Епілог

Епілог

«Цивілка» сиділа на ньому так собі. Медвідь уже не видавався хвацьким сталевим комбатом десантної бригади. Його обміняли через місяць полону. Він досі накульгував на одну ногу. На всю праву щоку й частину лоба розповзлася зарубцьована бузкова опікова пляма. Десну справа натирав не надто ретельно підігнаний протез.

Трохи кривлячись від стерпного болю в роті й у нозі, він повільно переходив від фото до фото, від портрету до портрету, і губи його беззвучно ворушилися. Зі стін прямо в очі йому дивилися мертві й живі. Медвідь просив прощення в усіх своїх хлопців, яких він мав би врятувати й не врятував.

Двадцять троє з них загинули, дванадцятеро пропали безвісти, вважай, теж загинули, залишилися під завалами Аеропорту, як у братській могилі. Решта двадцять п’ятеро з тих, чиї очі буравили комбрига з шістдесяти портретів на стінах головної зали Українського дому, у центрі Києва, були поранені — хто тяжко, хто полегше. Дехто досі лежав у шпиталі, двоє були в комі.

Дружина з ним не приїхала. Сказала, надто складно буде на ці фото дивитися. Вона зберігала вагітність. Знову хлопчик, як сказав лікар.

— Може, дівчинка вийде, коли ти воювати перестанеш, — усміхнулася вона до чоловіка.

— Напевно. От лише не схоже, що ця війна скоро закінчиться.

На момент, коли в Києві нарешті відкрилася посмертна виставка робіт американського воєнного фотографа Олексія Молчанова, Медвідь уже командував десантно-штурмовою бригадою.

Він затримався довше біля портрета Скерцо. Той присів, спираючись на одне коліно, на тлі зруйнованого вікна, у якому виднівся задимлений силует згорілого танка, з автоматом на колінах і флейтою біля губ. Очі його були живі й веселі, як завжди. Ось зараз він перестане грати й відмочить якусь свою хохму.

Він і відмочив свого останнього дня. Він був єдиним неушкодженим бійцем зі жменьки поранених, яких сепари взяли тоді в полон. Міг піти з Олексієм і допомогти йому нести Степана. Але відмовився залишити поранених хлопців, і за відсутності загиблого лікаря Айболитя-Сєргєїча до кінця допомагав їм, як міг: поїв спиртом зі своєї фляжки, перев’язував голови, руки й ноги. Обшукуючи його в ангарі з пробитим, як решето, дахом, сепари серед іншого знайшли в його розгрузці флейту в чохлі.

— Музыкант, что ли?[227]

Скерцо мовчав.

— Ага, понятно, еще один немой, — сказав командир сепарів Ваха, весь у чорному, худий і смиканий. — А сыграй-ка нам какую-нибудь песенку, немой. Сыграй нам, падла, «Ще не вмерла…» Вдруг и правда оживет[228].

Сепари навколо розреготалися. Скерцо байдуже подивився на Ваху, потім на решту бойовиків, сплюнув криваву піну під ноги чорному й повільно, наче по складах, процідив:

— А чи не пішли б ви, товариші краснопері, на х…й зі своїми проханнями. Вакарімас ка?

Промовчав би Скерцо, залишився б живий. І побачив би знову свою дівчину, яка повернулася до нього, надіслала смс, що кохає й чекає.

Важко сказати, що більше розлютило Ваху — запропонований кіборгом маршрут руху чи гортанні звуки незнайомої мови, — та він вистрілив Скерцо в живіт чотири рази. Коли Скерцо помирав на холодній бетонній підлозі, йому в горло, ще живому, забили його улюблену флейту…

Медвідь дивився на портрет, у веселі очі загиблого друга, і губи його тремтіли.

Ваха не надовго пережив свою жертву. Він невдовзі загинув від кулі снайпера на порозі найкращого ресторану в Красному Камені. Стрілка, з чуток, найняв один місцевий авторитет на прізвисько Сиропчик, у якого, вибившись у люди, «легендарний» командир «ополченців» «віджав» «ліву» бензоколонку.

Ще одна «легенда народного спротиву Донбасу», у минулому ростовський мийник машин на прізвисько Ламборгіні, загинув тиждень потому, коли давав чергове інтерв’ю двом співробітникам «Первого канала» на руїнах Аеропорту. Прилетів нежданчик — міна 120 мм — і вбив на місці всю трійцю.

Кремль оголосив у Росії триденний траур, по дню на кожного героя, й ухвалив рішення поховати прах трьох «мучеників» у кремлівській стіні. Громадяни очікували на цю розрекламовану телеком подію як на Парад Перемоги.

Московська Патріархія вирішила була розпочати процедуру зарахування Ламборгіні (у миру Гліба Живоглотова) до лику святих Російської православної церкви, але хитрий борзописець Орловський десь розкопав «фактики» про те, що за п’ять хвилин святий мав свого часу дві «ходки»: одну за спробу згвалтування малолітньої, другу — за пограбування.

