ХТО Ж ТАКИЙ КУРІННИЙ «ЯРЕМА»

ХТО Ж ТАКИЙ КУРІННИЙ «ЯРЕМА»

В історії становлення української державності є постаті, відношення до яких суперечливо не однозначне, але без яких зараз неможливо уявити визвольну боротьбу волинян у буремні роки минулої Великої Вітчизняної війни, які для одних залишаються героями, а для інших бандитами, але про яких ми нічого не знаємо, хоча й вони були активними борцями дійсно народної армії, яка внесла славну героїчну сторінку в літопис боротьби за свободу рідного краю. За час німецької окупації українські повстанці провели тисячі боїв з німецькими фашистами. Великі непоправні втрати несла й УПА.

Принагідно згадати, що саме на Волині були сформовані перші повстанські загони, а легендарний Тарас Бульба / Боровець/ перший наказ про початок дій УПА видав в селі Немовичі що біля Сарн 28 червня 1941 року. Коли наприкінці 1941 р. німці спробували розпустити його військо, він повів своїх бійців «у ліси», щоб чинити опір як німцям, так і більшовикам.

У квітні 1942 р. Центральний провід ОУН-Бандери направив на Волинь свого члена Василя Сидора із завданням сформувати там більші збройні загони. На початку жовтня 1942 р. на території Сарненського повіту виникли три перші відділи УПА: «Остапа» — Сергія Качинського і «Довбешки — Коробки» — Івана Перебійняка та “Яреми” — Никона Жука-Семенюка. Вони й стали зачатком майбутньої повстанської армії. Утворені відділи УПА отримали наказ вести боротьбу з німцями лише за необхідних умов. Спочатку їхня діяльність зводилася до нападів на німецькі харчові склади і фільварки, що були під німецьким управлінням та інші продовольчі об’єкти.

18. ВА І/R 58/697 F/ 61 FF.

19. ВА МА ІІ/RH 22/175.

В цій публікації пропоную до вашої уваги розповідь про одного з перших курінних Волині — “Ярему”.

“Ярема”/ “Тиміш”, “Стальний,”Ерема/”-командир відділу, курінний, полковник/- Жук-Семенюк Никон Юхимович 1919 року народження походив з прирайонного сарненського села Немовичі, своїми відчутними наскоками наводив жах не лише на непроханих зайд, а й на місцеве населення. За будь яку непокору або невиконання рознарядки по забезпеченню “Лісових хлопців” харчами, вирубувались цілі сім”ї, від малого до великого.

Ось як згадує той повний жахів час уродженець села Немовичі Наконечний Ф.Й., батько якого воював на фронті в лавах Червоної Армії:

— Добре пам”ятаю, мені вже сповнилось п”ять років; десь серед літа 43-го з села прийшла збентежена мама й сказала, що їй передала Ющикова Любка, що сьогодні вночі будуть “рубати”. Я вже розумів що це означало… Ледь стемніло, мене мама взяла на руки і понесла в город — у квасолиння. Наша хата була сама крайня, отож далі вже не було куди йти… Там протремтіли до ранку… В ту ніч до нас ніхто не прийшов, а от в центрі села тоді вирубали сім”ю за те, що не насушили мішок картоплі /на кшталт сучасних чіпсів/ за рознарядкою хлопців з лісу …

Звісно були й бої з окупантами.

Отож нижче наведена статистика декількох з тисячі боїв відділу “Яреми” на основі хронології подій викладених в книжці Олександра Денищука “Боротьба УПА проти німецьких окупантів” /том1/:

Аналізуючи оперативні зведення щодо партизанських вилазок “Яреми”, приходиш до висновку, що його добре укомплектований січовиками з чотирьох навколишніх з Немовичами сіл відділ, “промишляв” в радіусі 100 км. від рідних місць дислокації…

21–22.04.43р.

