Кобзарство як альтернатива глобалізації

Кобзарство як альтернатива глобалізації

Цю скромну книгу віршів

Дозволяю собі присвятити

нашим пригніченим братам

Та кріпацьму поету Тарасові Шевченку,

Який невтомно закликав до звільнення селян

Задовго до скасування кріпацтва в Росії,

Не зважаючи на неодноразові ув’язнення.

Рукописи його віршів, що були заховані в землі,

Всі були знайдені та спалені владою,

Він загинув, розстріляний в московській тюрмі.

Писано ввечері 3 жовтня 1924 року,

Коли мені наказали розпустити Другий комітет селян.

Тейсуке СІБУЯ.

(Посвята до збірки віршів “Кричу в полі” японського поета і політичного діяча Сібуя Тейсуке, виданої 1926 року в Японії).

З Тарасом Григоровичем Шевченком ми познайомилися в Москві 1989 року. Вчилися тоді у Енергетичному інституті й задля підвищення ефективності навчання записалися на курси швидкого, чи то пак раціонального читання. Для розвитку пам’яті там пропонували вчити вірші напам’ять: перший тиждень - по одній строфі щодня, другий - по дві, далі - три, чотири, п’ять. Дорога до інституту відбирала в нас по півтори години в кожен бік, тобто часу було навалом, а от із вибором репертуару виникли складнощі - кого вчити? За форматом найбільше підходив “Кобзар” - маленька кишенькова книжечка в сірій палітурці, яка невідомо яким дивом знайшлася у книжковій шафі квартири наших дружин - цілком добропорядних московок.

Треба сказати, що віршів з дитинства ми знали доволі - батьки дуже кохалися на поезії, літературні ігри були частою розвагою у нашому провінційному дитинстві. Але на Шевченка уваги здебільшого не звертали - бо, по-перше, росли у російськомовній родині серед суржикомовного Очакова, а по-друге, не вивчали в школі української. Тоді це було запросто. Навіщо перевантажувати дітей зайвим предметом?

І ось чи то від кишенькового формату, чи з причин зародження в наших юних душах національної свідомості, Шевченко став щодня їздити з нами в московському метро від станції “Кунцевская” до “Шосе ентузіастов” з двома пересадками.

“Реве та стогне Дніпр широкий” - бубоніли ми під носа, а збоку чулося: “ Ой, сматрі, хахли, чьо лі?”

Здається, чутливість до подібних зауважень є характерною рисою всіх українців. Ображена гідність народжує впертість, і ми настирливо просувалися вперед, спочатку по строфі щодня, потім по дві, три. Але що далі, то частіше до душі стукалося розчарування: хіба це може бути віршами найбільшого національного генія? Ні, ми мали базову читацьку кваліфікацію і знали, що поезія вимагає терпцю. Знали, що у збірках рівень творів зазвичай різний і треба довго гортати сторін-ки в пошуках єдиного вірша, а може, навіть і рядка, який відкриє мало зрозумілі образи, змусить душу тремтіти й встановить прямий духовний контакт із автором. Однак терпіння, навіть підсилене пораненою моска-лями гідністю, все ж таки не було бездонним, тому, вивчивши “Кобзар” від “Причинної” до кінця “Гайда-маків”, ми взяли паузу та всілися обговорювати. Що ж це таке коїться, люди добрі? Кого нам нав’язали як батька нації?

Примітивні рими - це раз. Цілковитий хаос із ритмом - два. Згадайте спроби писання музики на Шевченка - бідолашні композитори просто вимушені були додавати слів у рядки, щоб хоч якось вирівняти складову структуру. В образному просторі такий густий наїв, що знайти поживу для уяви сучасного читача просто неможливо. Та ще й повтори. Жахлива кількість стандартних рим, рядків і навіть строф, які дратують і страшенно заважають вчити, бо при читанні напам’ять постійно збиваєшся і перестрибуєш у сусідній вірш. Гарні ж генії у нашої Батьківщини!

