Глава ІІІ. Андрій-Боксер

Глава ІІІ. Андрій-Боксер

16 січня 2015 року

Ранок у сраці світу, як називали Аеропорт самі кіборги, почався спокійно, а закінчився трагічно.

Андрій із позивним «Боксер», красунчик двадцяти трьох років, був єдиним, хто не схотів, аби дядя Льоша (так Олексія називали майже від першого дня його перебування в Аеропорті) зробив його портрет. Усі решта кіборгів залюбки позували й знімалися в перервах між боями — «на щастя» героїчний бекграунд шукати не доводилося. Їм навіть не треба було входити в образ. Вони щойно вийшли з одного бою й ще не пішли в наступний. Очі кіборгів розповідали їхню історію краще за них самих.

Обличчя вояків були закіптюжені, очі світилися так, що, здається, підсвічували денний півморок поміж руїн Аеропорту. Форма на кожному — саме те, що треба для героїчного портрета на фоні війни: брудна, подерта, бронежилет запаскуджений. Поверх нього — розгрузка як у черепашки-ніндзя, з якої стирчав, схоже, повний арсенал усіх захисників сталінградського дому Павлова, разом узятих. Каски теж були героїчні, зі слідами куль та осколків. Маскувальна тканина вибивалася з касок жмуттям і сповзала на очі.

Олексій ніколи не лаштував, або не ставив, портретну зйомку. Але в КАПі виходило так, що об’єкт зйомки, і так дуже колоритний, враховуючи обставини, в одній руці обов’язково мав автомат, кулемет чи гранатомет. У другій сигарету — мабуть, щоби пускати дим у кадр і скидатися на американського солдата в Іраку з обкладинки Time.

В КАПі була пара ПТРС (протитанкових рушниць). Їх теж іноді брали на плече для більш геройського вигляду. Але найприкметнішою деталлю портрета були руки воїнів, руки війни — закіптявілі, замаслені так, що нагадували рукавички з грубої нефарбованої шкіри. Такими могли користуватися, скажімо, середньовічні мисливці на кабана й ведмедя.

— Дядь Льошо, будь ласка, не треба мене крупним планом, я забобонний, — сказав Андрій. Олексію шкода було втрачати такий образ. Андрій наче зійшов із полотна Дейнеки[16] або з екрану німецької кінохроніки зразку 1941 року. Такий собі істинний арієць: під метр дев’яносто заввишки, широкі, але не широчезні плечі, блакитні очі, високі гострі рівні вилиці й світле, майже солом’яне, пряме коротко стрижене волосся. — На мене наречена чекає. Це моя третя ротація. За тиждень — додому.

Третя ротація в перекладі на людську мову означала, що Андрій проводив уже третю зміну в КАПі й був при цьому справжнім щасливчиком. Жодного поранення й навіть жодної контузії.

Коли тиждень тому Олексій приїхав в Аеропорт, його рюкзак з усіма необхідними речами — змінним одягом, шкарпетками, светром, карематом (спальним килимком), спальним мішком і набором ліків, якими можна було врятувати від епідемії Еболи африканське село середніх розмірів, — так і залишився на броні. І поїхав назад у Піски, селище на окраїні міста, яке разом з Аеропортом було переднім краєм оборони українських військ.

Найнебезпечнішими в битві за Аеропорт були вхід і вихід — приїхати й поїхати, скинути БК, «хавчик», воду, рюкзаки й десантувати поповнення. Бійці вистрибували з люків БМП і БТРів під постійним обстрілом, щоби замінити своїх щасливіших товаришів.

Половина захисників КАПу (а на середину січня їх лишилося близько шістдесяти) у такі моменти вишиковувалися біля вікон і гатили з усіх стволів у бік противника, який окопався на іншому краю злітки (близько 700 метрів чи й до кілометра від термінала). Друга половина допомагала новоприбулим розвантажувати машини. Біля нового термінала відразу перед першим посадковим рукавом був «причальний» майданчик, який прострілювався лише з двох сторін, а не з усіх, як у старому терміналі, наприклад, або біля диспетчерської башти. Туди й прилітали «чайки», якщо долітали, звісно.