Уночі сильні відділи УПА: “Дубового” / командир відділу-Литвинчук Іван, псевда ” Дубовий”,”Давид”"Максим”,”Корній”, уродженець села Бискупичі Руські, тепер село Нехвороща, Володимир-Волинського району Волинської області/, “Яреми”/курінний-Семенюк Никон 1919 року народження, псевда “Ярема”,”Тиміш”,”Стальний”, уродженець села Немовичі Сарненського району Рівненської області/,”Острого” /курінний — Ждан Ярослав, уродженець Міста Чесанів Любачівського повіту, тепер Польща/,”Наливайка”/ сотенний- Левинець, уродженець села Немовичі, старшинська школа “Лісові Чорти” провели наступ на Янову Долину /тепер с. Базальтове Костопільського району Рівненської області/

Німці були тут добре укріплені і за всяку ціну боронили цей важливий для них господарський пункт… Зав”язався жорстокий нічний бій, у якому було знищено 42 німці, в тому числі 2 офіцери, 150 польських поліцаїв… Загалом зі сторони ворога, включаючи поляків, що брали чинну участь в бою поруч з німцями, погинуло 500 осіб/за даними польських джерел- 600 осіб/. Спалено кілька вулиць міста, зірвано два залізничних мости, знищено магазини. Здобуто зброю і одну тону вибухових матеріалів. Зі сторони повстанців 10 вбитих і 3 ранених…

/Тиктор Іван. Історія українського війська/.

Тут і надалі наведені матеріали з Рівненського краєзнавчого музею та “Літопису УПА” /т.27/.

Кітень, 43 року.

У великодній четвер відділи “Яреми” і “Шавули” почали бій з німецько-польським гарнізоном у містечку Янова Долина. Бій тривав декілька годин, але повстанці не взяли центр і відступили.

21.05.43 року.

Відділ “Яреми” напав на німців поблизу села Чудель, які поверталися з грабунку села. Повстанці відбили все награбоване майно. Під час бою було вбито 30 німців і, серед них, німецький офіцер Мельба., троє поранено і спалено автомашину…

/Згідно інформації, яку почув від мешканців с. Чудель колишній Голова місцевого колгоспу Пацьола Вівтор Іл.; — ”тоді трапилась жахлива трагедія: “після такої “успішної” операції Яреми пройшов тиждень і німці знищили Чудель дотла: 200 осіб живцем було спалено у церкві, розстріляно близько 60 осіб і 228 осіб “попали” в Сарненський концтабір. Лише 4 жертвам — табірникам вдалося уникнути смерті… Така ціна тридцяти вбитих німців, 10 корів, кількох свиней, двох возів фуражу що відбили оунівці у німців і назад селянам чомусь не повернули, а розділили між собою… Старожили Чудля твердять, що двох коней курінний Ярема забрав собі…

— О! які то були “Кармелюки”! — нарікають старі чудляни/.

Червень, 43 року.

Вночі між 24–25 червня відділи “Яреми” і “Дороша” напали із засідки на потяг біля станції Немовичі. У результаті операції було ліквідована 150 спеціальних протипартизанських поліцаїв. Добиччю повстанців була велика кількість зброї та амуніції. У цьому бою було поранено декілька стрільців і, серед них “Ярема” і “Дорош”…

“… В передніх вагонах їхало 150 гестапівців карного загону. Вони верталися з погрому польських та волинських сіл, а в останніх вагонах були гармати, танки, амуніція та всякі припаси.

Заспані гестапівці ще не встигли відчинити двері своїх вагонів, щоб довідатися про причину зупинки поїзда, як у передніх двох вагонах пролунали постріли. Сотенний командир Ярема із другом Дорошем стріляли по карателях. Гестапівці пробували тікати через вікна, але влучні постріли не давали ворогам вирватися з пастки. Вранці повстанці зі зброєю та амуніцією повернулися в ліс.

У травні і червні 1943 р. відділи УПА в постійних боях з гітлерівцями контролюють усе Полісся і Волинь, обмежують володіння окупантів лише територіями головних шосейних шляхів та залізничних ліній.

