лежало ще одинадцять тіл, теж прикритих закривавленими простирадлами. На деяких простирадлах на рівні облич лежали папірці, на яких було щось написано червоним фломастером.

Серед усього цього червоного на білому була одна яскраво-блакитна пляма — військова каска, фарбована в блакитний колір. Вона всередині та зовні була забруднена темною кров’ю, що швидко запікалася, а з лівого боку на рівні скроні зяяла діра від кульового отвору.

Устим Голоднюк, дев’ятнадцяти років, студент із Західної України, з містечка Збараж у Тернопільській області, мав зустрітися з батьком об одинадцятій на Жовтневій вулиці. Про це вони домовилися ще о дев’ятій ранку.

Устим був захисником Майдану з листопада. Домовилися, що батько відвезе його додому, щоби перепочити. До зустрічі з батьком хлопець не дожив.

— Я йому казав: «Ти обережніше там, не висовуйся, нам додому їхати», — розповідав батько якомусь журналісту, який швидко записував усе олівцем у блокнот, як на минулій справжній війні. На додачу до образу в журналіста на грудях висіла «Лейка».

Медсестра Ніка сиділа в кутку, переводячи подих. Поряд іще один журналіст розпитував лікаря. Ніка згадала, що бачила його раніше. Це був той дивний російський журналіст, який, начепивши синьо-жовту стрічку, поставив Путіну питання українською мовою під час останньої прес-конференції, в грудні. Питання було абсолютно ідіотське: чи введе Путін війська в Крим? Путін, звісно, назвав це вигадками й нісенітницями, пообіцявши: «Мы шашкой махать не будем». Тут вона знову перевела очі на батька загиблого хлопця, який продовжував свою скорботну розповідь.

— «Тато, не хвилюйтеся! В мене є чарівна ООНівська каска, нічого зі мною не станеться». Ось такі останні слова я від нього почув. — Володимир, батько Устима, підняв каску з підлоги й довго дивився на запечену кров, потім підніс пробиту каску до лиця, наче намагаючись уловити танучий запах і зникаюче тепло сина, спробував щось сказати, але мова його обірвалася на словах «блакитна каска». Він упав у крісло, опустив голову, і його масивні плечі здригнулися.

Колишній міліціонер, що все життя віддано служив своїй Вітчизні, зараз він старався заглушити невідомий йому раніше приступ. У нього майже вийшло…

Він розповів, що як громадянин підтримував сина в його бажанні бути на Майдані. Як батько — заперечував.

— Я не знаю, чи мусить Янукович стояти переді мною на колінах, але я напевно знаю, що він має сидіти перед міжнародним трибуналом за те, що він зробив з моєю країною і з моїм сином, — жорстко промовив наостанок батько.

Устим не мав шансів вижити, як і решта одинадцять хлопців, які лежали тепер поряд із ним у холі готелю «Україна», обладнаному під тимчасовий морг. Так сказала журналісту головний лікар мобільної клініки самооборони Майдану Ольга Богомолець.

— Снайпер чи снайпери працювали професійно, — повторила вона вже на виході тому самому журналісту. — В усіх поранення в серце або в голову. Усі вбиті кулею калібру сім шістдесят два[28]. Стріляли на ураження.

Ніка, глибоко зітхнувши, знову вирушила на Інститутську, де тривала стрілянина. На ній не було бронежилета. Сказала, незручно, і він їй не личить! Зате на голові красувалася біла пластикова каска з червоним хрестом. Мішень…

* * *

Олексій уже був на початку Інститутської, напроти готелю «Україна», біля Жовтневого палацу — старої жовтої будівлі з білими колонами. Він короткими перебіжками пробирався вгору по вулиці. Повз нього згори в бік «України» бігом проносили тіла поранених і вбитих. Вище по вулиці працювали короткими чергами «калашникови» й одиничними пострілами СВД. Туди ж, нагору, переміщувалися, зігнувшись і перебіжками, молоді хлопці в будівельних касках та мотоциклетних шоломах із дерев’яними й жерстяними щитами. Вони були неозброєні. Лише дехто мав дерев’яні палиці.

Цик — спрацювала СВД. Один із хлопців на протилежній від Олексія стороні вузької вулиці впав на спину, випустив щит, засмикав ногами.

Цик — відразу другий вистріл. У хлопця, який нахилився до пораненого, з пластикового шолома вирвався фонтанчик крові. Він упав поряд без руху. Перший поранений кричав, благаючи про допомогу. Олексій знімав усю цю страшну сцену телевіком через вулицю. Він навіть бачив моторошну гримасу болю на обличчі пораненого.

До пораненого щосили знизу летів якийсь невисокий щуплюватий хлопчак у білій касці з червоним хрестом.

«Б…дь! — промайнуло в голові Олексія, поки він вистроював кадр у видошукачі. — На ньому навіть бронежилета нема! Що за…?!! Та це ж не хлопець! Це дівчисько!!!!!!!!!!!!!!! ЦЕ Ж…!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!»

Ніка підхопила пораненого ззаду під пахви, потягла його вниз вулицею. Незастібнута каска зірвалася з її голови. Червоний хрест злетів.

Раптом із протилежної сторони вулиці зірвалася темна фігура з двома камерами наперевіс, у бронежилеті й без каски, і кинулася до Ніки…

* * *

— Так, хорошо. Первый в минус. Второй его тащит. Все правильно. Молодцы ребята, — тихо говорить снайпер. — А ну-ка, мы его утяжелим десятью-то граммулями[29].

Постріл. В серце. Об’єкт звісив голову, затихає, ніжками не сукає. З того, що його тягнув, злітає каска.

— От страха? Прицеливаемся. Плавненько, Сережа, плавненько. Б…дь, это ж девчонка. Стоп. К ним кто-то бежит. — Стрілок переводить приціл на того, хто біжить. Каже голосно: — Журналист, по ходу. Две камеры[30].

— По журналисту минус, минус[31], — тріщать навушники.

Стрілок переводить приціл на дівчину, до якої біжить журналіст.

Дівчина повернула голову до того, хто біжить. Її скроня під темними локонами в прицілі. Стрілець затримався на секунду, змахуючи піт із брів. Постріл.

— Работу закончили, работу закончили. Конец связи[32], — долинає металевий голос із навушників.

Снайпер, навіть не дивлячись, поцілив чи ні, діловито стає на коліна, складає гвинтівку, згортає каремат, зачиняє вікно. Професіонал…

* * *

У стрибку Олексій збив Ніку з колін. Куля поцілила йому в бік, зламала ребро через броник. Ніка лежала під ним. Повернувши голову до нього й дивлячись йому в очі, зненацька прошепотіла:

— А я тебе чекала… — І притягла його до себе обома руками.

Стрілянина вщухла так само несподівано, як і почалася. Ясне холодне небо над Майданом готувалося прийняти свою Сотню…