А з іншого боку, не комуністи ж Шевченка вигадали! Не могли кілька поколінь цілком освічених українців клеїти дурня, поставивши на постамент подібну поезію. І це означає, що ми, саме ми, чогось не зрозуміли, попри те, що вивчили напам’ять майже половину книжки.

Ну, нехай ми дійсно не розуміємо, - сказали врешті собі, - але генії так не пишуть. Та й не генії теж. Так взагалі не пишуть, а хіба розмовляють по селах старі люди, згадуючи почуті десь вірші, - перебріхують їх, доскладаючи на ходу. І в часи Шевченка теж так не писали - відкрийте будь-який підручник з літератури. Не писали, проте говорили - старі люди по селах тоді розмовляли так само, як і зараз.

Чим тодішні старі люди відрізнялися від сучасних? - спитали ми себе. І самі ж собі відповіли: а тим, що вони називалися кобзарями і являли собою єдину форму існування української літератури.

Таким чином ми зробили маленьке персональне відкриття. Ой, і хитрий же був цей Тарас Григорович Шевченко!

Усім відомо, що повсякденне культурне життя тогочасних українців було міцно прив’язане до візитів кобзарів. Все, що відбувалося між цими візитами, мало характер локальний - що там може відбуватися в селі? - співи, танці, місцеві побрехеньки. Тим часом кобзарський репертуар забезпечував долучення кожного хутора до спільного культурного процесу в Україні, створював загальнонаціональний пантеон текстів. Саме завдяки йому українці з різних куточків наших земель могли відчути себе єдиною нацією.

А з легкої руки Тараса Григоровича цю роботу взяла на себе книжка. Відтоді українцям не треба було чекати, поки до села завітає якийсь там Перебендя. Тепер кобзар постійно жив у скрині та співав за першою вимогою хазяїв. Співав, розповідав так, як і живі його колеги, тією ж мовою, ті самі історії. І сльози так само текли щоками у жінок, а чоловічі руки так само стискалися в кулаки.

Шевченко зробив справжнє диво - поселивши велику українську літературу в кожній хаті, перетворив її на продукт щоденного культурного раціону. Це схоже на чарівний подарунок, той, що його колись приніс до людських осель Прометей. Велика національна культура спустилася до кожної людини, зігріла її та залишилася поруч, не тільки не заперечуючи місцевих сільських співів-танців, але й доповнюючи їх.

“Будь-яке відкриття має бути застосованим з користю”, - вирішили ми і взялися за Шевченка знову. Треба сказати, що відтоді він виглядав для нас зовсім іншим. Коли поетична форма припинила дратувати, зі сторінок проступила справжня література. Тепер ми зрозуміли, чому цього малоросійського вискочку раптом прийняли за свого провідні митці тогодення. Перед нашими здивованими очима зримо вималювався літературний канон. Саме так. Це не був лубок, склепаний “для народу”. Це був справжній зразок літератури - читацьке спрямування з одного боку та дороговказ для всіх, хто збирається працювати на ниві українського слова - з іншого. Мудрий поет дуже зрозуміло окреслив у своїй маленькій збірочці, чим українська література відрізняється від російської та від польської. То й не дивно, що вже понад сотню років українські літератори користуються цим каноном.

Нам пощастило, бо процес усвідомлення себе співпав з іншими, глобальнішими процесами. Саме тоді Радянський Союз остаточно віддав Богові душу. І коли ми вже цілком серйозно визначили для себе українську літературу як основний напрямок творчої діяльності, настав час переосмислити перші враження від знайомства з Тарасом Григоровичем. Питання постало просте - чи варто особисто нам у своїй творчості дотримуватися створеного ним канону?