На початку серпня 1943 р. відділ УПА напав на непрошених гостей, які грабували населення Гнідави (Луцький район). У запеклому бою, що почався, повстанці знищили грабіжників, а пограбоване майно було повернено населенню.

В ніч із 19 на 20 серпня відбувся напад повстанців на м. Камінь-Каширський. Після жорстокого бою повстанці перемогли і здобули цінні трофеї: понад 20 тис. набоїв, 5 кулеметів, 4 машини, понад сотню пістолетів, 16 друкованих машинок, 4 радіоприймачі, 11 коней з сідлами, 7 мотоциклів, 1 легкову машину, 15 полонених і багато продуктів. Ворог втратив 100 чоловік убитими.

Довго на “гостей” чекати не довелося. Проти чоти з 44-х повстанців було кинуто роту німецької жандармерії, роту донських козаків і роту поліції із фольксдойчів — всього близько 400 осіб. Необережно наблизившись до повстанських позицій, вони потрапили під шквальний кулеметний вогонь, втративши близько 40 бійців. — пише “Історична правда”

17.07.1943р. Уночі з 16 на 17 липня великі відділи “Яреми”,”Ворона”,”Гамалії” приступили до ліквідації відомого ворожого осередку й центру різних протиукраїнських банд — Степанської Гути, польських шовіністів, які служили німцям, разом із німцями. Внаслідок цієї акції Степанська Гута перестала існувати. Втрати поляків 500 чоловік. У повстанців 18 вбитих і поранених…

Серпень, 43-го.

Відділи УПА-”Яреми”,”Хмари”,”Явора” і чота сотні “Чорноморця” напали на німецький держгосп /штаатсгут/ у селі Милятин Острозького району. Повстанці оточили німців, мадяр, поляків і таджиків/ біля 50 німців, 100 поляків, 200 таджиків/, які приїхали змолотити награбоване збіжжя. У результаті бою ворог втратив біля 50 чоловік. Таджики за домовленістю здалися відразу ж у полон. Загинуло 2 повстанці, вихідці зі Східної України. Повстанці розбили держгосп. Вдалося захопити багато зброї..

Осінь 43-го.

Відділ “Стального” /”Ярема”/ напав на групу німців, які розмістились у селі Зносичі. У результаті бою 3 німці було вбито. Серед повстанців було 2-поранених. Повстанці спалили німецьке авто…

Відділи “Кори” і “Яреми” зав”язали жорстоку битву з німцями в селі Кідри Володимирецького району. Було відбито у ворога 2 танки…

Відділ “Яреми” /сотенний на псевдо “В”юн”,”Потам”- Батаревич Євген Григорович 1900 р.н. уродженець с. Немовичі/ зоорганізував засідку біля села Довге на німців, які йшли грабувати с. Тутовичі. Урезультаті цієї акції німці розбіглися. За жертви невідомо….

Примітка:

За спогадами Ющика Євгенія Петровича останній раз бачила Жука-Семенюка Никона Юхимовича бачила його мама Любка, коли влітку 1944 року гребла сіно на немовицьких Десятинах: до неї на конях прискакали чужі озброєні “Лісові хлопці” і припровадили її у найближчі густі кущі. Там й зустріла “Ярему”, який розпитався про обстановку в селі і відпустив її…

Дещо по інакшому трактує ті події очевидець і їх безпосередній учасник Бакунець Степан Сидорович

(Шмалюк Олександр) 27.08.1925р.н. з села Тинного — на початку лютого 43-го за командою “Дубового” рушили до села Тинне Сарненського р-ну, з якого за два дні пішли до села Богуші Березнівського р-ну. Саме в Богуші до сотні приєднались сотні колишніш поліцаїв з Сарнецького, Володимирецького, Дубровицького та інших районів. Зокрема “Ярема” був в Сарнах комендантом і привів із собою 80 чоловік.

