Закриваємо тему, або Востаннє про мовне питання

Закриваємо тему, або Востаннє про мовне питання

Письменник має писати. На те він і письменник. Але як тут писати, коли часу вистачає тільки на те, аби передивитися новини. От і сидять любі читачі без наших нових творів, а щоб, чекаючи, не занудитися, читають інших авторів, іноземних. І не стільки через непатріотичність, скільки для того, аби не відучитися читати взагалі. Так би мовити, розминаються перед актом читання наших наступних шедеврів.

Словом, у всьому винні письменники.

Та воно і правда, адже якби наші письменники були найкращими - звідки б тоді взялися проблеми з українською книжкою? Оно, у Бразилії, наприклад, є Паоло Коельйо, і тому бразильська книжка… ні, нічого особливого про бразильську книжку не скажеш. Ну то візьмемо тоді Органа Памука. Он який добрий письменник - Нобелівський лауреат, романи на вітринах усіх лондонських книгарень, і як наслідок, турецька книжка… Н-да, з турецькою книжкою теж не склалося. Ну а поруч із Памуком на всіх прилавках Лондона - Андрій Курков, однак…

Ну то й що? Все одно винні у всьому письменники. І навіть не заперечуйте.

Однак письменників теж можна зрозуміти. Для того, аби писати, потрібне елементарне натхнення. Або принаймні зосередження. А як тут зосередитися?

Візьмемо хоч би 2004-й рік. Хотіли ми стаханівським темпом закінчити свій новий роман “Розмір має значення”, але пан Янукович подарував нам проти Різдва податки на книжки, і замість того, аби писати, ми вимушені були палити не видані рукописи. Яке вже тут натхнення?

Потім скасували податки, проте одразу почалися вибори. Нумо, хто із письменників писав щось під час виборів? Ми робили все що завгодно - читали інтернет, писали для нього, працювали спостерігачами, блокували Адміністрацію Президента, але тільки не писали. І не тому, що ліниві, а тому, що просто ні про що не можеш думати. У тому самому нам зізналися усі опитані нами колеги - хіба що Сашко Ірванець не припиняв творчого процесу, але виключно у формі політичної сатири. Але, врешті, як казали китайці під час Культурної революції, ми переламали підступним ворогам їхні собачі ноги, прийняли душ і сіли до письмового столу. Роман летів стрілою, рядки самі просилися на папір, чи то пак, на хард-диск комп’ютера. Коли гульк - нова хмара на обрії. Новий Президент підготував до підписання Указ “Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей України”. Мовляв, за оце о ми і ходили на барикади.

І одразу мишка випадає з рук. Що ж це робиться, панове? І одразу відкривається новий файл, де замість карколомних пригод нашого героя, починаються розвінчування, агітація, пояснення і погрози. Бо інакше зникне сенс і у наших романах, і у видавничій діяльності загалом.

Слухайте, люди добрі, скільки можна? А що вони завтра вигадають, після того, як заборонять секс та горілку, переназвуть Контрактову площу на Майдан Свободи та примусять чиновників вивчити російську? Так ми скоро будемо займатися виключно просвітою найтемніших верств населення - урядовців. Чорт забирай, все одно не дадуть писати.

Просто замкнене коло.

Проте нас ніхто не примушував бути письменни-ками. Самі захотіли. А значить, і розбиратися доведеться самим.

І ми вирішили вчинити мудро. Мудро - це означає не розкидатися по дрібницях, а одразу вирішувати стратегічні питання, щоб потім, коли влада чергового разу влучить у штангу, просто взяти готовий матеріал і сказати: будь ласка, від цього місця і до цього на пам’ять. Якщо підготувати такі стратегічні матеріали з усіх основних питань української культури, то їх навіть можна буде видати збірочкою, подарувати членам Уряду, а краще їхнім помічникам, а тоді вже спокійно писати свої романи, розуміючи, що майбутнє у надійних руках.

Нумо, письменники, берімося до систематичної освіти нашої влади! Так ми заощадимо свою працю - принаймні наступному поколінню урядовців не доведеться пояснювати все із самого початку.

Особисто ми вирішили почати з найпростішого - з мови. Тільки, будь ласка, не смійтеся.

По-перше, хочемо відповідально заявити - у приватному спілкуванні між двома людьми жодного мовного питання не існує. Порозумітися можна навіть за рецептом відомої коломийки - він усе, що йому треба, на мигах покаже. Держава - от хто головна причина будь-яких мовних питань. Коли вживають слово “питання”, завжди мають на увазі державну мову.

Що ж таке державна мова і навіщо вона потрібна державі? Конституція України не дає відповіді на це питання. Стаття 10 констатує, що державною мовою є українська - і квит. Далі ідуть обов’язкові реверанси в бік мов нацменшин, які знов-таки більш схожі на камлання. Все. Ані визначення, що таке державна мова, ані її функ-цій - нічого.

Далі йде Закон про мови Української РСР, який навіть згадувати смішно, хоч він сьогодні і діє у повному обсязі. Зрозуміло, що там не може бути нічого про повноцінну державну мову, бо Українська РСР державою не була.

