Глава XVII. Панас і Свєтік

Глава XVII. Панас і Свєтік

19 січня 2015 року. Краснокам’янський аеропорт

Стрілянина напередодні вщухла пізно ввечері. Два сепарські танки безроздільно господарювали на злітці аж дотемна й довбали термінал, як хотіли. Ні міномети, ні «Гради» не могли їх дістати. Послана «з материка» обслуга ПТУР[178], яка мала якщо не спалити, то, принаймні, відлякнути танки, сама нарвалася на засідку. БТР згорів. Троє бійців відступили, забравши трьохсотого. Більше спроб не було.

Обидва пости на південно-східному розі будинку були покриті танковим вогнем. Сепари кількісно до роти зайняли весь третій поверх, потім за допомогою великокаліберних кулеметів і гранатометів витіснили кіборгів із другого на перший, і далі з оранжевого залу на першому поверсі — в багажне відділення, де люди Степана-Бандера, маючи великі втрати, і зайняли під ніч на 20 січня свою останню кругову оборону.

Відступати далі було нікуди. Хіба що на злітку, де максимум через хвилину ти стаєш мішенню для тих, хто окопався навпроти біля зруйнованого й розграбованого ще півроку тому магазину «Метро» та православної церкви — на іншому краю зони ураження. Оточення було повне, абсолютне. Ворог був повсюди: нагорі, внизу, навкруг. Його перевага в живій силі й техніці була несумірною. На кожного кіборга припадало до сотні сепарів. Не кажучи вже про кулемети, танки та «Гради». Іноді здавалося, що вся російська армія штурмує Аеропорт.

Після того як комбат Медвідь («папа») потрапив у полон разом із «мамою» (рацією), сепари «перешили» свої рації. Тепер вони могли безперешкодно слухати український радіообмін, а кіборги на їхню нову секретну частоту вийти вже не могли. Рації стали непотрібні. Останнім наказом від командира бригади було припинити радіообмін і користуватися мобілами, які сепари успішно глушили, а якщо не глушили, то теж слухали…

У Бандера з іще досі живої сили в строю залишалися тридцять чотири людини, включно з сімома легко пораненими, які ще могли тримати автомат у руках. Решта були або вбиті, або тяжко поранені. Хавчик сякий-такий іще лишався — перловка, гречка, тушонка в консервах. Днів на три вистачить. Армійські галети давно використали на топку. Так, галетами кілька днів тому ще топили останню буржуйку. Їх не можна було їсти, зуби зламаєш, але тепла й особливо диму вони давали достатньо. Для вузького кола людей, що практично притулялися спиною до буржуйки. Грілися по черзі між боями. У бою не холодно. В Аеропорті всі, абсолютно всі, постійно кашляли, чхали й були в незмінних шмарклях. Провівши день у терміналі, можна було почути всі відтінки кашлю — від сухого надривного до глибокого мокротинного.

Ще місяць тому буржуйок у робочому стані було три. Попалили в них усі меблі, які могли знайти в межах Аеропорту, усю оббивку й обшивку, яка горить. Якось на другому поверсі в колишній кімнаті прикордонного контролю знайшли два великі ящики. Один із протигазами, інший із ЗЗК[179]. Ящик із протигазами знесли вниз й відклали вбік — а раптом знайдеться їм застосування, — а от ЗЗК один кмітливий хлопець, а саме Юрчик-Паровоз, одразу пристосував як пальне для буржуйок. Сморід стояв нестерпний, але горіли ЗЗК яскраво, а головне — жарко. Останню буржуйку топили галетами, але й вони закінчилися.

Найстрашнішим, однак, було те, що критично танули запаси питної води. Сніг час від часу випадав, але бігати зліткою, ловити його ротом чи збирати жменями, поки він не розтанув або не перетворився на чорну ожеледь під ногами, було рівнозначно самогубству. До такого стану кіборги ще не дійшли.

Ні, питна, за складом (Н₂О), вода ще була в дюжині п’ятилітрових бутлів. Але за останні дні, що чергувалися з дедалі морознішими ночами, вода в бутлях замерзла. Розтоплювати її на пальниках було неможливо, та й ніколи, ну й газ уже закінчувався. Тому спрагу тамували досить первісним способом: зрізали ножем порожню частину верхньої секції бутля й потім цим же ножем довбли лід всередині. Відколювали шматочки, клали їх до рота й розсмоктували, як льодяники.

Салам зізнався Олексію, що раптом зрозумів: востаннє він їв два дні тому, усією його їжею чи питтям були ці самі льодяники, а от у туалет взагалі забув, коли ходив. Організм перелаштовувався на безвідходне виробництво. Олексій узагалі не міг згадати, коли востаннє їв.

Відступаючи напередодні з оранжевого заду, під час вибуху танкового снаряда Салам заліг на підлогу. Не встиг він це зробити, як йому на спину впав якийсь рюкзак, легкий і, здавалося, порожній. Але мудрий досвідчений Салам, і далі лежачи, поки не вщухла танкова стрілянина, таки перевірив кишені незнайомого рюкзака й виявив там літрову армійську алюмінієву флягу. Рідина, яка лишалася у флязі, дивним чином не замерзла. Вона заповнювала ємкість майже наполовину й заклично переливалася всередині. Салам відкрив флягу, поспішно підніс її до сухих губ і… Звісно, жодний соціально близький йому Хоттабич не вилетів звідти й навіть «окрім мордобою — жоднісіньких чудес» Висоцького не випливло та не розкидало по злітці незчисленні полчища орків, щоби нарешті відкрити кіборгам шлях додому.