Під час переорганізації в Богушах, УПА було обстріляно зі сторони річки Случ. Нападників було знищено, якими виявились партизанка Мєдвєдєва, які встигли вбити 21 повстанця.

Сотня переходить на хутір Переброди поблизу с. Тинне, в Сарнецькому районі. Сотні вдалося знищити німецьких карателів, які спалили с. Чудель Сарнецькому р-ні. Загинув молодий вояк “Шишка”, від поранення в живіт. “Шишку” поховали в с. Тинне на роздоріжжі, але в часи радянської окупації могилу зруйнували.

З часом біля с. Немовичі, підірвали німецький ешелон, в якому була документація. Між Белятичем і Стрільськом розібрали 7 км залізничної дороги. В Антонівці обстріляли німецький ешелон, і запаслись зброєю.

В с. Малий Желудськ, на відділ напали німці, щоб помститися.

На той момент, ще з Богушів сотню очолював “Ярема”, на ім’я Нікон з 1918 р.н., що був родом з с. Немовичів, що був до цього комендантом Сарненської поліції.

Особливу увагу Бакунець приділив малодослідженому бою з військами НКВС 1944р біля річки “Бобер” на території тодішнього Рокитнівського р-ну Рівненської обл., (зараз Березнівський р-н) поруч зі спаленим німцями в травні 1943р., селом Рудня-Бобровська. Де зі сторони УПА брало участь близько 1000 бійців, а НКВС їх оточувало силами понад дві тисячі солдатів. Бій продовжувався близько 8 годин. Зі сторони УПА загинуло 9 чоловік, а зі сторони НКВС втрати нараховували сотні загиблих В результаті бою, НКВС відступило, а “Ярема” відвів курінь УПА в інше місце, і розділив на сотні. Зі слів ветерана, бій відбувся в суботу на передодні Великодня в 1944р. Згідно Пасхалії, в тому році Пасха була 16 квітня, то значить бій мав бути 15-го. Але ветеран говорить про 23–25 квітня. Краєзнавець з м. Березне Пастушок Володимир, має відомості про великий бій в тому районі 26 квітня 1944р.

УПА розташовувалось в покинутих трьох бліндажах Мєдвєдєва, за 4–5 км від річки Бобер. На даний час точного часу і місця бою не встановлено. Ведеться пошукова робота. Про бій в своїх спогадах згадують також повстанці, що вирвались з оточення під Гурбами і приєднались до куреня “Яреми” дещо пізніше у травні 1944р.

Мені пощастило розшукати згадку про “Ярему” /”Стального”/ встенограмі обласної наради секретарів райкомів партії, голів райвиконкомів, начальників НКВС і НКДБ при Рівненському обкомі КП /б/У, з участю першого секретаря ЦК КП/б/ М.С. Хрущова від 14 січня 1945 року.

На цій нараді секретар Сарненського РК КП/б/У Стабровскій А.С. доповідав;

— … С октября месяца ОУНовские банды увеличились. Сейчас орудует в Тынное группа Пащенко/Івана Гричана/, имеет 100 человек. В Екатериновек была боевка. Имеются большие силы банды Яремы до 400–500 человек, его местопребывания- округа села Немовичи, в Рокитно заходит под кличкой Стальной.

Начальник Сарненського р/о НКВД Карпенко К.М. доповнює:

— Что сказать по Клесовскому, Рокитновскому району, там войска ходили безрезультатно. Войска опаздывают с оперециями. Пошли войска за бандой Яремы в Рокитно и банд не нашли, возвращались и сами в засаду попали. Это было в конце ноября месяца.

