Зранку - в газеті, ввечері - в клозеті,або Симон Петлюра, як мірило сучасного стану української критики

Зранку - в газеті, ввечері - в клозеті,або Симон Петлюра, як мірило сучасного стану української критики

Потрапила нам якось до рук збірка творів модного на початку ХХ сторіччя публіциста, такого собі Симона Петлюри (Київ, Видавництво “Дніпро”, 1993 р.). Дуже мало політики й несподівано багато критики, у тому числі літературної. Читання цікаве до нестями і водночас трохи дивне, особливо для нас, споживачів сучасної публіцистики.

Найсильніше враження справив загальний тон публікацій, який на сьогодні виглядає нереально поважливим. Коли читаєш, як автор сподівається, що його “скромна думка” знайде відгук серед читачів, або що зауваження “стануть у нагоді автору”, перед очима сам по собі вимальовується образ непротивленця злу насильством або хіпі-проповідника.

“Невже це той самий Петлюра, головний військовий ідеолог УНР? - запитали ми в себе. - Бути не може!”

Та ні, начебто той самий. Героїчний Симон Васильович. І портрет схожий. То у чім же справа? Вже хто-хто, а він не повинен був нітитися перед письменниками, а тим більше перед читачами. З вершин своєї особистості, цей велет мав би кидати разючі блискавки, а не вибачатися, немов провінціал під час творчої зустрічі зі столичною знаменитістю.

“Що ж із ним сталося?” - замислилися ми. І почитавши трохи далі, раптом зрозуміли - це не з ним сталося, це з нами сталося. Ми надто звикли до сучасних українських стандартів публіцистики і безнадійно зіпсували свій смак.

Ви можете не повірити, але на всю збірку ми не знайшли жодного натяку на зневагу до об’єкта критики. Ані до автора, ані до твору. Ви, певно, здивуєтеся, але Симон Петлюра чудово обходився без цього, найпопулярнішого сьогодні прийому. Навіть під час полеміки зі своїми лютими противниками.

Для закріплення враження ми одразу ж пірнули у хащі сучасної критики. (“Телекритика”, “Книжковий огляд”, “Дзеркало тижня”, “Книжник-Ревю”, “Критика”.) І переконалися у тотальній зневазі наших публіцистів до творів, а найчастіше - творців, які мали нещастя потрапити їм на язика.

Сьогодні в українській критиці панують дві школи - російськомовне цідіння слів “через губу” київського розливу і галицьке україномовне “пхекання”. Мусимо зауважити, що представники обох напрямків у масі своїй страшенно одноманітні. Та воно й не дивно. Бо жовч, яка потоками ллється з-під їхніх пер, - не дуже добрий каталізатор творчого процесу.

Звідки воно взялося? Може, наші критики досягли якихось космічних творчих висот? Може, їхня тотальна зверхність спирається на створені власноруч геніальні романи, передачі, кінофільми? Мовляв, от ми зробили, а вам - слабо?

Тоді прохання ці досягнення оприлюднити. Дайте хоч би список, якщо немає змоги передати на суд широкої публіки самі твори. А поки цього не зроблено, будемо вважати, що об’єктивних підстав для зверхності у більшості українських критиків все-таки нема. Хоча, відверто кажучи, людина, яка хоча б щось путяще за своє життя створила, дуже рідко опускається до зневажливих інтонацій. Бо знає, що для творчої особистості будь-який прояв скепсису або зверхності - це удар нижче пояса, на який можна отримати у відповідь хіба такий самий удар.

Пліч-о-пліч зі зневагою сторінками української критики бадьоро крокує іронія. Що й казати, цю нивку наші публіцисти зорали дуже ретельно. Деякі їхні пасажі дійсно смішні, зграбні і навіть привабливі з літературної точки зору. Але біда в тому, що зворотнім боком іронії завжди є відстороненість. Людина, яка щиро співпереживає, може вихваляти, може лаятися. А от іронія найчастіше свідчить про байдужість - байдужість критика до явища або проблеми, про яку він пише.

З сумом маємо констатувати - ми зрозуміли, чому українських публіцистів здебільшого нудно читати. Творчість байдужої людини має дуже мало шансів захопити увагу. А надто велика щільність іронічних прийомів швидко викликає алергію навіть у найтренованіших читачів.

До речі, про читачів. Як ви гадаєте, для кого пишуть наші критики? Ми, щиро кажучи, цього зрозуміти не можемо. Для пересічного споживача продуктів культури їхня продукція не годиться. З більшості критичних статей неможливо зробити головного висновку - чи варто мені, скажімо, Кравченку Петру Пилиповичу, читати згадану критиком книжку чи дивитися фільм. Ні, хвалять його чи ганять, зрозуміло. Але які критерії?! Може, те, що не подобається автору рецензії, для мене - самий циміс. І як, скажіть, робити висновки, якщо я не знайомий з критиком особисто, або регулярно не відстежую його публікації по всіх тих рідкісних ЗМІ, які не гребують рецензіями? Адже зрозуміло викладених критеріїв оцінки чи хоч би співставлення із загальновідомими культурними константами у статтях сучасних акул пера годі й шукати. Українські публіцисти єдиним і останнім інструментом дослідження сучасної культури вважають свій особистий смак. Інструмент, звичайно, хороший, але властивості його широкій публіці невідомі. Про що може свідчити, те, що Василю з Умані подобається його сусідка Люда? Про невибагливість Василя чи про красу Люди?