На цьому, власне, вичерпується законодавча база, яка має задавати правила гри. Можна, звичайно, згадати закон про рекламу, до якого вносили зміни, а потім взяли ходи назад. Можна згадати квоту на україномовну телепродукцію у розмірі 75% або на кінопрокат у розмірі 50%, але все це несерйозно. Чому 50%? Чому не 60% чи 58,76%? І чому тільки на телебаченні та радіо? А газети? А книжки? А інтернет? Дуже важко зрозуміти логіку, а все тому, що немає базових визначень - навіщо державі потрібна якась там мова? Оно, Швеція сотні років обходилася без державної - бідували, звичайно, мучилися, але якось жили.

Ой, мало не забули: є в нас ще славнозвісна Хартія мов нацменшин. Досить цікавий документ, але він жодного слова не каже про державну мову, а тільки визначає, як захистити недержавні. А результат його практичного застосування в Україні, як завжди, парадоксальний - англомовна меншість, яка Хартією ані крапельки не захищена, має кілька всеукраїнських видань англійською, а наші рідні “захищені” болгари - тільки районну газету (не кажучи вже про євреїв, які не забезпечені жодним їдишемовним ЗМІ).

Словом, темний ліс, а точніше, чистий аркуш. І на цьому аркуші нам з вами треба написати всю правду. Чому нам з вами? Тому це наша з вами робота - продукувати ідеї і виробляти думки. Робота інтелігенції, і за нас її не зроблять ані політики, ані інвестори.

Особисто ми присвятили мовному питанню кілька статей - “Українська мова - це не хрін моржовий”, “Вавилонська вежа”, “Слон сірий, український”. Попри науковий і послідовний підхід, всі вони спиралися на проукраїнську ідеологію, і це призвело до того, що вся полеміка, як це зазвичай буває у мовних дискусіях, мігрувала у емоційну площину. В результаті зважені та аргументовані заперечення чи зауваження так і не прозвучали.

Тому зараз ми пропонуємо відкинути емоції геть, забути, що ми обговорюємо мову Шевченка чи Булгакова, або й Шолом-Алейхема. Для досягнення справжньої прозорості думок віднесемося геть від нашої знервованої громади і перенесемося у іншу абстрактну країну - країну Умовну, а коротко - країну У. Вона велика, багатонаціональна - пліч-о-пліч тут щасливо живуть чотирнадцять народів-братів. Звідки така цифра? Ми не пожалкували часу і підрахували, які нацменшини захищає Хартія мов нацменшин. Їх рівно тринадцять, а разом із національною більшістю, яка ніяким законом не захищена, - чотирнадцять.

Отже, країна У майже нічим не відрізняється від України. Але там немає ані української, ані російської мов. І навіть їдишу, молдавської та болгарської. А тільки абстрактні мови абстрактних народів - мова А, мова Б, В, Г, Д… Таке абстрагування нам потрібне, аби вільно оперувати аргументами, не відчуваючи на собі тягаря старих суперечок та образ.

Наша країна У має свою державу. Без цього зараз ніяк. І постає законне питання - чи потрібна цій державі державна мова? Бо у Сполучених Штатах, наприклад, єдиної державної немає і нічого страшного. Кожен штат вирішує проблеми самостійно. Іспаномовний південь спокійно собі не розуміє англомовну північ, не кажучи вже про чайна-тауни, і це не заважає всезагальному щастю. Може, і нам так? Чи то ввести дві державні, як у Фінляндії? Чи, може, не жмотитися і надати державний статус усім чотирнадцяти мовам?

Для відповіді на це питання треба згадати, що, власне, таке сама держава. Хоч би зі шкільного курсу правознавства. Не вважайте за іронію - у шкільних під-ручниках іноді пишуть щиру правду, тому не гріх ними скористатися.

“Держава - це особлива форма організації суспільства, яка за допомогою спеціального апарату управління захищає інтереси населення, регулює відносини між членами суспільства, зокрема за допомогою примусу”.

Зверніть увагу на останню фразу. Адже примус, на жаль, - невід’ємна частина будь-якої держави і будь-який державний апарат - це суцільний примус.

А отже, держава, навіть уявна, - дуже серйозна штука. І державний апарат - теж. Зокрема, військо, поліція та прокуратура.

До речі, про військо. Щасливий випадок заніс нас цього літа на грецький острів Родос. Окрім серфінгу цей острів знаменитий ще справжньою фортецею хрестоносців - велетенською і майже цілою, хоч зараз воюй. Зрозуміло, що ми знайшли гіда, який докладно розповів нам про неї. Ідемо вздовж велетенських стін і слухаємо: “Ділянку між цими двома бастіонами захищала французька мова”. Стоп! Ти брешеш, греку! Мова не може захищати стін. Леся Українка тому свідок - “слово, чому ти не тверде, як криця… чом ти не гострий безжалісний меч…” Ну, і так далі. Зрозуміло, що наш гід не читав Лесі Українки, але пояснив нам цікавий момент. Виявляється, військо хрестоносців поділялося на мови! Була французька мова, іспанська, бургундська і так далі. І компактні ділянки оборони доручали мовним формуванням - аби солдати розуміли один одного і своїх командирів заразом. Ну а самі командири між собою вже якось домовлялися - хтось володів кількома мовами, а хтось - мовою міжнаціонального спілкування, тобто латиною. Так і боронилися від турків і вистояли б, якби один ображений партнерами лицар не відкрив невірним таємний хід.