Серебрянський И.К.- начальник РО НКВД:

— Банда Стального- самая опасная, постоянно в нашем районне не дислоцирует, а переходит в Рокитно, в Рафаловку…. Когда я приехал в район, то вижу — Ярема или Стальной — это опасная сволочь. Он больше всех бывает в Рокитновском районе и Клесовском. По показаниях пленных в банде 340 человек…”

А у стенограмі обласної наради секретарів обкомів КП/б/У, начальників НКВС і НКДБ при Рівненському обкомі КП/б/У з участю першого секретаря ЦК КП/б/У М.С. Хрущова від 17 лютого 1945 р. Стабровскій-секретар Сарненського райкому партії констатує: ” Банда “Стального” редко появляется, на половину уменьшилась. Воинские части действуют активно. Получили сведения о местонахождении банды Коры и Стального и стали проволить операцию, но операция прошла неудачно, банда ушла в Клесовский район, потом перескочила в Рокитновский район…

Карпенко доповнив:- “… Я коснусь некоторых фактов, которые Стабровский не отметил… Естественно нам нужна помощь, особенно по Сарненскому районну, помощь войск, при чем это не постоянные войска а необходимы войска в отношении банды “Стального”. Банда действует, как правило на стыке районнов, отдаленных селах, как например в селе Тынном-25 километров, они знают, что мы редко там бываем. “Стальной” свил там свое гнездо, но считаю, что у нас достаточно сил в 3–4 районнах, чтобы этого “Стального” разбить”…

У примітках до стенограми в пункті 28 наведено пояснення:“Семенюк Никон Юхимович — /1919-1945/, /”Ярема”, “Стальний”, “Тиміш”/ — уродженець с. Немовичі Сарненського району, командир куреня УПА ім. Є. Коновальця, згодом командир загону “Дорош”. Страчений Службою Безпеки ОУН в 1945 році.”

Причину страти Никона розкрито в епізоді, наведеному у публікації Валерія Єфименко “Внутрішньоорганізаційна боротьба в середовищі Українських націоналістів”:

— Керівник одного з районних проводів ОУН/б/ “Стальний” він же “Ярема” дізнавшись, що командир відділу УПА Пащенко /Іван Гричан/ був ліквідований СБ як ворожий агент, сказав: “Люди, що ви собі думаєте? У нас такий стан, що якщо на мене покажуть пальцем, як на агента НКДБ, то і мене взяли б на “станок”/ пристрій для здійснення тортур/. До речі, він був недалекий від істини- есбісти Центрального проводу ОУН/б/ вже вели розробку “Стального” як можливого агента НКДБ.”

Звів наклеп на Семенюка якийсь “Павло — Микола”.

— 23 вересня 1945 року в Котовському лісі я знаходився, як підслідний СБ по підозрі у зв”язках з органами НКДБ. Слідство вів комендант СБ при командуючому УПА “Дядя” він “Кость”, мене бив і вимагав, щоб я зізнався в співробітництві з органами НКДБ. Я не витримав тортур і зізнався, що являюсь агентом Тернопільської НКДБ з 1939 року, назвав всіх агентів, в тому числі і “Стального”, одного з командирів з”єднань УПА, що діяв на Поліссі”.

Але повернімося у криваві дні 1944 року… Згідно даних “Українського Археологічного Щорічника” Випуск 8–9, том 11/12 — у серпні 1944 р. в загін “Дорош” під командуванням “Стального” входили наступні відділи:

1.ім. Тятиви- командир “Пащенко” він же “Хмельниченко”, 2.ім. Коробки- командир “Моряк”, 3. ім. Буйного- командир “Велес” він же “Павленко”. Чисельний склад: 266 стрільців. Район дії:- Сарненський, Клесівський, Рокитнівський райони Рівненської області й Північна частина Житомирської області. А звіт шефу штабу 35 ч.44 за вересень 1945-го засвідчує, що у вересні цього року у командира “Стального” з кіннотою було 27 чоловік — рейдуюча група по терені заходу і сходу…