Те, що так спокусливо булькало в таємничій флязі, обпекло йому губи різким, майже медичним смаком і хімічним ароматом холодної паленої горілки. Якби знайшли зараз цей скарб Юрчик, Панас, та той же Бандер, — і під дірявим склепінням скелета Аеропорту міг би пролунати переможний розкотистий рик первісного мисливця або збирача.

Салам не порушив тишу війни сторонніми звуками. Сорокадев’ятирічний ветеран, який любив повторювати, що «нарешті захищає Батьківщину на Батьківщині», незважаючи на роки, проведені в Радянській Армії, потім за контрактом у російській армії в Таджикистані й у Чечні, і ось тепер в українському окремому розвідбаті, він зберіг свою етнічну незайманість. І горілку не пив, як і не їв свинину, тобто свинячу тушонку. Навіть у «сраці світу» під назвою «Аеропорт».

Салам урочисто приніс флягу в КСП, де за столом навколо пальника, що неабияк коптів, зібралося чоловік сім кіборгів, включно з Бандером і Олексієм, тобто всі ті, хто не лежав чи не сидів, замерзаючи, на останніх п’яти постах по периметру.

Усі присутні озирнулися на прибульця, освітлюючи його налобними ліхтариками, наче виснажені голодом і спрагою шахтарі, які очікують, що Салам от-от дістане звідкись кілька хлібів і риб, переломить хліби й розірве риб на частини… І наситяться всі стражденні, і лишиться ще дванадцять коробів недоїдків. Але те, що явилося їхньому погляду й особливо вразило їхній загострений нюх, перевершило всі їхні біблійні очікування.

Салам, мов той самий Хоттабич, пустив по колу відкриту флягу з півлітрою горілки. Спочатку її потримав Юрчик і раптом, не торкнувшись, передав Олексію. Той по секунді роздуму — Свєтіку, той моментально (чого ще від Свєтіка чекати?) передав її Панасу, той — іншому бійцю, той — ще далі, аж поки нарешті фляга, зробивши майже повне коло, опинилася в руках Бандера.

Він надсадно нюхнув (саме нюхнув, а не понюхав) із горлечка, наче був готовий самим лише носом вдихнути в себе весь уміст фляги. Потім відірвався від неї, струснув головою, як після нашатирю, й обвів усіх присутніх важким поглядом. Ніхто не наважився зробити перший ковток. Усі погляди тепер були спрямовані на командира.

Стояла мертва тиша. Було чутно, як у всіх, крім Салама й хіба що Свєтіка, буксуючи, ворушаться кадики.

— Отже, друзі мої! — з билинною значущістю промовив Степан. — Дозвольте мені завершити дебати на наших комсомольських зборах у вузькому колі загальною думкою, що вміст цієї фляги буде випито всіма нами разом, коли ми виберемося з цього пекла.

— У яке самі себе загнали, — сумно прошепотів собі під ніс засмучений Панас.

І було незрозуміло, чи це стосувалося конкретного Соломонового рішення, чи загальної гнітючої картини світу. Панас підвівся й вийшов з кімнати. Олексій вийшов слідом за ним, щоби зайняти місце біля холодильника з «днювальними» і ще раз прокрутити на екрані камери фото. Стійкого зв’язку не було вже другий день. І він навіть не діставав лептоп для обробки. Просто маркував потенційно цікаві фото прямо на флешці.

* * *

Після повернення з Пісок він з’їздив до Маріуполя, потім знову в Піски. Новий, 2015 рік зустрічав на самоті в прохолодному номері «Дніпра», коли раптом зателефонувала Ніка й сказала, що виявила його неприйняті дзвінки. Ага, «виявила». Востаннє він дзвонив їй три місяці тому, у жовтні, до першої поїздки на війну в Піски з тим приголомшливим водієм, який провів добу на фронті, під обстрілом, без броника, каски, теплого одягу й жодного разу не заскавчав.

— Я сумую за тобою, — раптом сказала Ніка. — Ні, тобто нічого такого. Просто заскучала за спілкуванням з тобою. Просто хотіла побачитися. І все. Може, якось вип’ємо чаю чи шампанського? До речі, з Новим роком тебе!

— І тебе. Я радий, що цей рік закінчився, нарешті. Я радий чути твій голос.

Олексій говорив неголосно, повільно й сухо, щосили намагаючись стримувати виниклий раптом приступ хвилювання, що стискав горло.

— Ти не відповів, — сказала вона теж тихо, після паузи.

— Ніко, я їду післязавтра.

— А завтра ти не можеш?

— Ні, — сказав він не дуже рішучо, тому що як міг стримував себе, щоби не крикнути: «Так! Так! Так! Хоч сьогодні! Хоч зараз…».

Вона мовчала. Він чув у слухавці її дихання, яке здалося йому трохи частішим, ніж на початку розмови. Ніка підготувала себе до цієї розмови, але дуже швидко зрозуміла, що втрачає самоконтроль. Їй важко було говорити. Їй здавалося, що голос у неї дрижить. Думки в неї збивалися, настрибували одна на одну. Голова йшла обертом. Вона простягнула руку, підсунула стілець, сіла й уважно, не відриваючи слухавку від вуха, подивилася собі в очі в дзеркалі навпроти.