Ну, такі лицарі не рідкість і в Україні. Але Родоська фортеця примусила нас замислитися над роллю мови у війську. Чи були іще в історії багатонаціональні війська? Скільки хочете. Наприклад, у Австро-Угорщині. Там теж існували національні підрозділи. Це докладно висміюється у “Швейку”, особливо мовні колізії. Бо коли солдати одного війська не розуміють один одного… До речі, Австро-Угорське військо так нічого путнього і не навоювало. А у французькому Іноземному легіоні й досі воюють цілі збірні. Щоправда, там усіх солдатів примушують вивчити французьку на мінімальному рівні. І у британському війську досі є національні загони - наприклад, ґурки. Кожен ґурка знає сотню команд англійською - цього йому вистачає, аби порозумітися в бою та на плацу. І у Радянському Союзі в “учебках” вбивали в узбеків російські команди - а де дітися.

Отже, якщо наша країна У має військо, логічно було б, аби усі солдати знали хоч би сотню команд однією мовою. А ще краще - розуміли б її без перекладу та могли сяк-так спілкуватися. Бо неможливо при кожному генералі тримати тринадцять перекладачів. Чи уявіть собі, що в штаб армії доповідають: дивізія не виконала бойове завдання, бо не зрозуміла жодного слова з наказу. Це вже не військо навіть порівняно з нашим, українським.

Висновок напрошується сам собою - у тій частині державного апарату, яка називається військом, обов’язково потрібна одна спільна мова.

Тепер візьмемо військо внутрішнє, те, що захищає державу від власного народу. Поліцію, міліцію - назвіть, як хочете. Тут бачимо пряму аналогію - погони вимагають спільної мови. Від міністра до дільничного має бути прямий зв’язок, без перекладача. А отже - спільна мова.

Хто там далі? Закон. Судді, адвокати, прокурори та інші корумповані елементи. Якою з чотирнадцяти мов писати закони? Усіма? Неможливо і от чому. Закон - дуже тонка штука. Там усе залежить від формулювання. Іноді навіть двокрапка не на тому місці може врятувати чи погубити підсудного. Це не про старий анекдот, а про сьогодення - Верховна Рада України, наприклад, приймає поправки до законів, які додають тільки одну кому. Хто не вірить - може перевірити. А у різних мовах різний правопис, та ще й різний омонімічний ряд. І коли суддя читатиме закон однією мовою, адвокат - іншою, а прокурор - третьою, що будемо робити? Якийсь з текстів повинен мати перевагу. І значить, у нас знову виникає необхідність спільної мови для законів. Читати можна будь-якою мовою, але приймати рішення - на основі тільки одного варіанту. Інакше кінців не знайдемо і ніякої держави в нас не буде.

Але державний апарат складається не тільки з війська та поліції. Є ще міністерства, відомства, наприклад, Міністерство охорони здоров’я. Медики хитрі - у них вже є спільна мова, та сама, що у хрестоносців, латина. Але наказ міністра латиною не напишеш. І чотирнадцятьма мовами теж. А крім наказів, існують ще інструкції для ліків. Якою мовою писати, аби кожен лікар зрозумів? Ну, а розпорядження для санітарної служби на випадок епідемії? До появи пташиного грипу така риторика здалася б абстрактною. То що ж - чотирнадцять санітарних, пожежних та інших інструкцій? Забагато? А скільки? Три? Дві? П’ять? Отже, і медикам потрібна одна спільна мова, щоб гарантовано розуміти одне одного. І пожежникам. І енергетикам. І податківцям.

А ще було б непогано, щоб мова ця була одна на всі органи державного управляння і тою ж таки мовою висловлювалися під час виконання своїх службових обов’язків Президент, Прем’єр-міністр, міністри незалежно від етнічного походження та політичних уподобань.

І таку спільну для всіх апаратників мову - мову, за допомогою якої держава здійснює управління, тепер ми з вами можемо сміливо назвати МОВОЮ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ.

Чи потрібна державі мова державного управління? Чи є вона у країнах, які ігнорують питання державної мови, наприклад, у Сполучених Штатах Америки? Безперечно, є - не на законодавчому рівні, але, як то кажуть, за фактом. Бо без неї держава не може існувати.

Бачимо посмішку на вустах наших читачів - еге, братове, ясно, до чого ви хилите!

Дозвольте одразу заперечити. Ми ні до чого не хилимо. Держава живе за своїми об’єктивними законами. І це не ті закони, що їх приймають неписьменні депутати, а справжні природні закони, і якщо закони депутатські будуть суперечити природним, держава просто не виживе. Зникне. А її територію опанує інша держава - нова чи сусідня. Таке в історії траплялося неодноразово, коли правителі не встигали зрозуміти об’єктивних суспільних законів.