Загинув “Стальний”, очевидно наприкінці 1945 року, бо у структурі і керівному складі УПА на ПЗУЗ у першій половині 1946 р. функції командира УПА-«Північ» виконували П. Олійник — «Сергій»* і, мабуть, І. Литвинчук — «Максим Дубовий», а посади ШВШ і пвх., певно, лишалися вакантними. «Максим Дубовий» керував і найбільшим формуванням УПА-«Північ» — з’єднанням груп ім. Хмельницького, яке діяло у ПЗК «Москва». До складу ЗГ входили невеликі підвідділи і ВОПи Івана Дем’янчука — «Дніпровича», Івана Кисіля — «Ігоря», Тихона Зінчука — «Ромба» («Кубіка»), Олекси Фінчука — «Ольхи», Олексія Мельника — «Чорноморця» та ін., — загальною чисельністю до 200 осіб. Як бачимо ні “Ярема”, ні “Стальний” в цю пору вже не прослідковується…

Тепер добре відомо, що відразу ж після вигнання німецько-фашистських загарбників з Волині та в перші повоєнні роки тут розігралася драма, яку з цілковитою упевненістю можна назвати громадянською війною. Про це досить визначено писав відомий радянський публіцист Юрій Мельничук: “Націоналізм нацьковував брата на брата, руйнував людяність, дружбу, кохання. Націоналізм творив на нашій землі пекельні злочини… Націоналізм підступно калічив людські душі і звивася, неначе гадина”.[12]

Основну частину терористично-диверсійних дій бандерівці у повоєнні роки спрямовували не лише проти “енкаведистів”, а й проти місцевого сільського населення, використовуючи лісові масиви та віддалені від великих населених пунктів місцевості для свого захисту. Використовуючи тактику швидких наскоків (яку самі називають “партизанською”), “лісові хлопці” грабували і спалювали приміщення сільських Рад, шкіл, клубів, бібліотек, хат-читалень, магазинів, будинки активістів радянської влади, а то й цілі села…

Згідно фронтових оперативних даних за лютий 1944р:

Первые дни освобождения Ровенщины от оккупантов обозначены следующими акциями УПА:

5.02.44 — банда УПА напала на разъезд Стешельск. Убит сержант железнодорожной бригады Красной Армии, уведены бандитами 9 девушек военнослужащих Красной Армии;

8.02.44 — в населенном пункте Цейцевичи бандиты совершили нападение на 2-х работников НКВД;

15.02.44 — в селе Селище банда бульбовцев совершила налет на работников Клесовского района. Убито 9 и ранено 2 человека из местных советских и партийных работников;

21.02.44 — банда напала на узкоколейную железную дорогу под Ракитно. Разобрано до 40 м пути, уведено несколько рабочих, осуществлено крушение поезда, груженого дровами;

27.02.44 — банда УПА численностью до 100 человек, одетых в красноармейскую форму, напала на село Лохча Сарненского района. Бандитами убит председатель сельсовета, вырезано 4 семьи советского и партийного актива;

27.02.44 — в районе населенного пункта Степань бандитами убито 12 военнослужащих Красной Армии;

29.02.44 — сотня УПА возле села Милятин Гощанского района из засады совершила бандитское нападение на эскорт штабных автомашин. Тяжело ранен командующий Первым Украинским фронтом генерал армии Н.Ф.Ватутин [1].

Виконуючи оперативні інструкції командування, підрозділи УПА намагалися не вступати в бої з ЧА. Однак частини ЧА та ВВ НКВД, поінформовані про антибільшовицький визвольний рух, одhазу ж узялися до його ліквідації. За радянською звітністю, одні з перших більших боїв між УПА і ЧА відбулися на Сарненщині 12 і 18 січня 1944 р. Тоді підрозділи загонів «Лайдаки» і «Яреми», зазнавши невеликих втрат, відступили. Проте за повстанською звітністю, 18 січня 1944 р. сотня з загону «Яреми» під командуванням Василя Борозенка — «Ворона» мала в броненському лісі на Сарненщині переможний бій з радянським військовим підрозділом.