Хлопці, які вирушали додому, на базу, старалися міцніше закріпити свої рюкзаки на рамах на броні, потім втискалися в усьому озброєнні в тісні люки. І там їх миттю оглушав дріб великокаліберного кулемета на башті, який безупинно працював по невидимому супротивнику.

Крім цього смертельного номера у виконанні групи кіборгів, треба було зробити дві не менш небезпечні мандрівки злітним полем — близько трьох кілометрів до термінала і, якщо пощастить, назад у Піски. Основна частина шляху проходила відкритою місцевістю й під постійним обстрілом. В аеропортах дерев і кущів, як правило, нема. Коли будували Аеропорт, ніхто не міг уявити, що він стане полем брані, і цього не врахували.

Особливо розпиналася сепарська обслуга НСВ[17], яка розташувалася в келії монастиря неподалік. Грізний «Утьос» постійно торохтів пацанам по броні на вході й виході. Кулі його були здатні пробивати броню БМП, калічити й убивати бійців усередині, навіть підпалювати машини.

Не всі добиралися до мети. На злітці стояли з десяток попалених БМПшок, БТРів і кілька танків Т-64 й один Т-72 російської армії. Це були обпалені коричнево-руді сталеві склепи, з командами й десантом, що згоріли всередині. Тих, хто встигав вилізти й був поранений або вбитий, підбирали свої — якщо пощастить. Якщо ні — чужі. Утім, убитим те вже було байдуже.

Хай ти успішно відвоював і відтрубив цілу зміну в КАПі (від семи до десяти днів), аж ніяк не факт, що доїдеш назад живим і неушкодженим. «Українська рулетка — російські гірки», — жартували кіборги.

Механи (водії-механіки) — справжні герої-сталкери, здійснювали такі рейди туди й назад тричі на тиждень. Найлегендарнішим серед них був хлопець із позивним «Доберман». Він був настільки крутий, що працював на цьому маршруті з першого дня оборони КАПу. Тоді, у травні, десантники, які вибили з Аеропорту першу «чеченську орду», могли собі дозволити тамувати спрагу не тільки й не так водою, як незліченними лікеро-горілчано-винно-пивними запасами місцевих «дьюті-фрі». Золота була часинка.

Захмелілий гарнізон старого термінала при цьому страшенно заздрив не менш п’яному гарнізону нового термінала. Адже там було відразу кілька «дьюті-фрі», а не один, як у них, та й вибір напоїв був цікавіший. Доберман не дурний, він і з місця не рушав, поки не отримував свою рідку пайку — черговий Jack Daniel’s, або на лихий кінець Camus, або, якщо вже геть не щастить, White Horse.

Олексія, до речі, в КАП теж привіз Доберман, встигнувши між іншим стрільнути в нього пару пачок Marlboro. Журналіст не курив, але завжди у відрядження (а знімав він по всьому світу виключно війну) возив із собою пару чергових блоків. Бо «давай закурим, товарищ, по одной» — і пішло-поїхало, усі навкруги свої…

Коли «чайки» від’їжджали після завершення вивантаження й завантаження, бійці жбурляли на поле кілька димових шашок і притьмом бралися збирати розсипані навколо предмети першої, другої та третьої необхідності.

Вистрибнувши з люка з увімкненою камерою, не зважаючи на стрілянину з усіх боків, Олексій почав знімати свою чергову війну. Він був у своїй тарілці. Він був удома. Після смерті Ксюші колишнього дому в нього більше не було. Залишилася тільки війна — мать родна. Тут він знову наче виходив із наркозу. І отримував кайф. І знову жив…

Коли всі «мухи», інші гранатомети, цинки з патронами, ящики з гранатами, бутилі з водою, мішки з харчами й рюкзаки нових кіборгів були зібрані й складені в більш-менш безпечному місці всередині термінала, виявилося, що його рюкзака нема.

Але, на щастя, найголовніше — обидві камери, обидва об’єктиви, телефон, зарядка, лептоп — залишилися при ньому, в кількох підсумках, які він всюди носив із собою, дотримуючись найголовнішої заповіді фотографа: Omnia mea mecum porto[18].

У КАПі не було радіо, телевізора й нормального зв’язку, але всі новини — і погані й хороші — поширювалися миттєво, зі швидкістю куль і осколків, які безперестанку гули навколо набридливими металевими мухами.

Головна новина дня: приїхав американський фотокореспондент, а його лахи поїхали назад у Добермана на броні.