Що можна взяти з “Кобзаря” для себе? Перш за все - спрямування на читача. Ця риса Шевченківського літературного стандарту імпонувала нам надзвичайно. За кожним із творів цієї збірки зримо вимальовується визначений автором адресат - тодішній “маленький українець”. Нащадки суттєво недооцінили роль цієї складової - навряд чи ми з вами знали б щось про Тараса Григоровича, якби за основний напрямок творчості він узяв, скажімо, особисте самовираження чи то мистецькі експерименти.

Проте з рештою характеристик довелося помучитись. Які риси варто запозичити українській літературі двадцять першого століття? Національно-визвольні мотиви? Ліричність? Схильність до силабічного віршування? Дрібнувато якось виходить. Та й не вони ж свого часу визначили успішність проекту “Кобзар”. Потім хтось з нас вимовив слово “сучасність”. І ми глибоко замислилися. Чи є поезія Шевченка сучасною? Тільки без агітації. Не хочемо образити шевченкознавців, але архаїчність віршів трохи не зупинила наше вивчення “Кобзаря”. Здається, що й покоління наших батьків не сприймало поезії Кобзаря як сучасної. А ось діди-прадіди - хтозна. Радіо вони вперше почули вже у зрілому віці.

Ну гаразд, а у ХІХ столітті? Чи сприймалися вірші Шевченка як сучасні тодішніми читачами?

Треба сказати, що відповідь на це питання не викликає жодних вагань. Так. Шевченко на той час був не просто сучасним. Однією ногою він навіть стояв у майбутньому, десь на початку двадцятого століття, коли майже повністю усна українська література вже так міцно окнижилася, що ні фізичне знищення кобзарів, ані лінгвоциди не змогли зупинити її розвитку.

Сучасність “Кобзаря” - це одна з основних характеристик, яка визначила його роль в українській культурі. І саме цю рису варто взяти на озброєння майбутній літературі, чітко відокремивши її від архаїчної тематики та не зовсім конвертованої для сучасного читача форми.

Ну, й третя, на наш погляд, стрижнева якість цього безсмертного твору дивно прозвучить у наші євро-інтеграційні часи. Це - внутрішньоукраїнська спрямованість текстів. Так-так. Поезія Шевченка адресувалася не світові, не європейцям, а українцям. Притому українцям “внутрішнім”, які нікуди не емігрували, нізвідки, озброєні закордонною освітою, не повернулися, - тим, хто виріс в Україні, живе в ній і ростить дітей, які знову ж таки житимуть в Україні. Голос Шевченка за збереження української нації в межах її традиційного розселення й нині лунає так потужно, що навіть самим українцям його чути.

Отже, зробили висновок ми, українська література, відповідно до заповіту Великого Кобзаря, має бути читабельною за формою, сучасною за методом і національною за змістом. Є заперечення?

У нас заперечень також не було, й ми взялися до роботи, для початку вирішивши написати… нового “Кобзаря”. І зовсім не з метою замінити старого. Новий “Кобзар”, за задумом, повинен був відігравати роль містка між нашими сучасниками й тими невмирущими цінностями, які ховаються від масового українця за сюжетами та стилем, за героями та римами позаминулого століття. Так з’явився наш “Кобзар 2000” - дві книжки під однією обкладинкою для жінок і чоловіків окремо, з вічними сюжетами і модерними героями. Здається, всі зафіксовані нами вимоги вдалося виконати - книжка вийшла сучасною, дуже читабельною не тільки для широких кіл, але й для професійних читачів - критиків і навіть колег-письменників. Ну, а щодо внутрішньонаціональної спрямованості - перекладачі скаржаться нам, що тексти “Кобзаря 2000” не пристосовані до перекладу навіть близькими польською та російською мовами.

Відразу скажемо: книжка наша має непогану долю, вже шість років тримається серед лідерів продажу в книгарнях, вочевидь претендуючи на звання “лонгселера”, тобто краму, попит на який зберігається довго. Але попит цей за масштабом не виходить за межі “національних бестселерів”, обсяги продажів яких на українському ринку традиційно не досягають навіть десятої частини від якогось там “Гаррі Поттера” чи “Кода Да Вінчі”. Бо навіть якщо об’єднати всі твори Забужко, Андруховича та й самого Тараса Григоровича - реалізація цих книжок за рік не сягне і половини “Щоденника Бріджит Джонс”.