— Я від’їжджаю, — повторив після паузи Олексій.

— Куди, якщо не таємниця?

— Не таємниця. В Аеропорт.

— Ти відлітаєш?

— Ні, звідти не літають літаки.

— Вибач, я не зрозуміла. Що?

— Я їду в Краснокам’янський аеропорт.

— Ти жартуєш? Туди ж нікого не пускають.

— Але там твій чоловік.

— Так, я знаю. То ти через це туди їдеш?

— Ні, просто там ніхто з фотографів ніколи не працював.

— І хто ж тебе пустив туди? Невже Степан?

— Ні, мені сказали, що він дуже заперечував.

— І як же ти туди потрапиш?

— Степану накажуть мене прийняти й розмістити.

— Хто?

— Міністр оборони.

— Ну так, ти ж тепер у нас герой України. Усі лише й говорять, що про твої воєнні фото в усіх газетах. До речі, вітаю. Мені теж усе, що бачила, страшенно подобається. Ти такий молодець! Я пишаюся тобою. Фото такі справжні… такі живі… Як і ти…

— Спасибі.

— Ти подзвониш мені звідти?

— Там, кажуть, поганий зв’язок.

— Так, я знаю. Я зі Степаном переписуюся лише смс-ками.

— Ніко.

— Так?

— Ти щаслива з ним?

— Я… Мені з ним добре… Надійно.

Олексію хотілося крикнути: «То якого хріну ти мені телефонуєш?» — але він пересилив себе й сказав:

— Я напишу тобі, якщо зможу, коли приїду туди.

— Будь ласка. Я чекатиму. Дивно, що мені Степан нічого не сказав.

— Він ще не знає, що це питання вирішене. Ну, до побачення?

— До побачення.

— Бувай?

— Бувай.

Вони обидва не зрозуміли, хто першим поклав слухавку.

* * *

Прямо перед Панасом, спиною до нього, стояли два бійці. Вони прислухалися до виразних звуків, що долинали з дальнього кінця багажного відділення, над яким якраз і перебували сепари. Або спецназ ГРУ, або чеченські бандити, хто їх там тепер розрізнить. У цілковитій темряві ночі згори на бетонну підлогу падали один за одним якісь масивні предмети. Зі звуків — спочатку мішок, потім щось важке, наче ящик, потім знову мішки. Не могли ж із таким звуком сепари десантуватися згори, як пожежні по тривозі, для останнього вирішального штурму? Панас витяг із розгрузки тепловізор і вдивився в темряву.

Зависла пауза, наче він побачив у зловісній пітьмі щось таке, що просто не міг повірити своїм очам.

— Що за х…ня?.. — нарешті пробурчав він, опустивши тепловізор.

У предметах, які один за одним падали згори вниз, він одразу розрізнив ящик з «монками» п’ятдесятками[180], потім мішки (імовірно, тротил або селітра, навряд чи гексоген), потім знову «монки» і так далі. Смертельна вибухівка й далі падала на підлогу багажного відділення за тридцять метрів від них. «Навіть однієї «монки», враховуючи щільність осколочного ураження на цій відстані, вистачило б, щоби зробити решето з носорога», — подумав Панас, який за сумісництвом і, як багато товаришів по службі небезпідставно вважали, за покликанням був сапером.

У минулому військовому житті, до Аеропорту, він був так захоплений мистецтвом вибухотехніки, що завжди тягав із собою пару чи навіть трійку готових розтяжок з еФками або РГДешками, пристібнутими до розгрузки за спиною. Його насилу переконали відмовитися в Аеропорті від цієї поганої звички. Усе-таки «замкнутий простір». Аеропорт був чим завгодно, тільки не замкнутим простором.

— Але моя улюблена розтяжка — це така, що цілу роту може «покласти», — якось днями поділився Панас із Олексієм. — Надзвичайно просто! Усе геніальне просте, чи не так? Ну от, береш протитанкову міну ТМ-72.

Панас витяг із розгрузки ручку, пачку цигарок, зняв з неї целофан і заходився малювати на ній коло з чимось на зразок маленького коліщатка посередині. Наче Олексій, як доколумбовий індіанець майя, ніколи в житті не бачив колесо.

— Так от, — вів далі Панас, уже майже розпалившись. — Ставиш її боком біля дерева або каменя, щоби за травою не було видно. До неї примотуєш скотчем шматок тротилу завбільшки зі шматок господарчого мила. У нього вставляєш підривник. Ну, скажімо, МУВ-три або два. Вставляєш у те місце, де чека, велику швейну голку з широким вушком. У нас такі голки циганськими називають, не знаю чому. Але голку бажано якоюсь олією намазати, найкраще мастилом, якщо під рукою є. Щоби потім легко вистрибувала. Тоді обережно розтискаєш вусики. Виймаєш чеку. До голки протягуєш дріт. Далі все як у звичайній розтяжці. Але самий цимес у тому, щоб узяти порожній пластиковий п’ятилітровий, скажімо, бутель, набити його якимись сталевими кульками, шурупами, цвяхами, ну, різною такою хрінню. І обережно прихилити до міни. От і все. «Узяв та й дзьобнув він таргана, і не стало злого пана»[181]. Іде собі, скажімо, взвод по зеленці. Ідуть такі, — Панас, як у кіно, показує, як іде взвод, — і тут, ху…к — і нема взводу.