Скандал піднявся неабиякий, але його швидко зам’яли, як і історію з годинником, що сам собою зникає. Зрештою було прийняте компромісне рішення: до лику не зараховувати, а в стінці поховати. Вирішили, що там і так упирів досить. «Одним більше, одним менше», — сказав, за чутками, приватно ну дуже великий начальник, мало не Сам…

Тимура Орловського незабаром по-звірячому побили. Йому проломили залізною трубою голову й перебили пальці на правій руці. Нападники не знали, що він шульга. Поліція злочинців не знайшла. «Хулігани, з п’яних очей, — сказав слідчому прокурор, закриваючи папку чергового «висяка». — Хай Богу своєму дякує, що голову не відрізали».

Садист-маньяк-романтик «руського міра» Диркін зміг дивним чином безпечно для життя проїхати через численні блокпости з обложеного Солегорська в Красний Камінь. Кажуть, при цьому не обійшлось без епізоду, в якому дуже великі брудні гроші змінили одні ну дуже брудні руки на інші.

Але навіть для Москви він виявився надто «романтичним». Був відставлений, повернувся на батьківщину, став отаманом казачих військ Бийжидівського адміністративного округу в ранзі генерал-полковника. Їздить із охороною на броньованому «Мерседесі», отримує раз на місяць кремлівський пайок. Заснував організацію «Русский дух», раз на тиждень обов’язково виступає в найпопулярнішому телешоу «Мертвий ефір». Картає Путіна за нерішучість, через яку «просрали Донбас».

Снайпер Сергій випадково поперхнувся чаєм прямо на кухні й помер на місці. Нещасний випадок. Не пощастило.

Виставку фотографій Олексія Молчанова в київському Українському домі Ніка підготувала сама, трохи допомогли ентузіасти та волонтерські організації. На флешці, яку залишив їй Олексій перед смертю, були тисячі фотографій останніх днів КАПу. Друг Ніки, Сергій Карцев, головний фотограф і редактор київського бюро міжнародної новинної агенції, сам редагував для неї кожне фото й сам друкував їх для виставки. Останньої їхньої зустрічі у шпиталі, перед смертю, Олексій попрохав Ніку не віддавати фото ні в його газету, ні в якісь інші, а «просто показати людям».

Карцев поділився з Нікою, що сам мало не плакав, коли працював із цими, тепер уже історичними, кадрами. Вони вдвох урешті-решт відібрали сто двадцять фотографій, шістдесят із яких були портретами.

Чоловік Ніки, Степан, тепер уже Герой України і в ранзі підполковника, проходив другий курс реабілітації в шпиталі Міністерства оборони. Він отримав призначення на високу посаду в Генеральний штаб. Юрій Баркасов, популярний український блогер і експерт номер один у воєнних справах, назвав це призначення історичним і віщував Степану блискуче армійське майбутнє.

Син Олексія Арсеній, який прилетів із Техасу на церемонію кремації до Києва, на виставку не залишився. Бізнесмен. Багато роботи. Криза й таке інше.

Ніка згадувала, як мало не кинулася йому на шию, коли він увійшов до зали прощань у крематорії. Високий, гарний, молодий і такий… знайомий.

— Як ти… Перепрошую, як ви… — затнулася вона, не знаючи, як це сказати.

— Схожий на батька?

— Так, саме так. Дивовижно схожі.

— Ви були знайомі з моїм батьком? — Арсеній усміхнувся їй такою знайомою усмішкою, з такими знайомими ямочками біля рота.

— Так… Він урятував мені життя. Двічі.

— Це його улюблена справа — рятувати світ, — усмішка зійшла з обличчя Арсенія. — Вам пощастило. Свою дружину, мою маму, він не зміг врятувати. Жодного разу…

Арсеній летів бізнес-класом до Х’юстона, не випускаючи з рук урну з прахом батька.

— Пап, пам’ятаєш, як ти віз мене дитиною в Америку вперше? — прошепотів син, притискаючи урну до грудей. — Як ми надовго потім розсталися. А ось тепер я везу тебе. Додому, в Америку. Назавжди.

Він не торкнувся розкішної, навіть за мірками бізнес-класу, їжі, лише випив свій черговий Jameson із льодом. Так і заснув — із урною в руках.

Ховали батька й дідуся всією маленькою родиною. Ще прийшов його друг і колега по риболовлі Ренді. Коли в могилу опустили прах, діти — п’ятирічна Зоя й трирічний Макс — опустили туди старовинний срібний глечик із чорненою арабською в’яззю. Вони поклали туди кілька «золотих» монет із того піратського скарбу, який знайшли разом із дідусем минулого його приїзду в їхньому лісі. Дідусеві, якого вони називали Дєда, «на перших порах у раю можуть знадобитися золоті», — сказала Зоя, а Макс схвально закивав головою.

Джейн підійшла до них, присіла, обійняла дітей. Потім підвелася, обняла чоловіка. Вона любила і Ксюшу й Олексія, як рідних батьків, і щиро й беззвучно плакала.