— Excuse me, sir, — доволі стерпною, можливо, ретельно тренованою англійською, промовив високий худорлявий боєць на ім’я Ігор. Він підійшов до Олексія, коли той знімав саперів, які встановлювали міни на сходах, що ведуть у підвал. Звідти іноді пробиралися сепари. — I am going into battle right now but you are welcome to use my pad and sleeping bag while I am gone and certainly if I don’t return[19].

Олексій засміявся й відповів чистою російською:

— Усе гаразд. Спасибі. Повертайтеся з перемогою!

В очах бійця промайнуло ледь помітне розчарування. Він розвернувся й знову пішов воювати. За пару днів, після півсотні кружок чаю, півтора блоку сигарет і з десятка солдатських анекдотів, Олексій став своїм серед кіборгів. Тепер вони, що важливо для його роботи, майже не звертали на нього уваги. Вони займалися своєю улюбленою справою, тобто намагалися лишитися в живих і при цьому відправити на той світ якомога більше орків.

Колега Олексія, старший іноземний кореспондент Los Angeles Herald Кетлін Дж. Вотерс, писала статті про війну в розкішному (по мірках КАПу) київському готелі. Співробітники називали її позаочі Гарі (але про це пізніше). Олексію не обов’язково було знімати багато портретів для її статей. Два-три — для галереї на сайті, та зазвичай лише один із них потрапляв у друкований номер.

Американський газетний бізнес переживав важкий період. Печатні формати й закордонні кореспондентські бюро всюди скорочувалися. Часи, коли в газеті на додачу до кольорового фото на першій сторінці виходило п’ять-шість кольорових на внутрішньому розвороті, навіки канули в Лету.

Нещодавно Олексій мав цікаву розмову з одним із гуру газетного фотосвіту, своїм другом Сашком X., лауреатом двох Пулітцерівських премій (сам Олексій мав лише одну — у 2003 році, за фоторепортажі про війну в Іраку).

— Льош, чому ти портрети не знімаєш? — запитав Сашко, який час від часу стежив за його публікаціями.

— Та якось не дуже треба, не просять…

— А ти знімай на війні більше портретів, хоч по два кадри на кожного бійця клацни.

— Навіщо?

— Його, не дай Боже, вб’ють, а люди матимуть можливість зазирнути йому в очі…

— А якщо я не хочу, щоб його вбили?

— Тоді не знімай. Але його і без тебе вб’ють…

Ще у жовтні в Пісках Олексій зняв чудовий портрет кулеметника Івана. Забинтована рука, сигарета в зубах, каска з’їхала на одне вухо — Іван на фоні підбитого танка лежав на розсипу кулеметних гільз і строчив із допотопного кулемета зразка 50-х років, огорнутого пороховим димом. Капа нервово курив осторонь[20]. У західному світі є кліше для визначення таких знімків — iconic. Перекласти його українською адекватно не виходить. Щось на кшталт «епохального» або «знакового»[21].

Через пару тижнів вийшла стаття Кетлін. Вона, як завжди, була від Пісків далі, ніж від Місяця. Портрет Івана містився на першій сторінці. Але сам Іван за день до цього загинув під мінометним обстрілом.

Олексій дізнався про смерть Івана телефоном від його командира. І повісив на своїй сторінці у Фейсбуці інше фото Івана, повідомивши про його загибель. Один із відгуків явно виділявся на траурному фоні всіх інших.

«Не’ві-і-і-і-і-і-і-рю!» — написала молода дружина кулеметника, мати трьох дітей із Дніпродзержинська. Вона дізналася про смерть чоловіка з Фейсбуку. Командир їй тоді ще не додзвонився. У цей момент Олексій почувався ні багато ні мало — винним у смерті її чоловіка.

Цей кадр, на його власну думку, був у професійному сенсі одним із найвдаліших за його багаторічну кар’єру військового фотографа. Так вийшло, що знімав він переважно війну. І в нього це добре виходило. Він розумів її краще за багатьох інших. Цим розумінням Олексій, своєю чергою, завдячував власному досвіду солдата на справжній війні.