Отже, ми ні до чого не хилимо. А тільки намагаємося визначити, що таке державна мова і нащо вона потрібна державі. Саме державі, а не нам з вами. Крім того нагадуємо, що наш аналіз позбавлений традиційного тягаря етнічних проблем, оскільки йдеться не про російську і не про українську, не про угорську і не про румунську, а тільки про мови А, Б, В, Г… І навіть не про Україну, а про таку собі Умовну країну, скорочено - країну У.

Отже, ми дійшли першого висновку - держава нашої країни У потребує одної на всіх МОВИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ. Яка це буде мова - А, Б, Г чи Л - ми не говоримо і говорити не будемо, навіть не сподівайтеся.

Тепер залишимо на певний час державний апарат і звернемося до простих громадян. Чи може держава диктувати їм, якою мовою між собою говорити? Ні, не може. Це зайве насильство над людьми. Тут тільки натисни трохи - і матимеш повалення конституційного ладу. Однак із іншого боку держава не може дозволити чотирнадцятьом різним етносам жити кожен по своїй хаті без спільної комунікації. По-перше, це потенційно небезпечно, а по-друге, просто невигідно. Бо об’єднання сил громадян держави в усіх питаннях - від економічних до культурних - веде до розвитку і могутності. А розділення - навпаки, викликає небезпеку сепаратизму і розвалу. Отже, задача держави - забезпечити комунікативний канал між усіма своїми громадянами. Щоб кожного з них могли зрозуміти у будь-якому хуторі чи аулі серед представників будь-якого етносу. Що може слугувати таким каналом? Зрозуміло, що мова. Єдина мова, яку усі громадяни розуміють. Звичайно, не можна вимагати від пересічних людей досконалого володіння цією мовою. Але розуміння і елементарне спілкування повинні бути забезпечені.

Тобто виходить, що державі - саме державі, а не тільки людям - потрібна мова, якою різні національності можуть гарантовано спілкуватися між собою. І логічно буде назвати цю мову МОВОЮ МІЖНАЦІОНАЛЬНОГО СПІЛКУВАННЯ. Як досягти знання цієї мови усіма громадянами? Дуже просто. За допомогою безкоштовної середньої освіти. Держава витрачає гроші, аби дати можливість громадянам вивчити мову міжнаціонального спілкування, а з іншого боку за ці гроші вимагає досягнення певного мінімального рівня. І жодного насильства тут нема. Середня освіта сьогодні є обов’язковою у багатьох державах - хіба це насильство? Чи має людина право не вміти рахувати? А як щодо законного права бути неписьменним? Ви програєте будь-який суд, якщо захочете довести своє право на невігластво.

Отже, все законно і без жодного насильства. Держава потребує мови міжнаціонального спілкування і має витрачати гроші на її вивчення громадянами. Одразу відкинемо спекуляції - в комплекті з державною мовою до програми середньої школи має входити рідна мова, звичайно, якщо вони різні. Яка від цього користь державі? - ніякої, але якщо вона не хоче етнічних непорозумінь і бунтів, вона мусить витрачатися і на вивчення усіх національних мов, а до комплекту - біології, хімії, правознавства, фізкультури… І це правильно.

Тепер, коли ми домовилися з одного боку про спілкування в середині державного апарату, а з іншого - між громадянами, давайте подумаємо про їхнє спілкування між собою - цього самого апарату з цими самими громадянами. Таке спілкування має бути взаємним - держава звертається до людей, люди звертаються до держави. І не тільки з листами відносно тарифів на комунальні послуги. Спілкування держави з громадянами відбувається через державні засоби масової інформації, через віконечка державних банків, центрів зайнятості, пенсійних фондів та безлічі інших державних установ. І тут конче треба розуміти одне одного. Хіба не так?

Ще одне питання - це інформація, яка циркулює на території країни. Чи зацікавлена держава в тому, щоб всі розуміли, яка інформація циркулює навкруги? Безперечно. Простий приклад - табличка перед ворітьми військових складів у нашому рідному місті Очакові: “Прохід заборонено. Територія охороняється собаками”. А тепер уявіть, що табличка ця - рідною для командира частини кримсько-татарською мовою. Хто не розуміє кримсько-татарської - собаки пояснять.

Або зворотній приклад - ідемо ми славним містом Дніпропетровськом і раптом бачимо рекламний щит, написаний на їдиш. Велика така реклама і жодного перекладу. Що це? Що там продають? Нерухомість? А може, наркотики? А може, жінок? Чи то пропагують журнал з дитячою порнографією? Чи закликають до повалення конституційного ладу? Інше питання - переклад, хоч би маленькими літерами. Тут одразу видно, порушують закон, чи ні. От ви говорите, що ми наївні люди, що їдишем можна написати одне, а в перекладі - інше. Можна. Але на таку невідповідність одразу зверне увагу будь-який громадянин, який володіє тим самим їдишем. І стукне куди слід, бо порушення очевидне. А якщо просто написано “Бий, - скажімо, - грузинів!” іноземною мовою, як зрозуміти - це порушення закону, чи шляхетний вплив сусідньої країни? Приклад, звичайно, грубий. Але в галузі інформації існують і більш тонкі обмеження - недобросовісна реклама, недостовірна інформація, наклеп. Варіацій безліч. У всіх пересічний громадянин не розбереться. А так - помітив невідповідність текстів, це вже ознака, що негаразд. Треба звертатися до фахівців. І держава вимагає, аби усі рекламні оголошення дублювалися однією мовою, для контролю за рекламним ринком.