А тепер щодо звинувачення Бульби бандерівців у співпраці з німцями. На жаль, воно також знаходить підтвердження реальними фактами, хоч грішними у цьому були не лише вони, а й увесь націоналістичних рух Західної України. Пізніше різні гілки ОУН-УПА будуть звинувачувати одна одну у співпраці з гестапо і в тому, що в Україну вони увійшли на початку війни Німеччини з Радянським Союзом в німецьких обозах. Значною мірою це відповідає дійсності, адже від самого зародження ОУН користувалася підтримкою відповідних розвідувальних служб вермахту. Значна частина старшинської верхівки майбутньої УПА пройшла вишкіл у 1939–1940 рр. в німецьких військових таборах і навіть отримала відповідні чини німецької армії…

Фактично спочатку німці підтримали і Поліську січ Бульби, яка розгорнула діяльність на Волині цілком легально, без жодного спротиву нових господарів краю. Більше того, Бульба сподівався, що йому і далі «вдасться вдержати в українських руках певну можливість громадської та військової діяльності під німецькою окупацією». Отже, сподівався на порозуміння і співпрацю з німцями. Ілюзії ці скінчилися, як тільки на Волині було налагоджено цивільне німецьке правління, місця в якому ні Бульбі, ні його Січі не було. Довелося переходити на підпільне становище, йти в ліси і мати відтепер німців не за союзників, а за ворогів. Подекуди вести з ними боротьбу, масштаби якої, втім, були надто скромними, щоб серйозно зашкодити окупаційній владі.

Одночасно, під перевірку потрапили члени ОУН(б), вояки УПА та цивільні особи-симпатики, які активно контактували з “лісом”.

“Чистки” не припинялися кілька років. Наймасовіша, за словами дослідників, кампанія репресій мала місце на Волині, в УПА-”Північ”, якою керував Дмитро Клячківський — “Клим Савур”.

Шпигуноманія геть знекровила підпілля. Загальні масштаби втрат від внутрішнього терору наразі невідомі, але лише в січні-жовтні 1945 р. і лише на Волині Микола Козак, керівник тамтешньої СБ “Смок” (інші псевдо — “Кучма”, “Вівчар”), ліквідував 889 осіб з 938, які потрапили під перевірку. Зокрема, й півсотні функціонерів ОУН. В деяких районах сто відсотків підозрюваних і були покарані на горло.

Тіл?ьки під страхом смерті ОУН ледь вдавалося поповнювати свої лави.

Савчина Поліна Василівна /Ковпак/- уродженка с. Немовичі, що біля Сарн розповідала своєму сину Олексію, як старша її сестра Ганна опинилася у курінного Яреми за розвідницю і зв”язкову:

— Та осінь, першого року після війни, була з проливними дощами, від чого ночі були темні,темні….

Вдосвіта наремно, мабуть прикладами, постукали у двері. Батько з нами не ночував, бо десь ховався, щоб не забрали в ліс, отож ми спали з мамою. Нас було семеро: Іван, Ганна, Параска, я, Маня, Антон, Василь і маленька Любка. Від стуку всі вмить схопилися, бо добре знали, що в такий час і в таку погоду з добром не приходять. Ми так полякалися, аж дух перехватило, а мова десь поділась.

До хати зайшло четверо. Попросили щось від живота для молодого хлопця, бо знали, де є малі діти, там є якийсь лік від шлунку-ромашка, полинь, а може й горілка, чи ще щось.

Хлопці були не з нашого села. Але мабуть їх хтось до нас направив, ми ж не жили десь на краю, а в самому центрі.