Випускник московського інституту східних мов, ветеран війни в Афганістані — першої й останньої війни, у якій він брав участь зі стрілецькою зброєю в руках, а не з камерою, — Олексій не любив про це розповідати. Відповідав лише, якщо питали, що служив там офіцером-перекладачем із фарсі при штабі в Кабулі. Про його «справжню війну», як він її називав, ніхто нічого до пуття не знав, навіть Ксюша.

Олексій досі починав свій день (не на війні) з ранкової п’ятикілометрової пробіжки, з підтягувань на турніку, з віджимань від підлоги, з холодного душу. Але, крім відмінної фізичної форми, він мав безцінну якість військового кореспондента — ніколи не панікував. Don’t panic! з роману Дугласа Едамса було його воєнним кредо.

Один відомий американський журналіст, його гарний знайомий, якось перед самісіньким початком американських бомбардувань Іраку раптом зламався, зірвався, поїхав, або просто втік, із Багдада прямісінько в Йорданію. Їдучи, він лишив ключ від свого номера Олексію, який ділив номер у цьому ж готелі з іншим фотографом.

Коли Олексій увійшов у поквапливо залишений його колегою номер, то був вражений кількістю та якістю амуніції, яку той привіз із собою в Багдад. Явно готував себе до справжнього Армагеддона, ні більше ні менше.

Там було достатньо спецодягу й обладнання, щоби пережити справдешній ядерний удар чи масовану хімічну атаку. На столі Олексій знайшов товстелезну книгу-самовчитель «Як вижити на війні», відкриту на сторінці, яка починалася главою під назвою «Ваші дії, якщо ваш колега при вас учинив самогубство».

Жодна теоретична база, найбільш наукова й просунута, не підготує вас до війни так, як власний бойовий досвід. Але найпершим, якщо не найголовнішим правилом поведінки в подібних ситуаціях має бути саме — Don’t panic!

Олексій зберігав спокій, коли падав у машині в прірву в передгір’ях Паміру під час громадянської війни в Таджикистані.

Він не панікував і не втрачав надії, коли у 2000 році ватажок банди чеченських бойовиків Шаміль Бараєв особисто відрізав йому кусачками по дві фаланги на мізинці та безіменному пальці лівої руки. Олексій не любив розповідати, як йому вдалося втекти з полону, не дочекавшись викупу. Казав, що просто пощастило.

Він жодним м’язом не видав свого страху, коли у 2001 році під час американської операції в Афганістані таліби поставили його до кам’яної стіни й хвилин п’ять стріляли йому під ноги й над головою.

Дивом вибираючись живим з усіх подібних «замісів», він ані разу ще не чув, щоб Її Благородіє пані Кмітливість прошепотіла йому, як у старому анекдоті про кмітливого солдата: «Пи…дець тобі, Альошо».

У КАПі Олексій залишався гранично спокійним. Згадавши трагічний епізод із кулеметником Іваном, він раптом зрозумів, про що раніше говорив його більш досвідчений товариш.

В Аеропорті життя на терезах долі не переважувала смерть, скоріше навпаки. Олексій просто зрозумів, що хоче, щоби на його кадрах люди побачили очі кіборгів такими, якими бачив їх він.

Андрій Боксер, хоч і відмовився від зйомки, проте покликав його на «завдання» разом із двома іншими товаришами по службі. Потім, звісно, виявилося, що ця нерозважлива ідея була не завданням, а самовбивчим навіженством, що закінчилося трагедією.

Минуло вже тижнів зо два, як українські частини залишили старий термінал, що на той час внаслідок постійних обстрілів перетворився на безформну димну груду руїн, яка нагадувала Олексію Спітак — вірменське місто, зруйноване страшним землетрусом у 1988 році (там, звільнившись з армії та серйозно зайнявшись фотографуванням, Олексій блискуче відпрацював своє перше відрядження в якості фрілансера Associated Press).

Після відходу кіборгів у новий термінал російські командос зі спецгрупи «Вимпел» ГРУ Генерального штабу РФ встановили над руїнами старого термінала два прапори — триколор Російської Федерації й недоладне багатоколірне полотнище ККНР, так званої Красно-Кам’янської Народної Республіки.

За даними розвідки, після цього «подвигу», прирівняного російським телебаченням мало не до встановлення червоного прапора над фашистським Рейхстагом у травні сорок п’ятого, російські спецназівці, що видавали себе за відморожених сепаратистів, колишніх шахтарів, відступили. І окрім двох прапорів жодної присутності ворога у понівечених обгорілих розвалинах старого термінала, за відомостями розвідки, не спостерігалося.