Невже ми настільки гірші?

Письменники частенько обговорюють цю ситуацію між собою та з журналістами. Причин називають багато - від зруйнування єдиної централізованої системи книготоргівлі до відсутності національної преси. Однак іноземні “шедеври” продаються в Україні у цих самих умовах, і продаються вдесятеро краще, ніж ми.

Безперечною є лише одна теза - наші книжки мало відомі українським читачам. Фахівці-маркетологи кажуть: бракує реклами. І ми погодимося. А потім подумаємо і засумніваємося. І от чому:

Усім відомо, що найуспішнішою книжкою в сучасній Україні був український переклад “Гаррі Поттера”. Читачі шикувалися у довгі черги, щоб першими прочитати нову частину пригод хлопчика-чаклуна. Загальний наклад усіх томів перевалив за вісімсот тисяч. Але чи вклали англійські власники авторських прав на твори Джоан Роулінг хоч копійку в рекламу свого дітища в Україні?

А навіщо? - За одеським звичаєм відповімо ми запитанням на запитання. Український читач був чудово поінформований про новий бестселер через наші, віт-чизняні ЗМІ, оскільки ті дисципліновано подають нам всі закордонні новини, особливо про так звані “світові” прем’єри. Наші мас-медіа задарма рекламують закордонну мистецьку продукцію просто для того, щоб мати авторитетний вигляд в очах читачів-глядачів-передплатників. І не звертають жодної уваги на прем’єри місцеві.

Світові культурні бренди сьогодні абсолютно безплатно рекламуються в Україні. Проте коли їхні виробники дозріють до того, щоб оплачувати місцеву рекламу, ситуація тільки погіршиться. Тоді вже національний інформаційний простір виявиться повністю закритим для нас, виробників локального культурного продукту. Кожен газетяр скаже: “Мені навіть Голлівуд платить, то й ви на дурняка не проскочите”.

Саме цей процес називається інформаційною глобалізацією. Ознаки його легко впізнавані: одна прем’єра на всю планету, одне світове турне, чітко визначений пантеон зірок, однаково популярних у всіх країнах, ті самі афіші в кінотеатрах Бразилії і Китаю, вітрини-близнючки книгарень Києва та Катманду. Віднині популярною в Україні може бути тільки “світова” література. І це зовсім не ознака якості, як можна попервах подумати. “Світова” - це швидше універсальність, якщо хочете, їстівність, яка дозволяє однаково добре зрозуміти книжку і неграм похилих років, і японцям. Основні її характеристики такі: знайома усім тематика, конвертована система цінностей, спрощена лексика, яка легко перекладається більшістю мов. Ознаки національної культури вітаються, але вони не повинні виходити за межі приправи, легкого колориту та екзотичних звичок героїв - інакше інвестори ніколи не вкладуть гроші у рекламну кампанію.

Протестувати проти цього - все одно, що з нагаєм іти проти танків. ЗМІ живуть за ринковими законами, а глобальна інформація обходиться дешевше і сприймається легше. Навіть якщо колись створять загальнонаціональну українську газету - вона швидко стане локальною ланкою глобальної системи розповсюдження інформації. Бо перш за все це економічно доцільно. То що, спробуємо агітувати медійників, аби вони відмовилися від прибуткових технологій? А може, просто тихо закриємо лавочку національної літератури, залишивши нащадкам тільки численні зображення сивовусого Тараса?

Стривайте, а як називається його книжка? “Кобзар”?

Здається, надто часте вживання вилущило з цієї назви первинний зміст. Кобзар - не звання. Кобзар - професія. І головне в ній - не кобза чи там бандура. Голов-не - ходити між людей і нести їм культуру просто до хати. Без телевізора, без газет - очі в очі, з вуст до вух. Дякуємо Вам, Тарасе Григоровичу, за підказку.