Так рибалки розповідають про риболовлю, а мисливці про полювання. Панас, до речі, був єдиним нагородженим Героєм України[182] в Аеропорті. Навички підривника йому дуже згодилися.

Між Солегорськом і Краматорськом він сам, вручну, у липні підірвав два сепарських або російських танки.

— Із Солегорська виходила колона сепарів: два танки і дві «бехи». «Бехи» летять попереду, танки замикають, — укотре на біс розповідає Панас.

«Йому б у театральне», — часто думав Олексій. Ну, нічого. Папанов теж був солдатом на війні. І Юрій Нікулін, до речі. А письменник-сатирик Володимир Войнович узагалі до Берліна дійшов. Батько його близького друга, відомий літератор Бенедикт Сарнов, розповідав їм, як іще за радянських часів, коли Войновича висилали з країни й він заповнював довжелезну анкету в німецькому посольстві, там було питання, чи бував Войнович раніше в ФРН. Войнович написав, що, мовляв, бував. А наступне питання було таке: а яким видом транспорту ви мандрували? Він пише: пішки.

Ну, письменництво з його «посидючістю» Панасу не світить. А от артистом-коміком цілком.

Так от, залишив Панас на шосе дві зв’язки по п’ять протитанкових мін у кожній. А міни — вони важчезні такі — по десять кіло кожна. Він виклав їх усі рядком на одну дошку — з танка, з «бехи» можуть не розібрати в багні та на сякій-такій швидкості — наче дошка якась лежить, — і зв’язав їх мотузкою товстою між собою, мов гірлянду. Метрів через п’ятдесят ще одну таку поклав, трохи ближче до узбіччя.

«Бехи» проскочили зліва. Але тут їх «нацики»[183] підпалили з гранатометів. У паливні згори (там над дорогою горбочок) прямою наводкою довбанули. У одному навіть двигун загорівся, і БК рвонув, аж башту рознесло. А другому башту з РПГ «роз…ерачили».

Дим, вогонь. А танки пруть собі. Так ось, передній зачіпає перший заряд. Вибух. Башту не зносить. Але танк у кюветі. Танкісти вилазять, «нацики» їх кладуть. Другий танк пре далі. Там розвилка, і він пішов по зустрічній. Схоже, ніяк не потрапляє на другу розтяжку. Що робить Панас? Він мчить донизу. Після дощу. Багнюка. Слизько. Він падає. Наче з крижаної гірки, з’їжджає на дупі вниз.

До танка — двадцять метрів. Панас хапає дошку з мінами й тягне її навперейми танку. Кругом дим, вогонь від підбитих БМП. Десять метрів до танка, п’ять. Панаса впритул не бачать. Він буквально вкочує дошку з мінами за собою під танк. Сам відстрибує якомога далі. І лицем униз, в багнюку, руки на вухах. Одночасно з вибухом. Його хвилею кидає догори ногами ще далі крізь кущі під гірку. Другий вибух сильніший за перший. БК пішов. Башту зриває хвилею й стовпом вогню. Від команди мокре місце. Башта перевертається в повітрі кілька разів. Пролітає в нього над головою, «як фанера над Парижем». Приземляється, ламаючи гілки на деревах вище Панаса. Сповзає вниз. Він знову ледве встигає ухилитися.

Як п’яний, іде назад на дорогу. Сам не знає, навіщо. Починає падати, руками хапається за бік палаючого БМП саме під зруйнованою баштою. Рука права вся в чомусь липкому, незвичному такому. Глянув — а це мізки стікають на борт з голови розтрощеного разом із баштою кулеметника.

«Ну чому Панас щоразу не забуває ось про цю хрінь розповісти?» — подумав Олексій.

— Для реалізьму, для реалізьму, братці-кролики, — додав він уголос, підкреслюючи м’якість для реалізму…

Поки подали на нагороду, поки суд та діло, Панас здійснює дев’ятий подвиг Геракла. Сам-один бере в полон одинадцять справжніх російських піхотинців.

— Я такий шурую по зеленці біля Славного, — розповідає Панас, із яким діти й онуки точно не знудьгуються. — Задача — поставити на фланзі в зеленці кілька розтяжок. Уже п’ять поставив. Крайня залишилася.

Хай би про що Панас говорив, у нього, та й у більшості українських військових, слова «останній» нема, тільки «крайній». Та й узагалі, край — улюблене слівце: край («мені край»), краї («геть краї втратив») тощо. Так от, проходить він цю лісосмугу майже наскрізь і натрапляє на групу молодих солдатів. Виявилося, їх одинадцятеро. Новенька форма без знаків розрізнення.

— Один до одного, наче з ларця, — веде далі Панас. — Точно не наші. Ну не може бути в нас одинадцять чоловік, і щоб усі в однаковій формі. Ну, блін, не буває так. Хіба що на параді. І не сепари це. У цьому сенсі вони наче ми, теж переважно, як партизани, прикидаються. Я такий їм кажу: «Привет, ребята». І по-армійському запарюю, мовляв, кому сидимо? Вони сидять курять, не чухаються.