Ну, а самі засоби масової інформації? Газети, журнали, радіо, телебачення. Кіно, врешті-решт. Чи цікаво державі знати, що там пишуть-показують? Безперечно, цікаво. Як мінімум, з точки зору дотримання законів. А з телебаченням та радіо взагалі розмова коротка - вони використовують державний ресурс, а саме - частоти. Тому просто зобов’язані виконувати вимоги. Тепер наступне запитання: якою мовою повинні віщати ці самі радіо і телебачення? Відповідь проста. Будь-якою. А коли трансляція іде на всю територію країни? Чи не буде справедливим зробити так, щоб усі без виключення громадяни могли її зрозуміти? Тому до мови оригіналу варто додати переклад тією мовою, яку гарантовано розуміють усі громадяни. Інакше що це за держава? Як вона дбає про інтереси своїх людей?

Ну, а газети-журнали? Чи може одна з наших чотирнадцяти націй видавати газету своєю власною мовою. Сто процентів - може. Однак все одно цікаво: а що ж вони там пишуть. А особливо цікаво - що пишуть у газетах, які зареєстровані як загальнодержавні засоби масової інформації. І тому наша держава цілком логічно захоче бачити частину накладу зрозумілою мовою. У регіонах хай собі видають своєю, а на загальнодержавному рівні - прошу повноцінну версію. І з книжками така сама історія - хочеш видати, щоб продавати по всій країні, зроби зрозумілий державі варіант і продавай обидва. Хочеш продавати тільки у національному регіоні - будь ласка, вистачить і однієї мови.

Додаткове питання - захист прав споживачів. Чи має держава вимагати від виробника або імпортера, аби усю необхідну інформацію про товар той зазначав на упаковці? Безперечно. А на складні товари, скажімо, ліки - то ще й у інструкції. Питання: якою мовою? Усіма чотирнадцятьма? Безперечно, державі потрібна мова, яку гарантовано зрозуміють на всій території, хай би навіть у мінімальному обсязі.

Весь цей складний ланцюг веде нас до цікавого висновку - держава потребує, аби вся інформація, що циркулює в ній, мала повний еквівалент однією зрозумілою державі мовою. Тобто виникає необхідність МОВНОГО ЕКВІВАЛЕНТУ. Інакше інформаційну сферу не проконтролюєш і не врегулюєш. А інформаційний ринок у часи інформаційних війн - питання безпеки тієї самої держави. І тут без мовного еквіваленту не обійтися.

Ба навіть більше - наше суспільство стає повністю інформаційним. Фізичні кордони між державами стираються, славнозвісний Карацупа пішов на пенсію разом зі своїм собакою. Навіть обмін людьми погано контролюється, а про обмін інформацією годі говорити. Іноді на митниці бачиш старі правила перетину кордону, відповідно до яких треба здавати на перевірку усі інформаційні носії і просто мурашки поза шкірою пробігають. Уявіть собі цю карти-ну - ви здаєте дівчинці на митниці усі свої диски, плеєри, телефони та ноутбуки, і вона починає вишукувати, а чи не вивозите ви секретних креслень мосту Патона. Так ви ніколи нікуди не полетите.

А інтернет? Як його вконтролювати? Відповідь - ніяк. Бої за контроль над всесвітньою павутиною не припиняються ані на Сході, ані на Заході і мають приблизно однаковий успіх. Але інформаційний простір - це не тільки інтернет. Приміром, виїздите ви з Іспанії і потрапляєте до Франції, - без перевірки документів, без шлагбаумів і без модного нині GPS. Як здогадатися, що це вже інша країна? Дуже просто - подивитися на прапор над мерією міста, зайти до кав’ярні та відкрити меню, або ввімкнути радіо. Ви все зрозумієте. Як відрізнити французький сайт від американського, особливо, коли обидва мають англомовну версію? Безперечно, за мовою стартової сторінки.

Отже, сьогодні інформаційний простір активно формується і кожна нормальна держава прагне встановити на своїй частці контроль, делімітувати кордони і позначити територію. А що може слугувати позначкою у інформаційному просторі? Безперечно, мова. Інших варіантів немає. Бо мова - один із основних носіїв інформації і кому, як не їй, виконувати таку функцію. А отже, держава зацікавлена у тому, щоб мати єдину МОВУ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ, яка б зокрема забезпечувала і охороняла КОРДОН ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ.