Невдовзі на могильному камені під іменем Олексія з’явилася друга дата — 22 січня 2015 року. Ксюша померла 22 червня 2014 року. Вони жили не довго, але щасливо, й померли майже в один день…

А між тим Український дім раптом спорожнів. Біля дверей виникли кремезні хлопці в цивільному й нарешті до зали рішучою ходою увійшов високий статечний сивуватий чоловік середніх років у строгому ідеально підігнаному на нього костюмі без краватки. Він почав повільно обходити виставку, зупиняючись біля кожного портрета, біля кожної воєнної фотографії.

За ним ішли помічник, дві журналістки без камер і начальник охорони. Ніхто не порушував мертву тишу в залі. Навіть Ніка мусила очікувати назовні.

Сивіючий гарний чоловік не був царем гори, він не був королем бидла, хоч дехто позаочі називав його шоколадним королем. Сам він, випробувавши купу професій, високі державні посади, з нуля створивши свою міні-бізнес-імперію, у своєму колишньому житті називав себе просто бізнесменом. Як полюбляв говорити його vis-a-vis, отой Цар гори МВЧ, «скромність страшить». Проте скромність Президента нікого не страшила, особливо той вільний народ, який його й обрав.

Він не був людиною війни. Він не хотів воювати. Він не знав, як це робити. Навіть для мирного життя країна не мала достатньо грошей, а їй доводилося вести криваву війну, нікому не потрібну ні в Україні, ні в Росії, крім одного-єдиного Маленького Великого Чоловіка, який і сам не міг до пуття пояснити навіть самому собі, навіщо…

Президент із печальними втомленими очима в червоних прожилках повільно йшов від портрета до портрета, схиляючи час від часу голову, наче вклоняючись.

Ось він зупинився біля останнього портрета. В Аеропорті на вцілілій частині однієї стіни залишався великий шматок потрісканого дзеркала, де павутиною розходилися кільця від кульових отворів. Лице сумного й утомленого літнього чоловіка в касці, який дивився на себе в дзеркало, було не в фокусі. Він зробив цей автопортрет від стегна, і фокус припав на тріщини на передньому плані.

— Шістдесят перший, — уголос промовив Президент, наче весь цей час рахував про себе кількість фотографій кіборгів на стінах.

— Перепрошую, пане Президенте, насправді кіборгів на цих фото загалом шістдесят, — м’яко виправив свого шефа помічник, стоячи за його спиною. — Це не кіборг. Це сам фотограф.

Президент повернувся до нього. У його очах уперше з’явилася якась емоція, крім печалі й скорботи.

— Я знаю, хто це, — сказав він в обличчя помічнику. — Це ви не кіборг. А їх тут шістдесят один. Так і запишіть.

Дві журналістки почали запопадливо записувати за ним у свої блокноти.

На виході біля дверей Президент зупинився, повернувся в порожню залу й тихо сказав, наче відповідав на чиєсь питання:

— Це бетон не витримав…

— Перепрошую, що? — перепитав помічник, поки журналістки перезирнулися між собою з німим питанням.

— Нічого, — відповів Президент і вийшов із зали. — Ще не вмерла…

Потім тисячі людей проходили за день через виставковий зал. Жінки ридали, деякі чоловіки теж не могли стримати сліз. Посеред зали, як на похоронах, виріс величезний пагорб із квітів. Черга на вулиці розтяглася через площу до готелю «Дніпро».

Наприкінці дня, коли останні відвідувачі розійшлися й літня жінка в синьому халаті почала заклично дзвеніти зв’язкою ключів, Ніка, у строгій чорній сукні, з волоссям, просто прибраним назад, підійшла до автопортрета в дзеркалі. Вона тримала руку трохи нижче грудей, під серцем, там, де вже ворушився син Степана.

— Хлопчику мій, хлопчику мій, — без жодної сльозинки прошепотіла вона, хитаючи головою й дивлячись на портрет, і лише їй одній було ясно, якого хлопчика стосувалися її слова…

* * *

І останнє: The last but not the least[229], як то кажуть.

Легендарний розвідник Салам, що залишив Аеропорт за наказом Степана «крайнього» дня, щоби за будь-яку ціну знайти й пригнати транспорт для евакуації принаймні поранених, безслідно зник.

Сепари забрали своїх убитих зі злітки і з термінала, щоби відправити тіла на батьківщину у восьми білих рефрижераторах із гуманітарного конвою. Вони дозволили українцям забрати звідти тіла їхніх бійців, які там залишалися. Саламового тіла серед них не було. Поміж полонених, яких пізніше обміняли, його теж не виявилося. Він наче розчинився.

Його друзі й рідні, а тепер і тисячі читачів вірять, що він не загинув. Вони чекають на його повернення. Додому, в Україну.

Салам арабською означає «мир».

Кінець

Корінф, Техас — Москва — Київ — Дніпропетровськ — Харків — Слов’янськ — Краматорськ — Донецьк — Донецький аеропорт

2014–2015