Тільки в одного автомат, та й то на колінах. У інших — у кого до дерева приставлений, у кого під кущем, у кого на землі в траві лежить. Я жену, типу начальник: «Вы откуда, ребята?». Вони мені: «Мы из Оренбурга». Мотопіхота, коротше. Я питаю, як добралися сюди. Вони кажуть: потягом два дні, потім дві години машиною. Сказали їм усі знаки й шеврони зрізати. Зброю бойовими зарядити. На бойові стрільби їдуть, типу. Тут саме як бабахне за кілометр від нас. Потім ще як влупить. Вони такі: «Там что, полигон?». Я кажу: так, а, власне, на який полігон вони ідуть? Вони мені: «На Ростовский». Я: «А где ваш командир?». Вони: «Он с водителем поехал дорогу смотреть». Ну, тут я наставив на них автомат, в повітря для страху пальнув, кричу: «Лягайте, гады! Это Донбасс, б…дь!». Тут на постріли наші підбігли. Доставили їх усіх у штаб. Там їх СБУшники забрали.

Панаса за ці два подвиги нагородили Героєм України. Сам міністр у Києві вручав.

І от Панас здійснює свій третій, останній подвиг. Кричить хлопцям: «На землю! Щасї…не!». Біжить в КСП. Двері відчинив, кричить: «На землю, хлопці! Зараз атомний вибух буде!». Там усі на землю гепнулися один на одного. Але все одно не до кінця розуміють. Який, мовляв, на х…р, атомний вибух?

Кожен чим може прикривається — хто сміттям якимось, хто мішком, хто трупом. І пішла хвиля. Не секундна, а секунди на три — затяжна. Потужну вибухову хвилю називають тягучою. Тягне так, що можна збожеволіти. Усіх від землі відірвала! Як під час смерчу. У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У! Потім знов об землю шмя-а-а-а-к щосили!

Останні опори в залі подекуди почали руйнуватися. КСП весь всередину склався, як картковий будиночок. Гарно стіни одна на одну понаїхали й зупинилися вігвамом таким, бо високі. А був би куб — усе склалося б до кінця. А там п’ять чоловік разом із командиром. Обломки стелі вниз зриваються, деякі висять на арматурі, розгойдуються, як маятники. Курява стовпом до небес.

Олексій знепритомнів. Лежить замертво біля холодильника. Дверцята холодильника відчинилися й злетіли з петель. Трупи-«днювальні» відразу засмерділи. Усі навкруги лежать, хтось стогне. Усі, абсолютно всі контужені. Обличчя закривавлені. Кров тече з носа, з очей, з вух, у декого з пор. Ось один солдат відкопався, сидить на дупі, як собака, від пилу обтрушується. Стукає себе по вухах, головою трясе.

Салам відкопався чи не першим. Каску з нього знесло. Очі від пилу протер. Шукає зброю. Знаходить якийсь автомат. Приклад не його. Та х…й із ним. Поки згодиться. Прокинемося — розберемося. Згори якийсь жерстяний тріпотливий звук. Підводить голову. Над ним висить кулеметна стрічка від ПКМ[184], повністю заряджена, двісті патронів, 7,62 мм. Обмоталася навкруг погнутої навпіл сталевої палі, як змія. Висить собі, трясе хвостом, як бійці головами. «От як, б…дь, вона туди злетіла, на х…й?!»

На війні в таких випадках люди відкидаються на віки назад, знову стають первісними збирачами. Блукають навколо, не помічаючи одне одного, як зомбі, нахиляються, відкопують щось: хто автомат, хто ріжок, хто речмішок. А пил їдкий такий, із димом змішаний, висить у повітрі, не сідає.

«Наче двохсотих нема, усі трьохсоті», — озирається на всі боки Салам. Шукає свою каску. Ось вона, мила, вся під товстим шаром пилу. Піднімає її. А звідти голова викочується. Салам на коліна став. Дмухнув раз на обличчя голови. Дмухнув двічі. Панасова це голова. Навіть очі розплющені. Салам потім все повторював: «Дивні очі. Дивні!». Помилився він. Хотів «здивовані» сказати.

Спасибі, каже, за каску, брате. Заплющив йому рукою очі. На колінах далі повзе.

Свєтік схилився над Олексієм, підняв йому трохи голову, протер вологою серветкою лице. Притиснув серветку до його губ. Губи заворушилися. Олексій опритомнював.

Рентгенівський автомат для просвічування багажу кіборги використовували як складову частину барикади. Усі барикади розкидало цим «атомним» вибухом, і рентген перекинуло. І тут із перевернутого рентгену викочуються дві півторалітрові пляшки з мінералкою, прямо Свєтіку під ноги, як приз за живучість. Свєтік одну відкрив: наполовину замерзла, але газована. Назву крізь пил не розібрати.

Свєтік зробив три великі ковтки. Олексій поглянув на нього так, що, здавалося, зараз він помре або вб’є Свєтіка голими руками, якщо не дати йому води. Свєтік протягнув йому другу пляшку. Сидять поряд. П’ють обидва спочатку великими, потім маленькими ковтками.

— Ніколи в житті не пив нічого смачнішого, — говорить Олексій, щасливе обличчя з-під пилу очима світиться.

Свєтік усміхається у відповідь. Він-бо знає, що вода буває й смачнішою.

* * *

На вигляд Свєтік такий недосвідчений, як Божа кульбабка. Але зовнішність часом оманлива. Свєтік на війні з першого дня. Якби заснували приз першому добровольцю, він би точно його отримав. І в таких бував «замєсах» (усі в українській армії вперто використовують цей жаргонний, напівблатний термін на позначення безвихідної ситуації, з якої метикуваті солдати, на зразок Свєтіка й Салама, завжди знайдуть вихід), що мама-не-горюй.