Іншим полюсом споживання рецензійного продукту традиційно вважаються автори. Але і їм від дописів сучасних критиків користі теж небагато. Які висновки можна зробити з українських критичних статей крім вищезгаданого “сподобалося-не-сподобалося”? Які корективи вносити до наступного твору? Орієнтуватися на смак цього критика, чи іншого? І який у кого смак? Звичайно, всі ці питання виникають за умови, що автор зумів проковтнути зневагу і скепсис, які гострими лезами стирчать з кожного слова й боляче штрикають самолюбство навіть найзагартованіших творців.

Для кого ви пишете, шановні критики?

А ще спитаємо, навіщо?

І одразу запропонуємо гіпотезу. Більшість сучасних українських критиків просто не досить добре вміють робити свою справу - писати рецензії. У першу чергу - не розуміють соціальної та культурної ролі критики як такої. А й справді, звідки їм? І хіба вони винні? Ніхто ж цього не вчив, бо школи критики в Україні не існує. Та і як же, скажіть, будь ласка, їх учити, якщо всі, хто береться писати рецензії, від народження уже генії? Звідси і погорда, і зневага до творців та творів, і скепсис з іронією.

На флоті матросів, які прослужили півроку, раніше називали “черпаками”. Саме “черпаки”, розмовляють через губу, вдають із себе морських вовків і активно роздають шалбани новачкам, прикриваючи свою недосвідченість та самоутверджуючись таким немудрящим чином. Мусимо констатувати - українська критика небезпечно хвора на синдром “черпака”. Переконані у своїй геніальності, але не маючи досить професіоналізму, публіцисти бояться бути щирими. Вони просто ховаються від читацької оцінки за мурами скепсису та іронії. І найяскравішим доказом цього слугує повна відсутність в українських ЗМІ якісної позитивної критики.

Так, саме позитивної. Бо лаятися легко. Наша сусідка, баба Ліда, не маючи жодної освіти, вміла скандалити так, що у нас, тоді ще школярів, роти відкривалися від захвату. І образність лайки, так само, як і гучність голосу, була тим більшою, чим дальшою ставала відстань до об’єкта, так би мовити, критики.

А от випадків такого ж гучного вихваляння ми чомусь не змогли пригадати. Та воно й зрозуміло. Хвалити значно складніше, ніж лаяти. Тут просто “сподобалось” не піде. Тут подавай конструктив, світогляд, порівняння, образи подавай, історичний, літературний чи культурологічний аналіз. А нема. Не володіють подібним арсеналом вітчизняні публіцисти. І у позитивні рецензії завбачливо не потикаються.

Щоправда, є у нас цілий сектор того, що умовно можна все-таки назвати позитивною критикою. Позичивши образ у київського письменника Володимира Арєнєва, скажемо так: прихильники цього напрямку використовують об’єкт рецензії точно так, як стриптизерки - жердину. Спираючись на твір, критики демонструють нам свою красу. Тут змагаються за правилами - хто більше незрозумілих культурологічних термінів знає, хто найдовший ланцюжок асоціацій, нібито навіяних твором, складе, хто вигадливішим буде у епітетах або алегоріях. У подібний спосіб в Україні заведено відгукуватися про видання визнаних авторитетів, особистих знайомих та закордонних авторів. Але від того рецензії не стають ані цікавішими, ані кориснішими.

Звичайно, ринок українських публіцистів повинен мати виключення з описаних нами стандартів. І ми чесно такі випадки шукали. Шукаємо й далі. Хто знає - відгукніться.

Ми уже бачимо мудру посмішку читача і чуємо вигук: “Ага, знову автори образилися на те, що їх розкритикували”. А от і не вгадали. Зараз ми виступаємо не як автори, а як роботодавці. Бо відродили і щодватижні видаємо на-гора газету “Друг читача”. Її передплачують у звичний для всіх спосіб, через каталог “Укрпошти”, а тому коло читачів - звичайні українські люди, більшість з яких живе у невеличких містечках та селах. Вони знаходяться далеко від мейнстриму літературної інформації. Цим людям потрібна корисна критика, тобто така, з якої можна зробити висновок - яку книжку вибрати. Так само, як і іншим, значно більш затусованим читачам. Бо, слава Богу, кількість книжок, виданих навіть українською мовою, виключає можливість бодай половину з них перечитати. І на наших критиків покладається функція перш за все первинного сортування книжок. Функція кваліфікованої дружньої рекомендації. І саме такої, дружньої рекомендації чомусь на українському ринку рецензій катма. Ми навіть не в змозі показати потенційним авторам зразки і сказати: “Роби так само”.

От і виходить, що лідерами у сучасній літературній критиці поки що виступають журнал “Афіша” та решта його глянцевих побратимів з читацького сектору “для тих, кому нєфіг дєлать”. При всій невибагливості літературних прийомів із рецензій на їхніх сторінках завжди зрозуміло, яку книжку варто брати з собою у відпустку, а яку треба напружитися і прочитати з міркувань престижу.

Наостанок хочеться висловити сподівання, що наші скромні думки стануть у нагоді якщо не критикам, то хоч би редакторам, і процитувати улюбленого вже Симона Петлюру. У статті “Критика чи деморалізація” він пише: “… журналістика… вимагає поважної допомоги і безсторонньої оцінки достоїнств і хиб.” І скажіть, що він не правий! Лишається тільки додати, що “поважної допомоги і безсторонньої оцінки достоїнств і хиб” вимагає також і решта української культури, яка не входить до місткого поняття “журналістика”.

Телекритика, www.telekritika.kiev.ua, 2004 р.