Проте «кацапський» і ККНРівський прапори викликали в Андрія, таксиста зі Львова, та двох його друзів несказанне обурення. Вони вирішили пробратися через нескінченну двохсотметрову смугу смертельних перешкод до старого термінала, скинути «ганебні ганчірки» й знову встановити там український синьо-жовтий стяг. Олексію сказали, що на те є наказ.

Раннього ранку в тумані всі четверо вирушили до старого термінала. Дісталися без пригод. Швиденько скинули два ворожі прапори, потім, скориставшись одним древком, установили на ньому свій. Зробили селфі для своїх подруг і друзів у Фейсбуці, а потім двоє Андрієвих друзів попросили Олексія «сфотать» їх разом.

Олексій, який, звісно, зняв усю цю героїчну епопею від самого початку в найдрібніших деталях, погодився без слова. Він узагалі мало говорив, виправдовуючи своє прізвище — Молчанов. У компаніях Олексій охочіше грав на гітарі, пив і співав, ніж розмовляв. І цього разу він просто сказав: «No problem!» — і звів камеру.

У цей час за чотириста метрів від них товстожопа червономорда зірка російського кіно на ім’я Алєксандр Порєбріков у бронику й касці з великими примітними написами «ПРЕССА» на них тулився своєю брезклою щокою до холодної сталі кулемета «Утьос». На камери російського телебачення й під схвальне гоготання сепарів.

У своєму останньому, шалено популярному серіалі він віртуозно зіграв провідну роль ретельно законспірованого фашистського шпигуна. Мав завдання: підняти фашистське повстання відразу після Другої світової війни в південному українському містечку, населеному переважно євреями, щоби допекти маршалу перемоги тов. Жукову. Не минуло й трьох-чотирьох років, як нарешті улюбленець публіки, кіношний фашист стріляє сам у реальному житті з реальної великокаліберної смертельної зброї реальними патронами по реальних «фашистах». З тієї самої келії монастиря, що виходила єдиним вікном на злітне поле.

— Все чотко. Жми на газ, дядя! — весело загорлав колишній ростовський мийник машин, а нині борець за незалежність Донбасу від київської хунти, командир загону сепарів і герой російського телебачення на прізвисько Ламборгіні.

Порєбріков натиснув на курок… Він не думав нікого вбивати. Він просто стріляв, як йому здавалося, в нікуди. Або не здавалося. Коротше, просто мудак на війні. Наче там бракує своїх з обох боків.

Одна куля поцілила Андрію в живіт, друга пробила ногу навиліт поряд зі стегновою артерією. Як з’ясувалося, з них чотирьох лише фотограф знав, як зупинити кров, що він і зробив, використовуючи аптечку одного з бійців і підручні засоби, а потім вколов напівпритомному Андрію знеболююче.

— Рани серйозні, мужики. Терміново треба в лікарню, на операцію. Терміново, інакше…

Мужики мобілою зв’язалися з командиром Степаном-Бандером і на його законно агресивне питання: «Якого х…я ви там робите?» — відповіли, що Боксер при смерті.

— Тягніть його бігом сюди, чортяки! Ми прикриємо! — прокричав він у слухавку й став відкритим зв’язком викликати «чайку».

Один із хлопців незадовго до цього тиждень провів у старому терміналі. Як майже «місцевий», він швидко пробігся по руїнах і повернувся з подертими брудними ношами.

Вони вклали непритомного друга на ноші і побігли зліткою назад. Олексій біг упівоберта, на крок попереду, і знімав кадр за кадром, наче з автомата стріляв…

Злітка являла собою декорацію до четвертої серії «Скаженого Макса». Покорчені шматки заліза, болванки від «Граду», нерозірвані міни й снаряди, розставлені обома сторонами розтяжки, купи битого скла та скловати. Під ногами було страшенно слизько. Уночі випав сніг, який подекуди розтанув, а місцями перетворився на чорний лід.

Секунд через двадцять їх помітили сепари й відкрили по них частий автоматний і кулеметний вогонь. Із нового термінала натомість пішов щільний вогонь прикриття. Бандер тримав слово.