Свєтік і Салам поряд видаються схудлим блондинистим Мауглі й ведмедем Балу після жорсткої фітнес-програми. Вони познайомились у серпні, коли разом виходили з котла під Іловайськом. Тому індусу з «Життя Пі»[185], що провів рік із живим тигром в одному човні, вижити було легше. І якби Салам і Свєтік читали цю книжку або хоч кіно дивилися (там Пі в якийсь момент з’їдає тигрові не креветки, а какульки), і якби вони мали можливість помінятися місцями з Пі, вони б це зробили не замислюючись.

Салам — розвідник, Свєтік — десантник. З них і ще сімох при виході із Савур-Могили 23 серпня поспіхом сколотили групу охорони для важливого чина, полковника зі штабу АТО. Спочатку йшли пішки, потім у селі неподалік Іловайська «віджали «КамАЗ» у якихось хліборобів». Усі поїхали ним. Полковник із водієм — у кабіні. Коли виїхали на велику дорогу поряд із маленьким незаселеним хутірцем, поблизу селища Петрівка, раптом опинилися у хвості колони, яка йшла з оточення. Тисячі півтори людей, не менше. Хто на вантажівках, хто на джипах, пікапах, на інших машинах. Росіяни за домовленості, що вся важка техніка буде залишена тими, хто виходить з оточення, нібито відкрили колоні зелений коридор. Танки й іншу техніку з раннього ранку кинули в прорив в іншому місці, щоби відволікти супротивника, принаймні його артилерію.

— Навіщо йшли на заріз? — досі згадував Салам. — Чому не билися? Стільки хлопців зберегли б. З тих, хто йшов у колоні, третина вийшла, третину вбили, а третина в полон потрапила.

— Прямо, як Червона Армія влітку сорок першого року, — додавав Свєтік.

Аж раптом під Петрівкою — з усіх боків пальба, з усіх видів зброї. І вже вибухи кругом. Попереду народ у паніці тікає хто куди. Хто з піднятими руками, хто зі зброєю. Урозсип. Осколок від міни, мов космічне сміття, беззвучно пролетів кабіну наскрізь. Водія вбив на місці. Полковнику півпотилиці знесло. Пульс є, але не жилець. Усі вистрибнули з кузова, розбіглися. Лишились Салам і Свєтік, старий і малий, з помираючим полковником.

Поклали його на каремат. У кузові «КамАЗу» ковдра лежала як підстилка-блоходром. Накрили нею полковника. Салам підбіг до першого-ліпшого будинку. Будинок порожній, але йде масований мінометний обстріл. Донесли полковника до хати. А в ній уже півдаху знесло. Досвідчений Салам швидко знайшов підпіл, відкрив люк, а підпіл увесь забитий пораненими й мертвими. Сморід звідти страшенний іде, суміш запахів смерті, поту, тютюну, екскрементів, сечі, наче в трюмі баржі із зеками, що йде в Магадан. Один кричить, вони там третій день сидять уже. Половина померли. Півгодини Свєтік із Саламом під обстрілом витягали обісраних, обісцяних, завошивлених бійців на світ Божий. Двох одразу вбило міною, яка у двір залетіла. Трупи, штук шість, у підвалі так і залишили. Спека страшенна. Повітря складається з пилу й жирних чорних мух і гедзів. От кому радість. Стільки крівці. Бенкетуй донесхочу. Десерт.

Так, на вулиці зараз, схоже, небезпечніше, ніж у підполі, але в поранених на вулиці все одно шансів вижити більше, ніж у цій смердючій братській могилі. Що робити? Полковника тягти нема на чому. Та й помре він із ними в полі чи у лісі.

Попрощалися з пораненими. Залишили полковника під їхній нагляд. Вийшли на дорогу. Праворуч від дороги сепарська чи російська піхота йде прямо на них. Сто метрів. Як фашисти в кіно. Рукави закочені. Поливають із автоматів від пояса. Мауглі з Балу ноги в руки — і в соняшники. А полю тому — ні кінця, ні краю. Для картинки красиво, для тих, хто тікає, — смерть. Стебла трусяться, соняшники над ними хитаються. Видають утікачів. Кулі свистять безупинно.

Упали. Лежать. Дихають.

— Б…дь! — хрипло шепоче Салам. — Мамою клянуся. Добіжимо до тієї лісосмуги, кину палити. Усе гарної нагоди чекав. Тепер точно кину.

До лісосмуги метрів вісімсот. Підводяться, біжать. Кулі знову їх обганяють. Коротше, добігли. Упали, перекотилися на інший бік. Свєтік лежить, легені вихаркує, а Салам сидить, у роті дві цигарки зразу. Курить, клятвопорушник.

Удень відлежувалися. Уночі йшли. У напрямку до Волновахи. По зірках орієнтувалися. Як Язон із аргонавтами. Тиха українська ніч… Їли сухі качани кукурудзи, якщо пощастить. Їх не всі зібрали. Соняхи теж не всюди зібрали, але те, що лишилося, було таке пересушене, що їсти неможливо. Дзьобали-дзьобали, як птахи, і далі йшли.