Кобзарі не підвладні глобалізації! І не тому, що національно свідомі. Тут інший механізм: спробуйте розповідати людям на вулиці про Шрека, хіба вас слухатимуть? А от якщо розповідь стосуватиметься чогось нового, що не лізе в очі з усіх екранів і бігбордів, тоді у вас є шанс. Триндіти за “світові” прем’єри кобзарям просто економічно невигідно!

Щоправда, комуністи постріляли наших кобзарів і тепер нема кому протистояти тиску глобальної культурної “уравніловки”. Єдиний вихід - братися до справи самим.

Письменнику! Хочеш донести свою книжку людям - відкидай інформаційних посередників і сам ставай кобзарем. Сьогодні це значно легше і приємніше, ніж колись.

Сучасному кобзареві зовсім не обов’язково ходити по хатах. Наш досвід зустрічей з читачами свідчить - і у Рівному, і в Херсоні, і у Дніпропетрівську, завжди знайдеться п’ять-сім десятків зацікавлених, які залюбки послухають заїжджого письменника, нехай він і не ПаолоКоельйо. У вищих навчальних закладах теж не буде особливих проблем прочитати лекцію філологам чи журналістам. А якщо до компанії взяти місцеву літературну зірку, - масштаб заходів буде ще більшим, а географія розшириться аж до районних центрів.

Чи варта гра свічок? Варта. Наш-таки персональний досвід підтверджує, що попит на книжки у відвіданому регіоні зростає в кілька разів. Проте навіть безпосередньо на зустрічах можна продати достатньо примірників, щоб повернути гроші за квитки. Це - натяк видавцям, звідки брати кошти на організацію подібних гастролей.

Приїзд письменника з іншого міста - завжди подія для місцевої культурної еліти. Її не часто бавлять подібними заходами. А тому інформаційний слід від зустрічей залишається не тільки у чутках та обговореннях, але навіть і в місцевих ЗМІ - не все ж їм столичні таблоїди передруковувати.

Написане вище може розглядатися як цікава стратегія просування книжок, яка до снаги українським видавцям, але ми - вірні учні славного Тараса, а старий мислив зовсім іншими масштабами. Чи варто братися до справи, якщо не ставити перед собою цивілізаційних задач?

Де криється таємниця успіху кобзарів, таємниця їхнього впливу на суспільство? На наш погляд, у їхній кількості.

Хіба ми б з вами чули щось про українську культуру, якби кобзар був один? Нехай навіть найзірковіший, зі світовим іменем. Кобзарів були тисячі - навчених і самоуків, романтиків і блазнів, тверезих і п’яниць. Одних люди слухали, інших - гнали. Це було повсякденним культурним явищем, хлібом насущним українського гуманітарного тогодення.

Тож і нас мусить бути багато. Не чекайте, поки хтось централізовано організує цей процес “на європейському рівні”. Кобзарство тримається на особистій ініціативі. Давайте їздити по людях і залишати після себе книжки у їхніх хатах. Це - єдиний шанс на виживання в умовах агресивної глобалізації. Шевченко окнижив колись українських кобзарів і зробив їх безсмертними. Тепер збережена завдяки йому традиція може стати у пригоді розгубленим нащадкам.

У лицарських романах популярним був такий прийом - головний герой батьківським мечем здобуває перемогу. То може, й нам варто вдатися до батьківської зброї? Зняти з запилюжених полиць і начистити, щоб ворог лякався самого її блиску.

P.S. Уважний читач спитає, напевне: “Панове-брати! А навіщо перед матеріалом поставили ви той епіграф?”

А ми ще раз по-одеському відповімо запитанням: “А чи не здається Вам, уважний читачу, що уявлення пересічних українців про Шевченка не дуже відрізняються від тих, які мав процитований нами японець?”

Для книги “Мій Шевченко” 2007 р.