Ви знаєте, що права на іноземні переклади книжок продаються не на територію, а на мову? І якщо права на Коельйо російською викупила українська “Софія”, то в Росії його вже не видадуть, а будуть завозити від нас. Ті самі проблеми в Англії з Америкою. Дуже рідко і тільки для мега-зірок існує можливість надрукуватися там і там паралельно. Отже, видавці першими встановили мовні кордони. Журналу чи газеті можна відмовити у реєстрації, радіостанції не дати ліцензії. Для книжок же фізичних кордонів практично не існує. Тому переклад нашої книжки польською - це перетин кордону в інформаційному просторі і одночасно посвідка на проживання на польській інформаційний території, незалежно від того, читатиме її поляк в Жешуві або у Нью-Йорку.

Серед туристів на Мальдівських островах існує традиція - залишати прочитані книжки в готелі, аби наступні гості мали що читати. Це зрозуміло - маленькі острови, книжкового бізнесу бути не може. І огляд такої готельної бібліотеки буває дуже повчальним. От велика і вальяжна англійська колонія - книжок багато, вони різноманітні і яскраві. Німці тримаються міцно, але досить скромно - покет-буки на товстому папері, зачитані, але нескорені. Французи - окрема історія, тут чомусь переважають дорогі книжки у твердих палітурках, вочевидь знаменита французька скнарість на інформаційний продукт не розповсюджується. Збоку притулилися кілька польських книжечок, а відтепер є і одна українська. Ми теж позначили свою інформаційну територію - хай знають.

Ну і нарешті головне запитання - чи зацікавлена наша держава У в тому, щоб усі чотирнадцять національностей, що проживають на її території, об’єдналися у єдиний народ? Чи то вона має погодитися, що кожний етнос буде тягнути на свою історичну батьківщину?

Про це навіть питати смішно. Якщо держава дбає про свою цілісність, якщо не хоче стати жертвою сепаратизму чи зазіхань сусідів, вона мусить сформувати зі своїх чотирнадцяти національностей єдиний народ.

Тоді спитаємо інакше - чи повинна держава захищати свої національності, їхні мови та культури, особливо ті, які не мають власних держав, за кордоном? Безперечно, повинна. Бо держава - це не тільки військо та суд. Держава - це зокрема об’єднання людей у нову сутність, у націю, якщо хочете. Таке об’єднання життєво необхідне будь-якій державі. Це альфа і омега її існування. І що може правити за основу для нової спільноти? Безперечно, спільні цінності. Ви гадаєте, ми про демократію та європейський вибір? Та ні, про культуру. Непогано було б, якби в нашій з вами Умовній державі була велика культура, яка міцно сплавила б культури всіх народів і постійно підживлювалася усім найкращим з них. Так, як це робить Велика Британія, Сполучені Штати або Росія. Основою для такого злиття має бути базова культура і, відповідно, спільна мова як носій цієї культури. А отже, у нашої держави виникає необхідність у ще одній мові - мові, яка ОБ’ЄДНУЄ чотирнадцять різних національностей У ЄДИНИЙ НАРОД держави У.

Ну, на перший раз вистачить. Отже ми з вами за допомогою простої побутової логіки без застосування вищої математики, культурології та алхімії дійшли висновку: багатонаціональна держава має об’єктивну потребу застосовувати на своїй території такі мови:

• Мова державного управління

• Мова міжнаціонального спілкування

• Мова інформаційного еквіваленту

• Мова інформаційного кордону

• Мова національного об’єднання

П’ять мов. І перше, що спадає на думку, - поділити ці мови між найбільшими національностями по справедливості. Мові А - державне управління, мові Б - міжнаціональне спілкування і так далі. Решта дев’ять національностей хай уже не ображаються - раз їх мало, значить, така їхня доля, врешті-решт, держава - то примус, як написано в підручнику.

Ну і статтю 10 конституції країни У можна буде сформулювати вже конкретніше. Не якась там абстрактна “державна мова”, яку ніхтоже відє нігдєже, а чіткий розподіл функцій. І, відповідно, висуваємо вимоги до шкільної програми - кожен учень має вивчити мову Б як мову міжнаціонального спілкування, мову В як мову інформаційного простору, мову Г як мову національного єднання, ну і свою рідну, якщо йому не пощастило народитися одним із великої четвірки. Забулися за мову державного управління? Не біда - її в два місяці прищепить старшина в учебці або клерк при влаштуванні на держслужбу.

Отож виходить, що кожен громадянин нашої з вами держави У має знати п’ять мов. Пропонуємо так і записати в Конституції. І одразу закреслити, бо ми, на щастя, не депутати Верховної Ради. На відміну від них ми люди розумні і знаємо, що вивчити п’ять мов до снаги не кожному професору, навіть якщо у нього одне “ф”, а не два. Ба, навіть чотири мови чи три не кожен здолає. От дві - інша справа. Дві мови - рідну плюс іншу - може вивчити будь-який нормальний громадянин, якщо він, звичайно, не віце-прем’єр з фінансів.

А значить, сама по собі напрошується пропозиція - образимо ще дві менші національності і залишимо у державному обігу дві мови - одну для державного управління та національного об’єднання, а другу - для інформаційно-го простору та міжнаціонального спілкування. Або й візьмемо та зробимо обидві мови обов’язковими для інформаційного простору.