Спрага гірша за голод у рази, особливо в перші дні. Спека. За тридцять градусів. А на сонці й усі п’ятдесят! І вночі тридцять. Але хоч не пече. Усі калюжі та струмки на їхньому маршруті давно висохли. Жаб ніде нема. «Їх хоч у рота можна запхати, як бузьки або чаплі роблять, і тримати там, посмоктувати — і закуска і питво, — говорить Салам. — Жаби — розкіш, ресторан п’ять зірок!»

У лісосмугах лягали, витягали пальцями стебла трави. Згори вона зелена, жорстка, а внизу біла, соковита. Смоктали ці стебельця. Солодші за мед. Спати чи відпочивати лягали біля заростей лопухів. Уранці на них багато роси. Вилизували жадібно язиком. Чисте джерело.

Салам навчив Свєтіка східної пустельної мудрості: береш камінець, кладеш до рота й катаєш його на язику за зубами. Слина починає виділятися. Її ковтаєш. Тільки дивися, камінь не ковтни, бо «х…р висереш його при такому розкладі». Таки краще, ніж свій піт чи сечу пити. Вони солоні й гіркі, та й не тамують спрагу. Утім, ніщо не тамує.

На третій день дороги голод почав мучити. Ловили в повітрі таких блискучих зелених жуків, бронзівки називаються, і їли їх. Свєтік сказав, що це гнойовики, але все одно їв. В усій Європі — мир. Та що там казати, майже в усій Україні мир. У Києві, в Одесі народ розкошує на пляжах, пиво холодне посмоктує, у вус не дме. Баби знов-таки. Бікіні й таке інше.

А тут не до баб. Тут двоє дорослих мужиків посеред сухого поля ганяються за гнойовиками, щоби пообідати. Збоченці!

Оце і є війна. Поетика, героїка війни, романтизм…

Двічі нарвалися на дикі райські яблучка, нестиглі. Об’їли обидві яблуні до останнього яблучка. Салам звелів жувати до насіння й аж потім ковтати. Одного разу їм попалася дика груша. Майже всі груші, перестиглі, коричневі, напівсухі або гнилі, уже валялися на землі. З’їли всі до одної, які змогли знайти, разом із мурахами, яким не пощастило.

Нарешті, вийшли на якийсь розграбований, покинутий хутір. Їстівного там нічого не знайшли, натомість натрапили на брудний порваний цивільний одяг — жіночий і чоловічий. А в холодильнику знайшли півторалітрову пляшку прокислого пива. Вдягли чоловічу одежу. Висить на них обох, як лахи. Салам, зарослий чорною щетиною, як ватажок розбійників Ємельян Пугачов із підручника історії, спершу сказав, що задля переконливості Свєтік мав би надягти жіноче вбрання й хустку, оскільки борода в нього зовсім не росте.

— Ну, по-перше, так ми будемо, як кіт Базіліо й лисиця Аліса, — повстав проти цієї креативної ідеї Свєтік. — По-друге, якщо зловлять у такому вигляді, сепари зґвалтують мене в неприродний спосіб. А я до цього випробування ще не готовий.

— Нехай це буде найстрашніше випробування у твоєму житті, лисиця Базіліо, — пожартував Салам, і обидва всміхнулися сухими, потрісканими губами…

Вони передбачливо залишили документи й усю зброю, включно з ножами, у підполі хати. Там же виявили п’ятилітрову банку законсервованих сто років тому товстих, як сардельки, «білуватих, мов гандони» огірків. З’їли всі «гандони» до крайнього. Розсіл вилили один одному на голову. «Щоб амбре оновити», — сказав Свєтік. Залишили там і свої розряджені мобілки.

Далі пішли в лахах, перемазали обличчя багнюкою, розчиненою в тухлому пиві, для запаху, взяли в руки драні пластикові пакети, набили їх всяким лайном. Салам у спортивній куртці. На спині правильний напис великими літерами Russia. Справжні тобі бомжі й алкаші. Таких у Донбасі хоч греблю гати. Ще й гірші екземпляри трапляються.

Як, наприклад, на першому блокпосту, на який вони натрапили. Там такі самі бідаки похмільні сидять на покришках, щоправда, з автоматами. Посміхаються беззубими ротами. Мовляв, дивись, братан, цих життя ще гірше, ніж нас, пошарпало. Хоч аж ніяк не факт. Тут для визначення переможця потрібний неупереджений суддя.

За відсутності такого бомж-розвідник і бомж-десантник пішли дорогою далі, ворожою територією своєї власної країни.

Щойно вийшли за пост, а там — гребля! Найстрашніше випробування за два тижні! Вода, кругом вода. І сепари, — або на постах, або купаються й засмагають. Не підійти. Пішли далі з уже зовсім затьмареною свідомістю.

Від початку цих мандрів парочка героїв була в дорозі чотирнадцять (!) днів. І лише вийшовши у Волноваху, наче ще «свою», вони вмовили дебелу продавщицю місцевого кіоску дати їм у борг води й телефон, щоби подзвонить у частини. Затискаючи носа рукою, жінка відгукнулася на їхні прохання.

Через дві години за ними приїхала машина, але не з частини, а з СБУ, і відвезла їх у Краматорськ — давати свідчення.

Поки їхали в машині, Свєтік розповів Саламу історію свого дідуся, який воював із першого дня, а в подібній ситуації в 1941 році при виході з котла під Києвом потрапив у полон і потім у німецький концтабір.