Мама дала їм повечеряти і випити самогонки, яку держали для компресу, коли хворі…

“Гості” повечеряли, але з хати нейшли. Сказали мамі, для того щоб ви нас не “продали”, ми беремо з собою вашу найстаршу дочку. Не бійтеся ми з нею нічого поганого не вчинимо. Вона буде у нас зв”язковою, а якщо не відпустите, то самі знаєте що зробимо з вашими гарними дівчатами, а хлопців порубаємо на “свіжину”…

Ганна одягнулася і пішла з ними… Десь півроку була в Тинному. Повернулась, коли захворіла тифом, а від неї всіх нас “покосило” на ту страшну хворобу. Але це й нас врятувало, бо коли “руські” прийшли “вивозити” в Сибір, то сказали, що і так повмирають всі, а ми “взяли” та й всі до одного вижили…”

Після проходження фронту основним засобом боротьби більшовиків з національним визвольним рухом стала мобілізація поліщуків у Червону Армію. Секретар Рівненського обкому КП/б/У В. Бегма запропонував М. Хрущову “Здійснити поголовну мобілізацію в області чоловіків від 17 до 50 років й відправити подалі в тил східних областей, де їх розсортувати; частину до Армії, а частину — в робочі батальйони.

В другій половині 1945 року спільними зусиллями НКВС, НКДБ, з”єднань РА, військової контррозвідки і винищувальних батальйонів було встановлено тотальний контроль над кожним населеним пунктом Рівненщини.

Черговий етап вже повоєнного протистояння повстанців і радянської влади був пов”язаний з виборами до Верховної Ради СРСР в лютому 1946 року. В усіх селах західних областей України розквартирували постійні військові гарнізони НКВС. На кожне село припадало понад 25 бійців, в районних центрах було створено оперативні відділи силою 100–200 чоловік. Ці оперативні гарнізони заїжджали в села, забирали найкращі будинки, виганяючи безцеремонно мешканців. Навколо зайнятих будинків силами місцевого населення будували бункери і стрілецькі рови з кулеметними гніздами. Конкретним завданням гарнізонів було; використати важкий для партизанки /повстанців/ зимовий час, щоб завдати нищівного удару по прихильниках серед місцевого населення, а також забезпечити перемогу блоку комуністів і безпартійних у призначених на 10 лютого 1946 року виборах.

Ця зимова блокада — це суцільна безкінечна облава з величезними масовими арештами, знущаннями та масовими розстрілами. День і ніч у приміщеннях гарнізонів проводились допити заарештованих і затриманих з обов”язковими середньовічними тортурами. На допити викликали навіть дітей віком 8-12 років. Особливо страждали жінки. Кожну зустрічну жінку, безпросипно п”яний і часто венерично хворий енкаведист, вважав за свою здобич. Для ґвалтування гарнізонники навмисне арештовували молодих дівчат, ночами вдиралися до хат, ловили жінок в полі і на вулицях. Часто гвалтували малолітніх дівчаток на очах матерів, після чого їх мордували до смерті. ” У Костополі одного дня енкаведисити арештували відразу 50 молодих жінок з дівчатами і розділили між всіма гарнізонниками- повідомляється в Літопису УПА.

Ось утакій обстановці, під страхом вивезення до Сибіру неугодних Радянській владі У жовтні 1947 року у селі було створено колгосп ” Радянська Україна”. В цей же час під страшенним тиском у с. Зносичі тільки одного дня в колгосп вступило 56 дворів, наступного дня надійшло ще 30 заяв. “Чим їхати у “висилку” до якогось там Сибіру, краще піти вдома у колгосп”-розраджували себе селяни.

Головами колгоспу “Радянська Україна” були: Пацьола М.С., Лейсмар В., Добровольський М. Арс., Жакун П.І.,Гула В, Гнатюк Б.М., Кичан П.О., Мичка А.М.

А сільськими Головами а відтинку з 1939 року по теперішній час були:

У роки війни: 1939–1950 роки.

Ткач К. А. 1939–1940 р.р.

Васильчик М.В. 1941р. — початок 1942 року.

Савчин О.С. 1942–1945 р.р. / з приходом німців/.

Свирид С.М. 1945–1947 роки.

Колядко Ф.Ф. 1947–1951 р.р.

…. \ …..?? \??

Післявоєнний період — по наш час:

… Соломчук І., Гордієнко М., Пасічник М.- 2 каденції, Онищук В- 2 каденції і 31 жовтня 2010 р. обраний втретє…