Напевно, Бандеру вдалося також викликати «арту», і ті спробували накрити противника мінометним вогнем. Кілька мін зі специфічним вищанням приземлилися й вибухнули недалеко від тих, хто продовжував свій смертельний забіг.

Дитиною Олексій часто бачив один і той же, повторюваний до найменших подробиць, сон. Наче він біжить болотом, яке кишить отруйними зміями. Їх багато, уся поверхня болота буквально сплетена зі змій, по головах і хвостах яких він, власне, й біжить. При цьому Олексій усвідомлює: варто йому на секунду затриматися, уповільнити крок — змії вкусять його. Зазвичай усе кінчалося тим, що він прокидався в холодному поті, так і не діставшись сухого берега, і вирушав шукати в нічній кімнаті маму.

Він раптом зрозумів, гранично ясно розшифрував для себе, про що його, хлопчака, попереджав цей віщий сон. Але зараз прокинутися він би не міг. Піт прошибав його не від жаху, а від напруги. Незважаючи на гарну фізичну підготовку, серце вистрибувало у нього з горла, азбукою Морзе стукаючи в глотці, на кінчику язика, у вухах.

Він боявся лише одного — що не донесуть Андрія живим, а його самого зараз нарешті пристрелять, і він не встигне передати фотографії.

Жодним чином неможливо підготувати себе до цього, якщо в тебе ще не стріляли, щоби ти чітко розумів, що стріляють саме в тебе, і не одним патроном, не двома, а чергою.

Якщо тобі пощастило і, сидячи в затишному й недорогому київському ресторані чи в незатишному й дорогому московському, ти не можеш згадати нічого такого зі свого життя, то ти ніколи не зрозумієш, що відчував Олексій. Що відчували ці два бійці, які не кинули товариша, а тягнули його до кінця під градом куль, хоча й самі вмирали біжучи.

До речі, про сни. Олексій, приміром, мав стійке враження, що вони аж ніяк не біжать, а переміщуються вповільнено, як уві сні. Коли ти не лише чуєш свист куль, а й бачиш боковим зором їхній повільний красивий політ, наче стежиш за шлейфом надзвукового винищувача високо в небі…

Так у хвилину граничної небезпеки, коли твоя доля балансує на дроті удачі й ніяк не визначиться, жити тобі чи померти, усі твої почуття загострюються. Секунди буття стягуються, наче вони останні в твоєму житті. Наче більше ніколи нічого не буде, крім цього заворожливого польоту свинцевої кулі біля твоєї скроні…

Коли вони нарешті з розбігу влетіли в розбите вікно нового термінала й приземлилися, кашляючи, матюкаючись і задихаючись, на брудній підлозі, заваленій битим склом, шматками бетону й заліза, гільзами всіх калібрів та іншим непотребом, Андрій був мертвий…

Над старим терміналом майорів український прапор. Олексію здалося, ніби він чує, як ляскотить на вітрі це тріпотливе синьо-жовте полотнище, і звук цей відлунює в його вухах дзвоновим гулом. Але цього разу подзвін був не по ньому, а по відчайдушному, хоча й забобонному красунчику Андрієві, якого чекала наречена. Чекала, чекала, та так і не дочекалася. Як сотні інших наречених, дружин і тисячі матерів.

Трохи отямившись, Олексій сів на каміння, оперся мокрою спиною на шматок стіни (через броник не відчував її крижаного холоду), надів окуляри й почав прокручувати фото на екрані камери. До нього нечутно підійшов командир, сів поруч навпочіпки, закурив і прошепотів йому у вухо:

— Я викликав «чайку». Вона прийде хвилин за десять. Забере двохсотих і трьохсотих[xxii]. Збирайся, дядя Льоша. Поїдеш із ними.

— Я нікуди не поїду.

— Поїдеш. Ти мусиш, хоча б заради того, аби один із нас двох лишився живим. Ніка помре, якщо ми обидва… той-во…

— Вона тобі пише?

— Так! Благає, аби я тебе відправив додому.

— Добре. Так і буде.

Ані мертвим, ані живим цього дня не судилося, на жаль, дочекатися своєї «чайки». «Чайка» Добермана згоріла. Усі всередині загинули, крім нього самого. Він вижив, утратив руку й потрапив у полон.