— Коротше, якось вранці німці вивели зі строю чоловік тридцять, включно з дідусем, видали їм нові бутси, незважаючи на розмір. Головне, щоби налізли. Відвезли їх на якийсь місцевий стадіон і під дулами автоматів змусили бігати по колу, аж поки ув’язнені, усі вже з кривавими мозолями, почали падати. Тоді в них забрали черевики й відвели в табір босими. Так вони розношували бутси для своїх солдатів.

— Ну й до чого ти мені все це розповів, друже? — спитав Салам.

— Просто коли в сорок п’ятому році дідуся звільнили червоноармійці, інші червоноармійці його відразу відправили в радянський табір у Сибір, — відповів Свєтік. — Він говорив, що радянський табір був у рази гірший за німецький. Усе-таки Німеччина — це не Сибір, навіть узимку. І годували їх у радянському таборі значно гірше, бо російські вохрівці крали пайку в зеків, а німецькі ні. От тепер цікаво мені, куди нас пошлють. Тепер у нас Сибіру теж нема, як і Криму, до речі.

— Але ж ми не були в полоні, — стурбовано заперечив Салам.

— А ти спробуй, доведи, — хмикнув Свєтік.

У Краматорську їх нагодували, зводили в лазню, видали не нове, але випране й майже за розміром обмундирування, допитали прискіпливо, але без фанатизму та биття пики, і розвезли з оказією по їхніх частинах. Це Балу потім уже зателефонував Мауглі й «запросив» того в Аеропорт, «на справжнє діло». Краще б не додзвонився. Та хто ж знав? Хто взагалі міг знати, що Путін збожеволіє й нападе на Україну? Ніхто…

* * *

Підмерзла мінеральна вода в Аеропорті була дуже смачна, але не така смачна, як у Волновасі, резюмував свої спогади Свєтік, коли він і Олексій закінчили збирати різні корисні предмети по периметру їхнього «крайнього» клаптика землі. Після підрахунку поранених, убитих і озброєння Бандер визначив, що БК залишилося максимум на день-півтора гарного бою, а особового складу не контуженого взагалі нема.

Свєтік і Олексій, що стояв за ним, раптом обидва випросталися й почали дивитися в бік клубів рудого диму, що піднімалися відразу за вікном.

Куля, випущена з великокаліберного кулемета, пробила передню пластину бронежилета, пройшла Свєтіку через серце, вийшла крізь пластину на спині й застрягла в камері Олексія, що звисала в нього нижче грудей.

* * *

Лекція в полковника закінчилася, і він ішов бадьорим кроком по довгому коридору петербурзької академії до свого кабінету, щоби зібрати речі й вирушати додому. Раптом двері «конторського» кабінету на його шляху відчинилися, і звідти, наче кобра-альбінос із нори, вилізла очкаста капітанська голова з ріденьким світлим зачесаним назад волоссям і білястими очима без вій.

— Товаришу полковник, чи не могли б ви зазирнути до мене буквально на хвилинку, будь ласка, — промовила очкова змія й сховалася за дверима, залишивши їх відчиненими.

Полковник зайшов і сів на стілець через стіл від капітана. На столі лежала відкрита папка, у якій капітан майже машинально перегортав один за другим віддруковані дрібним шрифтом аркуші.

— Товаришу полковник, давайте відразу перейдемо до справи, — сказав капітан, не дивлячись на свого співбесідника. — Де зараз ваш старший син?

— В Україні, а що?

— А чим він там займається, дозвольте спитати?

— Наскільки мені відомо, служить строкову службу у збройних силах дружньої нам країни.

— Ну, щодо дружньої, це ви жартун, — захихикав капітан, неприродно струшуючи головою, як лялька з театру Образцова. — За нашими даними, ваш син зараз перебуває у фашистському угрупованні в Краснокам’янському аеропорті та разом з іншими найманцями розстрілює мирних мешканців.

— Мені про це нічого не відомо.

— А нам відомо, — підвищивши голос на октаву, майже проспівав білястий. — Наступного разу, коли говоритимете з ним телефоном, чи не могли б ви попросити його облишити це злочинне заняття й умовити його з друзями залишити Аеропорт. Це позбавить усіх, зокрема і вас, проблем у майбутньому.

Полковник різко підвівся. Рушив до дверей. У дверях озирнувся й сказав: «А чи не пішов би ти на х…й, капітане».

І вийшов, не зачинивши за собою двері.

З вулиці він подзвонив Свєтіку. Дзвінки проходили, але телефон не відповідав.

* * *

Олексій і Салам сиділи над тілом Свєтіка. Олексій мовчав, дивився Свєтіку в обличчя. Ведмідь Балу закрив руками своє пошрамоване лице і… беззвучно ридав. Його велетенські похилі плечі трусилися. У Свєтіка заливався телефон. Олексій підняв його, щоби вимкнути. Телефонував «Папа».

* * *

Мати Свєтіка подзвонила його батькові через три дні. Вона не розмовляла з ним жодного разу відтоді, як вони розійшлися.

— Ви вбили мого хлопчика, — сказала вона коротко, коли він узяв слухавку. — Ти задоволений, полковнику? Генерала дадуть?

І поклала слухавку. Ще через три дні сорокатрирічного полковника несподівано звільнили з академії та відправили в запас… за вислугою років.

На похорон сина він не приїхав…