Чудова ідея! Давайте виберемо дві мови - наприклад, А та Б, мови найбільших національностей, мові А доручимо державне управління, мові Б - національне об’єднання, і обидві затвердимо для інформаційного еквіваленту та міжнаціонального спілкування. Мир і злагода забезпечені. Тим більше, що і практика подібна є, далеко ходити не будемо - он Фінляндія чи, скажімо, Бельгія. Отже, вирішено - у статті 10-й запишемо дві мови, а решті гарантуємо вільний розвиток… ну і так далі відповідно до Хартії.

Ідилічна картина: ніяких мовних конфліктів між двома найбільшими націями. І у школах лад і спокій. Кожен учень вивчає… ТРИ мови. Чому три? Дуже просто - дві державні плюс рідну. Якщо йому пощастило і він є представником однієї з панівних націй - тоді дві, а решті народів - В, Г, Д… - три мови, будьте ласкаві. Та ще й іноземна на додачу. Звичайно, що обидві державні мови будуть обов’язковими до вивчення. Ну, і рідна… Отут і виникає головна проблема. Оскільки кожна пересічна людина не може володіти трьома мовами, одна з них, та, що необов’язкова, однозначно загине. Ми з вами хочемо, аби загинули мови наших нацменшин? Безперечно, ні. Ми їх цінуємо і любимо, а крім того дотримуємося не тільки букви, але й духу Хартії захисту регіональних мов.

Зверніть увагу - ми дійшли дуже цікавого висновку. Дві державні мови у багатонаціональній державі призводять до знищення мов нацменшин. Парадокс! Але, на жаль, ніде дітися. Закони природи не депутатами писані - це об’єктивна реальність, ігнорувати яку небезпечно для життя нашої з вами країни У.

Чуємо заперечення: а що, коли дозволити вивчати у школі одну з двох державних на вибір і плюс рідну? Відповідаємо: у такому випадку державні мови припинять бути мовами міжнаціонального спілкування. Коли ти з мовою А приїдеш до регіону, де всі вчили в школі мову Б, тут взагалі ніякого спілкування не вийде - або вертайся додому, або вчи тутешню.

Отже виходить, що коли ми реально дбаємо про мови меншин і хочемо їхнього розвитку, нам не обійтися без однієї державної мови. Сильна державна мова - запорука збереження мов і культур нацменшин у багатонаціональній державі.

Приємно робити відкриття, чесне слово.

Згадаємо також, що сфера державного управління вимагає, щоб кожна державна людина розуміла заповітні сто команд. Та й інформаційний еквівалент тільки тоді буде еквівалентом, якщо його розумітимуть всі громадяни країни, а не тільки та половина, яки вчила у школі саме його.

Відповідно сам собою напрошується висновок - у нашій державі У має бути ОДНА державна мова. Ми не кажемо - яка, а кажемо тільки - ОДНА.

Ну а як же Фінляндія з Бельгією? - спитаєте ви.

Давайте розбиратися.

Кілька років тому доля занесла нас до країни Суомі. Запросив нас туди один знайомий швед. Шведська - друга державна у Фінляндії. Швед обіцяв бути тлумачем і показати нам сувору красу фінських фіордів, хоч сам їх до того, чесно кажучи, не бачив.

Приїздимо до Гельсинки - все чудово! Усі назви вулиць двома мовами - фінською та шведською. Щоправда, для іноземців це не дуже зручно бо не залишається місця для англійської і можна запросто заїхати не туди. Але що нам іноземці! По телебаченню шведські субтитри, а коли фільм англійською, то фінські та шведські разом. В результаті важко побачити, що відбувається на екра-ні - зате все по закону. Від такої картини всезагальної справедливості ми зголодніли і зайшли до піцерії. Гід наш звертається до офіціанта державною шведською мовою і що чує у відповідь? Рівно нічого. Стискування плечами і круглі очі. Офіціант не знає державної мови. Другий - теж, менеджер - анічичирк. Потім ми чіплялися до людей на вулицях - катастрофа! Фіни не знають державної шведської мови! Ніхто. Тільки на краю міста знайшовся дідусь, який вчився у школі ще за часів шведського ідеологічного панування і щось пам’ятав по-їхньому, по-державному. Місцеві люди зізналися нам, що шведську мову розуміють хіба що у селах на кордоні, а так - частіше англійську. При цьому шведська має статус рівноправної державної.

Цей приклад ми навели не для того, аби похвалитися своїми подорожами, а для того, щоб зайве переконатися - закон, написаний на папері, може залишитися фікцією, якщо не відповідає законам природи. А закон природи говорить - коли людині треба знати три мови (у фінському випадку це дві державні плюс англійська, бо куди діватися), слабша мова де-факто помирає і тут нічого не зробиш.

У Бельгії ми не були. Зате були на міжнародних книжкових виставках, де її частина, Фландрія завжди має окремий стенд. Тому, що послугується фламандською мовою. А у книжках мова - це основний чинник. Отже, німці мають один спільний стенд, американці - теж, а бельгійці свого стенду не мають, а натомість є два окремих бельгійських стенди: французький та фламандський. Причому, слід визнати, що фламандський значно кращий. Бо французька Бельгія не витримує конкуренції з французькою Францією у видавничій галузі. А Голландія - менша і з нею можна позмагатися. Цікавий факт? Дуже цікавий. Це все одно як державі мати два міністерства закордонних справ для двох половин країни. Сьогодні існує два інформаційних простори у Бельгії і наочно помітна загроза існуванню держави. Сильніша Франція поглинає франко-бельгійський інформаційний простір. Не треба бути ворожкою, щоб побачити швидкий гаплик. Дві державні мови - це сепаратизм як мінімум і знищення держави як максимум.

Про “двомовну” Білорусь говорити не будемо - серце болить, бо наш прадід був щирим білорусом.

Ну а Індія, наприклад? Вона так схожа на нас. Колоніальне минуле. Багато націй. І дві державні мови. Індія - цікавий приклад. Хоч би тому, що там не живе істотної кількості носіїв державної англійської мови. Ця мова однаково чужа усім націям і слугує тільки для зв’язків міжнародних, зокрема з колишньою метрополією. Щось подібне до латини у Священній Римській імперії. Довелося нам спілкуватися в Києві з однією індійською поеткою. Вона бідкалася, що її рідний народ (один з невеличких в Індії) має постійні проблеми з національною культурою та літературою - адже їх так мало, всього лише 70 мільйонів(!) Самі подумайте - чи може мати власну літературу нація, яка налічує всього лише 70 мільйонів! Смішно сказати.

Якщо взяти за приклад Індію, то в нашій з вами країні У напрошується новація - визначити англійську другою державною разом із мовою А і вирішити назавжди питання міжнаціонального спілкування. Готові ми до такої глобалізації? Гадаємо, ні. Бо навіть у Європі захоплення міжнаціональним спілкуванням потрошку минає: у Франції краще ніяка французька, ніж добра англійська, а німецькі видавці відмовляються спілкуватися англійською, хай би ти навіть хотів щось у них купити - наймай перекладача і приходь. Міф про те, що всі у Європі залюбки балакають інглішем, потрошку розвіюється. Не все так просто у нашому спільному домі.

Ну а як відносно офіційної мови? Тої, що про неї перманентно говорять політики. Ну, політики - істоти убогі, їм можна говорити дурниці. А ми з вами, на відміну від них, серйозні люди і знаємо, що словами просто так не кидаються - офіційна мова повинна мати певні функції. Які? Якщо одну з п’яти визначених нами, тоді це мова державна. Якщо якісь інші - назвіть їх, тільки без агітації, будь ласка. При такому підході діагноз дуже швидко прояснюється: так звана офіційна мова - це всього лише прикриття для введення другої державної, щоб не вести розмови про конституційні зміни. Звичайний політичний хід, а по-людськи кажучи - брехня.

Ну що ж, міркували ми з вами, міркували і доміркувалися. Якщо хочемо миру і злагоди у нашій багатонаціональній Умовній країні, якщо хочемо, щоб держава була сильною, а культура багатою, якщо хочемо зберегти незалежність і суверенітет не тільки на землі, але й в інформаційному просторі, нам не обійтися без ЄДИНОЇ ДЕРЖАВНОЇ МОВИ як важливого державного інструмента і гаранта дотримання прав громадян на інформацію. Існування решти тринадцяти мов може регулюватися Хартією, іншими законами, але з однією умовою - вони повинні бути рівними для всіх тринадцяти національностей, без утворення синдрому “старшого брата”.

Ну? - бачимо запитання у ваших очах. Кажіть далі. Але ми не скажемо того, на що ви чекаєте. Не варто зводити нашу з вами серйозну розмову до дискусій з видатними донецькими мовознавцями. Якщо ми раз і назавжди домовимося, що може існувати тільки ОДНА державна мова і тільки тоді решті гарантуються РЕАЛЬНІ (а не декларативні) можливості розвитку, далі вже буде легше. Віднині нам відомо, навіщо потрібна державна мова і які функції вона виконує і виходячи з цього можна свідомо її обирати. Українську чи російську, а може, болгарську (бо особисто ми виросли в болгарських селах на Одещині). Обирати всією державою за допомогою конституції чи референдуму, але обрати врешті-решт одну-єдину державну мову. І припинити спекуляції на цю тему, адже спекуляції виникають там, де бракує системи. І оголосити нарешті мовне питання закритим раз і назавжди, а взятися натомість за те, чого по-справжньому бракує у цій сфері - захист і збереження мов, за які ми, українці, несемо відповідальність перед усім світом. Мов, які не мають своєї держави і крім України їх немає кому прихистити.

А саме - кримськотатарської, гагаузької, караїмської та їдишу. Бо тут уже справді є над чим поламати голову.

“Дзеркало тижня”, 2007 р.

Оглядач, www.oglyadach.com.ua, 2007 р.